3. Спеціальні джерела міжнародного економічного права

Види:

1. Спеціальні (галузеві) принципи МЕП- на відміну від загальних (когентних), мають виключно конвенційний характер. Інакше кажучи, ці принципи діють лише в тих випадках, коли їх закріплено в текстах тих чи інших міжнародних договорів. Тобто, як зазначається, зазвичай «рекомендаційні», ці принципи в таких випадках стають обов'язковими (облігаторними).

   1. Принцип недискримінації (nondiscriminatiori). Цей принцип закріплено в ГАТТ-47 (преамбула і ст. XIII, XIV та XX). Зміст цього принципу зводиться до права держави на надання їй, її фізич­ним та юридичним особам або товарам з боку іноземного партнера загальних умов, які є не гіршими за тих, що надаються будь-якій іншій державі, її особам або товарам. До юридичного змісту цього принципу належить також право держав на участь у міжнародних економічних організаціях незалежно від будь-яких розрізнень у соціально-економічних системах. Неважко помітити, що практично принцип недискримінації є засобом реалізації таких загальних принципів, як співробітництво держав та їх суверенна рівність.

Принцип недискримінації має низку винятків, зокрема:

• переваги, що їх держави надають одна одній в рамках економічних інтеграційних об'єднань;

• пільги, якими користуються держави в межах прикордонної торгівлі;

• засоби, за допомогою яких надаються можливості вільного доступу до моря країн, які не мають до нього виходу;

• надання загальних невзаємних преференцій державам, що розвиваються;

• засоби захисту внутрішнього ринку та національної економіки (заборона імпорту чи експорту тощо);

• заходи у відповідь (контрзаходи), метою яких є забезпечення дотримання державою-порушником своїх зобов'язань.

2. Принцип взаємної вигоди. Цей принцип означає взаємне право держав на справедливий розподіл вигод і зобов'язань порівнюваного об'єму формула, яка хоча й не є досить зрозумілою, проте достатньо переконлива. Вимога взаємності у міжнародних економічних відносинах починається з обопільності інтересів держав, які вступають у взаємодію, тобто з політичної взаємності, яка знаходить свій вияв у спрямованості волі держав на правове врегулювання певного об'єкта чи об'єктів.

1.3. Принцип найбільшого сприяння (ПНС). Він нерідко позначається (гл. 8.2.1) як принцип найбільш сприятливої нації (most favored nation). У зв'язку з таким подвійним користуванням у доктрині зазначається, що термін «принцип найбільш сприятливої нації» застосовується щодо держав-партнерів або їх осіб чи товарів, у той час як термін «принцип найбільшого сприяння» стосовно суб'єктів, що не є державами, наприклад (і найчастіше) стосовно міжнародних організацій. Хоча в діловій практиці ці терміни використовуються як синоніми.

Під ПНС зазвичай розуміють юридичне зобов'язання відповідної держави надати партнерові (його особам чи товарам) пільгові або інші найбільш сприятливі умови, які вже надані або можуть бути надані будь-якій третій країні. Проте, як зауважується, зазначені пільги або переваги можуть узагалі не виникнути, якщо уявити собі випадок, коли держава-«бенефіціар» практично не надавала раніше й не надає потім тих чи інших пільг і переваг будь-якій третій державі (або державам). Таким чином, пільги на підставі ПНС у чистому вигляді мають абстрактний характер.

Слід мати на увазі, що сферою застосування даного принципу може бути, наприклад, уся торгівля. Проте, його дія може бути обмеженою і лише деякими конкретними видами відносин (митне обкладення, транзит тощо). Але найчастіше під дію ПНС підпадає вкрай широке коло відносин. У зв'язку з цим Комісія міжнародного права ООН протягом багатьох років намагалася узгодити документ, який містив би прийнятне тлумачення та розуміння умов, які підпадають під дію ПНС. Проте, вона так і не змогла досягти успіху в цьому питанні, надавши такий орієн­товний перелік сфер, щодо яких застосовується цей принцип:

1. Міжнародне регулювання торгівлі: митні збори; прави­ла і формальності, що застосовуються у процесі митної обробки товарів; податки та збори, у тому числі на обіг, споживання або обробку імпортованих товарів; експортні та імпортні кількісні і нетарифні обмеження та заборони; технічні стандарти; адміністративні правила, антидемпінгові процедури та деякі інші умови ввозу та вивозу товарів.

