2. Любецький з'їзд князів 1097 року

    Князівські з’їзди як своєрідна форма державного правління, засіб прийняття важливих рішень та вирішення спірних питань, почали збиратись у другій половині XIст.     Любецький з’їзд 1097 року за своєю актуальністю та вагомістю прийнятих рішень історики відносять до найважливіших.      У той час князівські чвари роз’їдали колись велику державу - Київську Русь.     Запанувало феодальне розмежування. Кожен князь бажав силою загарбати багатства сусіда, і всі разом прагнули сісти на великокняжий стіл у Києві.     У зв’язку із зростаючою половецькою небезпекою постала нагальна потреба об’єднати всі сили Ураїни-Руси та будь-яким чином припинити князівські чвари.     1097 р. великий князь київський Святополк Ізяславич, переяславський князьВолодимир Мономах, смоленський князь Давид Святославич, чернігівський князьОлег Святославич, володимир-волинський князь Давид Ігоревич та теребовльський князь Василько Ростиславич разом з малими дружинами зібрались у місті Любеч, в  Любецькому замку на з’їзд.     Метою Любецького з’їзду було припинити ворожнечу між Святославичами та іншими князями, спинити усібні війни і разом стати проти загрози з боку степу, проти половців.     Князі сказали: "Для чого губимо руську землю, самі між собою влаштовуючи розбрат? Об’єднаймося віднині єдиним серцем і будемо берегти і шанувати землю руську."

    Однією з безпосередніх причин князівських чвар була відсутність прямого успадкування земель.

    За пропозицією Ярослава та його прибічників це успадкування було введено на з’їзді в Любечі.     Кожному князю були віддані ті землі, котрі належали його батьку, був проголошений  принцип: "кождо да держить отчину свою".      Кожен князь одержав успадковані ним землі і на тому цілували хрест:     Якщо віднині хто на кого піде, проти того ми будемо всі і хрест чесний.  Сказали всі: "Хай буде проти того хрест чесний і вся земля руська!",- сказано в літописі.     Значення першого Любецького з’їзду 1097 р., насамперед, в тому, що це була перша більш-менш вдала спроба спинити процес розпаду Київської держави.  Перший Любецький з’їзд припинив на певний час боротьбу за Чернігівські землі та дозволив об’єднати сили прикордонних князівств проти половецької загрози.     Другий Любецький з’їзд князів відбувся 1135 р.  На ньому розбиралися земські справи, взаємні претензії між удільними князями.      Головною метою другого Любецького з’їзду було прийняття спільного рішення про ворожий союз чернігівських князів з Мстиславичами проти Мономаховичів.     Невдовзі після цього, 1147 р., князь смоленський Ростислав пограбував і спалив Любеч.     Брат Ростислава, Ізяслав, казав так: "...підем до Любеча, де у них (Ольговичів) все  життя".     Навесні 1148 р. на берегах Дніпра біля Любеча знову зійшлися війська Мстиславичів, Ольговичів та Давидовичів, але битви на цей раз не відбулося.     1157 р. Любеч знову був спалений, на цей раз половцями.      1180 р. князь Святослав Всеволодович скликав до Любеча підвладних йому удільних 

Дуже показовою була спроба в кінці XI ст. встановити колегіяльність рішень, скріплених хресним цілуванням на з'їздах князів, снемах. Але вже перший, Любецький з'їзд 1097 року не дав позитивних наслідків. У середині XII ст. снеми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. Одночасно з послабленням влади князя знов забирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало — збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняло їм міські брами і «показувало путь» нелюбим. Перша зафіксована в історії революція в Києві вибухнула 1068 року, коли віче обрало на Великого князя Всеслава, князя Полоцького, що не мав жадного права на київський стіл. Після того бачимо рішень віча — в закликанні Володимира Мономаха, в трагічній історії Ігоря 1146 р., в боротьбі Ізяслава з Юрієм, в закликанні Ярополка, Вячеслава, Мономаховичів, смоленських і чернігівських князів. З князями віче укладало «ряд», закріплюючи його хресним цілуванням. Віче вирішувало питання війни. Але воно ввесь час залишалося явищем випадковим, не набуло характеру державної Інституції і не стало зародком парляменту, як було в той час в Англії («Велика хартія вольностей» р. 1215) або в Угорщині («Золота булла» 1222 р.). Не досягли українські віча навіть рівня розвитку віча в Новгороді. Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення ц. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси: намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має право на спадщину.