Психопатологія / 47 Неврози, етіологія, клініка

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕВРОЗІВ

Складну проблему неврозів вітчизняні і зарубіжні психіатри вивчали в різних напрямках. Саме поняття невроз, класифікація цих захворювань неодноразово були предметом дискусій. Найвизначнішим досягнен­ням у розробці проблеми неврозів треба визнати ви­світлення їх патофізіологічних механізмів з точки зо­ру вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність.

Ряд учених, зокрема Є. Попов, провели в дусі концепцій І. П. Павлова глибокі дослідження, які да­ли цінні профілактичні і терапевтичні висновки. З численних досліджень слід назвати і праці про піз­ню реактивність Є. А. Шевальова, який за допомогою тонкого клінічного аналізу показав, як психічна трав­ма, зазнаючи складної і тривалої інтрапсихічної пере­робки, може стати причиною розвитку неврозу задов­го після травми.

Тепер під терміном «невроз» слід розуміти функ­ціональне порушення психічної діяльності, яке виникає внаслідок психічної травматизації осіб з нестійкою нервовою системою. На відміну від психогенних пси­хозів, людина, що страждає неврозом, зберігає кри­тичне ставлення до своєї хвороби, не втрачає здат­ності керувати своєю поведінкою і правильно оціню­вати умови середовища. Маячіння і галюцинацій не буває. Сприятливу роль у розвитку неврозу відіграє уроджена слабкість нервової системи, зумовлена різ­ними ушкодженнями в утробному періоді, і нестій­кість у формі крайніх типів нервової діяльності. Та­ку ж роль на дальших етапах розвитку відіграють ін­фекції, інтоксикації та інші захворювання, що висна­жують організм, несприятливе соціальне середовище, неправильне виховання.

Думка, яка панує серед населення, що основною і причиною неврозу є напружена робота, не відповідає дійсності. Не відкидаючи ролі перевантаження, слід, проте, підкреслити, що кількісна сторона цього наван­таження має менше значення, ніж якісна (зацікавле­ність роботою і емоції, зумовлювані характером пра­ці). Людина з здоровою нервовою системою здатна витримувати велике впорядковане і емоційно забарв­лене навантаження, бо перевтома — це зовсім не невроз. Навпаки, хаотична праця без зацікавленості може спричинити невротичний стан. Невроз може розвиватись і в людини, робоче навантаження якої невелике, або ж у такої, яка не працює зовсім, якщо є які-небудь інші моменти, що зумовлюють перена­пруження нервової системи: тривале хвилювання, невпевненість у майбутньому, тривожне очікування тощо.

Таким чином, розуміючи під неврозом захворю­вання, зумовлене тривалими негативними емоціями слід визнати, що такий патологічний стан може бути в кожної людини. Проте не в кожної людини він мо­же розвиватись легко. Найлегше неврози виникають у суб'єкта слабкого і нестриманого типу. Хворобо­творні фактори, з одного боку, індивідуальні особли­вості реагування, з другого, є тими моментами, які ведуть до перенапруження процесу збудження, пере­напруження рухомості нервових процесів, які є одним з найчастіших механізмів розвитку неврозу.

КЛІНІЧНІ ФОРМИ НЕВРОЗІВ

Неврастенія є наслідком тривалого функціо­нального перенапруження нервової системи, розумо­вої і фізичної перевтоми, пов'язаної з негативними емоційними переживаннями, соматичними страждан­нями і відсутністю правильного відпочинку. Якщо проаналізувати всі хворобливі ознаки, які спостеріга­ються при неврастенії, то вони, незалежно від віку, насамперед характеризують це страждання як драт­івливу слабкість. Підвищення збудливості в школяра, з одного боку, швидке виснаження, з другого,— ось ті ознаки, які визначають неврастенію. Слова «нервова дитина», «нервовий учень» дуже поширені, але часто їх розуміють неправильно. Не всяка капризна і сва­вільна дитина може бути названа нервовою.

