Пшеничнюк

Соціалізація особистості як процес

Для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємо­зв'язків людей у суспільстві необхідно знати, що є рушійною силою вчинків кожної конкретної людини. Індивідуальна по­ведінка є основою розуміння життя соціальної групи чи су­спільства. Входження людини в соціальну спільноту визнача­ється поняттям "соціалізація".

Соціалізація - це процес, під час якого індивід засвоює культурні норми та соціальні ролі.

У зв'язку з тим, що людина є активним суб'єктом, взаємодія її з середовищем пов'язана не лише із засвоєнням його вимог, але і з можливістю змінювати середовище, впливати на нього. Взаємодія індивіда та соціального середовища в процесі соціа­лізації відбувається у формі адаптації та інтеріорізації.

Адаптація - це пасивне пристосування людини до соціаль­ного середовища.

Інтеріоризація - це активна взаємодія індивіда із середо­вищем, у якому людина робить свідомий вибір.

Соціалізація особистості відбувається під впливом агентів та інститутів соціалізації, що формують, спрямовують, сти­мулюють чи обмежують формування особистості.

Агенти соціалізації - це люди, котрі відповідають за засвоєн­ня культурних норм і соціальних ролей.

Інститути соціалізації - організації, що впливають на процес соціалізації та його організацію.

Агенти й інститути соціалізації виконують важливі функції, а саме:

• навчання культурним нормам і зразкам поведінки;

• контроль затим, як міцно, правильно та глибоко засвоєно соціальні норми й ролі.

Процес соціалізації відбувається в первинних і вторин­них групах.

Більшість дослідників вважають, що визначальне значен­ня має первинна соціалізація, яку здійснює сім'я. Сім'я ви­конує функцію посередника між дитиною та іншими соціаль­ними системами. Рівень відповідності родинних і загальних цінностей, що пропонуються дитині для засвоєння, може бути різним. У зв'язку з тим, що сім'я деякий час є єдиним дже­релом інформації про систему цінностей, що панує в су­спільстві, вона й формує модель поведінки характеру, адапта­ції чи інтеграції індивіда в суспільство. В основі соціалізації лежить процес засвоєння рольової поведінки, який значною мірою залежить від якості рольової поведінки рідних.

До соціалізації у вторинних групах індивід підходить зі сформованою самосвідомістю (ієрархією цінностей, зразка­ми поведінки, уявленнями про суспільство тощо). У цей час індивід стає членом різних соціальних груп, змінюється характер його взаємодії з цими групами.

Первинна соціалізація - це сфера міжособистісних від­носин, вторинна - сфера соціальних відносин.

Соціалізація співвідносна з життєвими циклами. Життєві цикли пов'язані: із зміною соціальних ролей, з набуттям нового статусу, із відмовою від попередніх звичок, оточення, дружніх зв'язків, зі зміною способу життя. Починаючи новий життєвий етап, людина змушена пере­вчатися.

Це процес, який складається з двох етапів, безпо­середньо пов'язаних між собою, десоціалізації та ресоціалізації.

Десоціалізація - це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки.

Ресоціалізація-процес засвоєння нових цінностей, норм, ролей та правил поведінки замість втрачених.

Городяненко

Соціалізація особистості

У своєму повсякденному житті особистість набуває актуальних соціальних характеристик, що допомагає їй інтегруватися в широкі соціальні спільноти. Особливість цього процесу полягає у розвитку людини від інди­відуального до соціального рівня буття, що відбуваєть­ся з набуттям нею соціальних норм, цінностей, оволо­дінням соціальними ролями тощо. Соціологія трактує цей процес як соціалізацію.

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різно­манітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соці­альна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, со­ціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Завдяки соціалізації людина засвоює звичаї, тради­ції і норми певної соціальної спільноти, властиві певній культурі, способи мислення, взірці поведінки, форми раціональності і чуттєвості тощо.

Соціалізація є досить складним і неодноспрямованим процесом (рис. 2.9). Не варто розглядати її, як таку дію соціальних факторів на людину, за якої їй відво­диться пасивна роль об'єкта впливу. Адже людина віль­на у виборі засобів впливу, ціннісно-нормативних схем, які формують її світоглядну орієнтацію.

Рис. 2.9. Характеристика соціалізації особистості

Соціалізація особистості

Компоненти соціалізації	Етапи соціалізації (відбувається протягом усього життя людини)	Основні підходи до визначення сутності соціалізації
Освіта, виховання	Первинна соціалізація	1) людина — пасивний об'єкт впливу суспільства
Сукупність стихійних впливів на становлення особистості	Вторинна соціалізація	2) парадигма взаємодії, що передбачає актив­ність суспільства й окремої людини

Індивідуальність, потенційні можливості особи що­до засвоєння культурного пласта суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є най­важливішими чинниками її соціалізації.

Агентами соціалізації (суб'єктами впливу на особистість) є сім'я, су-і іди, ровесники, вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, референтні групи тощо.

Соціалізація здійснюється протягом усього жит­тя людини, поділяючись на первинну (соціалізація ди­тини у межах родинних зв'язків) і вторинну (соціаліза­ція у межах соціальних інститутів, соціальних контак­тів поза межами безпосереднього середовища дитини). Це відбувається тому, що умови життя людини, а зна­чить і вона сама, постійно змінюються, вимагають вхо­дження у нові соціальні ролі, змін статусу, інколи доко­рінних.

Якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного се­редовища), то в соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (пе­реведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості).

Результатом інтеріоризації є індивідуаль­ність особистості.

