7.Утопічно-соціалістичний напрям (XV—XVII ст.) репрезен¬тували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали шляхів побудови ідеального суспільства.

Томас Мор. Головними дороб¬ками, які репрезентували філософські погляди вченого, були «Історія Річарда III», « Уто¬пія», яка принесла Т. Мору світо¬ве визнання. Термін „утопія” перекладається як „місце, якого немає”. Утопія — це фантастичне місце, острів, де є суспільство, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. В Утопії немає приватної власності та грошей, обов”язковою є шестигодинна фізична праця, немає експлуатації, а виробництво має суспільний характер. Хоча Утопією керує король, усі посади в державі є вибірними, а жінки мають рівні права з чоловіками. Мешканці Утопії можуть сповідувати будь-яку релігію, заборонений лише атеїзм, який призводить до падіння моралі.

Томас Мор став засновником теорії утопічного соціалізму, в якому вільний розвиток од¬ного громадянина залежить від вільного розвитку інших, реа¬лізації інтелектуальних і творчих здібностей особи, а також їх постійного вдосконалення.

8. Проблема методу пізнання

Френсіс Бекон – родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експерементальної науки. Саме він сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії, і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини.

Бекон, будучи засновником методологічного рівня наукового пізнання, виступає проти схоластичної методології, вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих шляхів пізнання: *шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе; *шлях мурахи-однобічний емпіризм, який зводить до пізнання і нагромадження голих фактів; *шлях бджоли-справжній шлях науки, як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Бекон не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.

У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу.

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм. Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно існують в розумі.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – визначення принципів, начал. Друге правило – аналітичне вивчення природних явищ, тобто слід ділити складну проблему на простіші, і робити це доти, поки речі не стануть ясними і очевидними. Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від них до складніших. Четверте правило – досягнення повноти знань, послідовність і ретельність дедуктивного виведення, докладний огляд всіх ланок.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Декарт розробив вчення „вроджених ідей”, які, на його думку, приховані в глибині інтелекту й можуть бути усвідомлені лише інтуїтивно. Це ідея Бога, аксіоми математики тощо.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою. Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

9. Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза. З точки зору Спінози, світ - це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

10. Томас Гоббс – представник матеріалізму й номіналізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття-це лише назви речей. Тому будь-яке знання має своїм джерелом досвід, він є двох типів: перший як результат сприйняття, другий як знання про назви речей. Джерелом дургого досвіду є розум. На перший план Гоббс висував механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворювалась в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ-це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина – це машина з природними властивостями, держава – це „Левіафан” – міфічне біблійне чудовисько, яке керує людськими долями, підпорядковує собі людей, народ; свобода – це передусім відсутність опору, а не „сутісна сила”. Держава, на думку філософа, має земне (природне), а не божественне походження, її необхідність зумовлена природою людини, потребою жити суспільно за наявності різноспрямованих егоїстичним інтересів, потреб, пристрастей, властивостей та сил кожного окремого індивіда. Людина посідає проміжне місце між природою та суспільством. Усі люди від природи є рівними. Проте різниця у вихованні та «тілесній будові» породжує в них неоднакові прагнення. Це, у свою чергу, викликає суперництво, ворожість. Громадянську війну Гоббс розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад, занепад. Філософ звеличував цінність громадянського миру й засуджував революції та бунтівні заколоти як руйнівні чинники соціальності. Гоббс був переконаний, що вся влада в державі має належати правителю – і законодавча, і виконавча, і судова, і зовнішньополітична. Будь-який поділ влади, на думку філософа, неминуче призводить до непорозумінь, суперечок та громадянської війни.

Просвітництво – культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15 ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти, завдяки діяльності людського розуму, природні принципи суспільного життя. Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право.

Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання. Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать (рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо). Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття.

Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану” Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання. Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.

