do_seminariv_z_etiki / Г. Сковорода РОЗМОВА П'ЯТИ ПОДОРОЖНІХ .

Це є переходити від простацтва на гору, від гіркоти до солодощів, від смерті у життя, від свинячих калюж до горніх джерел оленячих і сайгачних. Пий доти, доки від черева твого потечуть ріки живої води, що втоляють нещасну спрагу, тобто неситість, незадоволення — заздрість, пожадання, скуку, нарікання, нудьгу, страх, горість, розкаяння та інших бісівських голів жала, котрі всі купно душу умертвлюють. Пий доти, доки заспіваєш: "Душа наша, наче птиця, збавиться... перейде воду непостійну"; "Благословен Господь, що не дає нас у ловитву зубам їхнім"; поки утішишся із Аввакумом, співаючи: "Вклав ти в голови беззаконних смерть, я про Господа порадію, возвеселюся про Бога, Спаса мого"; співаючи з Анною38: "Утвердися, серце моє, в Господі..."; співаючи з Давидом: "Ознаменується на нас світло лиця твойого".

Пресильний і прехитрий є ворог — застаріла гадка. Важко (за Євангелієм) цього міцного зв'язати і захопити посудини його, коли раз він у серці возродився. Але що солодше цієї праці, що повертає безцінний мир у наше серце? Борися день у день і виганяй хоч по одному з нутра, підіймайся вряди-годи хоробро на гору, величаючись із Давидом: "І не вернуся, аж доки не винищу їх..."39. Це-бо і є преславна содомо-гоморська січа40, від якої повертається божественний переможець Авраам.

Григорій. Живі проживаймо, друзі мої, життя наше, хай течуть безумні дні наші та хвилини. Про все потрібне для течії днів наших промишляймо, але найперше дбання наше хай буде про мир душевний, тобто про життя, здоров'я і про спасіння його. Яка нам користь дістати у володіння цілий Всесвіт, а душу загубити? Що ти у світі знайдеш таке дороге і корисне, що б замінити зважився за душу твою? Ах, обережно ступаймо, щоб потрапити нам увійти у мир Божий, у свято Господнє, принаймні у суботу, коли не в преблагословенну субот суботу і свято свят.

Хай, діставши шабас, хоч від половини найгіркіших трудів звільнити зможемо коли не осла нашого, то душу нашу, і досягнемо коли не в літо Господнє приємне в сім раз по сім чи в п'ятдесятий рік із апостолами, як всезагальне звільнення буває людям та худобі, то хоч трохи звільнимо душу від тих трудів. "Як довго я буду складати в душі своїй болі, у серці своїм — щодня смуток?"41 Голова в людині всьому — серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше околиця, як учить Єремія: "Глибоке серце в людини (над усе) і людина є, і хто пізнає його?" Затям, будь ласка, глибоке серце - людина є... А що ж є серце, коли не душа? Що є душа, коли не бездонна думок безодня? Що є думка, коли не корінь, сім'я і зерно всієї нашої плоті, крові, шкіри та іншої зовнішності? Бачиш, що людина, котра мир сердечний погубила, погубила свою голову і свій корінь.

І чи не подібна вона горіху, з'їденому у зерні своєму черв'яками, який ніякої сили, окрім околиці, не має? До цих ото бідняків Господь із таким жалем говорить в Ісаї: "Наблизьтесь до мене...42 ті, що серце погубили, сущі, котрі далекі від правди..." Думка є таємна в тілесній нашій машині пружина, голова й початок всього руху її, а голові цій уся членів зовнішність, як загнуздана худоба, слідує, і як полум'я та ріка, так думка ніколи не відпочиває. Безперервний стрім її — це і є жадання. Вогонь пригасає, ріка зупиняється, а неуречевлена і безстихійна думка, яка носить на собі грубу тлінність, як мертву ризу, рух свій припинити (хоч вона в тілі, хоч поза тілом) ніяк не може ані на жодну мить і продовжує стрім свого рівноблискавкового літання через необмежені вічності, мільйони безконечні.