2. Сфера валютно-фінансових відносин податки з валютних операцій; курси іноземних валют; умови валютного контро­лю; погашення боргів; умови надання концесій, кредитів, позик; уникнення подвійного оподаткування.

3. Правове положення іноземних фізичних і юридичних осіб порядок створення та діяльності представництв інозем­них фірм; питання цивільного права.

4. Питання режиму транспортування режим суден, вантажів під час входу, виходу або перебування в портах; режим ін­ших транспортних засобів; правила і формальності при транзиті; користування залізничними і водними шляхами сполучення.

5. Санітарні та карантинні формальності.

6. Питання інтелектуальної власності режим отримання авторських прав і патентів.

7. Питання, пов'язані зі здійсненням правосуддя, доступ до судів, визнання і виконання іноземних судових і арбітражних рішень тощо.

1.4. Принцип преференційного режиму. Для країн, які розвиваються, створюється більш сприятливий режим, ніж для розвинених, з тим, щоб компенсувати фактичну нерівність розвитку цих двох груп держав. Юридичні підстави для такого нерівного ставлення можна знайти в численних документах ЮНКТАД. У них неодноразово наголошувалось, що надавати рівний режим країнам, які є економічно нерівними, означає рівність режиму тільки з формальної точки зору, проте насправді це рівнозначно його нерівності. Звідси саме і випливає необхідність надання преференцій на користь країн, що розвиваються.

1.5. Принцип національного режиму (national treatment). Зміст цього принципу (гл. 8.2.3) зводиться до зобов'язання однієї держави забезпечити особам або товарам іншої (взагалі чи лише в окремо узгоджених сферах) ті ж самі умови, в яких перебувають її власні особи чи вироблені на її території товари. Особливе значення цього принципу полягає в тому, що ним охоплюються всі питання, пов'язані з цивільною правосуб'єктністю, зокрема питання про доступ до судів та інші питання ци­вільного судочинства.

2. Певні односторонні акти держав. Це джере­ло, коріння якого сягає меж національних правопорядків, може мати форму національних законодавчих актів, актів відповідної виконавчої влади, рішень судів тощо, залежно від того, якою мірою вони стосуються макроекономічних відносин держав. На­приклад, використання державою курсу обміну національної валюти є, в принципі, внутрішньою компетенцією держави, але за умови дотримання нею своїх міжнародних зобов'язань (гл. 16.2.5) ці акти входять до кола джерел МЕП.

3. Неформальні домовленості - акти, які з матеріальної точки зору відтворюють узгоджену волю держав, проте формально не є міжнародними договорами. Внутрішня гнучкість таких актів часто значною мірою відповідає потребам економічних питань. Найбільш яскравим прикладом такого роду домовленостей є зустрічі на найвищому рівні так званої «великої сімки» представників провідних держав світу (Велика Британія, Італія, Канада, США, ФРН, Франція та Японія), що були започатковані в 1975 р. З 1997 р. до цього «елітарного клубу» було запрошено й Росію. Рішення, що на таких зустрічах приймаються, мають кардинальне, хоча й не правове значення. До кола питань, яке визначається самими державами—учасницями, можуть входити будь-які серйозні міжнародні проблеми, в тому числі й економічні, наприклад фінансові. В останньому випадку рішення приймаються у форматі «великої сімки» (тобто без участі Ро сії). Наслідком таких зустрічей є прийняття спеціального комюніке, яке навіть не завжди публікується у повному вигляді. Зрозуміло, що ці комюніке не є міжнародними договорами, проте добровільне і безумовне дотримання досягнутих домовленостей багатьма державами світу перетворюють ці акти в джерела МЕП.

4. Типові договори. Вони увійшли до практики держав унаслідок постійного повторення складних ситуацій, що мають характерні особливості. Типовий договір можна визначити як сукупність статей, що прийняті або у внутрішньодержавному, або в міжнародному порядку, і призначені слугувати основою на двосторонніх перего­ворах з відповідних питань. З точки зору права, таким чином, типовий договір не має юридичної сили, проте він може отри­мати певний авторитет де-факто, що є наслідком технічної досконалості тексту та політичної розповсюдженості тих цілей, що в ньому закладені. Типовий договір виконує дві функції:

• завдяки якості змісту, з формальної та матеріальної точок зору, він стає засобом міжнародного навчання, а

• з огляду на свою розповсюдженість може стати джерелом основних принципів МЕП.