11. Джордж Берклі (1685-1753 рр.). Він народився в Ірландії, закінчив університет у Дубліні, був учителем теології. Мандрував по Європі, відвідав Північну Америку. Останні роки життя був єпископом в Ірландії. Основна праця - «Трактат про принципи людського знання». Упродовж усієї творчої діяльності активно захищав релігію.

Дж. Берклі виступає передусім з критикою матеріалізму. В основі поняття матерії, стверджує він, лежить припущення, начебто ми, відволікаючись від часткових властивостей речей, можемо створити ідею загального для них матеріального субстрату. Але це неможливо, оскільки у нас немає і не може бути чуттєвого сприйняття матерії як такої. Наше сприйняття кожної речі розподіляється без залишку на сприйняття певної суми окремих відчуттів («ідей»). Для речей «бути» завжди означає «бути у сприйнятті».

Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії, в якій взагалі не відчувають потреби наука і філософія, бо ідея матерії нічого не додає до властивостей речей понад те, що може дати чуттєве сприйняття. Існує тільки духовне буття, яке поділяється на «ідеї» - суб'єктивні якості, що сприймаються нами, вони — пасивні. Зміст наших відчуттів, їх сприйняття зовсім не залежать від нас, та «душі» - вони діяльні, активні. Всі «ідеї» існують тільки в душі (як думки і пристрасті, так і різні відчуття).

Суб'єкт, який сприймає, не існує ізольовано, і річ, яку перестав сприймати один суб'єкт, можуть сприймати інші суб'єкти. Але навіть якби всі суб'єкти зникли, речі і далі існували б як сума «ідей» у розумі Бога-суб'єкта, який існує вічно і «вкладає» у свідомість окремих суб'єктів зміст їхніх відчуттів. Отже, існує Дух, котрий кожної миті викликає у суб'єкта чуттєві враження, які ним сприймаються. А з їх розмаїття, порядку і особливостей можна зробити висновок, що Творець незмірно мудрий, могутній і добрий.

Гносеологічна концепція Дж. Берклі - ідеалістичний сенсуалізм. «Бути» завжди означає «бути сприйнятим». Ми не можемо сприйняти матерію як ідею загального, тому не можемо говорити про її існування. Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії. Наука і філософія не відчувають потреби в ідеї матерії, тому що вона нічого не додає до властивостей речей понад те, що може бути чуттєве сприйняття.

• Мету людського життя Берклі вбачає в багатстві. Воно - не земля і не гроші, які є лише зовнішніми ознаками, виявом багатства, а не його рушійною силою. Шлях до багатства лежить у розширенні сфери застосування праці та в підвищенні її продуктивності.

• Більш послідовним у відстоюванні позиції суб єктивного ідеалізму був інший англійський філософ - Девід Юм (1711-1776 рр.). Народився, навчався і працював у Единбурзі (Шотландія), займав пост професора в університеті. Його філософія є органічним продовженням ліній, що виходять з сенсуалізму Локка. Юм був знайомий з філософією Ж.-Ж. Руссо, а також з картезіанством, філософією Спінози, Лейбніца, виявив зацікавленість суб'єктивним ідеалізмом Берклі. Головна його праця - «Дослідження людського розуму» (1751 р.).

• Головна проблематика — теорія пізнання, згідно з якою єдине (і беззаперечне), що існує, є враження. Вони поділяються на первинні -враження зовнішнього досвіду і вторинні - чуттєві образи пам'яті («ідеї») та враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Прості ідеї (чуттєві образи пам'яті) залежать від зовнішніх вражень. Складні ідеї - це психологічні асоціації простих ідей одна з одною. Поняття «субстанції» (і телесної, і духовної) — це лише зручна фікція нашої уяви. Вона цілком вільно (і довільно) комбінує враження, результатом чого і є реальність. Із вражень або ідей пам'яті ми створюємо свого роду систему, яка

«У мене немає розумної основи вірити в існування матерії. У мене немає безпосередньої інтуїції її, і не можу я безпосередньо, на основі своїх відчуттів, ідей, понять, дій і пристрастей робити висновок про немислячу, недіяльну субстанцію, яка не сприймається ні за допомогою правильної дедукції, ні за допомогою обов'язкового висновку».