Навіщо ж вона має стрім? Шукає своєї солодкості та миру; мир же її не в тому, щоб зупинитися й протягтися, як мертве тіло, — живій її натурі чи природі це не властиво і чуже, але супротивне цьому: вона, начебто у мандрах перебуваючи, шукає по мертвих стихіях своєї спорідненості і, простими забавами не загасивши, але більше розпаливши свою спрагу, тим стрімкіше возноситься від розтлінної уречевленої природи до вищої пануючої натури, до рідного свого й безначального начала, щоб, сяйвом його і вогнем таємного зору очистившись, звільнитися від тілесної землі та земляного тіла. І це-бо і є зійти у мир Божий, очиститися від усілякого тління, вчинити цілком вільний стрім і безперепинний рух, вилетівши із тісних меж речовини на свободу духа, як написано: "Постав на простір ноги мої... Зведе мене у простір... І підняв вас на крилах орлиних, і привів вас до себе". І через це Давид просить: "Коли б я мав крила, немов та голубка, то я полетів би й спочив"43.

Єрмолай. А де вона знаходить це безначальне начало і вище єство?

Григорій. Коли спершу не розшукає всередині себе, без користі шукатиме в інших місцях. Але це є діло досконалих серцем, нам же треба навчатися букварю цієї преблагословенної суботи чи миру.

Єрмолай. Перемогти апокаліптичного змія і страшного того із залізними зубами звіра, який у пророка Даниїла все-на-все пожирає, решту ногами топчучи, є діло тих героїв, Бог яких у Книзі Чисел велить Мойсею вписати в нетлінний свій список для війни, минаючи жінок та дітей, що не можуть примножити число святих Божих мужів, народжених не від крові, не від похоті плотської, не від похоті чоловічої, але від Бога, як написано: "Не зберу соборів їхніх від крові.. ."Ті одні спочивають із Богом від усіх справ своїх, а для нас, немічних, і тієї благодаті Божої досить, коли можемо дати баталію з маленькими бісиками: часто один крихітний душок демонський збурює в серці страшний бунт і гірке сум'яття, що, наче пожежа, душу палить.

Григорій. Треба хоробро стояти і не відступати місця дияволові: противитися — і біжить від вас. Соромно бути аж так жінкою й дитиною, щоб не встояти нам супроти одного бездільного наїзника чи навіть супроти маленької партії. Боже мій! Яке у нас недбання щодо шукання і збереження небес та землі найдорогоціннішого сердечного миру? Про нього одного має людина і мислити у самотині і розмовляти при звертаннях, сидячи вдома, ідучи шляхом, і лягаючи, і встаючи. Але ми коли про нього думаємо? Чи не всі розмови наші самі брехні та бісівські вітри? Ах, наскільки ми самих себе не пізнали, забувши нерукотворний дім наш і голову його — душу нашу, і голову її - богоподібний рай миру! Маємо ж за те достатню винагороду: насилу із тисячі знайти одне серце, щоб воно не було зайнято гарнізоном кількох ескадронів бісівських.

