vydpovydy_PEDAGOG_KA

формами. Існує закономірна зв'язок між навчанням і вихованням: навчальна діяльність викладача переважно носить який виховує характер.

Принципи процесу навчання

Досих пір не визначено вихідні підстави до розробки номенклатури принципів навчання; не розроблено наукові основи системи принципів навчання, їхсоподчиненности, ієрархії. Саме ця причина те, що у фундаментальних працях по дидактиці й у навчальних посібниках за курсом «Педагогіка» кількість принципів, їх формулювання значно відрізняються, а зміст надмірнопсихологизировано,логизировано і ідеологізованим. Певне, що писав свого часу видатний діяч сучасної вітчизняної педагогіки М. Н.Скаткин, це пояснюється лише тим, що навколо лише педагоги виводили принципи з досвіду навчання, інші — з філософії, теорії пізнання, треті вважали, що основою принципів повинні служити закономірності психіки дітей. Принципи навчання у цьому випадку перестають бути універсальними всім навчальних предметів і всіх ситуаціях навчання . .Принципи навчання виступають на органічному єдності, створюючи деяку концепцію дидактичного процесу, що можна уявити, в розумінні системи, компонентами якої є. Численні спроби розробити систему дидактичних принципів на роботах дослідників нової доби. Їх аналіз дає можливість окреслити як основних, загальновизнаних такі принципи:

1.свідомості і активності;

2.наочності;

3.систематичності і послідовності;

4.міцності;

5.науковості;

6.доступності;

7.зв'язку теорії з практикою.

Функції процесу навчання

Функції навчання характеризують сутність процесу навчання, тоді як завдання є з компонентів навчання.Дидактика виділяє три функції процесу навчання: освітню, розвиваючу і виховну.Освітня функція у тому, що навчання спрямований насамперед формування знань, умінь

інавиків, досвіду творчої діяльності. Знання у педагогіці окреслюється розуміння, збереження у пам'яті і відтворення фактів науки, понять, правил, законів, теорій.Аналіз освітньої функції навчання природно веде до виділення і опису тісно що з ній розвиваючої функції.Розвиваюча функція навчання позначає те що процесі навчання, засвоєння знань відбувається розвитокобучаемого. Це розвиток відбувається в всіх напрямах: розвиток мови, мислення, сенсорної і рухової сфер особистості, емоційно-вольовий іпотребностно-мотивационной області. Розвиваюча функція навчання з суті становить проблему взаємовідносини навчання дітей і розвитку – одне із найгостріших питань у з психології та сучасної дидактиці. Розвиваюча функція навчання реалізується у ряді спеціальних технологій чи методичних систем, які мають метою розвитку особистості.Воспитивающая функція проявляється у забезпеченні;усвідомлення учнем своєї навчальної діяльності як соціально значимої;формування її морально-ціннісних орієнтирів у процесі опанування змісту освіти, вміннями і навички;виховання моральних чеснот особистості;формування позитивних мотивів вчення;формування досвіду спілкування між учнями

іспівробітництваз вчителями у процесі;виховного впливу особистості вчителя як прикладу для наслідування.Крім пізнавальної виховної і розвиваючої функції навчання, деякі учені виділяють ще спонукальну і організуючу. Процес навчання треба будувати те щоб він підштовхувала щодо подальшихучебно-познавательним діям учнів, організовував їх у пізнання нового.

