13.Особливості Давньогрецької філософії.

Давньогрецька філософія традиційно в українській історії філософії розглядається як одна з двох гілок античної філософії. Вона зародилась у Стародавній Греції близько 6 століття до н. е. шляхом засвоєння запозичених у народів більш давніх цивілізацій Сходу фізичних, математичних, астрономічних та інших знань та в процесі переробки давньої міфології у мистецтві та поезії. Філософія руйнувала міфологічні уявлення про світ і людину. Її турбувало перш за все питання про походження Всесвіту або взагалі про природу речей; космологією обґрунтовувалися психологія та етика. Космологізм становив специфічну особливість давньогрецької філософії, що відрізняє її від середньовічної та новоєвропейської філософії. Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — давньогрецька філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом. Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит. У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини. Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата». На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.

Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефесу (544/540—бл.483 рр. до н.е.). Виходець з роду царів і жерців свої правничі функції він передав брату. Жив бідно і самотньо, останні роки свого життя провів у хатині в горах. Геракліт є одним з основоположників діалектики, величезне історичне значення якого визначається створеною ним концепцією розвитку матерії. Першоречовиною він обрав вогонь, що сприймав як матеріал, як силу, джерело безупинної зміни. Уся природа в уявленні Геракліта — метаморфоза вогню. Діалектична натурфілософія Геракліта була однією з перших форм розв’язання проблеми єдності матерії як «матеріалу» і як джерела руху.