А оскільки не навчаємося з Аввакумом на божественній цій сторожі продовжувати всекорисну цю війну, через те зробилися в корінь недбайливі, глухі, дурні, лякливі, немайстерні і цілком борці, розслаблені на те, щоб і сама велика до нас милість Божа, але якої ми не розуміємо, так серцем нашим колотила, як вовк вівцями. Один, наприклад, турбується тим, що не в знатному домі, не пригожим народився обличчям і не ніжно вихований; другий тужить, що хоча йде шляхом невинного життя, однак багато хто із знатних та й простих ненавидять його і гудять, називаючи відчайдухом, негідним, лицеміром; третій сумує, що не дістав звання чи місця, яке могло б поставити йому стіл, що складається із десятьох страв, а теперечки хіба по шість страв споживати зволить; четвертий мучиться, яким би чином не позбутися (правда, що мучительного), та при тому й прибутного звання, щоб у безділлі не померти від скуки, не гадаючи, що немає корисніше та важливіше, як богомудро управляти не зовнішньою, домашньою, а внутрішньою душевною економією, тобто пізнати себе і зробити лад у серці своєму; п'ятий гризеться, що, відчуваючи в собі здібність до прислуги суспільству, не може через велику кількість кандидатів продертися, щоб узяти посаду, начебто самі лише чиновні мають нагоду бути добродійними і начебто послуга різниться від доброго діла, а добре діло від добродійності; шостий тривожиться, що почала вряди-годи з'являтися в його волоссі сивина, що наближається із жахливою армією немилосердна старість, що з іншим корпусом за ним іде непереможна смерть, що починає слабшати все тіло, притуплятися очі та зуби, безсилий уже танцювати, не так багато і смачно пити та їсти тощо.

Але чи можна порахувати безчисленні тьми нечистих духів та чорних воронів чи (з Павлом сказавши) духів злоби піднебесних, що туляються по темній, необмеженій безодні, по душі нашій, начебто по повітряних просторах? Ці усі ще не велетні, не самі бездільні, як собачки постільні, душки, однак справді схитують наше невправне у битві і не озброєне порадами серце; найостанніший бісик тривожить наш неукріплений городок; що ж, коли діло дійде до левів? Відкрию Всім, друзі мої, слабкість свою. Трапилося мені в непростій компанії не без успіху бути учасником розмови. Радів я від того, але радість моя раптом зникла: дві персони почали хитро лаяти й осміювати мене, вкидаючи в розмову такі діамантові слова, які таємно виявляли простий мій рід, і низький стан, і тілесну бридкість. Соромно мені згадати, як затривожилося серце моє, а більше, що цього від них не сподівався; насилу я після довгого роздуму повернув собі свій спокій, згадавши, що вони бабині сини.

Афанасій. Що це значить?

Григорій. Баба купувала горщики; амури молодих літ ще тоді їй відригалися44.

— А що за цей гарнесенький?

— За того дай хоч три полушки, — відповів гончар.

— А за того поганого (он він), звичайно, полушка?

— За того менше двох копійок не візьму.

— Що за чудо?

— У нас, бабо, — сказав майстер, — не очима вибирають, ми випробовуємо, чи чисто дзвенить.

Баба, хоч і не простого смаку, однак не могла знайти відповіді і тільки й сказала, що вона й сама це давно знала, та не подумала.

Афанасій. Ці люди, маючи поміж себе однаковий смак, повністю доказують, що вони плід цієї райської яблуні.

Яків. Законне життя, твердий розум, великодушне й милосердне серце є то чистий дзвін шановної персони.

Григорій. Бачите, друзі мої, як ми відродилися від предків своїх? Одна лишень проста бабська гадочка може поколотити серце наше.

Єрмолай. Не погнівайся — і сам Петро злякався баби: "Мова явно тебе видає, що [галілеянин] ти є".

Логвин. Але чи таке серце було у древніх предків? Хто може без жаху згадати Йова? Однак усім тим пишеться: "І не дав Йов безум'я Богові..." Зваж, що пише Лука про перших християн: "Була в них одна душа і єдине серце..."45 А що то? Яке в них було серце? Окрім погідної їхньої любові ось яке: вони-бо раділи, "що сподобилися прийняти зневагу за ймення Господа Ісуса"46. Але ось ще геройське серце: "Огуджені втішаймося...". "Радію у стражданнях моїх..." Хто може без здивування прочитати ту частину його письма, яке читається в день торжества його? Воно є видовищем найчудовіших чудес, що полонять сердечне око. Велике чудо! Що інших приводить у найгіркіше сум'яття, то Павла веселить, бо дихає душею, що подібна до здорового шлунка, який найтвердішу і найгрубшу їжу на користь варить. Чи не це є мати діамантове серце? Найважчий удар все інше розбиває, а його утверджує. О мире! Ти Божий, а Бог твій! Це значить істинне щастя — дістати серце, адамантовими стінами огороджене, і сказати: "Сила Божа з нами, мир маємо до Бога..."

