1.Адмінистративно-територіальний поділ українських земель у другій половині ХІХ – на початку ХХ

Протягом 2-ї пол. 19 ст. значних коректив в адм.-тер. поділі укр. земель у складі Російської імперії не відбулося. 1912 було створено Холмську губ., до якої увійшла більшість укр. земель Королівства Польського. На поч. Першої Світової Війни 1914 – 1918 рр. в результаті Гулицької битви 1914 р. рос. війська захопили значну частину західноукраїнських земель. апроваджувався поділ на нові адм.-тер. одиниці – землі. Серед них – Київ з околицями, Древлянська земля, Волинь, Погориння, Болохівська земля, Поросся, Черкаси, Побужжя, Поділля, Брацлавщина, Подніпров’я, Помор’я, Одеса з околицями, Низ, Січ, Запоріжжя, Нове Запоріжжя, Азовська земля, Половецька земля, Донеччина, Подоння. Сіверщина, Чернігівщина, Переяславщина, Посем’я, Посулля, Полтавщина, Самара, Слобожанщина, Харків з повітом і частиною Валківського та Білгородського повітів. Територія республіки поділялася на Зх. (ЗО УНР) і Сх. обл. Східна обл. складалася з Київської, Харківської, Полтавської. Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам’янецької і Холмської губ. Державна територія ЗУНР включала укр. етнічні землі – Галичину, Буковину і Закарпаття.

Укр. етнічні території в міжвоєнний період входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії.

УСРР, яка перебувала у складі СРСР, була поділена на 12 губ.: Волинську, Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Одеську, Подільську, Полтавську, Харківську і Чернігівську.

Після розпаду Австро-Угорщини в 1918-1919 рр. Румунія і Угорщина анексували значну частину укр. етнічних земель. Румунія загарбала Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський пов. Бессарабії , Пв. Буковину і укр. частину Мармарощини, а Угорщина захопила значну частину Закарпаття. Пізніше було проголошено входження Карпатської України до складу Чехо-Словаччини. Однак наприкінці березня 1939р. більша частина Закарпаття була окупована Угорщиною.

У 1920-30 рр. окуповані Польщею укр. землі були остаточно приєднанні до Польської держ. рішенням Ради Послів держав Антанти, входили до складу Волинського, Люблінського, Львівського, Станіславського, Тернопільського і Поліського воєводств.

2. Боротьба українського народу проти загарбників на фронті і в тилу ворога (1941 – 1945 рр.)

Партизанська боротьба в тилу німецьких військ набула масового, всенародного характеру. У німецькому тилу розгорнувся рух опору, форми якого були різноманітними: збройна боротьба у партизанських загонах, підпільна боротьба, саботаж і диверсії на підприємствах та на транспорті тощо.

Офіційна партійна історіографія ще у 1975 р. стверджувала, що під час окупації в Україні діяли 23 підпільні обкоми, 685 міськкомів і райкомів та 4315 партосередків. Але змогли розгорнути свою діяльність лише 13 обкомів, 110 міськкомів і райкомів і 280 первинних осередків. Головною причиною цього було те, що гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллями, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації.

На початку війни не кращим було становище і з партизанським рухом в Україні. На окуповану територію було перекинуто майже 350 партизанських загонів і диверсійних груп. У червні 1942 р. Український партизанський штаб знав про наявність лише 22 діючих загонів. а в 1937 – 1938 рр. були репресовані добре підготовлені кадри спеціалістів з підпільної та партизанської боротьби.

Партизанський рух в Україні зазнав величезних втрат через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР. Наприклад у липні 1941 р. Сталін звернувся до партизанів із безглуздим закликом підпалювати ліси. Але цю вказівку партизани не виконали, бо це означало знищення і самих себе, і місцевих жителів, які часто переховувалися в лісах.

З метою посилення взаємодії підпілля з партизанськими формуваннями та зміцнення оперативного керівництва бойовими діями партизанів було створено обласні штаби партизанського руху. Поступово зросла вправність партизанів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими.

Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з’єднань.

За деякими даними, партизани та підпільники України за час окупації знищили і поранили десятки тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили ворожі гарнізони, комендатури, штаби, пустили під укіс ешелони з військами і бойовою технікою противника, підривали танки і бронемашини, знищували літаки і багато іншої техніки.

Отже, діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога.

3. Буржуазна революція 1848 р. Австрії та її вплив на західноукраїнські землі

Революційна хвиля 1848 -1849 рр., що охопила Європу, зумовила суттєві зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Ці зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першим виявом активності були польські буржоазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статус автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної влади народові прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація – Головна Руська рада.

У середині ХІХ ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин.

Отже, характерним для розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій в аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху.

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848 – 1849 рр., започаткувала новий етап модернізації імперії – було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних завоювань.