Неврастенія — це функціональний і тимчасовий хворобливий стан нервової системи з сумою порушень функцій психічних і соматичних. Це захворювання проявляється в тому, що раніше спокійна дитина стає дратливою, підвищено збудливою і плаксивою із схильністю до афективних розрядів. Підвищена збуд­ливість характеризується тим, що емоції збуджують­ся надзвичайно легко, а приглушуються з трудноща­ми. Нерідко настрій змінюється без видимих причин, а в самому фоні настрою переважає пригніченість. При цьому підвищення збудливості спостерігається з боку всіх аналізаторів: дитина не переносить яскравого світла, різких звуків; проста маніпуляція, на­приклад, закапування очей, збуджує бурхливу реакцію. Підліток зазнає неприємних відчуттів у тілі, головний біль, страждає безсонням, при зворушливій ситуації плаче. Поряд з підвищеною збудливістю спостерігається підвищена стомлюваність, яка особливо посилюється під кінець шкільних занять; це про­являється в нестійкості уваги, у труднощах зосе­редження, зниженні пам'яті, непосидливості, неуваж­ності.

Таке зниження інтелектуальних здібностей різко відмінне від того, яке спостерігається при органічних захворюваннях мозку. Експериментальні дані показу­ють, що при неврастенії утворення нових зв'язків не порушено, а розладнані лише зосередження, активна увага. Після відпочинку все це знову помітно поліп­шується, що свідчить про виснажуваність функціо­нального характеру. Виснажуваність і підвищена чут­ливість виявляються до подразників, які йдуть із зов­нішнього і внутрішнього середовища. Імпульси, які йдуть з внутрішніх органів, є умовою формування неврастенічних реакцій. Вони збуджують неприємні відчуття і знижують самопочуття, сприяють розвитку іпохондрії і побоювання за своє здоров'я. Відповідно до цього, іпохондричні думки в неврастеніка займа­ють значне місце.

Таким чином, діти, які страждають неврастенією, позбавлені стійкої життєрадісності, бадьорості і рів­номірності, що визначають добре самопочуття. Цей хворобливий стан виникає в результаті психогенних факторів, які діють повільно. Надмірні емоційні реак­ції в результаті несприятливих обставин у школі, се­ред товаришів, у сім'ї, тривале хвилювання, фізична і розумова перевтома — такі причини неврастенії. При інших однакових умовах неврастенічна симпто­матика швидше розвивається в осіб, які зазнали до­даткових хвороботворних дій. Усунення травмуючих дій, важкої життєвої ситуації, відпочинок і відповідне лікування веде до одужання. У випадках, коли психо­генний фактор захворювання не усувається, соматич­не виснаження продовжується, а батьки і педагоги, не враховуючи причини неадекватних реакцій хворого, ранять його самолюбство, захворювання може затяг­тись на довгий час.

Нав'язливі страхи і тривожне очі­кування є одним з найпоширеніших психопатоло­гічних симптокомплексів дитячого віку. Зрозуміло, у ранньому дитинстві страхи, особливо нічні, якщо вони мають епізодичний характер, не слід розглядати як хворобливий стан. Але коли вони зберігають максимальну частоту, набувають максимального характе­ру провідного синдрому і після першої вікової фази, коли активність і самостійність значною мірою визна­чають усю діяльність дитини, то тут мова йде вже про невроз страху або тривожного очікування.

Під впливом психічної травми і виснажливих мо­ментів невроз страху може виникнути в дитини з будь-якими особливостями нервової системи. Він виникає або гостро, раптово, при наявності очевидних і безсумнівних психотравмуючих шкідливостей, коли ті, що оточують дитину, і сама дитина усвідомлюють причину виникнення цього стану, або поступово і непомітно, ніби без зовнішнього приводу, коли ті, що оточують дитину, і сама дитина не можуть назва­ти причину страху. У другому випадку має значення неправильне виховання, неуспішність у школі або ін­ша стійка несприятлива ситуація, а також порушення режиму сну, харчування та ін.

Дошкільнята, які страждають неврозом страху, надзвичайно вразливі. Вони бояться залишатися самі в кімнаті, уві сні кричать, схоплюються, а на зміну умов реагують почервонінням, дріжжю, респіратор­ною задишкою, руховою бурею, голосним криком, оборонними рухами та ін. При нічному страху дитина або схоплюється, її очі широко розплющені, вона кри­чить, у ряді випадків галюцинує, не впізнаючи тих, що її оточують, або в стані зміненої свідомості вико­нує автоматичні дії. Така симптоматика, що значно рідше спостерігається в підлітків, свідчить про те, що в патофізіологічному механізмі страху в дошкільному віці переважає питома вага підкіркових структур при гальмуванні кори. У школярів невроз страху протікає за типом тривожного очікування. Мислення в цьому віці, характеризуючись передбаченням майбутнього, позначається на страхах, у характері яких переважає нав'язлива тривожність і неспокій за майбутнє.