Дж. Берклі

«Усі речі, які нами пізнаються, є, по-перше, думки, по-друге, здатності сприймати думки, по-третє, здатності викликати думки».

Дж. Берклі

«Люди володіють загальною схильністю уявляти все існуюче подібним собі та приписувати кожному об'єкту ті якості, з якими вони близько знайомі та які вони безпосередньо усвідомлюють».

Д. Юм

охоплює все те, що ми пам'ятаємо як сприйняття чи то внутрішнім сприйманням, чи то зовнішніми чуттями, і кожну частину цієї системи, поряд з наявними враженнями, називаємо звичайною реальністю. Юм займає скептичну позицію щодо проблеми духу і матерії, яка теоретично не може бути вирішена.

Особливого значення у філософії А. Юма набуває поняття досвіду. Він виключає з нього зовнішній світ, і весь досвід грунтується лише на сприйнятті та впорядкуванні вражень і уявлень. Тобто в сформульованому Юмом понятті досвіду розкривається відрив «світу свідомості» від зовнішнього світу, що об'єктивно існує.

У вченні про причинність Юм показує, що існування причинно-наслідкових зв'язків не доведено, тому що те, що вважається наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логічно з неї не виводиться і не схоже на неї. Психологічний механізм, що виключає впевненість людей в об'єктивному існуванні причинності, базується на сприйнятті регулярної появи і руху в часі події Б за подією А і сприймається як зумовленість цього наслідку причиною. Але це -помилка, яка в майбутньому призводить до постійного очікування і віри в те, що будь-яка поява А приведе до Б.

Одним з центральних понять філософії Юма є віра. Оскільки ми не знаємо і не можемо знати, чи джерела вражень об'єктивно існують, чи вони просто довільні витвори нашої фантазії, ми можемо в життєвих ситуаціях керуватися будь-якими уявленнями про їх статус. Специфіка людського життя є такою, що нам зручніше керуватися уявленнями про об'єктивне існування предметів і явищ світу. В цьому

«Люди не підозрюють, що зовнішні об'єкти - не що інше, як показники почуттів. Стіл, який ми бачимо, здається меншим у міру того, як ми віддаляємося від нього; але реальний стіл, що існує незалежно від нас, не підвладний змінам; отже, наша душа сприйняла тільки його образ».

Д. Юм

немає нічого неправильного, але слід постійно пам'ятати: наша впевненість в об'єктивному існуванні світу, яка базується на вірі, не може претендувати на істинність.

• Скептицизм і агностицизм Д. Юма не заперечують силу людського розуму. їх основою є критика природничо-наукового і філософського мислення, яке хоч і розвивалося, але здебільшого мало механістичний характер.

12. В историю XVIII в. вошел как эпоха Просвещения. Его родиной стала Анг лия, затем Франция, Германия и Россия. Для этой эпохи характерен девиз: все должно предстать перед судом разума! Обретающее широкий размах раз­витие науки, становящейся достоянием широких кругов мыслящих людей,–вот духовная атмосфера этого времени. Такого рода умонастроения возникали уже в конце XVII в. Философы Ф. Бэкон, Т. Гоббс, Р. Декарт, Дж. Локк–родоначальники просветительских идей. Исходные идеи эпохи Просвеще­ния–культ науки(а следовательно, Разума) и прогресс человечества. Все труды деятелей Просвещения пронизаны идеей апологии Разума, его свето­носной силы, пронизывающей мглу и хаос. Имей мужество мыслить самосто­ятельно!–таков призыв Просвещения. Францию XVIII в. характеризуют ог­ромное количество идейных исканий, научных творческих подвигов и сотря­сающих общество политических событий. Страна начала выходить из трясины феодального строя, экономической и политической раздробленности и отста­лости, она вступила в период первоначального капиталистического накопле­ния. Просветители, как следует из самого слова, заботились о распростране­нии просвещения среди народных масс. Они боролись за то, чтобы в обществе не было пропасти между бедными- и людьми, утопающими в роскоши. В качестве идеала они выдвигали принцип равенства как требование здраво­го смысла. Выдающимися философами эпохи Просвещения во Франции являются Вольтер, Ж.Ж. Руссо, Д. Дидро, П. Гольбах, Ж. Д'Аламбер.

