Психопатологія / 45 Психогенії, етіологія, патогенез, класифікація

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПСИХОГЕННИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

(Психогенні психози і неврози)

До психогенних захворювань належать психічні розлади, безпосередньою причиною яких є надсильні, що діють одноразово, умовнорефлекторні подразники, які створюють картину психотравмуючої ситуації: по­чуття страху, гніву, почуття образи, втрати близьких, загрози життю, краху надій, покарання та ін. Одним словом, різні види негативних емоцій, неприємних і хвилюючих подій, пов'язаних з умовами життя, є справжньою причиною цього захворювання. Розвит­ку психогенних захворювань можуть сприяти і сома­тичні пошкодження, а також біологічний грунт, на який вони падають. Проте надсильні подразники, що спричиняють перенапруження кіркових процесів, мо­жуть розхитати і зовсім здорову невро-психічну сферу. Зрозуміло, не всяку реакцію на психічну травму слід відносити до психогенії. Тільки патологічну реакцію, що порушує пристосування особи до середовища та припиняє або знижує її працездатність і порушує поведінку, слід відносити до психогенних психозів.

Загальною особливістю всіх психогенних захворю­вань, у виникненні яких психічна травма стає основ­ною причиною, є те, що ці страждання мають оборот­ний, функціональний характер. При цьому в біль­шості випадків мозкова тканина морфологічно не змінюється, внаслідок чого психогенні розлади при сприятливих умовах більш або менш швидко виліко­вуються. Тільки у випадках довготривалої, несприятливої дії середовища, тяжкої життєвої ситуації що падає на «хворобливий грунт», можуть на довгий час фіксуватися функціональні порушення психіки, набу­ваючи хронічного протікання.

Для з'ясування патофізіологічних механізмів пси­хогенних захворювань дуже багато дали праці І. П. Павлова. Ці захворювання дуже умовно поділя­ються на психогенні психози і неврози. Такий поділ визначається мотивами практики, в основі якої ле­жить різна тяжкість психічних порушень у першому і другому випадках, а також характером лікувальних заходів. Психогенні психози звичайно розвиваються гостро і часто супроводжуються розладом свідомості і неправильною поведінкою. Вони є наслідком надмір­ного і раптового афекту, пов'язаного з страхом, пере­ляком або іншою тяжкою ситуацією, що загрожує життю. Вони можуть виникати і під тривалим впли­вом несприятливої ситуації. Залежно від інтенсив­ності психотравмуючої дії, її гостроти, одноразовості чи тривалості, ця патологія розвивається і в зовсім здорових до цього людей, навіть у представників силь­ного типу нервової діяльності. Але хвороба швидше уражає слабкі і нестримні типи, інтелектуально від­сталі. Саме тому можна спостерігати в різних осіб різні психопатологічні реакції на ту саму травмуючу ситуацію. Вікові особливості також відіграють певну роль. Так, наприклад, параноїди майже не спостері­гаються в дошкільному віці. У школярів же у характе­рі психогеній починають відігравати роль патогенні властивості, що залежать від сигнального значення слова.

КЛІНІЧНІ ФОРМИ ПСИХОГЕННИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

Психогенне збудження, яке виникає в зв'язку з раптовою і сильною психічною травмою, має характер найгострішої психогенної патології. Типо­вим для нього є рухове збудження з розладом свідо­мості. Воно може проявлятись по-різному: школяр голосно кричить, метушиться, гасає, плаче, виконує безладні примітивні захисні рухи, що нагадують кар­тину панічної втечі. Він дезорієнтований, не впізнає людей, що його оточують, і не діє відповідно до ситу­ації, його поведінка набирає форми втікання в про­стір із загальною бурхливою руховою реакцією, іноді з руйнівними схильностями. Таке рухове збудження іноді призводить до загибелі хворого (стрибок з вікна, балкона, трамваю), чого не трапилося б при наяв­ності правильної поведінки.

Захворювання триває недовго — від кількох годин до кількох днів. Після одужання спостерігається ам­незія на період хвороби, а іноді зберігаються неви­разні спогади. Патофізіологічною основою цього стану є позамежне гальмування кори мозку, яке роз­гальмовує і позитивно індукує підкірку. Поряд з пси­хопатологічними симптомами спостерігаються виявле­ні вегетативно-соматичні і ендокринні порушення. Після одужання іноді розвивається патологія щито­видної залози. Наслідок психогенного збудження зви­чайно буває сприятливий, психічне здоров'я віднов­люється повністю. Але протягом деякого часу спосте­рігаються тривоги і страхи. В окремих випадках хво­роба протікає довше з руховими порушеннями, з яких найчастіше зустрічаються тики, заїкання і хореоформні гіперкінези (мимовільні рухи).

Психогенний ступор характеризується глибиною рухового гальмування: від в'ялості, малорухомості, розгубленості до повного паралічу емоцій­ності, байдужістю до навколишнього, нерухомістю, оціпенінням і розладом свідомості. У відповідь на гостру травмуючу дію настає застигання: хворий не жестикулює, не вимовляє слів, перестає відповідати на запитання, виявляє поверхневе дихання з грима­сою страждання.