28.. Загальна характеристика методів навчання

Методи навчання (гр. methodos — шлях пізнання, спосіб знаходження істини) — це впорядковані способи взаємопов´язаної, цілеспрямованої діяльності педагога й студентів, спрямовані на ефективне розв´язання навчально-виховних завдань. Вони реалізуються через систему прийомів і засобів навчальної діяльності.Прийоми навчання — це складова методу, конкретні дії педагога й студентів, спрямовані на реалізацію вимог тих чи тих методів.Засоби навчання — це різноманітне навчальне обладнання, що використовується у системі пізнавальної діяльності (книги, письмове приладдя, лабораторне обладнання, технічні засоби та ін.).Щодо методів навчання за джерелами знань, то поділ за зовнішніми проявами їх форм, тобто за джерелами інформації, яку засвоюють студенти, найбільш поширений і зрозумілий. На основі такого підходу розмежовують три групи методів навчання: словесні, наочні, практичні Розповідь — це метод навчання, який передбачає оповідну, описову форму розкриття навчального матеріалу з метою спонукання студентів до створення в уяві певного образу. Інколи цей метод називають "малювання словом".Пояснення — вербальний метод навчання, за допомогою якого педагог розкриває сутність певного явища, закону, процесу. Він ґрунтується не стільки на уяві, скільки на логічному мисленні з використанням попереднього досвіду студентів.Бесіда передбачає використання попереднього досвіду студентів з певної галузі знань і на основі цього приведення їх за допомогою діалогу до усвідомлення нових явищ, понять або відтворення вже наявних. З цього погляду виділяють два види бесіди: евристичну й репродуктивну. Наприклад, педагог на основі вивченого студентами матеріалу про закони гідростатики має намір підвести їх до розуміння основ кораблебудування. За місцем у навчальному процесі розрізняють вступну, поточну й підсумкову бесіди.Лекція — це метод, за допомогою якого педагог у словесній формі розкриває сутність наукових понять, явищ, процесів, логічно пов´язаних, об´єднаних загальною темою. Лекція використовується, як правило, у вищих навчальних закладах і старших класах загальноосвітньої школи.Важливе місце у навчальному процесі займає інструктаж. Він передбачає розкриття норм поведінки, особливостей використання методів і навчальних засобів, дотримання правил безпеки під час виконання навчальних операцій. Це важливий етап в оволодінні методами самостійної пізнавальної діяльності. Адже важливо, щоб студенти розуміли не лише, що треба робити, а і як це робити.Чільне місце серед групи словесних методів посідає метод роботи з книгою. Віднесення його до цієї групи дещо умовне. Студенти мають розуміти, що основне джерело отримання наукової інформації — не викладач, а книга. Тому так важливо навчити студентів методів і засобів самостійної роботи з книгою: читання, переказу, виписування, складання плану, рецензування, конспектування, виготовлення таблиць, схем, графіків та ін.Ефективне навчання неможливе без широкого використання наочних методів. Вони зумовлені діалектичними закономірностями пізнання і психологічними особливостями сприймання. Наочні методи передбачають насамперед використання демонстрації та ілюстрації. При цьому варто зауважити, що ці методи можуть застосовуватись як прийоми реалізації вимог інших методів.Демонстрація — це метод навчання, який передбачає показ предметів і процесів у натурі, динаміці.Ілюстрація — метод навчання, за якого предмети і процеси розкриваються через їх символічне зображення (світлини, малюнки, схеми, графіки та ін.).Сутність цих двох методів близька між собою в етимологічному плані.Спостереження як метод навчання передбачає сприймання певних предметів, явищ, процесів у природному й виробничому середовищі без втручання у ці явища і процеси.Практичні методи навчання спрямовані на досягнення завершального етапу процесу пізнання. Вони сприяють формуванню вмінь і навичок, логічному завершенню ланки пізнавального процесу стосовно конкретної теми, розділу.Лабораторний метод передбачає організацію навчальної роботи шляхом використання спеціального обладнання та певної технології для набуття нових знань або перевірки наукових гіпотез на рівні досліджень.Практична робота спрямована на використання набутих знань у розв´язанні практичних завдань. Наприклад, виготовлення моделі якогось пристрою.У навчальній практиці значне місце відводиться вправам. Вправа — це метод навчання, сутність якого полягає у цілеспрямованому, багаторазовому повторенні студентами окремих дій чи операцій з метою формування умінь та навичок.

29.. Характеристика державних нормативних документів,у яких відображений зміст освіти у сучасній школі Зміст освіти визначають такі нормативні документи, як навчальний план, навчальна

програма, підручник і навчальний посібник.

Навчальний план. Він є головним для навчального закладу документом, який визначає зміст і структуру навчального процесу.

Навчальний план —документ про склад навчальних предметів, які вивчають у певному закладі освіти, їх розподіл, тижневу й річну кількість годин, що відводяться на кожний навчальний предмет, і про структуру навчального року.