Одним із прикладів використання типових договорів є практика встановлення сприятливого інвестиційного клімату у відносинах між розвиненими державами та такими, що розвиваються, шляхом укладення двосторонніх договорів про заохочення та захист інвестицій (гл. 14.2.3).

Велика кількість джерел обумовлює необхідність розгляду питання щодо їх субординації. Вирішення цього питання в МЕП не запропоновано. Внаслідок цього можна вважати слушною думку, висловлену стосовно джерел загального міжнародного права. Згідно з нею зазначені джерела, доповнюючи одне одного, в реальності часто застосовуються разом. Але у випадках явної суперечності між ними міжнародні договори мають перевагу над звичаями, а звичаї над загальними принципами права та додатковими джерелами.

Вирішенню цього, як і багатьох інших питань МЕП, певною мірою сприяє кодифікація, завдяки якій норми права часто стають точнішими та зрозумілішими. Специфіка кодифікації у МЕП полягає в тому, що завдяки їй нерідко виробляються положення, які, не стаючи нормами міжнародного права взагалі або нормами договірного права зокрема, все ж імплементуються у внутрішньодержавному праві. Провідну роль у цьому відношенні відіграє Комісія з міжнародного права ООН, яку було створено в 1947 р. і яка готує проекти кодифікаційних актів з МЕП для розгляду Шостим (юридичним) комітетом ГА ООН. Окрім зазначеної Комісії, кодифікацією та систематизацією норм МЕП займаються також ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ, УНІДРУА та деякі інші міжнародні організації та установи.

1. Поняття та значення міжнародного економічного договору.

Договір — це категорія, яка широко використовується як у національному, так і міжнародному праві. В найбільш поширеному розумінні договір — це угода двох або кількох сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх прав і обов'язків. Юридична наука і практика свідчать про розмаїття договорів: трудових, цивільно-правових і між­народних. Якщо вести мову про цивільно-правові та між­народні договори, то слід зазначити, що вони є різновидом угод.

Угоди — поняття, ширше, ніж договори, оскільки останні укладаються від імені однієї особи і виражають лише її волю (наприклад, видача доручення, векселя, чека або заповіт).

Під міжнародним договором, як правило, розуміють добровільну угоду між двома або кількома рівно­правними державами чи міжнародними організаціями щодо їхніх взаємних прав і обов'язків у політичних, економічних, культурних та інших відносинах. Міжна­родний економічний договір — це, насамперед, різновид міжнародних договорів, а точніше міжнародного публічного договру.

В даний час у законодавстві суверенних незалежних держав — колишніх союзних республік — робляться спроби законодавче закріпити визначення міжнародних (зовнішньоекономічних) договорів.

Так, у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність", прийнятому 16 квітня 1991 р., зовнішньоекономічний договір (контракт) розглядається як матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1). Слово "контрагент" латинського походження і в буквальному перекладі означає "той, хто домовляється". У даному разі під контрагентом слід розуміти будь-яку сторону міжнародного економічного договору, яка бере на себе певні зобов'язання.

Міжнародні економічні договори мають надзвичайно важливе значення як для економіки країн, що беруть у них участь, так і для світового господарства в цілому.

Укладення міжнародних економічних договорів, з одного боку, впливає на ефективність економічного розвитку, задоволення суспільних потреб народного господарства і населення відповідної країни, з іншого боку, економічне співробітництво між країнами розширює можливості на мирній основі вирішувати всі назрілі проблеми.

Міжнародний економічний договір слід розглядати не лише як правову форму відповідних економічних зв'язків між різними країнами та джерело міжнародного економічного права, а й як основне джерело зобов'язань. Юридичне їх закріплення дає можливість у разі необхідності захистити відповідним чином ті чи інші права й інтереси, якщо вони порушуються у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, що випливають з міжнародних економічних договорів. Міжнародний економічний договір слід також розглядати і як інструмент виявлення волі сторін, відповідно до чого встановлюються, змінюються або припиняються відносини, пов'язані із зобов'язаннями.

Міжнародний економічний договір — це добровільна угода між двома або кількома державами, міжнародними організаціями, відповідно до якої встановлюються, змінюються або припиняються їхні взаємні права та обов'язки.