3. Значення досудового врегулювання спорів

Згідно ст. 5 ГПК України, сторони вживають заходів досудового врегулювання господарської суперечки у випадках, передбачених чинним законодавством, а також за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором.

Досудове врегулювання спорів являє собою систему заходів, проведених організаціями, майнові права яких порушені, для безпосереднього вирішення виниклого конфлікту до звертання в господарський суд. Таке врегулювання містить у собі не тільки пред'явлення претензій і інших вимог противній стороні, але і припускає розгляд і добровільне задоволення вимог сторони, що пред'явила претензію у випадку її законності й обґрунтованості.

Значення претензійного порядку врегулювання спорів полягає в тому, що відповідачу повідомляється про наявність у його контрагента — організації або громадянина-підприємця — майнових або немайнових претензій до нього. У той же час претензійний порядок у відомій мері охороняє інтереси не тільки позивача, але і самого відповідача, оскільки він сприяє задоволенню вимог у добровільному порядку і дозволяє, таким чином, уникнути непередбачених додаткових витрат у тому випадку, якщо суперечка буде передана на розгляд господарського суду.

Питання про правову природу досудового врегулювання спорів не вирішується однозначно. Сувора регламентація порядку пред'явлення і розгляду претензій, уніфікація претензійних термінів приводить, на думку деяких авторів, до необхідності особливого «претензійного процесу» поряд с господарським. Так, И. Г. Побирченко вважає, що «претензійна робота — це процесуальна форма вирішення виниклих господарських суперечок», і визначає претензію як письмове звертання до контрагента з вимогою безпосередньо відновити порушені їм права і законні інтереси без втручання юрисдикційних органів. Автор доходить до висновку, що коли суперечка буває урегульована самими сторонами безпосередньо, то господарський процес закінчується, а претензійний порядок у цих випадках може бути охарактеризований як завершена процесуальна форма. У тих же випадках, коли самі сторони безпосередньо не врегулювали господарську суперечку, вона передається на вирішення того юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесене його вирішення. У цьому випадку господарський процес продовжується в одній із двох процесуальних форм вирішення спорів — судової або в порядку підпорядкованості, — для яких претензійний порядок є попередньої стадією.

На думку В. Н. Гапеева, претензійний порядок врегулювання розбіжностей визначається не нормами процесуального права, а нормами матеріально-господарського права, і ліквідація подібних конфліктів може бути досягнута і без втручання юрисдикційного органа.

Деякі учені вважають, що обов'язковість досудового врегулювання спорів потрібно розглядати тільки як одну з передумов права на пред'явлення позову.

Варто погодитися з твердженням М. К. Треушникова, що досудове врегулювання спорів відноситься до числа одного з принципів господарського процесу. Цей висновок підтверджується цілим рядом обґрунтованих доводів, що свідчать про те, що призначення цього принципу виходить далеко за рамки тільки передумови права на пред'явлення позову. Дотримання претензійного порядку робить істотний вплив на організацію і характер самого господарського процесу.

Дану думку розділяє й А. А. Добровольский, що вказує, що існування принципу обов'язкового досудового врегулювання господарської суперечки обумовлене тим, що, з одного боку, господарський суд активно впливає на якість досудового врегулювання суперечки, а з іншого боку — обов'язок дотримання претензійного порядку по спорах впливає на судовий порядок вирішення суперечки.

В даний час інститут досудового врегулювання господарських суперечок, частково зберігаючись в чинному законодавстві, втрачає свою актуальність. Розроблені ще в період радянської господарської системи норми позасудового порядку вирішення господарських суперечок уже не відповідають повною мірою вимогам сучасних ринкових відносин. Це обумовлено наступними обставинами:

1) з'явилася велика кількість підприємств приватною і колективної (з невеликою кількістю засновників) форм власності. Раніш заявлені в претензії майнові вимоги визначалися адміністрацією державного підприємства, оскільки крім держави інших власників — юридичних осіб не існувало. Кошти, переведені в інше підприємство або організацію для задоволення претензійних вимог, залишалися в єдиного власника. А для сучасного приватного підприємця процес ухвалення рішення про добровільне відрахування особистих кошт або коштів власників, що його утворили, є більш актуальним. Особливо це стосується невеликих підприємств, для яких незапланована виплата оборотних коштів викликає погіршення їхнього фінансового становища. До того ж, економічно вигідніше не перераховувати для задоволення претензії кошти кредитора, а залучати їх в оборот і діставати додатковий прибуток, з частини якого потім оплачувати штраф, передбачений ст. 9 ГПК. Отже, відповідальність за необґрунтоване відмовлення задовольнити претензійні вимоги є тільки причиною занепаду досудового врегулювання спорів;

2) широкому застосуванню досудового врегулювання спорів перешкоджає криза неплатежів. Як відомо, зараз багато підприємств не можуть навіть виконати свої зобов'язання перед бюджетом, оскільки з ними не розраховуються покупці-замовники. Якщо підприємство «сидить на картотеці», про задоволення майнових претензійних вимог мова навіть не йде. Досить розповсюдженої є ситуація, коли розпорядження податкової адміністрації блокує рахунок підприємства і позбавляє останньої можливості розпорядитися коштами, задовольнивши претензійні вимоги іншої сторони; задоволення таких вимог тільки погіршує і без того складне становище суб'єкта господарювання;

3) з'явилося багато принципово нових правовідносин, для упорядкування яких застосування досудового урегулювання спорів недоцільно. Досить важко визначити коло цих правовідносин. Законодавець зробив таку спробу, вказавши в ст. 5 ГПК перелік спорів, на які поширюються вимоги досудового врегулювання.

Так, суперечки, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку і договори, заснованого на державному замовленні, можуть бути передані на вирішення господарського суду за умови дотримання сторонами встановленого для даної категорії справ порядку їхнього досудового врегулювання.

Однак, як показує практика, приведений перелік недосконалий. У більшості ситуацій дотримання положення, про обов'язкове врегулювання суперечки не тільки не сприяє захистові прав і законних інтересів юридичних осіб, а навіть перешкоджає йому.

Порядок досудового врегулювання спорів визначається Господарським процесуальним кодексом України, якщо інший порядок не встановлений діючим на території України законодавством, що регулює конкретний вид господарських відносин.

Справи за заявою прокурора або його заступника, Рахункової палати, Антимонопольного комітету України і його територіальних відділень порушуються господарським судом незалежно від прийняття сторонами мір досудового врегулювання споровши.

Порядок досудового врегулювання господарських суперечок не поширюється на:

1. суперечки про визнання договорів недійсними,

2. суперечки про визнання недійсними актів державних і інших органів, підприємств і організацій, що не відповідають законодавству і порушують права й охоронювані законом інтереси підприємств і організацій,

3. суперечки про стягнення заборгованості по опротестованих векселях,

4. суперечки про стягнення штрафів Національним банком України з банків і інших фінансово-кредитних установ, а також

5. суперечки про зверненні стягнення на закладене майно (ст. 5 ГПК України).