Дбст та прийомна сім’я чи family?

Дивовижно, але після майже дворічного галасу навколо теми усиновлення українських дітей іноземними громадянами останнім часом її порушували не так вже часто. Лише наприкінці травня промайнула інформація про робочу зустріч міністра у справах молоді та спорту Ю.Павленка з генеральним секретарем постійного бюро Гаазької конференції Гансом ван Лоуном. Вочевидь, секретарю вдалося переконати нашого міністра в необхідності приєднання України до Гаазької конвенції з усиновлення дітей (1993 рік). 13 червня відбулася ще одна робоча зустріч — із міністром охорони здоров’я та соціальних послуг США Майклом Лівіттом, — під час якої також обговорювали проблему усиновлення дітей і Гаазьку конвенцію. За словами Ю.Павленка, найближчим часом Верховна Рада може її ратифікувати.

На маленьких українців, як пояснив Майкл Лівітт, в Америці зараз мода. За кількістю дітей, усиновлюваних американськими громадянами, наші — на шостому місці (723 дитини за 2004 рік). Попереду — китайці та росіяни. Приєднання України до Гаазької конвенції дасть іноземним громадянам можливість швидше оформляти необхідні документи й вивозити сиріт.

Тим часом питання про приєднання порушували вже двічі — у 2001 і 2004 роках (див. «Між мамою і mother...», «ДТ» №11 від 20—26 березня 2004 року). Обидва рази безуспішно, адже найкращі її положення вже передбачені українським законодавством.

Як один із головних мотивів для ратифікації конвенції раніше наводили необхідність запровадження більш ефективного контролю як за добором кандидатів в усиновителі, так і за вже усиновленими дітьми, аби тим самим обмежити наявні в цій сфері зловживання. Сьогодні до них додався принциповий наднаціональний стандарт захисту прав дитини. Що ж це означає? Читаємо «Інформаційні матеріали до парламентських слухань на тему «Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства», підготовлені Центром із усиновлення дітей: «Конвенція визначає, що міжнародне усиновлення є альтернативою, якщо відповідна сім’я не була знайдена в країні походження, таким чином влаштування дитини в прийомну сім’ю, встановлення опіки визнається вторинним стосовно можливості надати дитині повноцінну сім’ю».

Однак останнім часом на державному рівні постійно говорять не стільки про національне усиновлення, скільки саме про розвиток альтернативних, більш прийнятних для нинішніх українських реалій форм, — опіку та піклування, розвиток ДБСТ і прийомних сімей. Усиновивши дитину, сім’я бере її повністю на своє забезпечення, водночас люди, котрі оформили опікунство, а тим більше — прийомні сім’ї, одержують щомісячну соціальну допомогу, пільги на оздоровлення та вступ дитини до вузу. Усиновляють в Україні не так вже й багато. Наприклад, за 2004 рік українські громадяни усиновили всього лише 1492 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки (плюс 2081 внутрішньосімейне усиновлення). Іноземні — 2081. За період із 1996 по 2004 роки відповідно — 11 262 і 12 581. Черг серед національних усиновителів немає — пріоритетними є опіка та піклування. А от серед іноземних громадян — є, й чималі. Таким чином, можна припустити, що дітей, котрі перебувають під опікою і піклуванням українських громадян, у прийомних сім’ях і ДБСТ цілком зможуть віддати на усиновлення в закордонні сім’ї. Тим часом Олена Горєлкіна — мама-вихователь одного із сімферопольських ДБСТ із 16-річним стажем, а слідом за нею і вихованка ще одного такого дитячого будинку — Вероніка Кожухарова наполягали на тому, що ДБСТ — це сім’я. Як бути з ними?

«Я знаю багато прикладів з інших країн, — каже Наталія Петрова, — коли прийомні батьки, бажаючи залишити дітям своє майно, зрештою усиновляли їх. А навіть якщо ні, то й після повноліття між ними зберігалися родинні стосунки».

Я в жодному разі не є противницею міжнародного усиновлення. Навпаки. Якщо в країні не знаходяться люди, котрі бажають і можуть створити для маляти сім’ю, яка йому так необхідна, то нехай це будуть іноземні громадяни. Але, вважаю, що перш ніж починати розмову про Гаазьку конвенцію (на думку багатьох юристів, дуже неоднозначну), все ж варто визначитися з пріоритетами та поняттями в Україні. ДБСТ, про розвиток і пріоритет яких зараз так багато говорять, — це сім’я чи все ж таки інституція? За яким принципом визначатимуть коло дітей, усиновлення яких підпадає під дію Гаазької конвенції?

Крім того, наявність у ній положення про приватні агенції, що надають посередницькі послуги при усиновленні (ст. 32), суперечить національному базовому в цій сфері нормативно-правовому акту — Сімейному кодексу. Приєднання ж України до конвенції з відповідними застереженнями неможливе, оскільки стаття 40 останньої це забороняє.