У поясненні механізмів соціалізації досить цікаву концепцію запропонував 3. Фройд, виокремивши такі з них:

а) імітація — свідомі спроби дитини копіювати і на­слідувати поведінку дорослих і друзів;

б) ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

в) почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моде­лі поведінки.

Ці механізми виявляються переважно на стадії ди­тинства. Проте теоретичну схему 3. Фройда соціологи пристосували і до стадії дорослого життя особистості. Наприклад, Т. Парсонс використовував фройдівські по­няття у теорії соціальної дії, вважаючи імітацію проце­сом засвоєння елементів культури шляхом наслідуван­ня, а ідентифікацію — виявом ставлення до соціального середовища, його складових, прийняття цінностей пев­них соціальних груп і спільнот, способом усвідомлення своєї належності до них. Важливими при цьому є нега­тивні механізми соціалізації.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільної діяльності одночасно ство­рює умови та обставини для власного і суспільного жит­тя, відчуває їх вплив на собі, а також передумови подальшого розвитку такого процесу (рис. 2.10). Дії людини як суб'єкта соціального життя органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (соціальна організація, в якій вона працює, населений пункт тощо). Взаємодія соціальної системи й особистості здійснюється за допомогою певних механіз­мів впливу соціальних систем на соціальні якості індивіда (механізм соціалізації індивіда), а також діяльніс­тю соціального суб'єкта на ці системи (як механізм змі­ни соціальної системи).

Рис. 2.10. Особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин

Особистість як стала цілісність соціально-типових та індивідуальних якостей, її самосвідомість, що реалізується у практичній діяльності

Особистість як об'єкт - система об'єктивно заданих соціальних функцій — ролей, пов'язаних із соціальним становищем індивіда у конкретній соціальній ситуації

Особистість як суб'єкт - вибіркове сприйняття та засвоєння приписів суспільного середовища, обумовлене розвитком потреб особистості та соціальним досвідом

1. Спільні соціальні умови

2. Виробничі відносини

3. Цілісність умов і способу життя

На інтеграцію особистості в соціальне середовище впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. Особистість опиняється перед необхідністю включатися у спеціально вироблені особливості поведінки, які відповідають вимогам соціальної спільноти чи окремої соціальної групи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги (в цьому випадку особистість вже не може звично реагувати на навколишнє середовище), потім переходить у стадію адаптації до особливостей системи і завершується стабілізащєю, але вже на новому рівні — напрацюванням но­вих стандартів поведінки та відношення до соціальної реальності. Механізми динаміки соціальної системи ви­являються в появі або зникненні певних елементів, у аміні внутрішніх і зовнішніх зв'язків між ними. Чин­никами соціальних змін є об'єктивні передумови (куль­турні, економічні, політичні), індивідуальні особливос­ті особистості (наприклад, психологічні), специфіка її взаємодії із соціальною системою.

Залежно від віку індивіда розрізняють такі основні етапи соціалізації:

соціалізація дитини; соціалізація підлітка (нестійка, проміжна); тривала (концептуаль­на) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років); соціалізація дорос­лих.

На кожному етапі формуються певні особливості у відносинах особистості з навколишнім середовищем та у світогляді. Ці зміни стосуються особливостей інтеріо­ризації, пізнання навколишнього середовища. Наприк­лад, первинна соціалізація дитини означає зміни в її світобаченні, ставленні до навколишнього середовища, які відбуваються через формування ідентифікаційної схеми «Я» — «Інший», «своє» — «чуже» тощо.

У процесі соціалізації особистості доводиться пере­живати критичні періоди.

У соціалізації дитини — пер­ші 2—3 роки життя і вступ до школи (принципово нове середовище, в якому змінюються ставлення до неї, ви­моги до її поведінки); у соціалізації підлітка — перетво­рення дитини і підлітка на юнака; у тривалій соціаліза­ції— початок самостійного життя, перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дітей формує ціннісні орієнта­ції дорослих — поведінку особистості в новій ситуації, механізми пристосування до неї. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні вільно оцінювати за­гальні зміни, критично сприймати норми, а діти найчас­тіше лише засвоюють їх. Соціалізація дорослого допома­гає йому набути необхідних навичок, соціалізація дити­ни пов'язана здебільшого з формуванням мотивацій.

Загалом соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею актуальних в усіх сферах суспільного життя суспільних відносин. її основою є засвоєння індивідом мови соціальної спільноти, мис­лення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характер­ні для них соціальні ролі. Тому соціалізація особистості є сходженням від індивідуального до соціального. Вод­ночас вона передбачає індивідуалізацію, оскільки люди­на засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтере­си, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Соціалізація є постійним процесом, адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності і норми.

Протягом життя змінюєть­ся і людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реа­лізують свої потреби, здібності, можливості, налагоджу­ють відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами й організаціями, суспільством загалом. Все це дає змогу їм впевнено почуватися у сус­пільстві, соціальному житті. Водночас соціалізація є важ­ливим чинником стабільності, нормального функціону­вання суспільства, наступності його розвитку.

Протилежно спрямованим до соціалізації є десоціалізація — часткова або цілковита втрата особистістю за­своєних норм і цінностей.

Це може бути зумовлено її ізо­ляцією, уніфікацією, обмеженням спілкування та мож­ливостей щодо підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах простежується ресоціалізація — докорінна зміна соціального середовища, що зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Цей бо­лісний процес нерідко вимагає цілковитої зміни погля­дів на суспільство, переоцінки свого життя, пов'язаний з руйнуванням попереднього світорозуміння, необхід­ністю вироблення нового, спричинює розрив з традицій­ними культурними цінностями, породжує необхідність брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

Макєєв