Навчальний план має відповідати таким вимогам:

—спрямованість на всебічний розвиток особистості учня;

—забезпечення виховання підростаючого покоління;

—орієнтація на досягнення вітчизняної і зарубіжної науки, здобутки національної культури і національні традиції;

—урахування рівня розвитку учнів, їхніх навчальних можливостей, потреб та інтересів. На основі типових навчальних планів загальноосвітні навчальні заклади складають робочі плани на поточний навчальний рік, в яких відображаються особливості організації навчально-виховного процесу.

Зміст освіти у вищих навчальних закладах визначається освітньо-професійною програмою підготовки майбутніх фахівців, структурно-логічною схемою їх підготовки, навчальними програмами дисциплін, іншими нормативними актами органів державного управління освіти та вищого навчального закладу і відображається у відповідних підручниках, навчальних посібниках, методичних матеріалах.

Навчальна програма — документ, що визначає зміст і обсяг знань з кожного навчального предмета, уміння і навички, яких необхідно набути, зміст розділів і тем з розподілом їх за роками навчання. Кожна навчальна програма починається з пояснювальної записки, в якій викладено мету

ізавдання певного курсу, особливості його побудови і методичні вказівки. Після неї подається власне програма, в якій вказано теми і кількість годин, відведених на їх вивчення у кожному класі.

Навчальні програми повинні мати високий науковий рівень, генералізувати навчальний матеріал на основі фундаментальних положень сучасної науки, групувати його навколо провідних ідей і наукових теорій, не містити надто ускладненого та другорядного матеріалу, забезпечувати міжпредметні та внутріпредметні зв'язки, реалізувати ідею взаємозв'язку науки, практики і виробництва, формувати вміння і навички учнів із кожного навчального предмета, а також втілювати виховний потенціал.

Підручники і навчальні посібники. Відповідно до навчальних програм створюють підручники

інавчальні посібники.

Підручник — книга, яка містить основи наукових знань із певної навчальної дисципліни, викладені згідно з цілями навчання, визначеними програмою і вимогами дидактики. Підручник повинен відповідати сучасному рівню науки, забезпечувати потреби національного

виховання, зв'язок теорії з практикою. Він має бути написаним простою і доступною мовою, чітко формулювати визначення, правила, закони, ідеї, містити ілюстрації, схеми, малюнки, виділяти шрифтом важливий матеріал. Не менш суттєвим є і його художнє оформлення.. Працюючи з підручником, викладач повинен доповнювати його матеріал додатковою інформацією, використовувати під час занять місцевий, краєзнавчий матеріал. Педагог мусить маневрувати методичними прийомами під час викладу матеріалу підручника з огляду на те, що для одних учнів він може бути надто складним, для інших — легкодоступним, занадто простим.

Удосконаленню навчального процесу сприяють інформаційні технології, зокрема електронні підручники, створення і використання яких є актуальним для сучасної школи.

Навчальний посібник — книга, матеріал якої розширює межі підручника, містить додаткові, найновіші та довідкові відомості.

До навчальних посібників належать збірники задач і вправ, хрестоматії, словники, довідники, атласи та ін. Цей допоміжний дидактичний матеріал сприяє зміцненню пізнавальних і практичних умінь, прищеплює навички самостійної роботи. Незалежно від типу посібник для вчителя повинен містити важливу інформацію, відсутню у підручнику для учнів, а також додаткову інформацію, з якою вчитель, можливо, не знайомий або малознайомий і яка може збагатити навчальний процес (документи, архівні матеріали тощо), педагогічну інформацію (методичні рекомендації).

