4. Умови і причини поділу церкви. Оформлення розколу на східну і західну гілки християнства

Внутрішнє життя християнства, внутрішньоцерковні відносини відбивали в собі хід політичної історії. Політичний і культурний поділ Римської імперії на Захід і Схід (III - IV ст. Н. Е..) Призвело і до поступового відокремлення західної та східної церков. На Заході у зв'язку із занепадом, а потім скасуванням влади імператора і розпадом імперії (близько 476 р.), надзвичайно зріс авторитет глави церкви - римського єпископа, який отримав найменування тата. На Сході, де імперія збереглася, патріархи церков (константинопольської, антіохійської, олександрійської і єрусалимської) не могли отримати такої влади. Вони майже й не намагалися вийти з-під опіки імператорів. Під час иконоборческого руху в Візантії (VIII - IX ст.) Незалежності церкви було завдано особливо сильний удар: щоб позбавити її будь-якої самостійності і ще більше підпорядкувати собі, імператори забороняли поклоніння іконам (тим самим послаблюючи привабливість церковних обрядів для віруючих) і конфісковували церковно- монастирські землі. Правда, шанування ікон було, потім відновлено (842), але землі не були повернуті церкві, і самостійність її була остаточно підірвана. Саме тому східні патріархи не могли підкоритися владі римського папи. Останній, проте, все більш наполегливо притязал першість в усьому християнському світі. Організаційні та догматичні розбіжності між східною і західною церквами, що відображали політичну боротьбу, поступово накопичувалися і привели, нарешті, до формального розриву між цими церквами (1054). Головні догматичні розбіжності, які поділяють ці церкви - західну (римсько-католицьку) і східну (греко-православну), наступні:

1. Догмат західної церкви про сходження святого духа і від Бога-батька й від Бога-сина ("filioque") на відміну від догмату східної церкви, яка визнає сходження святого духу тільки від Бога-батька; ця розбіжність самі керівники та католицької і православної церков завжди вважали найголовнішим і навіть єдиним непримиренним.

2. Вчення католицької церкви про "сверхдолжних заслуги" святих перед богом: ці заслуги складають як би скарбницю, якій церква може розпоряджатися на власний розсуд.

3. Практика індульгенцій - відпущення гріхів, що продаються церквою як би з цього священного фонду.

4. З цим же пов'язана і католицьке вчення про чистилище (прийняте на Флорентійському соборі 1439 р.), де грішні душі, горя в полум'ї, очищаються, щоб потрапити згодом у рай, причому термін перебування душі в чистилищі знову-таки за молитвами церкви (латку з боку родичів) може бути скорочений.

5. Вчення про непорочне зачаття діви Марії, що існувало ще в IX ст. і зведена в 1854 р. в догмат.

6. Догмат про непогрішимість папи в справах віри, встановлений у 1870р.

Обрядовими особливостями католицької церкви в порівнянні з православною є: хрещення обливанням (замість православного занурення), миропомазання не над немовлятами, а над повнолітніми, причащання мирян одним хлібом (хлібом і вином причащаються тільки духовні особи), прісний хліб (облатки) для причастя, хресне знамення п'ятьма пальцями, вживання латинської мови в богослужінні і пр. Канонічні відмінності католицизму: безшлюбність всього духовенства (у православ'ї тільки чернецтва), недопущення виходу з духовного звання, інститут кардиналів, першість тат, визнання 21 (замість 7, визнаних православними) вселенського собору, заборона мирянам читати і тлумачити Біблію (тепер, щоправда, це заборона ослаблене), нерозривність шлюбу та ін У більшості цих відмінностей, так чи інакше, виявляється значно більш потужна організація католицької церкви, що виробила протягом століть різноманітні дієві і в той же час гнучкі способи впливу на маси віруючих і користувалася у багатьох країнах величезною політичною владою. Відчуженість між римо-католицької і православної церквами збереглася донині, хоча колишні криваві зіткнення між їх прихильниками тепер і припинилися. Папська курія не раз намагалася, ціною дрібних поступок в обрядах, підпорядкувати собі східні церкви. Так виникали унії: Флорентійська 1439 р., Брестська 1506 Остання охоплювала частину західно-білоруського та західно-українського населення і мала на меті міцніше підпорядкувати його католицькій Польщі, але ця унія не пом'якшила релігійної ворожнечі, а ще більше посилила її, вона проіснувала до кінця 40-х років XX ст.