Єрмолай. Ах, високий цей мир, важко до нього дістатися. Яке чудове було те серце, що за все Богові дякувало!

Логвин. Неможливо, важко, але вартий він і більшої праці. Важко, але без нього тисячу раз важче. Важко, але ця праця звільняє нас від найважчих безчисленних трудів таких. "Як тягар важкий, пригнітив мене. Немає миру в кістках моїх..." Не соромно хіба казати, що тяжко нести це ярмо, коли, носячи його, знаходимо такий скарб — мир сердечний?.. "Візьміть ярмо моє на себе і знайдете спокій душам вашим". Скільки ми витрачаємо праці для малої користі, а часто й задурно, не раз і на шкоду? Важко зодягти й живити тіло, але потрібно і не можна без цього. У тому й полягає тілесне життя, і ніхто на цю працю нарікати не мусить, бо потрапить у тяжке лихо, холод, голод, спрагу та хвороби.

Але чи не легше тобі живитися самим зіллям суворим і при тому мати злагоду й утіху на серці, ніж над розкішним столом сидіти гробом повапненим, повним жеровитої черви, що день і ніч гризе безнастанно душу? Чи не ліпше покрити мізернетіло найзлиденнішою одежею і з тим мати серце, в ризу спасіння й убрання веселощів одягнуте, ніж носити золототкані шати і тим часом терпіти геєнний вогонь у душі, що бісівською печаллю спопеляє серце? Яка утіха від статків чи від гарної обстави, коли серце занурене у найтемніший морок невдоволення із прикрашеного палацу, про який пишеться: "Птиця знайде собі дім... заснований-бо є на камені... камінь же — це Христос... коли світ є наш... душа наша, наче птиця, збавиться, і сіть упаде... Хто дасть мені крила?"

Чому ж мені так важко? Коли хто потрапив у рів чи прірву водяну, повинен думати не про важкоту, а про звільнення. Коли ставиш дім, будуй його для обох частин свого єства — душі і тіла. Коли вдягаєш і прикрашаєш тіло, не забувай і про серце. Дві хлібини, два будинки і дві одежі, два роди всього є, всього є по двоє, через що є дві людини в людині одній, два батька — небесний і земний і два світи — першородний і тимчасовий, і дві натури: божественна і тілесна в усьому-на-всьому... Коли ж обидва ці єства змішати в одне й признати тільки видиму натуру, тоді й буде рідне ідолопоклонство, і цьому єдиному суперечить священна Біблія, бувши дугою, що всю тінь омежує, і ворітьми, що вводять наші серця у віру богознання, в надію пануючої натури, в царство миру та любові, у світ першорідний.

Це-бо і є твердий мир — вірити і признавати пануюче єство і на нього, як на нездоланне місто, покластися й думати: "Живий Господь Бог мій..." Тоді-бо скажеш: "І жива душа моя...", а без цього як тобі покластися на тлінну натуру? Як не затрепетати, бачачи, що вся тлінь всехвилинно народжується і зникає? Хто не затурбується, дивлячись на гинучу істину єства? Такі нехай не чекають миру і слухаються Ісаї: "Захвилюються і спочити не зможуть. Годі радіти нечестивим, каже Господь Бог..." Ось поглянь, хто виходить на гору миру? "Господь — сила моя і покладе ноги мої на досконалість, на високе виводить мене, щоб перемогти мені для пісні йому". Признає Господа і перед тими, котрі не бачать його, співає, а Господь веде його на гору миру. Невизнання Господа є мучительне хвилювання і смерть сердечна, як Авакум співає: "Поклав ти у голови беззаконних смерть". Цю голову Давид називає серцем, і воно-бо є є головизна наша, голова оточення їхнього. Що за голова? Праця вуст їхніх. Що за вуста? Доки покладу поради в душі моїй, хвороби в серці моєму... Праця вуст — це хвороба серця, а хвороба серця — то є смерть, покладена в голови беззаконних, а рідна смерть ця, котра душу вбиває жалом, є змішання в одно тлінної і божественної натур, а змішання це і злиття є відвернення від божественного єства в бік праху й попелу, як написано; "Коли оповісться тобі порох". А відвернення — це гріхопадіння, як написано: "Гріхопадіння хто зрозуміє?" Про гріх ось що Сирах [каже]: "Зуби його — зуби лев'ячі, що вбивають душу..." Ось тьма! Ось облуда! Ось нещастя!