30.. Сутність процесу виховання.Основні закономмірності та особливості

Сутність виховного процесу полягає в тому, що зовнішнє (об'єктивне) стає внутрішнім (суб'єктивним) перетворюючись в свідомість, почуття, норми поведінки особистості..Виховний процес здійснюється в певних умовах. Таких умов виділяють три: природні (біологічні), соціальні (оточуюче середовище), духовні.Зміст виховання реалізується у формах виховання. Для того, щоб реалізувати зміст через форми та методи потрібні елементи організації.Процесуальна сторона виховного процесу являє собою виховну роботу, де виховна робота - це процес, який здійснюється з урахуванням об'єктивних і суб'єктивних чинників.Система виховного процесуУ зв'язку з отриманням України незалежності відбуваються зміни і в освіті.Перша особливість виховного процесу на сучасному етапі - це гуманізація і демократизація, які передбачають пріоритет особистості учня в навчально-виховному процесі.Пріоритет - сама особистість учня.Друга - здійснення особистісно-орієнтованого виховання - передбачає формування позитивної адекватної «Я-концепції» особистості, основою якої є самоповага (любов до себе, відчуття кожним учнем власної гідності).Третя особливість - підхід до виховання як соціальноособистісного феномену. Основним чинником процесу виховання є соціальний фактор, але не можна нехтувати біологічним фактором.Четверта - посилення уваги до національного і громадянського виховання. Треба поєднувати загальнолюдські цінності з національними особливостями.

Особливості сучасного виховання У сучасних умовах виховний процес у школах України має такі особливості:

1.Спрямованість на формування вільної, всебічно розвиненої особистості учня, на його індивідуальний розвиток у рамках класно-урочної системи.

2.Посилення українського національного компоненту в позаурочній і позакласній роботі: розширене вивчення національної історії, географії України; створення національних українських музеїв, кабінетів, інтер'єрів у школах; розширення історико-краєзнавчої роботи; введення замість "Суспільствознавства" нового предмета "Людина і суспільство"; впровадження вивчення творів видатних синів українського народу М. С. Гру шевського, М. П. Драгоманова та ін..

3.Лібералізація громадської думки школярів і студентів у межах законних дій: створення скаутських організацій, спілок українських студентів. Лібералізація у ставленні до тих учнів і студентів, які тяжіють до релігійних вірувань, заборона будь-якої пропаганди атеїзму.

4.Демократизація управління школами у формі шкільних рад із демократичним складом: 30% — від учителів і персоналу школи, 30% — від учнів із 13-річного віку, 30-40% — від батьків, представників громадськості. Широкі повноваження шкільних рад. Створення нових видів навчальних закладів.

5.Відмова від методів і форм ідейного-політичного виховання в позаурочній роботі: політінформацій, читання доповідей, лекцій на суспільно-політичні теми, проведення так званих "політбоїв", комсомольських і піонерських зборів тощо.

Усі ці заходи спрямовані на те, щоб забезпечити повноцінне демократичне виховання в стінах шкіл.

Закономірності процесу виховання

1. Обумовленість виховання суспільними потребами та умовами життя.

Ця закономірність реалізується на уроках під час вивчення основ наук, на виховних заходах, у процесі позауроч-ної та позашкільної роботи.

2.Взаємозалежність виховання, навчання, освіти та розвитку особистості. Погрібно: виховуючи — навчати, а навчаючи — виховувати.

3.Визначальна роль діяльності та спілкування у вихованні особистості. Ця закономірність реалізується через уроки праці, через спілкування на уроках мови, літератури, інших предметів.

4.Залежність виховання від вікових та індивідуальних особливостей учня. Ця закономірність передбачає застосування особистого прикладу у виховному процесі.

5.Взаємозв'язок учня, колективу класу у виховному процесі, що реалізується через громадську думку класу.

31.. Виховання як процес інтеріоризації загальнолюдських цінностей

Суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і привласнюються (інтеріорізіруются) особистістю індивідуально і вибірково. Ціннісні орієнтації особистості тому не завжди збігаються із цінностями, виробленими суспільною свідомістю. Суспільні цінності стають стимулами, побудниками до дії в тому випадку, якщо і усвідомлюються і приймаються людиною, стаючи його особистісними цінностями, переконаннями, ідеалами, цілями.

Становлення особистісного в людині передбачає засвоєння системи гуманістичних цінностей, що становлять основу його гуманітарної культури.

Щоб цінність спонукала до активної діяльності, до самовиховання і саморозвитку особистості, мало домогтися того, щоб людина її ясно усвідомлював. Цінність набуває спонукальну силу мотиву діяльності тоді, коли вона интериоризированной особистістю, представляє необхідний момент внутрішнього існування, коли людина може чітко формулювати цілі своєї діяльності, бачити її гуманістичний зміст, знаходити ефективні засоби їх реалізації, правильного своєчасного контролю, оцінки і коректування своїх дій.

