
- •1.Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції
- •2. Історичні типи світогляду
- •3. Філософія як особлива форма суспільної свідомості. Предмет філософії
- •4. Основні функції філософії
- •5. Співвідношення філософії, науки і релігії
- •6. Зародження філософської думки
- •7. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.
- •8. Філософія Стародавнього Китаю.
- •9.Формування давньогрецької філософії,її особливості
- •10.Класичний період розвитку античної філософії
- •11.Філософія еллінізму і Давнього Риму
- •12. Особливості філософії Середньовіччя
- •13.Філософські джерела християнської апологетики
- •15. Схоластика.Філософія Томи Аквінського
- •16.Філософська думка арабського Сходу
- •17. Характерні риси філософії епохи Відродження
- •19. Натурфілософія і пантеїзм
- •20.Соціально-політичні концепції доби Відродження
- •21. Особливості розвитку філософії Нового Часу
- •22. Філософія ф.Бекона і т.Гоббса
- •23.Раціоналізм раціоналізм Нового Часу
- •24. Сенсуалістична філософія Локка, Берклі, Юма
- •25.Філософія Просвітництва
- •26.Місце і роль німецької класичної філософії у вітовій філософській думці
- •27. Філософські та соціально-етичні погляди і.Канта
- •28. Суб*активний ідеалізм (й.Фіхте)
- •29.Об*єктивний ідеалізм і діалектика г.Гегеля
- •30.Антропологічний матеріалізм л.Феєрбаха
- •31. Філософія марксизму
- •32. Філософські ідеї в стогляді слов*яноіфлів і західників
- •34.Особливості сучасної філософської думки
- •35.Філософія позитивізму
- •37. Релігійна філософія
- •38 .Зародження та особливості укр.Філософської думки
- •39. Розвиток філософії в духовній культурі Укрвїни 14-17 ст.
- •40. Філософія Григорія Сковороди
- •41. Українська філософія 19-20 ст.
- •42. Новітня українська філософія
- •43. Філософські і соціально-політичні погляди видатних представників Закарпаття
- •44. Філософський зміст категорії «буття»
- •45. Філософський зміст категорії «матерія»
- •46. Спосіб та форми існування матерії
- •47. Проблема співвідношення духу(свідомості) та матерії
- •48. Проблема свідомості в історії філософії
- •49.Виникнення і генезис свідомості
- •50. Сутність і структура свідомості
- •51. Творча активність свідомості , її функції
- •52.Суспільна та індивідуальна свідомість,їх діалектичний взаємозв*язок
- •53. Структура та форми суспільної свідомості
- •54. Історичні форми та особливості діалектики
- •55. Поняття діалектики, її основні принципи
- •56.Альтернативи діалектики
- •57. Категорії як загальні форми відбраженя буття
- •58. Основні закони діалектики
- •59. Гносеологічна проблема в історії філософської думки
- •60. Поняття пізнання і його змістові складові
- •61.Єдність чуттєвого і раціонального пізнання
- •62. Практика як специфічно людський спосіб освоєння світу
- •63. Проблема істини у філософії
- •64. Наука як вища форма раціонального пізнання
- •65. Наукове пізнання і творчість
- •66. Наукове пізнання і інтуїція
- •67-69 .Емпіричні на теоретичні методи наукового пізнання
- •70. Основні форми наукового пізнання
- •71. Суспільство як предмет філософського пізняння
- •72. Суспільство і природа
- •73. Людина як предмет філософського аналізу
- •74. Економічна сфера життя суспільства
- •75. Соціальна сфера життя суспільства
- •76. Політична сфера життя суспільства
- •77. Духовна сфера життя суспільства
- •78. Цінності та їх роль в житті людини
- •79. Суспільний прогрес і глобальні проблеми сучасності
- •80.Людина.Індивід.Індивідуальність.Особа.
- •81.Історичні спільності людей. Їх істоичний генезис(сім*я ,рід,плем*я,народність нація)
- •82. Соціальна структура суспільства.Теорія соціальної стратифікації та мобільності
- •84. Суспільне виробництво як соціально-філософська категорія
- •85.Науково-технічна революція: сутність,закономірності та соціальні наслідки
- •86. Екологічні проблеми сучасної цивілізації
- •87. Соціально-філософський аспект держави, форм правління, державного устрою, політичних режимів.
- •88. Громадянське суспільство і правова держава: філософський зміст понять:
- •89. Періодизація історії. Формаційний та цивілізаційний підходи до розгляду історії
- •90. Культура як предмет філософського осмислення
56.Альтернативи діалектики
Діалектика як певна філософська концепція філософська методологія має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Я поведу мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і теорію пізнання. Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін; розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях, на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.