Висновок

Догмати вічні і невичерпні. Етапи їх розкриття у свідомості та історії церкви, визначення - це верстові стовпи, на яких написані керівні безпомилкові вказівки, куди і як впевнено і безпечно повинна йти жива християнська думка, індивідуальна і соборна. Історія релігії, а зокрема християнства, є розгортання ступенів все наростаючого одкровення Божого в долях земного людства, а ще точніше - в долі деяких його частин, тобто окремих народів. Знайомлячись з офіційною історією розвитку Землі, ми бачимо, як на тлі постійних воєн, боротьби за владу з'являються вчення, намагаються показати кожній людині її справжнє обличчя, цілі і завдання, місце в космічній еволюції. Такими навчаннями є світові релігії, а зокрема християнство: йому дотримуються і, я думаю, будуть дотримуватися багато років і, може, навіть століття. Історія християнської релігії налічує більше двох тисяч років. Християнство виникло в I ст. н. е.. у східній частині Римської імперії. Християнська релігійна система формувалася під впливом змішування культур і багатьох форм суспільного буття і відповідних їм форм духовності греко-римського і східного світів. Можна з певністю сказати, що християнство виникло як синтез іудаїзму, елліністичної філософії, вчення стоїків і деяких інших елементів культурного життя римської імперії.

Література

1. Атеїстичний словник / Абдусамедов А.І., Алейник Р.М., Алієва Б.Д. та ін; За заг. ред. М.П. Новікова. - 2-е вид., Испр. і доп. - М.: Політвидав, 1984. - 512 с.

2. Кривелев А.І. Історія релігії. М.: Політвидав, 1984. - 448 с.

3. Реліговеденіе: навч. посібник / М.Я. Ленсу, Я.С. Яскевич, В.В Кудрявцев та ін; Під ред. М.Я. Ленсу та ін 2-е вид., Испр. - Мн.: Нове знання, 2004. - 421 с. - (Серія «Соціально-гуманітарна освіта»)

Поняття

Ангели (грец. angelos, лат. Angelus - вісник) - за віруваннями іудеїв, християн і мусульман, створені богом безтілесні надприродні істоти, що володіють вільною волею і сповіщає людям «божу волю». Відповідно до прийнятої християнством «небесної ієрархії», запропонованої Діонісієм Ареопагіта, А. поділяються на 9 чинів, згрупованих в 3 лику: 1) серафими, херувими, престоли; 2) панування, сили і влади, 3) початку, ангели, архангели. шанування А. - рецидив первонач. поклоніння духам і одне з останніх політеїзму в монотеїстичних релігіях.

Апологети - ранньохристиянські богослови і філософи, які пропагували переваги нової релігії в порівнянні з політеїстичні віруваннями Римської імперії і обгрунтовують її високі моральні принципи, і корисність для суспільства. У тв. з А. доводилося, що християнство не суперечить античної філософії і науці, що воно багато в чому схоже з пануванні. офіційними поглядами. Найбільш відомими А були Юстин (помер бл. 165) - автор таких соч., Як «Апологія», «Бесіда з Трифоном-іудеєм», та ін, Татіан (помер бл. 175), Афінагор (помер бл. 177). Др. течія в раннехріст. апологістіке, очолюване Тертулліаном, стверджувало принцип несумісності віри і язичієм. мудрості, закликало до вирішить. боротьбі церкви з античної наукою м культурою, пропагувало последоват. аскетизм, негативні. ставлення до мистецтва, до гедонізму і епікуреїзм. Ідеї ​​ранекріст. А високр оцінюються сучас. богословами.

Апостоли (грец apostolos - посланець) - в первонач. християнстві мандрівні проповідники, що переходили від громади до громади і існували за їх рахунок. А. проповідували нове вчення і серед нехристиян, створюючи нові христ. громади. Вони зверталися один до одного і до громад з посланнями з різних питань віри і внутр. реліг. життя. Таке, мабуть, і походження послань, які увійшли в Новий завіт. Пізніше, з формуванням Нового завіту, церк. традиція закріпила назву А. лише за 12 учнями Христа, які згадуються в Євангеліях і в Діяннях апостолів і до-их нібито сам Христос обрав для проповіді його вчення. Більшість з них - міфіч. особистості.

Аскетизм релігійний (від грец. Askesis - вправа, подвиг) - відмова від життя. благ, задоволень, придушення в собі природ. бажань і спонукань. Проповідь А. характерна для більшості релігій. У християнстві О. Розглядається як «основний закон життя віруючого». Соц. сенс проповіді А. - примирення трудящих з важкими умовами життя в експлуатат. об-ве. У наст. вр. духовенство, враховуючи настрій віруючих, прямо не закликає до "втечі від світу», нехтування «плотським і задоволеннями», роблячи акцент на «духовному А.

Бог - ілюзорний образ, наділений сверх'естеств. властивостями, що є гол. об'єктом поклоніння майже у всіх релігіях. У всіх розвинених релігіях Б. приписують якості всесовершенсной особистості, створювала світ і керуючої їм у відповідності з власної. волею. В індуїзмі - Ягве, християнстві - трійця (бог-батько, Бог-син, бог-дух святий) і т.п.