Інтеріоризація особистістю загальнолюдських цінностей процесі здійснення учням оціночної діяльності допомагає йому спроектувати нову діяльність відповідно громадськими еталонами і тими завданнями, які постають перед ним у процесі самоосвіти і самовиховання, і реалізувати її на практиці. Нові об'єкти діяльності стає новою потребою - відбувається екстеріоризація. Характер ної особливістю цього процесу є те, що тут проявляється в своєрідній формі дія закону заперечення заперечення; одна потреба заперечує іншу, хоча і включає її в себе на більш високому рівні.

Сприйняття і інтеріоризація особистістю, переклад під «внутрішній план» загальнолюдських цінностей і вироблення власних ціннісних орієнтації неможливі тільки на рівні осе) знання (когнітивному). У цьому процесі активну роль граю емоції. Емоційна природа процесу інтеріоризації підтверджується численними дослідженнями. В них показаний; що соціальні цінності сприймаються не тільки свідомість »раціональним мисленням, а й перш за все почуттями. Порганізація виховання як процесу інтеріоризації загальнолюдських цінностей вимагає використання і першого і другого способів. Це пов'язано з тим, що обидва вони містять в собі достоїнства і недоліки.

Недолік першого способу полягає в тому, що, навіть організовуючи виховання у відповідності з тими чи іншими психолого-педагогічними умовами, не можна бути впевненими, що сформуються саме вимагаються змістом гуманістичні спонукання. Ось чому його необхідно доповнити другим способом, згідно якому до вихованців пред'являються вимоги, норми поведінки і ідеалам, мають соціальну цінність, пояснюються їх сенс і необхідність. У той же час недолік другого способу пов'язаний з можливістю чисто формального засвоєння необхідних спонукань.

32.. Мета гуманістичного виховання.Особистість в системі гуманістичних відносин

Загальноприйнятою метою у світовій теорії і практиці гуманістичного виховання був і залишається ідеал всебічно і гармонійно розвинутої особистості, який іде із глибини століть.

В Україні загальна мета виховання конкретизується через систему виховних завдань, які об'єднані в напрями. Так, інтелектуальне (розумове) виховання передбачає:

—засвоєння системи знань, яка спроектована з відповідних навчальних предметів і містить перелік смислових елементів суспільного досвіду (фактів, понять, означень, теорем, законів,

положень, правил, алгоритмів діяльності тощо);

—розвиток пізнавального інтересу, творчої активності, мислення, раціональної організації навчальної праці;

—розвиток критичного мислення, здатності усвідомлю вати та відстоювати особисту позицію;

—вироблення вміння самостійно здобувати знання;

—готовність до застосування знань, умінь в практичній діяльності;

—формування особистісного світогляду — узагальненого розуміння всього світу в цілому на ґрунті великої кількості впорядкованих поглядів, переконань, ідеалів.

Патріотичне виховання:

—виховання любові до рідної землі, родини, свого народу, Батьківщини;

—формування національної свідомості;

—культивування кращих рис української ментальності: працелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з природою та ін.;

—виховання бережливого ставлення до національного багатства країни: мови, культури, традицій;

—формування готовності до творчої праці на благо людей, подвигу в ім'я процвітання держави;

—формування відповідальності за долю Батьківщини;

—виховання громадянського обов'язку перед країною, суспільством;

—формування політичної культури;

—вироблення етики міжнаціональних стосунків. Правове виховання:

—прищеплення поваги до прав та свобод людини і громадянина;

—виховання поваги до Конституції, законів України, державних символів (Герба, Прапора, Гімну);

—засвоєння основ державного, трудового, цивільного, сімейного і кримінального права;

—формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

—виховання поваги до прав і свобод інших людей;

—формування активної протидії випадкам порушення законів. Моральне виховання:

—формування в учнів основ загальнолюдської і народної моралі: совісності, порядності, тактовності, співчуття, милосердя, доброти, чесності, гуманності, толерантності та інших доброчинностей;

—виховання поваги до батьків, духовної єдності поколінь;

—виховання почуття власної гідності: честі, свободи, рівності, працелюбності, самодисципліни;