Нав'язливі стани проявляються різними неприємними спогадами, сумнівами, бажаннями і по­тягами. Звичайно, і в здорової людини можлива необ­грунтована помисливість, нав'язливі дії, але вони не підпорядковують собі всю її поведінку, вони коротко­часні і подоланні. А при неврозі нав'язливості, незва­жаючи на розуміння непотрібності, безглуздя і необ­ґрунтованості згаданих домінуючих ознак, школяр

або дорослий все ж ніби підкоряється їм, і вони впли­вають на зміст психіки хворого, на всю його поведін­ку. Хворий не в силі подолати ці хворобливі пережи­вання.

Невроз нав'язливих станів буває в людей будь-яких типологічних особливостей, його причиною є дія психічної травми, що зумовлює виникнення вогнища патологічного інертного збудження в корі. За своїм змістом вони надзвичайно різноманітні: нав'язливі страхи, спогади, сумніви, нав'язливі рухи і дії, думка про наявність заразної або смертельної хвороби та ін. Школяр, наприклад, мучиться нав'язливим сумнівом, чи взяв підручники. Знаючи, що все гаразд, він увесь час перевіряє себе, тривожиться. Він боїться, що його в класі викличуть до дошки і він щось переплутає, зробить не так, почервоніє. Спостерігається страх ви­соти, гострих предметів, тісних приміщень, відкритих просторів, страх залишитися в кімнаті самому. Усі ці переживання роблять школяра нерішучим, хворобли­во соромливим і примушують його відчувати свою неповноцінність. Людина усвідомлює безпідставність своєї нав'язливості, ставиться до неї критично, але нерідко на висоті переживання критичне ставлення втрачається, і нав'язливість переходить у надцінну ідею. При цьому хворий може стати зовсім непраце­здатним.

Намагаючись полегшити стан нав'язливості, деякі хворі виконують різні ритуали, після чого вони на деякий час заспокоюються, настає поліпшення. Але потім вони знову їх виконують. Сюди належать: одно­типні рухи, посмикування, насильні звички, напри­клад, лічити свої кроки, вікна в будинках, мимо яких проходять, у квартирі і на вулиці обходять певні місця, виконують складний ритуал при одяганні або пе­ред сном та ін. Глибина і сила нав'язливих явищ мо­жуть бути найрізноманітніші — від незначної нав'яз­ливості, що не позначається на діяльності, до тяжкого нав'язливого стану, що виводить учня з ладу. Проті­кання цього стану також буває дуже різним—від кількох днів до кількох місяців, а в ряді випадків — і до десятків років.

Моносимптоматичнйй невроз проявляє­ться таким переважанням розладів функцій окремих органів, де картина хвороби набуває характеру не психопатологічної симптоматики, а домінування якого-небудь вегетативно-соматичного синдрому. У таких випадках говорять про моносимптоматичнйй невроз (невроз органів), який найчастіше зустрічається в дошкільному віці. Та це й зрозуміло, бо в цьому віці реактивність має винятково велике значення.

Уроджена недостатність нервової системи, підви­щена збудливість, астенізація, зумовлені різними шкідливими діями, неправильне виховання та інші фактори при наявності психічної травми можуть спричинити моносимптоматичнйй невроз. Внаслідок фізіологічної слабкості гальмівного і регулювального впливу кори та вивільнення підкірки у дітей навіть незначні умовно-рефлекторні подразники можуть спричинити цю патологію, чого не буває в дорослих.

Прояви цього неврозу дуже різноманітні. Най­частіше зустрічаються психогенно зумовлені пору­шення травного тракту у вигляді а н о р е к с і ї, тоб­то повного відмовлення від їжі або вибіркового став­лення до неї. Спостерігаються порушення дихальних шляхів у вигляді розладу дихання, так званого нерво­вого кашлю, нічного енурезу, розладів з боку рухової сфери у вигляді функціонального заїкання, афоніі, мутизму, тиків і т. п. У підлітків зустрічаються функціональні розлади серцево-судин­ної системи, що протікають за типом неврозу серця, психогенний розлад мови (логоневроз).