1688–Славная революция в Англии–1789–начало Французской революции. Просвещение зародилось в Англии, и было идеологической подготовкой французской революции.

В Англии разработаны проблемы личности(«теория разумного эгоизма»: интересы человека не могут идти вразрез с интересами общества, иначе–с обществом что–то не так). Индивидуализм в крайнем проявлении опасен, поэтому были разработаны правила поведения человека в обществе(уважение общественного мнения, вежливость, невмешательство в личную жизнь других). Английское Просвещение развивалось под сенью англиканской церкви.

Во Франции Просвещение появилось в пику католической церкви. Этому предшествовала волна религиозных войн. Франция была абсолютной монархией, идеологическое господство церкви было подавляющим. Подготовили почву для Просвещения Пьер Бейль и Жан Мелье.

13. Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філосо-фії, що охоплює напружений, дуже яскра вий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представле-на сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто ро-ків, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шел-лінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людві, Андреас Фейербах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання — чи можна гово-рити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від-різняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення. По-перше, всіх представників німецької класичної філо-софії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціаль-ного філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизова-ною наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філосо-фія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. По-друге, представники ні-мецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробле-ної та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька кла-сика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історич-ного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретич-ними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької кла-сики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономір-ностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається' Ім-мануїл Кант

14.Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому пері¬оді— «критичному», який почався після 1770 р. (назва періоду пов'язана зі словом «критика» у титулі трьох основних праць, що означає дослідження самих підвалин). Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у другій — з'ясовується природа моралі, у третій— викладено ес-тетичні погляди,

У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнан¬ня. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізна¬вальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.

Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тоб¬то їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пі¬знання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених супереч¬ностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ пе¬реконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і вод¬ночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бо¬га не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кож¬ну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довес¬ти або спростувати. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму

16. Когда я читал "О мнимом праве лгать…", мне на ум приходила одна и та же мысль: я говорил себе, что наконец-то я знаю, что нужно делать, чтобы распалось общество, чтобы сгинули все цивилизации, чтобы исчезло обманувшее ожидания Бога человечество. Для этого требуется только одно: не лгать, не отмалчиваться, а говорить. И говорить правду, а не нечто правдивое, ибо правдивость похожа на правду, но это не правда. Правдивость — это ни что иное, как социально приемлемая ложь. Не нужно ни при каких обстоятельствах притворяться, нужно быть честным и искренним. Пусть канет в лету искусство казаться тем, что ты не есть. Пора отринуть приличия и не поддаваться очарованию того, что называется словами "так принято". Довольно наслаждаться играми своей души, укрываться шелками субъективности, хватит питаться иллюзиями и фантазмами. Не должно быть никакой пощады никому: ни себе, ни другому. Никаких обманов и уловок, никаких ссылок на хитрость разума и хитрость безумия. Хватит хитрить, ибо хитрость — это обман. Хватит вводить в заблуждение людей, сохраняя при этом выражение невинной правды, ибо она давно уже потеряла свою невинность. Любая видимость — лжива. Приверженность видимости является всего лишь извращенной формой глумления над правдой.

О РАЗОЧАРОВАНИИ

Я читал "О мнимом праве лгать…" и восхищался Кантом, тем как он всё умно устроил. Говорит, что нельзя лгать никогда и никому во имя человечества, а, по существу, устроил бунт против человечества. Уверяет всех в том, что ложь подрывает право, обессиливает договоры и рушит основы социальности, хотя прекрасно знает, что без лжи общество не просуществует ни одного дня, что динамит для социума запрятан в коробке с надписью "правда".