Бачиш, куди нас завела тілесна натура, чого надіяло злиття єств? Он воно, рідне ідолобішенство, і відсторонення від блаженної натури, і незнання про Бога. Цього нашого серця відома є печаль та, що про ніщо, окрім тілесного, не дбаємо, правдешні язичники: "І всіх-бо цих язики шукають", а коли хоч трохи підняти до блаженної натури очі, відразу кричимо: важко, важко! Це-бо є називати солодке гірким, але праведник від віри є живий. Ащо ж є віра, коли не викриття чи вияснення серцем зрозумілої невидимої натури? І чи не є це бути рідним Ізраїлем, що все надвоє розділяє і від усього видимого невидиму половину Господу своєму присвячує? Про це Павло щасливому вигукує: "А всі ті, хто піде за цим правилом, — мир та милість на них"47. Скажи, будь ласка, чим замішується той, що достеменно знає, що нічого загинути не може, але все в началі своєму вічно і неушкоджено пробуває?

Єрмолай. Для мене це темнувато.

Логвин. Як не темнувато тому, хто лежить у болоті невір'я! Продирай, будь ласка, око і прочищай зір; царство блаженної натури хоча притаєне, однак не робить себе неосвідченим зовнішніми знаками, кладучи сліди свої по порожній речовині, ніби найсправедливіший малюнок по живописних фарбах. Уся речовина є красне болото, і брудна фарба, і живописний порох, а блаженна натура є сама началом, тобто безначальною інвенцією чи винаходом і премудрою делінеацією48, котра всю видиму фарбу носить, яка нетлінній своїй силі і єству так відповідає, як одежа тілові. Називав видимість одежею сам Давид: "Все, як риза, постаріє..." А малюнок то п'яддю, то ланцюгом землемірним, то правицею, то істиною. "Краса у правиці твоїй...". "П'яддю виміряв ти...". "Правиця твоя пізнає мене...". "Істина господня пробуває вовіки". Таким поглядом дивився я і на тіло своє: "Руки твої сотворили мене..." Минає непостійної тлінності твоєї воду. "Душа наша перейде воду непостійну", проходить думкою в саму силу і царство захованої в поросі його правиці вишнього і кричить: "Господь захисник життя мого, від кого застрашуся? Блаженні, хто вибрав і прийняв тебе, Господи..." Щасливий той, хто перелетів у царство блаженної натури! Про це Павло: "По землі ходячи, звертаємося на небеса". Цей-таки мир і Соломон описує: "Праведних душі в руці Божій, і не доторкнеться до них мука..." Це ж таємно з'являє церемонія обрізання та хрещення. Померти з Христом це значить залишити немічну натуру, а перейти в невидиму і горню, щоб мудрувати. Той уже перейшов, хто залюбився в ці солодкі слова: "Плоть є ніщо..." Все те плоть, що тлінне. Сюди належить паска, воскресіння і вихід у землю обітовану. Сюди вийшли коліна Ізраїлеві перед Господа. Тут усі пророки і апостоли в місті Бога нашого, в горі святій його, мир на Ізраїль.

Єрмолай. Темно говориш.