Переляк, страхітлива подія, особливо під час сну, перебування в колективі заїк, полохливість і невпев­неність в собі, а також соматична ослабленість є мо­ментами, що спричинюють психогенне заїкання. Дальша фіксація ненормальних рухових інервацій за­лежить від неправильного ставлення дитини і навко­лишніх до заїкання, неправильного підходу до його усунення. Негативні емоції, почуття неповноцінності, побоювання глузувань і передражнювання, відчуття безсилля призводять до надмірного зосередження ува­ги на акті мови і ще більше розладнує її. У біль­шості випадків заїкання проходить порівняно швидко, але при несприятливих умовах воно фіксується, три­мається роками. При такому протіканні, яке посилює­ться після вступу в школу, оскільки в школі став­лять вищі вимоги до мовної діяльності, слід боротися не стільки з заїканням як таким, скільки з утвореною неправильною спрямованістю. Велике значення мають своєчасне лікування, недопущення утворення стійких патологічних зв'язків (педагогічні заходи, ко­лективні заняття, мовний режим, логопедична ритмі­ка, активізуюча психотерапія та ін.).

Психогенний розлад мови, або логоневроз, є досить поширеним мононеврозом. Звуко­ва, моторна мова здійснюється взаємодією таких анатомо-фізіологічних функцій: дихання, голосоутворення та артикуляції. Всі органи, які беруть участь в звуковій мові, регулюються IX, X, XIII та частково VII парою черепно-мозкових нервів. Ядра цих нервів через так званий кортиконуклеарний шлях пов'язані з моторними мовними центрами кори мозку.

Мовні рефлекси пов'язані з діяльністю всієї кори, але деякі відділи кори мають переважне значення в утворенні мови. Так, моторна мова зв'язана більш з лобною областю, сензорна—з висковою.

Відомо, що одна й та ж психічна травма, яка па­дає на дорослу людину і дитину (наприклад, пере­ляк), обумовлює різний ефект. У дорослого вона не вплине на розлад мови, а в дитини може розвинутись логоневроз. Цей факт загальновідомий, проблема пси­хогенного розладу мови — це проблема дитинства. Найуразливішою, тендітною і ніжною мозковою тка­ниною є та її частина, яка в своєму онтогенетичному розвитку формується пізніше. Такою тканиною є мовнорухові клітини. Адже сенсорна мова проявляється раніше моторної, тобто розуміння слів передує мож­ливості вимовляти слова. Досліджувати сензорну мо­ву можна у дитини, яка ще не вміє розмовляти. Мо­торну мову можна досліджувати тільки у дітей, які вміють розмовляти. Ось чому психічна травма, яка падає на дитину, може перш за все відбитись на мо­торному акті мови.

Під психогенним заїканням, або логоневрозом, слід розуміти розлад мови, при якому плавне її проті­кання переривається повторенням окремих звуків, складів, або затримкою в їх вимові внаслідок тоніч­ної або клінічної судороги мовних м'язів. Воно являє собою дефект мови, при якому дія різних мовних м'я­зів неправильно розміряється. Це порушення склад­ного поєднання функцій м'язів, тобто мовна ап­раксія.

Раніше логоневроз пов'язували з анатомічним де­фектом будови органів периферичного мовного апара­та. Тільки з кінця XIX століття психогенний розлад мови стали пов'язувати з патологічним станом кори головного мозку. Дослідження І. А. Сікорського «Про заїкання» являє собою першу капітальну працю в цій області.

Логоневроз частіше спостерігається в дошкільно­му та ранньому шкільному віці, що пояснюється, як підкреслювалось вище, мовним онтогенезом. Відносна частота не тільки психогенного заїкання, а й інших психогенних розладів у дітей пояснюється функціо­нальною незрілістю, недосконалістю процесу активно­го гальмування. Ця патологія є наслідком порушеної взаємодії між процесами подразнення і гальмування з подальшим утворенням в мовній зоні кори ізольова­ного, хворобливого пункту, тобто вогнища застійного збудження. Останнє послаблює контроль кори над підкіркою, яка бере участь у регуляції темпу мови, розладжується співдружність трьох компонентів мо­ви—дихання, голосоутворення та артикуляції.

Далі можуть формуватись умовні зв'язки судо­рожної готовності, розвиваються вторинні явища з боку психіки, які посилюють заїкання (астенічні ри­си у вигляді конфузливості, надумливості, пригнічення, сором'язливої похмурості).

У підлітків заїкання підсилюється саме в силу цих вторинних механізмів. Старший школяр інакше реа­гує на свій мовний дефект. Він починає соромитись свого заїкання, з'являється страх мови.

Стійкість цієї патології повинна розглядатись як утворення у заїкаючого, в процесі його мовного спіл­кування, нових патологічних умовних зв'язків судо­рожної мови на несприятливу ситуацію. Динаміка логоневроза супроводжується періодом то послаблення, то посилення судороги мови, що залежить від ситуації.