Не успел я объявить себя кантианцем, не успел пойти по следам, оставленным кенигсбергским мыслителем, как вдруг меня озарило, что примкнуть к перевороту мне не удастся, ибо нет никакого переворота. Я обманут Кантом, который говорит "не лги", и здесь же предлагает мне цивилизованные способы обмана. Кант ведет тебя сразу в двух взаимно исключающих направлениях. Одно из них называется моральной видимостью, другое — о мнимом праве лгать из человеколюбия.

О ДОЗВОЛЕННОЙ МОРАЛЬНОЙ ВИДИМОСТИ

"Чем более цивилизованны люди, тем больше они актеры", — говорит Кант.

Что это значит? Это значит, что всем нам нужно терять непосредственность и учиться играть, создавая нужные образы. В основе игры лежит какая-нибудь мнимость. Мнимость — это то место, где заканчивается правда и начинается правдивость, то есть ложь.

Прежде всего нам нужно научиться отвлекаться. Кант приводит пример. Допустим, пришло время и тебе нужно жениться. И вот ты нашел её. Она богата, у нее "дача на Рублёвке", но у неё зуб гнилой, и дурно пахнет изо рта. Но ты не будь простофилей, провинциалом, ты будь цивилизованным человеком, и не обращай внимания на этот зуб. Объясняйся ей в любви и женись, приобретай право на собственность. Ведь ты женился не на ней, а на её богатстве. При этом ты, конечно, не лжешь, ты чист как ангел, ибо ты просто умеешь отвлекаться, ты способен перехитрить свои чувственные представления.

Или вот, например, ты — наглый мерзавец, но ты же не будешь ходить и всем говорить, что ты мерзавец. Ты будешь говорить: я хороший, я скромный, я добрый, я не беру взяток. И это не важно, что ты их берешь, что ты злодей. Согласно Канту, ты не лжешь. Ты просто играешь роль, ты актер. Главное для человека — не быть, а казаться. Все это Кант называет не подлостью, не обманом, а просто дозволенной моральной видимостью.

ОБМЕН ПУСТЫМИ ЗНАКАМИ

Кант не говорит, что все мы лжем, что ложь является условием того, чтобы мы могли быть вместе. Он говорит: притворяйтесь. Как будто притворяться — не значит лгать, не значит обманывать. Все, что может быть названо коммуникативным пространством, Кант превращает в пространство обмена пустыми знаками. Другой — это тот, с кем я могу обмениваться пустыми знаками, кто учреждает коммуникативное пространство, в котором нет ничего подлинного, где все только делают вид. Я делаю вид, он делает вид, все делают вид, и никто никому не верит. Все находятся под подозрением, кругом одни пустые слова и обесценившиеся речи. В этой ситуации Кант нам предлагает поверить не в право, а в то, что обманщик будет обманут

17. У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та си¬стему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка ви¬являється в таких моментах. 1. Метод виходить з визнання всезагально¬сті розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки при¬рода розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обме¬ження розвитку. 2. Метод заснований на визнанні всезагальності супе¬речності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встанов¬лення несуперечливого стану. 3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конст¬руювання зв'язків з голови. 4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система — незмінності існуючого стану речей.

18. Ця суперечність позначилася на соціально-політичних погля¬дах Ґеорґа Геґеля. Він вважав, що держава є найвищою формою існування Бога у світі. Правові відносини в державі є втіленням усвідомленої необхідності (свободи). Суспільні інтереси доміну¬ють над приватними інтересами особи, тому останні можна при¬нести в жертву інтересам держави. Багатство й бідність — це природний стан реального життя, з яким необхідно змиритися. Суперечності й конфлікти в суспільстві не є деструктивним чинником (злом), а навпаки, є добром, що сприяє прогресу. А це означає, що суперечності, конфлікти й війни між державами є показником прогресу у всесвітньому масштабі. Геґель вважав, що військові конфлікти очищують дух нації.