—готовність будувати своє життя за принципами гуманізму;

—подвижництво у подоланні страху, насильства, жорстокості, помсти;

—виховання культури поведінки. Художньо-естетичне виховання:

—оволодіння основами народного мистецтва, музики, архітектури, усної народної творчості, національної пісенної і танцювальної культури, побуту, ремесел, гри;

—формування системи знань про світову культуру і мистецтво;

—розвиток естетичних потреб і почуттів;

—розвиток художніх здібностей і творчої діяльності;

—готовність будувати власне життя за законами краси. Трудове виховання:

—вироблення свідомого ставлення до праці як вищої цінності людини і суспільства;

—формування трудових навичок та умінь;

—формування уміння самостійно й ефективно працювати;

—розвиток потреби в творчій праці;

—виховання діловитості, підприємливості;

—виховання почуття господаря й господарської відповідальності;

—формування готовності до праці в умовах ринкової економіки. Екологічне виховання:

—формування розуміння необхідної гармонії людини з природою;

—оволодіння знаннями про природу свого краю;

—виховання почуття відповідальності за природу як національне багатство, основу життя на землі;

—формування готовності до активної екологічної діяльності;

—формування основ глобального екологічного мислення. Фізичне виховання:

—озброєння школярів знаннями про роль фізичної куль тури в житті людини;

—забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді;

—фізичне, духовне і психічне загартування;

—виховання відповідального ставлення до зміцнення власного здоров'я;

—формування навичок дотримування санітарно-гігієнічних норм, режиму дня та харчування;

—розвиток потреби у здоровому способі життя. Статеве виховання:

—психосексуальна підготовка;

—формування готовності вкласти шлюб і виконувати сімейні обов'язки;

—формування культури сімейних і статевих відносин.

Мета і завдання виховання, визначені суспільством, мають об'єктивний характер, оскільки випливають із об'єктивної необхідності. Без чіткої стратегії неможлива соціальна перебудова: неминуче виникнуть розмиті ідеали, фальшиві зразки життя, еталони поведінки.

Визнаючи особистість і її сутнісних наснаги в реалізації ролі провідною цінності, гуманістична педагогіка у теоретичних побудовах і технологічних розробках спирається їхньому аксиологические характеристики. Завдяки оцінним відносинам особистості відбувається створення нових цінностей або поширення раніше відкритих кордонів та визнаних (наприклад, соціальних норм, точок зору, думок, правил, заповідей і законів спільного життя та інших.). У цінностей відбувається ускладнення стимулів поведінки чоловіки й причин соціальної дії. Людина має бути вільний від втручання влади потреб, долати своє підпорядкування їм. Свобода особистості є ухиляння від влади низинних потреб, вибір найвищих вартостей й прагнення до реалізації. Ціннісні орієнтації позначаються на моральних ідеалах, що є вищим проявом цільової детермінації діяльності особистості. Ідеали є граничні мети, вищі цінності світоглядних систем. Вони завершують багатоступінчастий процес ідеалізації дійсності.Розуміння ціннісними орієнтаціями як морального ідеалу призводить до загострення протистояння між соціальним і особистим. З виниклого конфлікту виходять, зазвичай, жертвуючи одним заради іншого. Проте гуманна людина надходитиме відповідно до вимог морального ідеалу. Моральні ідеали, отже, зумовлюють досягнення цього рівня розвитку особистості, що відповідає гуманістичної сутності людини. Вони проявляється органічне єдність провідних інтересів особи й суспільства, оскільки вони концентровано висловлюють соціальні функції гуманістичного світогляду.Моральні ідеали є вищими критеріямимотивационно-ценностного відносини особистості, що характеризується усвідомленням особистістю свого боргу, відповідальності перед суспільством, добровільним рішенням поступитися своїми інтересами на користь іншу людину, не вимагаючи нічого натомість.Мотивационно-ценностное ставлення характеризує гуманістичну спрямованість особистості тому випадку, якщо вона, будучи суб'єктом діяльності, реалізує у ній свій гуманістичний спосіб життя, готовність приймати себе відповідальність за інших і поза майбутнє суспільства, надходити незалежно від приватних обставин і ситуацій, утворюють її життя, творити їх, наповнювати гуманістичним змістом, виробляти гуманістичну стратегію і перетворювати себе, немов гуманну особистість.