Дитяча психіка більш вразлива, а тому вона лег­ше дає реакцію на травмуючу ситуацію, особливо на гострий переляк. Але психіка дітей, порівняно з до­рослими, більш еластична, вона має кращі потенці­альні можливості відновлення. Поряд з генералізованим ступором, можуть спостерігатись часткові, пар­ціальні форми ступора: психогенна глухонімота, зниження або втрата зору, випадіння окремих рухо­вих і чуттєвих функцій, астазія-абазія (неможливість стояти на ногах, хоча лежачи ходить) та ін. Стан сту­пору звичайно покривається амнезією, а динаміка хво­роби може набрати затяжного характеру з дальшими рецидивами. Протягом тривалого часу такі діти мо­жуть бути в'ялі, пасивні, безініціативні, байдужі до навколишнього. У них на тривалий час розладнується формула сну, спостерігаються порушення серцево-су­динної системи і дихання. Зовні вони можуть нагаду­вати розумово відсталих.

Психогенна депресія зумовлюється хро­нічними несприятливими психогенними факторами. В її розвитку значну додаткову роль відіграють шкід­ливості соматогенного характеру. Ця хвороба харак­теризується надзвичайною силою і тривалістю емо­ційного розладу, виявленого пригніченням і спадом настрою, страхом і сумом, що досягають значної ін­тенсивності. Хворі уникають колективу, стають нето­вариськими, байдужими до туалету, неохайними, пе­рестають стежити за собою; критика у них знижена, мова тиха, монотонна, вираз обличчя сумовитий; під­літки висловлюють думки про самогубство, погано їдять і сплять, твердять про свою нікчемність, згаду­ють і фіксують свої помилки в минулому. У маячно-подібних судженнях вони нерідко обвинувачують інших.

За своїми клінічними проявами депресія близька до депресивної фази маніакально-депресивного психо­зу, але відрізняється від неї, по-перше, етіологією, по-друге, руховою загальмованістю. Зосередження уваги навколо травми, що стала причиною хвороби, тенден­ція привернути до себе увагу навколишніх, збудити співчуття, жалість — характерна ознака психогенної депресії. Поліпшення середовища порівняно швидко веде до одужання. Несприятливі умови призводять до того, що депресія набуває затяжного характеру.

Псевдодеменція (несправжнє слабоумст­во) становить собою своєрідне загальмування, виклю­чення інтелектуальної діяльності, що зовні нагадує картину виявленого слабоумства. При цьому спосте­рігаються різні форми зміненої свідомості. Вона ви­никає як в умовах більш-менш тривалої дії несприят­ливої ситуації, що сигналізує про загрозу благополуч­чя, так і при гострій травмі: розвивається вона в тому випадку, коли її поява, за виразом І. П. Павлова, є для людини «умовно приємна і бажана».

Клінічна картина псевдодеменції характеризуєть­ся дезорієнтуванням у навколишньому, іноді мутизмом, елементарними галюцинаціями, причому хворий ніби навмисно демонструє порушення поведінки і слабоумство. Він з безтямним виразом обличчя ди­виться перед собою, виявляє в'ялість, загальмованість, перебуває в одноманітній позі, із запитаннями ні до кого не звертається, справляє враження глибоко слабоумного. Він не може, наприклад, правильно на­звати найпростіші предмети, що завжди зустрічають­ся в побуті, не знає свого імені, скільки йому років, скільки в нього рук, а на відповідні запитання дає безглузді відповіді, але в площині поставленого запи­тання. Школяр поводить себе невідповідно до віку і набутому запасу знань: на запитання «якого кольо­ру сніг» може відповісти «зеленого», на пропозицію піднести праву руку, підняти ліву ногу, показати пра­ве вухо— показує ліве око або відповідає «не знаю». Він виявляє повну втрату шкільних знань, не може виконати елементарної лічби. Іноді псевдодеменція протікає з картиною розгальмованості, метушливості, безглуздих карикатурних рухів і кривляння.

Пуерилізм (puer — хлопчик) — етап, що на­гадує поведінку маленької дворічної дитини. Елемен­ти пуерилізму виявляються в недостатній ясності свідомості, придуркуватості, безтурботній веселості, наївності суджень та інтонації мови. Підліток або до­рослий заявляє, що йому два роки, що він ще не вміє читати й писати, грає в ляльки, шепелявить, сюсюкає, гірко плаче, коли в нього хочуть забрати іграшку, се­бе й інших називає зменшувальними і пестливими іменами; побачивши нову іграшку, починає стрибати з радощів і плескати в долоні, тобто поводить себе невідповідно до віку. Незважаючи на те, що протікан­ня і кінцевий результат хвороби залежить від того, наскільки вдалося усунути несприятливу ситуацію, протікання пуерилізму нерідко буває затяжним. Зро-зуміло, і ця аномалія зовсім не є симуляцією.