Афанасій. Ти так запустив мову свою біблійним ошматтям, що годі зрозуміти.

Логвин. Вибачте, друзі мої, надмірну мою схильність до цієї книги. Визнаю свою гарячу пристрасть. Правда, що із самих дитячих літ таємна сила й поваба тягне мене до повчальних книг, і я їх більше за інші люблю. Вони лікують і звеселюють моє серце, а Біблію я почав читати близько тридцяти років від свого народження. Але ця найчудовіша для мене книга над усіма моїми полюбовницями гору одержала, втоливши мою довгочасову спрагу та голод хлібом та водою, солодшою меду та щільника, Божої істини й правди, і відчуваю особливу до неї свою природу. Тікав, тікаю і втік, за Божим керівництвом, від усіх житейських перепон та плотських коханок, щоб міг спокійно насолоджуватися в пречистих обіймах найгарнішої, більше від усіх дочок людських, цієї Божої дочки. Вона мені із непорочного ложа свого народила того дивного Адама, який, як учить Павло, "творений за Богом в правді, і преподобії, і істині", і про якого Ісая: "Рід його хто виповість?"

Ніколи не можу досить надивуватися пророчої премудрості. Найдовільніші її тонкості мені здаються дуже важливими: так завжди думає закоханий. Багато хто ніякого смаку не знаходить у цих словах: "Веніамін - хижий вовк: вранці він їсть ловитву, а на вечір розділює здобич"49. "Очі твої на виповненні вод..." А вони мені невимовну в серце вливають солодкість та веселощі, чим частіше їх, відригаючи жування, жую. Чим більше було глибоке і безлюдне усамітнення моє, тим щасливіше співжиття із цією улюбленою в жонах. Цим Господнім жеребком я задоволений. Народився мені чоловічої статі, досконалий і істинний чоловік; вмираю не бездітний. І в цьому чоловіку похвалюся, дерзаючи з Павлом: "Не марно жив". Це-бо той Господній чоловік, про якого написано: "Не стемніють очі його".

Григорій. Коли вам не подобаються біблійні крихти, то поведемо розмову іншим чином. Цілий недільний ранок ми провели про те за бесідою, про що завжди мислити маємо. Завтрашній день є робочий. Однак коли до вечора зберемося, то зрозуміліше порозмовляємо про душевний мир50. Він завжди гідний нашої уваги, бо перебуває знаміреним кінцем та пристанищем усього нашого життя.

Переклад Валерія Шевчука

ПРИМІТКИ

Твір написано, як гадають, у 70-х роках, можливо, у 1773 р. Належить до циклу творів про душевний мир. Автограф твору не зберігся, відомий він за списками кінця XVIII — початку XIX ст. під різними назвами: "Дружня розмова про душевний мир", "Розмова про душевний мир" і т. п. Списків відомо шість. Дослідники припускають, що діалог "Марко препростий" — це назва одного із списків "Розмови...". Вперше був надрукований Д. Багалієм у виданні 1894 р.

1 Сюжет притчі про безногого та сліпого мандрівний, відомий ще з античності. Притча ввійшла у фольклор.

2 Йдеться про євангельську притчу про бідняка Лазаря та багатія, який пошкодував дати бідному милостиню. Після смерті Лазар потрапив у рай, а багатій у пекло, звідкіля випрошував у Лазаря краплину води (Євангеліє від Луки. XIV — 19 — 26).

ї Назва міста тут символічна: мирний город. Ураній (Уран)- у грецькій міфології вважався божеством, що втілював небо.

4 Вільха вважалася відьомським деревом, через це й вільховий богослов — поганин.

5 Буття. XXXII — 30.

6 Можливо, це переказ слів із Книги пророка Ісаї (L — 10): "Хто ходить у темряві, світла ж немає йому, хай надіється він на Господнє ім'я і хай на Бога свого опирається".

7 Послання апостола Павла до євреїв, XIII — 8.