Вселенські собори - зібрання вищ. духовенства, на які делегуються представники христ. помісною. церков відповідно до встановленої процедури. На В. с. розроблялися Каноничі. норми і богослуж. правила, оцінювалися різні богослов. концепції, визначалися способи з єресями.

Диякон, диякон (грец. diakonos - служитель) - службова посаду за єпископа у 2-3 ст., Відав госп. справами христ. громади. У подальшому - духовний сан, помічник священика при богослужінні та відправленні обрядів.

Догмати релігійні (грец. dogmatos) - осн. положення віровчення, визнані незаперечно істинними, вічними і незмінними божеств. законами, обов'язковими для всіх віруючих. Кожна сучас. розвинена релігія має свою власної. догматичний. систему, вироблену в процесі тривалих суперечок і внутріцерк. боротьби.

Духовенство - служитель культу в ряді сучас. релігій. Д. задовольняє реліг. потреби віруючих, здійснює культові дії, проповідує віровчення.

Єпископ (грец. episkopos - наглядач, охоронець) - вищ. ієрарх у мн. христ. церквах, узагальнена назва всіх архієреїв (патріарх, митрополит, архієпископ, єпископ)

Єресі (грецьк. hairesis; спочатку - відбір, пізніше - вчення, школа, реліг. Секта) - реліг. вчення, що відхиляються від офіц. доктрини церкви у питаннях догматики, культу, організації.

Ієрархія церковна (грец., букв. - Священновластіе) - сукупність церк. чинів знизу доверху, в порядку їх підпорядкованості.

Ікона (грец. eikon - зображення, образ) - мальовниче, рідше рельєфне зображення богів, святих і ін сверх'естеств. істот, що є предметом реліг. поклоніння.

Спокуса - релігійно-міфологич. мотив, що зустрічається у багатьох релігіях і пов'язаний з подоланням героями міфів всіляких спокус з боку темних і злих надприродних сил.

Чернецтво - первонач. відокремлене життя ревнителів тієї чи іншої реліг. віри, що пов'язали себе добровільними обітницями нестяжанія, аскетизму, безшлюбності і т. п.

Мученики - в католизм і православ'ї особи, які нібито були піддані тортурам і загинули від рук гонителів християн, але не відмовилися від своєї віри.

Первородний гріх чи гріхопадіння - за віруваннями іудеїв і християн, порушення першими людьми (Адамом і Євою) заповіді бога про абсолютній покорі, що спричинило за собою суворе покарання не тільки їх самих, але і всього їх потомства.

Пресвітер (грец. divsbyteros - старійшина) - керуючий в ранньохристиянських громадах, а після утворення христ. церкви - священнослижітель. У протестантизмі П. - керівник громади, що обирається, як і пастор, зі складу мирян.

Реліквії (лат. reliquiae - залишки, останки) - користуються релігійним шануванням предмети, нібито пов'язані з життям Христа, Богородиці, святих.

Трійця - 1) за христ. уявленням, 3 особи бога - бог-батько, Бог-син і Бог-дух святий. 2) христ. свято, що відноситься до двунадесятих свят.

Патристика (від лат. Patres - батьки, мається на увазі «отці церкви») - термін, що позначає сукупність теологіч., Філосос. і політико-социологич. доктрин христ. письменників 2-8 ст.

Соборність - термін православного богослов'я і рос. релігійної філософії, що означає, що в церкві здійснюється добровільне з'єднання (собор) індивідів на основі любові до Бога і один до одного.

Символ Віри - короткий звід гол. догматів, що складають основу віровчення будь-якого релігійної течії чи церкви.

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

Більш-менш системне освоєння християнством причорноморських земель у VІ-VІІ ст. пов'язують з геополітичними інтересами до них візантійських імператорів. Але не тільки в Причорномор'ї знали його в ті часи. При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджувати, що вже тоді там жили християни. Певний вплив на цей процес справили військово-політичні й торговельні зносини наших предків зі своїми християнізованими сусідами.

Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А те, що на могилі Аскольда було поставлено церкву, теж свідчить, що він був християнином. Стверджують, що хрестився він у 860 р. Тоді в списку Константинопольського патріархату з'явилася ще одна єпархія - Руська. Значилася вона під номером 61. Очевидно, вона опікувалася християнізованим населенням слов'янського світу.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійсненого противниками християнізації країни, владу в Києві захопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега в 912 р. вона значно зміцніла.

Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі існували поряд язичество і християнство, діяли церкви. Ольга, яка княжила після Ігоря, була християнкою. Підчас суперечок з Візантією вона звернулася в 959 р. до імператора Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви. До кінця свого життя Ольга підтримувала християнську церкву.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги - Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але внаслідок багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більше до душі був християнський обряд. Мало значення і те, що християнство у багатьох державах виявилося ефективним чинником у налагодженні внутрішньополітичного життя. А на Русі тоді родоплемінний лад і його язичеська релігія переживали кризу, утверджувалися феодальні відносини. Постала необхідність1 у релігії, яка сприяла б консолідації родоплемінних об'єднань, трансформації їх в етнічну і політичну цілісність, освячувала б централізовану владу. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі - князя, царя більше сприяла централізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація в державах, де християнство стало панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонукала й потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв'язків із сусідніми християнськими державами. А язичеська релігія певною мірою цьому перешкоджала. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичеські вірування.

Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Василій II, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки сестри імператора, грецької царівни Анни. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Барда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Володимир вирушив у Крим - тодішню візантійську колонію, і облогою взяв місто Херсонес (Корсунь), тепер це околиця Севастополя. Василій II змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною за умови, що,він прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві, св. Якова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї держави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в річку, князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги - тоді лишіть його". Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли і богів, побудували християнські церкви. їх ще називали божницями.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно противилося християнізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстоко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988-991 рр. Але населення ще довго не сприймало нової віри.

Побутують різні версії з приводу того, до якого християнського обряду - західного чи східного - схилявся Володимир. Традиційно домінує версія, що вибір східного обряду був заздалегідь продуманим і цілеспрямованим. Водночас не позбавлені аргументів міркування, що метою Володимира було утвердження на землях Києворуської держави слов'янського варіанту християнства, ідея якого виношувалася Кирилом і Мефодієм.

Очевидно, запроваджуючи християнство, Володимир намагався максимально використати усі політичні, економічні можливості від зносин з Константинополем, проте не міг цілком ігнорувати достатньо впливового в західному світі Риму. Будучи амбітним і далекосяжним політиком, він розумів, що розрив з Римом навряд чи сприятиме відносинам з державами, володарі та населення яких перебували під крилом західної традиції. Чи не тому в першій побудованій Володимиром у Києві церкві - Десятинній був приділ святого Климента, якому віддавали шану, як Римському Папі.

Крім того, будь-яка, навіть пряма релігійна підпорядкованість вдарила по авторитетові Київської Русі як однієї з наймогутніших на той час європейських держав, що теж, очевидно, не входило до планів Володимира. У цьому контексті досить цікавим є міркування, "що хрещення своєї країни Володимир здійснював не під опікою якої-небудь церкви, а самостійно, керуючись ідеєю створення незалежної церкви ".

Проповідниками християнства, першими священиками були греки, болгари. Пізніше духовенство почали формувати з місцевих людей. У ті часи священики та особи, які виконували певні обов'язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини священика ставали також священиками; попович, який не вчився і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писати і знати церковні обряди.

Але рішучі спроби Володимира, який був слабо обізнаним з особливостями церковних відносин, розбудувати церкву, незалежну від будь-якого християнського центру, були марними. Бо жодна з існуючих на той час церков не могла визнати Руську церкву. Тому вже Ярославові Мудрому довелося вступити в переговори щодо створення на Русі церковної ієрархії. Наміри київського князя щодо церковної автокефалії Візантія відкинула, погодившися згодом послати в Київ митрополита. Ним був присланий у 1039 р. грек Феопемпт, який внаслідок протистоянь з місцевим духовенством змушений був у 1042 р. втекти до Константинополя, що спричинило війну між Візантією та Києвом.

Згодом сформувалася централізована релігійна організація на чолі з митрополитом, якого призначав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Тим часом Ярослав завдяки династичним шлюбам, в орбіті яких опинилися чи не всі правлячі двори європейських країн, у тому числі й Візантії, успішно утверджував міжнародний авторитет своєї держави. У 1051 р. після смерті митрополита-грека князь без погодження з імператором і Константинопольським патріархом уперше призначив митрополитом руського священика Іларіона, автора відомого "Слова про закон і благодать", а пізніше - ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести Руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

Оскільки тривалий час християнство існувало на українських теренах поряд з язичеством, прибічники якого, еволюціонуючи до нової віри, нелегко розлучалися зі своїми богами, це породило своєрідний релігійний феномен - двовір'я. Воно виражалося у перенесенні особливостей, функцій язичеських богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язичеській побутовій звичаєвості християнської символіки, у паралельному виконанні християнських і язичеських обрядів, поєднанні свят. Двовір'я відоме багатьом народам - єгиптянам, германцям, римлянам. Цей термін в Україні вперше застосував Феодосій Печерський (XI от.).

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвитку економіки, освіти, духовності й культури, Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки - королевами Угорщини, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали в ІХ-Х ст. ієрархи то греко-, то латинофіли. Тоді ще християнський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині XI ст. між ними розпочалася боротьба за вплив на Русь.