Психогенний параноїд розвивається під впливом тривалої травмуючої ситуації, що породжує настороженість і недовір'я. Така настороженість веде до перезбудження кіркових процесів, що сприяє роз­витку страху, зниженню критики і тенденційному тлу­маченню навколишнього. Неабияке значення в тлу­маченні навколишнього, в розумінні упередженої ідеї мають соматичні фактори, перенесені хвороби, що ос­лаблюють нервову систему і зумовлюють астенізацію особи, тривале недосипання, перевтому, зниження слуху, туговухість.

Школяр, пригнічений власною недостатністю, під­вищено вразливий, скрупульозно переробляючий свої сприймання, завжди мучиться сумнівами або виявляє підвищену самооцінку своєї особи. Коли ж навко­лишні не визнають його надзвичайної особистості, проявляє недовір'я і підозру. Конфлікт з колективом, товаришами, погані оцінки в школі, догана за погану поведінку, життєві труднощі і невдачі тлумачаться по-маячному. Психічна травматизація, що падає на такий грунт, веде до звуження свідомості і непра­вильного відображення створеної ситуації. Розвива­ється картина психогенного параноїду. При цьому спостерігаються розгубленість і тривога. Як на ілюст­рацію пошлемося на виписку з історії хвороби, наве­дену Г. Ю. Сухарєвою:

Хлопчикові 14 років. Спостерігається погана успішність і недостатня дисциплінованість у школі. За тиждень до цього захворювання переніс грип, після якого залишився астенічний стан, стомлюваність, головні болі, сонливість удень. День захво­рювання провів на вокзалі (куди його батько послав у спра­вах). Увечері до нього підійшов громадянин з проханням пояс­нити, як проїхати у потрібну йому місцевість. Діставши вказівки від хлопчика, громадянин пішов не в ту сторону. Це здалося хлопчикові дивним. Коли він знову помітив того самого грома­дянина біля себе, то це вже здалося підозрілим. Міліціонер, якому хлопчик заявив про свої підозри, доручив йому прослідку­вати за громадянином. Стежачи за ним, хлопчик раптом відчув гострий страх і побіг додому. Усе йому здавалося дивним, на­товп людей лякав його. Не знайшовши матері, він пішов до неї на роботу, де робітники також навіювали на нього страх і пі­дозру. Хлопчик сповістив про свої підозри головному майстру. Дома мати застала хлопчика напруженим, тривожним; йому зда­валося, що навколо диверсанти, він висловлював ідеї пересліду­вання, не пив води, принесеної сусідкою, боячись отруєння. Пер­ші 3—4 дні в лікарні спостерігаються ті ж самі маячні вислов­лювання. Мислення конкретне, вербальна пам'ять ослаблена, навіюваність підвищена. Практичне орієнтування достатнє. У на­ступні дні нерідкими були явища рухової розгальмованості, Трохи ейфоричний, критично ставиться до свого маячіння. Катамнез через 2 роки: здоровий, працює, змін в особистості не спосте­рігається.

Психогенний галюциноз відрізняється від описаного вище захворювання повільнішим роз­витком, тривалим протіканням і переважанням не стільки маячіння, скільки галюцинацій, головним чи­ном слухових. Незначне місце займають і маячні судження. Ця патологія нерідко зустрічається серед розумово відсталих і взагалі в осіб з фізичними де­фектами. Прикладом може бути галюциноз і маячін­ня переслідування в туговухих. Наприклад, зниження слуху, що завжди завдає психотравмуючої дії, неможливість через туговухість або глухоту підтриму­вати правильні взаємини з навколишніми, загострює настороженість і підозріливість.

Будь-яке захворювання, що приєднується до наяв­ного стану і спричиняє астенізацію, сприяє розвитку слухових галюцинацій і маячних ідей з пригніченим настроєм. Хворий довгий час може приховувати свій стан, проте все ж зрив настає. Туговухий учень, на­приклад, прийшовши до школи, помічає, що товариші перед цим перешіптувались, а помітивши його, припи­нили розмову і почали посміхатись. Ця обставина, а також різні слухові відчуття, шум у вухах, що часто турбує туговухого, є основою обману сприймань, внаслідок чого туговухий вимагає припинити кепку­вання з нього. Механізм розвитку параноїду і галюцинозу зумовлюється зіткненням кіркових процесів, утворенням вогнищ інертного збудження.

Індуковане маячіння виникає внаслідок психогенної дії і своєрідної інтелектуальної перероб­ки чужого психозу. Воно розвивається в школяра-дебіла, «нерозумного» в побутовому значенні слова, який не має достатнього запасу знань і не може зрозуміти, а отже, і критично поставитись до маячних висловлю­вань людини, що страждає істинним психічним захво­рюванням. Якщо такий психічно хворий (назвемо його «індуктором») користується в малокультурної або взагалі темної людини авторитетом, а його мова емоційно насичена, то він може індукувати людину з слабким інтелектом. Психічно здоровий до цього суб'єкт починає сприймати маячну систему і галюци­нації індуктора як щось достовірне.