8 В українському перекладі Біблії: "Рада в серці людини — глибока вода" (Приповісті Соломонові, XX — 5).

9 В українському перекладі: 'Ти даєш більшу радість у серці моїм" (Псалтир, IV — 8).

10 Дії святих апостолів, X — 14.

11 Тут переповідається фольклорна оповідка про ляха, яка побутувала ще на початку XX ст. (запис її зробив Б. Грінченко).

12 Тут обіграно російську приказку: "Не красна изба углами, а пирогами".

13 Оповіджена далі байка переказує мандрівний сюжет середньовічної повчальної літератури, який був поширений у фольклорі як анекдот, але Сковорода опрацював його по-своєму.

14 Євангеліє від Матвія, Х — 12.

15 Парафраза Євангелія від Івана (XIV — 27): "Зоставляю вам мир, мир свій вам даю".

16 В українському перекладі: "Стережися перед лицем його і слухайся його голосу" (Вихід, XXIII — 21).

17 Євангеліє від Луки, XVII — 21.

18 Перше послання апостола Павла до коринтян, III- 16.

19 В українському перекладі: "Якщо ти змудрів, то для себе змудрів" (Приповісгі Соломонові, IX — 12). Друга фраза в українському перекладі Біблії: "Людина — як вона розуміє дорогу свою" (Приповісті Соломонові, XX — 24).

20 Псалтир, XXXIX — 9.

21 Євангеліє від Марка, XVI — 16.

22 Ісаак — біблійний персонаж, син Авраама. Юнаки Ісаакові- це Ісав і Яків, близнюки, див. примітку 13 до "Вступних дверей до християнської добронравності".

23 Псалтир, І-3.

24 Григорій Богослов, тобто Григорій Назіанзин (бл. 329 - 389) — один із отців християнської церкви, твори якого були популярн на Україні.

25 Послання апостола Павла до филип'ян, IV — 7.

26 Послання апостола Павла до римлян, XV — 33.

27 Перше соборне послання апостола Петра, V — 14.

28 Перше послання апостола Павла до солунян, V- 16 — 18.

29 Що потрібне — легке, непотрібне ж — важке... — один із етичних постулатів грецького філософа Епікура, який писав у листі до Менекея: "Все природне легко здобувається, а пусте (зайве) важко досягається".

30 Книга пророка Ісаї, XI — 12.

31 Євхаристія — причащання.

32 Архіатор — верховний правитель.

33 Тут маємо відгук євангельської "Притчі про милосердного самарянина" (Євангеліє від Луки, Х — 29 — 37).

34 Євангеліє вдд Луки, Х — 36.

35 Притча про Марка, можливо, була самостійним твором, а може, так Г. Сковорода називав "Розмову п'яти подорожніх...".

36 Йовові терпіння описано в біблійній книзі Йова: на нього впали Божі випробування, від яких він прийшов у відчай, а потім почав розуміти Божу волю, що кожна людина несе заслужене нею і славить Бога.

37 Образ апокаліптичного змія (звіра) взято з Книги пророка Даниїла і з Об'явлення Івана Богослова.

38 Анна — пророкиня, про неї пише в Євангалії Лука (ІІ — 36 — 38).

39 Псалтир, XVII — 38.

40 Содомо-гоморська січа — міста Содом і Гомора були знищені за неморальність їхніх жителів.

41 Псалтир, XII-3.

42 Ісая, ХLVIIІ -16.

43 Псалтир, LІV — 7.

44 Варіант байки див. у «Байках харківських», байка 29.

45 Дії святих апостолів, IV — 32.

46 Дії святих апостолів, V — 41.

47 Послання апостола Павла до галатів, VI — 16.

48 Делінеація — креслення.

49 Буття, ХLІХ — 27.

50 Натяк на те, що наступні діалоги будуть продовженням цього. А наступними стали "Кільце" і "Алфавіт", які мають спільну назву: "Дружня розмова про душевний мир".