2.Освіта і наука.

Але вже вдругій половині XVIII ст. картина починає різко змінюватися. На цей час Україна фактично вже втратила свою державність, була знищена Запорізька Січ, ліквідоване гетьманське правління, заборонена укра­їнська мова. Апогеєм геноциду українського народу став указ цариці Катерини II від 1873 року про закріпачення українських селян, які становили близько 90 % від усього населення країни. Шкільна освіта занепала. Якщо ще на початку XVШ століття майже в кожному селі була початкова школа, то після закріпачення селян їх залишились одиниці. Освіта набуває яскраво вираженого станового характеру. У трикласних повітових училищах та гімназіях мали змогу вчитися ли­ше діти дворян та чиновників. Рівень грамотності серед селян не до­сягав і 30 %, а в Західній Україні ця цифра була ще меншою.

Політика російського царизму, спрямована на ліквідацію автоно­мії України, русифікацію всіх сфер її суспільного життя, призвела до того, що в другій половині XVIII століття Києво-Могилянська акаде­мія поступово перетворюється на становий духовний навчальний заклад, а в 1817 році царським указом вона була закрита. На її місці була відкрита Київська духовна академія, яка не успадкувала від сво­єї попередниці ні національних коренів, ні традицій. Діяльність Ки- єво-Могилянської академії як вищого міжнародного навчального закладу (першого в Україні) було відновлено в 1991 році. І лише на початку XIX століття уряд починає займатися питаннями освіти. Настійні вимоги передових українських діячів науки, культури щодо відкриття в Україні вищих навчальних закладів врешті-решт увінча­лися успіхом. У 1805 році був відкритий Харківський університет завдяки старанням і авторитету відомого українського вченого, куль­турного і громадського діяча В. Каразіна, ім’я якого має цей навчаль­ний заклад. З перших днів свого існування університет став центром української освіти та культури. Із його стін вийшло багато таланови­тих діячів української культури, зокрема відомий український пись­менник Григорій Квітка-Основ’яненко, видатний історик Михайло Костомаров, автор першої української граматики Павловський та ін­ші. Ректором університету довгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський.

У 1834 році був відкритий університет у Києві, ректором якого став відомий український фольклорист М. Максимович. У 1865 році відкрився університет в Одесі, у 1875 році — у Чернівцях.

Розвиток освіти в Україні в XIX ст. спричинив до формування української національної різночинної інтелігенції. Зростає інтерес до природничих, математичних, медичних наук, до національної іс­торії, традицій, культури українського народу.

У 1822 році виходить 4-томна „История Малой России от водво­рения славян в сей стране до уничтожения гетманства» Дмитра Миколайовича Бантиш-Каменського (1788 — 1850), який довгий час був правителем канцелярії Київського військового губернатора, мав доступ до документів державних архівів Москви, Полтави, Черніго­ва, які й використав при написанні своєї фундаментальної праці. Ви­ходить з друку праця „Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России» Миколи Івановича Костомарова, а в подальшому його „Исторические монографии» в 16-ти томах і „Русская история в жизнеописаниях ее главньїх деятелей» в 6-ти томах. Микола Косто­маров — визначний історик, письменник, фольклорист, публіцист, педагог. Закінчив Харківський університет, був засновником Кири- ло-Мефодіївського братства і його головним ідеологом. Під його ідейним керівництвом був вироблений „Статут Слов’янського това­риства св. Кирила і Мефодія», відозви „До братів-українців», „До братів-поляків», програма братства „Книга буття українського наро­ду» тощо. Був палким патріотом України, відстоював самостійність української нації.

Серед талановитих українських наукових діячів того часу постає ім’я професора Київського університету Володимира Антоновича (1834-1908), який зробив неоціненний внесок в українську етногра­фію, археологію, фольклористику і виховав широку плеяду україно- знавців, які розвинули і продовжили його справу (М. Грушевський, Д. Багалій, П. Голубовський та ін.). Він видав 8 томів „Архива Юго-За- Паднрй России», де показав історію правобережної України XVI-

XVIII  ст., видав „Дневник Станислава Освецима (1643-1651)» та ін.