Знову-таки перед очима недавній скандал у Росії, яка підписала, але не ратифікувала Гаазьку конвенцію. На її території робота приватних агенцій дозволена. І, як з’ясувалося, більш як десять місяців майже всі російські представництва закордонних агенцій з усиновлення працювали, не маючи акредитації, встановленої за законом.

Матеріали з практичного застосування Гаазької конвенції в різних країнах свідчать, що зловживання, порушення процедури усиновлення, торгівля дітьми залишаються актуальними. Що ж у такому разі дає Україні приєднання до Гаазької конвенції? Особливо враховуючи той факт, що, судячи із заяв, зроблених у ході зустрічі українського й американського міністрів, США і без того готові повністю відкрити для України можливості контролю за життям усиновлених ними українських дітей.

Усиновляти наших сиріт іноземцям і так ніхто не забороняє. Приєднання ж до конвенції може криміналізувати процес у значно більшому ступені, а заодно обмежити можливості українських громадян усиновляти і брати під опіку дітей.

«Гаазька конвенція дуже неоднозначна, — вважає Наталія Петрова. — Україна віддає своїх дітей на усиновлення за кордон з 1996 року. У нас є Центр із усиновлення, банк даних дітей і є іноземці, котрі хочуть їх усиновити. Є, до речі, і дуже гарне законодавство, за яким дитина не може бути віддана на усиновлення в країну, чиє законодавство з усиновлення суперечить чи гірше від українського. Але на це не звертають уваги. Дітей у такі країни передають, і при цьому контроль за їхньою подальшою долею з боку Української держави недостатній.

Ідеальний варіант у цій ситуації — укладання міждержавних договорів із кожною державою, громадяни котрої вже усиновили чи хочуть усиновити наших дітей. Таким чином, при перетинанні кордону усиновлена дитина відразу потраплятиме в поле зору місцевих соціальних служб.

Якщо громадяни якоїсь країни активно усиновляють українських дітей, то треба звернути увагу на законодавство про усиновлення цієї країни. І якщо в приймаючій країні законодавство гірше, аніж в Україні, а вони хочуть брати наших дітей, то нехай вони його змінять. Тут непочатий край роботи. На жаль, люди, які можуть ініціювати такі договори і прийняти рішення про їхнє укладання, певно, не бачать у цьому інтересу».

Результатом зустрічі Ю.Павленка з М.Лівіттом стало також призупинення прийому заявок від закордонних усиновителів. За словами українського міністра, на один-два місяці — на період реформування системи опіки, піклування й усиновлення. Днями урядовим рішенням створять новий державний департамент, який шукатиме сім’ї для залишених малюків. За цей час, обіцяє міністр Павленко, зміняться правила усиновлення — на користь українських сімей. Ось тільки не пояснює, яким чином і що саме означає «шукати сім’ю»? Як за один-два місяці можна умовити українців усиновляти дітей, якщо вони цього не хочуть? І яким чином за настільки короткий строк можна встигнути ефективно реформувати систему, яку напрацьовували багато років?

Наприкінці минулого року у ВР України за №6318 було зареєстровано законопроект депутата С.Матвієнкова «Про запровадження мораторію на усиновлення іноземними громадянами й особами без громадянства, які мешкають на території України, українських дітей, які можуть бути усиновлені». Пропонувалося призупинити міжнародне усиновлення до 2010 року — на час реформування системи опіки та піклування. Після проходження відповідних інстанцій 4.04.2005 р. за №6318/П у ВР України зареєстрували проект постанови про прийняття за основу закону про мораторій, із поправкою до 2007 року і під назвою «Про посилення контролю за усиновленням дітей — громадян України».

Рік для реформування національної системи усиновлення, як мені здається, — строк значно більш реальний. Навряд чи цей процес займе один-два місяці. Однак мораторій на закордонне усиновлення запроваджувати в жодному разі не можна. Адже для багатьох українських сиріт це єдиний шанс набути сім’ю. І обмежувати їх у цьому праві, навіть на один-два місяці (170—350 дітей, які могли бути усиновлені), а тим більше на рік (більше двох тисяч), на мою думку, злочинно. Чи варто вирішувати організаційні проблеми в державі за рахунок дітей і так уже не дуже розпещених долею?

Одна із найбільш благополучних сьогодні країн — Швеція — ще 30 років тому віддавала дітей на міжнародне усиновлення, не маючи змоги дати раду проблемі самостійно. Нині вона приймає з інших країн близько п’яти тисяч дітей за рік. Але на це потрібен час. А дитина не може, та й не повинна чекати, доки пройде реформування і доки українські дорослі громадяни стануть милосердними, багатими і позбудуться міфів і забобонів. Якщо є люди, котрі хочуть дитину усиновити, то, хоч би в якій країні вони жили, нехай це роблять.

А одночасно потрібно робити все для того, щоб відновити біологічні сім’ї і подолати моральний Рубікон, який заважає українцям усиновляти сиріт: розповідати про це, показувати, стимулювати і заохочувати. У тому числі, але ж не передусім, і матеріально.