25. Охарактеризувати сутність та особливості українського національного відродження (XIX — поч.Хх ст.)

Кінець XVIII - початок XX ст. були для України часами національного Відродження, підйому української самосвідомості та відкритої заяви всьому світові про "українське питання". Цей процес був частиною загальноєвропейського громадського руху "Просвітництва". Англійська буржуазна революція 1640-1660 рр., та Велика Французька революція 1789-1794 рр. - стали для українців, як і для інших народів, втіленням просвітницьких ідей Свободи, Рівності, Братерства, встановленням "царства Розуму" і народоправства.

Нові світові та європейські цінності кінця XVIII - XIX ст. знайшли відгук в українській еліті, надали поштовх до нової спроби повернення втрачених прав та надій на державність України. Таким чином, українське Відродження формувалось та розвивалось в поєднанні двох важливіших факторів - зовнішніх, світових та європейських демократичних впливів і внутрішніх, національних, на засадах минулої козацької держави, свободи і демократії.

Українське Відродження умовно поділяється на три етапи. Як і в інших народів, які не мали державності на той час (фіни, фламандці, чехи, словаки, литовці, хорвати, словени), національний рух розвивався «знизу» і очолювався національною інтелігенцією.

На першому, фольклорно-етнографічному етапі, який тривав з 1791 по 1840 рр., представники дворянської інтелігенції збирали язикове, фольклорне, літературне, історичне та економічне насліддя українського народу. Деякі з них опрацьовували та видавали історичні матеріали. Серед них були відомі політики, нащадки знатних старшинських родів - такі як О.Безбородько, В.Рубан, видавший вперше "Короткую летопись малороссийскую" в 1777 р., Ф.Туманський, Я.Маркович, брати Полетики та інші.

Після заснування в 1805 р. в Харкові, а в 1834 р. в Києві університетів, збір матеріалів про минуле та їх поширення продовжила українська різночинська інтелігенція. В світ вийшла чотиритомна "Історія Малоросії" Д.Бантиш-Каменського. На початку XIX ст. були закладені основи української етнографії - М.Церетелевим, І.Срезневським, М.Максимовичем, та язикознавства - Л.Павловським і І.Воцкевичем.

Другий, літературний або культурницький етап тривав з 1840-1900 рр. В ці роки були продовжені наукові досліди з української історії і культури, з'явилися нові постаті в національному русі - М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко. Наприкінці 1845 - на початку 1846 рр. вони створили першу таємну організацію "Українсько-слов'янське товариство святих Кирила та Мефодія". Головною метою діяльності члени товариства вважали боротьбу за утвердження національно-державної незалежності України. Члени товариства мріяли про створення української демократичної держави за зразком США або Французської республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або розподілятися ще на кілька штатів. Столицею такої конфедеративної слов'янської держави повинен був стати Київ. Найвищим законодавчим органом товариство вважало сейм або спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган.

Програма товариства була синтезом романтизму, ідей всеслов'янської єдності, соціального утопізму, християнської традиції та українського месіанства. Воно поставило нові задачі перед українським рухом. Через рік. навесні 1847р. царська влада заарештувала всіх учасників товариства і без усякого суду покарала. Перша спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку була невдалою.

В часи буржуазного реформування російського суспільства в українському русі почали створюватися громади - напівлегальні культурницькі організації. Найактивнішими діячами громадського руху були - історик, професор Київського університету, засновник української статистичної науки О.Русов, етнограф П.Чубинський, композитор МЛисенко, економіст М.3ібер, історик М.Драгоманов та ін. М.Драгоманов створив програму майбутнього політичного і економічного устрою України, сформував кредо "громадівського соціалізму". Майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся йому федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колективній праці їх учасників. Громадівці широко пропагували кооперативні ідеї, запроваджували їх в практику, засновували артілі в селах, створювали ощадно-позичкові товариства з крамницями. Кооперативний рух посідав важливе місце у масовій боротьбі українців проти національного гноблення, спираючись на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність.

З часом громадівці перейшли на позиції цілковитої лояльності царизму, обмежуючись лише культурницькою діяльністю. До цього привели наслідки Ємського указу 1876 р. про заборону української мови та наступ царизму на українофільство. Під загрозою царських репресій в українському русі виникли розбіжності. Старі громадівці виступали за компроміс з російською владою та орієнтувались на аполітичну діяльність. Інші, молоді члени громад підпадали під вплив радикальних соціалістичних ідей.

Новий, третій етап національного Відродження України почався з заснування в 1900 р. першої політичної партії - РУП і тривав до 1917р. Революційна Українська Партія (РУП) була створена в 1900р. в Харкові з ініціативи Дмитра Антоновича та Михайла Русова разом з представниками громад Києва, Полтави, Чернігова.

На початку ХХст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рухівських груп, що діяли в Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та іншлх містах України. Головними формами діяльності організації були пропаганда і агітація. Основним об'єктом пропаганди стало селянство, в якому рупівці вбачали основу нації.

У 1902 р. в РУП стався перший розкол. З РУП вийшла група радикальних націоналістів, яку очолював відомий харківський адвокат М. Міхновський. Головним гаслом цієї групи було - «Україна для українців». Більша частина РУП засуджувала радикалізм, категоричність, ставку на силові методи вирішення національного питання групою М Міхновського. Група дістала назву - УНП (Українська національна партія).

В 1903 р. ще одне угрупування вийшло із складу РУП під назвою УСП ( Української соціалістичної партії). Ці дві політичні партії були нечисленними, не мали впливу на населення і скоро занепали.

У 1904-1905 рр. в РУП виділилося дві течії - соціал-демократична і національна. Це привело до нового розколу. РУП розпалась на дві соціал-демократичні партії -УСДРП (українську соціал-демократичну робітничу партію) і Українську соціал-демократичну спілку («Спілку»). Ці політичні організації стояли на засадах соціал-демократизму і національного автономізму. їх програми відрізнялись, в основному, у поглядах на національне питання. Спілчани вважали вирішення національного питання похідним від розв'язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем. Керівники УСДРП вирішення національної проблеми вважали головним, порівняно з соціальними і економічними питаннями.

В роки революції 19054907рр. було створено ще дві українські політичні партії - Українську демократичну партію (УДП) на чолі з Євгеном Чикаленко та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Борисом Гринченко. Обидві партії, зовсім нечисленні, мали ліберальний напрям і обстоювали встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ і надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. В 1905 р. вони об'єднались в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

У 1908 р. на базі УДРП виникла партія «Товариство українських поступовців» (ТУП), яка обстоювала конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Визначною подією для українського руху стала участь українських діячів у Державній Думі Росії. На засіданнях Думи українська громада виголошувала промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії.

Український рух за національне Відродження у другій половині XIX -початку XX ст. набрав силу, організувався з культурницького в політичний і проголосив основну мету - досягнення незалежної демократичної України. Але національний рух, не зважаючи на значні досягнення, не встиг повністю сформуватися у сильну політичну течію. Цей процес залежав від національної буржуазії, яка складала невелику частку серед іноземної, російської та польської буржуазії. Національний рух за Відродження України очолила українська інтелігенція.