2. Елоквенція. Поняття тропів і фігур та критерії їх виділення і розрізнення.
Тропи й фігури успадкувалися з риторики й поетики у стилістику і тому
більшість з них мають однакові визначення, функції й досить широке
використання у цих окремих науках, наприклад, епітет, метафора,
порівняння та деякі інші. Проте є фігури й тропи, які були породжені
давньою риторикою і у зв'язку з її наступним пригасанням призабулися,
влилися в інші фігури, навіть якщо і вживаються в мовленні, то не
визначаються як окремі фігури, а є частинами інших.
І. Качуровський в «Основах аналізу мовних форм» описує 155 фігур і
тропів. Щоправда, серед них частину складають такі, які вже мають у
лінгвістиці традицію опису їх як системного явища (відношення) у лексиці
(наприклад, антонімія, символ) або які описуються як стилістичні
прийоми: стилізація, корекція тощо. Давні ритори визнавали таку фігуру,
як апологізм (визнання рації супротивника в такому пункті, який не має
істотного значення)'. У сучасних риториках і стилістиках така фігура не
подається, а слово апологія визначається у «Риторичному словнику» 3.
Куньч як «надмірне вихваляння кого-небудь, чого-небудь; упереджений
захист»2. Не завжди дослідники ідентично визначають і тлумачать фігури і
тропи. Наприклад, І. Качуровський епімону називає емфатичною фігурою, що
полягає в «кількаразовому, без інтервалу, повторенні того самого слова в
реченні чи вірші або вірша чи виразу у якійсь великій синтаксичній чи
ритмічній групі»3 і наводить приклади
Фігуральність мови
Дещо відмінним від традиційного є трактування фігуральності і дії
основних тропів — метафори, метонімії, синекдохи, гіперболи та інших — в
теорії фігур, яку розробила і висвітлила у праці «Загальна риторика»
«Група т» (від першої літери грецького слова теїаіога — переміщення,
віддалення) бельгійських вчених Ж. Дю-буа, Ф. Еделін, Ж.-М. Клінкенберг,
Ф. Менге, Ф. Пір, А. Трітон'.
Виходячи з традиційно усталеного визначення стилю як мовного відхилення
від звичайного практичного вираження думки, вони вибудовують конструкцію
ніби двох рівнів мови. Якщо є відхилення, то має бути норма, від якої
щось відхиляється. Цю норму можна вважати точкою відліку для відхилення.
Якщо відхилення породжують якусь експресію волі, інтелекту, емоцій і
вона може викликати естетичне задоволення, створювати ефект, то
виходить, що норма має бути нейтральним дискурсом, без прикрас, натяків,
без багатозначності, з прямими тактиками, де, наприклад, лисиця є тільки
лисицею, а не хитрістю літературного персонажа, тобто без підтекстів.
Цей нейтральний дискурс «Група т» називається нульовим ступенем мови, де
все має бути однозначним. Проте в реальній мовній практиці завжди є той,
хто говорить, отже, особистість мовця, що якоюсь мірою, хоч і найменшою,
але авторизуватиме, маркуватиме свій дискурс, отже, нульовий ступінь —
це умовність. До цього нульового ступеня ближчою буде практична побутова
мова, яка є переважно номінативною, однозначно називною: це стіл; сідай
за стіл; пиши вправу. Проте й практична мова не позбавлена фігуральних
відхилень, про що свідчать такі вирази розмовного мовлення: у мене вікно
[перерва]; іди на пару [заняття]; постав чайник [воду] на голову [щоб
помити].
Використовуючи розмежування: «норма» і «відхилення», практична і художня
мова (як функціональні різновиди) — можна вибудувати конструкт, що
схематично виглядатиме так:
Практична мова має незначний ступінь відхилення від нульового ступеня і,
отже, малий семантичний простір для фігуральності (кут ВАД). Тому вона
простіша і всім зрозуміла незалежно від ступеня освіченості й
естетичного виховання мовців (слухачів). Художня мова має значно більші
і різноманітніші ступені відхилення залежно від
індивідуально-авторського художнього світобачення, і відповідно більший
семантичний простір (кут ВАС) для метаболічних (з гр. теїаЬоІе — зміна, перетворення) процесів, тобто метаплазм, метатаксисів, метасемем,
металогізмів, в результаті чого одержуємо фігури слова (тропи) і фігури
думки (риторичні фігури).
Саме тому, що в художній мові ступені відхилення високі і в дискурсах
різних авторів можуть бути різними, сприймання художньої мови не є
легким. Воно потребує певної освіченості й естетичного чуття, уважного
вчитування, наступного повернення до тексту, тому що з першого
прочитання не все можна збагнути. Отже, один і той самий образ може
по-різному тлумачитися різними читачами, бо кожний по-своєму прочитує
фігуральність вислову. Тому фігуральні образи на фоні нейтрального
мовлення є незвичними, вони живучіші, наступні покоління мовців
вчптуватимуть їх у культурні дискурси свого часу, якщо цим образам не
судитиметься забуття. Фігуральність практичної мови не тільки не
високосяжна, а й не оригінальна. Це повтор образних штампів на зразок: Я
тобі сто [тисячу] раз казав; Страх який гарний!; Це мені як ножем по
серцю тощо. Фігуральність художньої мови є поетичною й оригінальною,
свіжою.
Наведені приклади переповнені різноманітними і складними
тропами та фігурами.
В середні віки, коли поширювався погляд на риторику як науку прикрашання
промов і власне вся практична риторика зосереджувалася на фігурах,
ритори нараховували до 200 фігур, розмежовуючи найтонші відтінки
логічних, паралогічних і риторичних значень.
Тропи й фігури успадкувалися з риторики й поетики у стилістику і тому
більшість з них мають однакові визначення, функції й досить широке
використання у цих окремих науках, наприклад, епітет, метафора,
порівняння та деякі інші. Проте є фігури й тропи, які були породжені
давньою риторикою і у зв'язку з її наступним пригасанням призабулися,
влилися в інші фігури, навіть якщо і вживаються в мовленні, то не
визначаються як окремі фігури, а є частинами інших.
І. Качуровський в «Основах аналізу мовних форм» описує 155 фігур і
тропів. Щоправда, серед них частину складають такі, які вже мають у
лінгвістиці традицію опису їх як системного явища (відношення) у лексиці
(наприклад, антонімія, символ) або які описуються як стилістичні
прийоми: стилізація, корекція тощо. Давні ритори визнавали таку фігуру,
як апологізм (визнання рації супротивника в такому пункті, який не має
істотного значення)'. У сучасних риториках і стилістиках така фігура не
подається, а слово апологія визначається у «Риторичному словнику» 3.
Куньч як «надмірне вихваляння кого-небудь, чого-небудь; упереджений
захист»2. Не завжди дослідники ідентично визначають і тлумачать фігури і
тропи. Наприклад, І. Качуровський епімону називає емфатичною фігурою, що
полягає в «кількаразовому, без інтервалу, повторенні того самого слова в
реченні чи вірші або вірша чи виразу у якійсь великій синтаксичній чи
ритмічній групі»