57. Категорії як загальні форми відбраженя буття
Субстанція. (лат. — те, що покладено в основу) В загальних рисах субстанцiю мислили як основу свiту, абсолютне буття, яке iснуе безвiдносно. Це буття е причиною самого себе, воно не породжуеться i не визначаеться чимось iншим. Будучи пертлопричиною, субстанцiя визначас все суще. для матерiалiстiв такою субстанцiею е матерiя, для iдеалiстiв — Бог. Так розумiли субстанцiю рацiоналiсти Нового часу (декарт, Спiноза, Вольф). Крiм основного значення, поняття 4субстанцiя» мало й бiльил конкретнi: — незмiнна основа мiнливих явищ. Найбiльшого поширення поняття субстанцii набуло в рацiоналiстичнiй фiлософiї Нового часу. Емпiризм заперечував де поняття, оскiльки в досвiдi не представленi нi першопричина, нi незмiнна основа явищ, нi субстрат властивостей. 1. Кант розумiв пiд субстанцiею апрiорну форму, яка так упорядковуе досвiд, що в мiнливому завжди е щось незмiнне. Марксизм субстанцiю ототожнюе з матерiсю i дим ставить пiд сумнiв додiльнiсть його вживання як окремого поняття. Неопозитивiзм, продовжуючи емпiричну лiнiю, стверджуе, що поняття субстандiТ, як i бiльшiсть фiлософських понять, не верифiкуеться, воно, отже, позбавлене сенсу. Сучасна фiлософiя загалом тяжiе швидше до несубстанцiйної моделi свiту. Свiт, за висловом Вiтгенштейна, — це сукупнiсть фактiв. Простiр i чае. Це основнi форми (властивостi, характеристики) матерiального свiту, матерiального сущого. Саме вони вiдмежовують матерiальнi речi вiд iдеального буття (буття Бога, чисел, цiнностей). Поняття простiр охоплюе двi фундаментальнi риси матерiального сущого — його протяжнiсть i мiсце серед iнших сущих. Кожне тiло мае три вимiри протяжностi — довжина, ширина i висота. Вони визначають величину, розмiр предмета. Мiсце — це просторова визначенiсть предмета у вiдношеннi до iнших предметiв. У цьому аспектi простiр постае як середовище, утворене вiдношенням речей. Час також вiдображае двi фундаментальнi риси процесiв, якi вiдбуваються з матерiальними тiлами, а саме тривалiсть i черговiстчь подiй. Тривалiсть аналогiчна протяжностi. Бона охоплюе продовження одного i того ж. Тривалiсть — це фази одного i того ж (тривалiсть дня, iснування дерева, землi). У нiй розрiзняються фази (моменти) — сучаснiсть, минуле i майбутне. Черговiсть вказуе на мiсце подй серед iнших подiй в часовому просторi (те вiдбулось ранiше, а це пiзнiше). Вказавши мiсце подП серед iнших подiй та II тривалiсть, визначають II часову Характеристику. Простiр — едина категорiя, через яку можна визначити час. Розрiзняють двi основнi концепції простору і часу — субстанцiйну i реляцiйну Субстанцiйна розглядае простiр i час як щось самостiйне (як рiзновид субстанцii). Навiть коли б матерiальнi речi зникли, простiр i час залишились би, вважали її прибiчники. Реляцiйна розглядае простiр i час як властивостi матерiальних утворень. У розумiннi простору i часу спiвiснують двi традицй — натуралiстична i культурологiчна. Натуралiсйiична традицiя розглядае простiр i час як визначення (властивостi, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерй), а науками, що вивчають просторово-часовi властивостi матерії, вважають геометрiю та фiзику. Культурологiчна традицiя, навпаки, пов’язуе розумiння простору i часу з практичною дiяльнiстю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простiр i час розглядаеться в тiсному зв’язку з розвитком культури. Причиннiсть — певний тип вiдношення мiж речами. Речi можуть спiвiснува ки — камiнь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв’язок — мiсяць i Земля притягуються, а можуть iспричиняти, детермiнувати одна одну. Рiч, що Викликала, зумовила iнкху рiч (чи подiю), називаеться причиноюою. Та, що виникла, наслiдком (дiею). Вважають, що причина передус в часi наслiдку (дп). У широкому сенсi причиннiсть протистоїть диву — явищу, якому не знаходять причин. Вчення про причиннiсть iнодi називають детермiнiзмом (лат.-визначаю), проблемами якого переймались всi фiлософи. Першим обГрунтував концепцiю детермiнiзму Демокрiт. Фiлософ звiв причиннiсть до зовнiшнiх зiткнень атомiв, виключив випадковiсть. їМеханiстичний детермiнiзм в сучаснiй науцi був подоланий вiдкриттям броунiвського руху i принципу «невизначеностi» у квантовiй механiцi, згiдно з яким не можна водночас визначити мiсцезнаходження частки та її iмпульс. Фундаментальна роль причинностi в сучаснiй науцi пояснюеться тим, що її покладено в основу законiв, якi описують змiни. Причиннiсть охоплюе типовiсть, упорядкованiсть змiн. Значения причинностi полягае в тому, що одна i та сама причина за однакових умов неминуче викликае одну й ту ж дiю (наслiдок). Рiзним онтологiчним сферам буття вiдповiдають рiзнi типи детермiнацiї. Сфера соцiального буття трунтуеться на детермiнацiї, основою яких е мотивація.