33.. Найважливіші принципи процесу виховання

Оптимізація змісту, форм і методів виховання потребує всебічного врахування його принципів, у яких відображені закономірності виховного процесу.

Принцип виховання — керівне твердження, яке відображає загальні закономірності процесу виховання і визначає вимоги до змісту його організації і методів.

Узагальнюючи досвід виховної діяльності, вони є системою вимог щодо всіх аспектів виховного

процесу, спрямовують його на формування цілісної особистості. До основних принципів виховання належать:

1.Цілеспрямованість виховання. Цей принцип означає, що вся виховна робота має спрямовуватися на досягнення основної мети — виховання всебічно розвиненої особистості, підготовку її до свідомої й активної трудової діяльності. Реалізація його передбачає підпорядкованість усіх заходів загальній меті та нетерпимість до стихійності у вихованні. Знання мети створює перспективу, дає змогу проектувати бажаний рівень вихованості особистості.

2.Зв'язок виховання з життям. Відповідно до цього принципу виховна діяльність закладу освіти має спонукати учнів (студентів) до участі в житті суспільства вже під час навчання, в процесі підготовки до подальшої трудової діяльності. Для цього у виховній роботі використовують краєзнавчий матеріал, систематично знайомлять вихованців із суспільно-політичними подіями в країні, залучають їх до посильної участі в громадсько корисній роботі.

3.Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Реалізується цей принцип через правильне співвідношення методів формування свідомості та суспільної поведінки, попередження відхилень

усвідомості та поведінці особистості, вироблення несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності протистояти їм.

4.Виховання в праці. Передбачає усвідомлення учнями (студентами) того, що праця — єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб людей, фактор всебічного розвитку особистості. Тому сумлінне ставлення до праці є важливою рисою людини. Педагог має прищепити вихованцям нетерпимість до порушень трудової дисципліни, розкрадання народного добра і приватної власності.

5.Комплексний підхід у вихованні. Будь-який систематичний виховний процес передбачає єдність:

— мети, завдань і змісту виховання;

— форм, методів і прийомів виховання;

— виховних впливів закладу освіти, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці;

— виховання і самовиховання.

Принцип комплексності вимагає враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів (студентів), а також постійно коригувати виховні впливи залежно від рівня їх вихованості.

6.Виховання особистості в колективі. Реалізація цього принципу сприяє усвідомленню вихованцями того, що колектив є могутнім засобом виховання і багато рис особистості формуються тільки в колективі. Педагог повинен докладати зусиль для згуртування колективу вихованців, заохочувати їх до участі у самоврядуванні, сприяючи розвитку їх самостійності, самодіяльності, ініціативи та ін.

7.Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю вихованців. Необхідність педагогічного керівництва зумовлена незначним (недостатнім) життєвим досвідом вихованців. Водночас виховання творчої особистості можливе за умов її самостійності й творчості, ініціативи й самодіяльності.

8.Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. В основі його

— єдність вимог педагогів до вихованців, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, повага до їхніх поглядів тощо.

9.Індивідуальний підхід до кожного вихованця. Ефективність виховного процесу залежить і від того, наскільки в ньому враховують вікові та індивідуальні особливості особистості. ―Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, — вважав К. Ушинський, — якою вона є в дійсності, з усіма її слабкостями, в усій її величі, з усіма її буденними, дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами. Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу — а засоби ці величезні‖.

10.Систематичність, послідовність і наступність у вихованні. Формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки вимагає системи виховних заходів, які застосовують у певній послідовності. Адже позитивних рис особистості не можна сформувати, якщо виховний

процес буде випадковим набором епізодичних впливів.

11. Єдність педагогічних вимог закладу освіти, сім'ї і громадськості. Реалізується у постійній взаємодії, взаємному інформуванні учасників виховного процесу про результати виховних впливів.

Досягнення виховної мети є наслідком оптимального поєднання всіх принципів виховання з огляду на умови, в яких відбувається виховний процес. Важливо при цьому забезпечити гармонійну взаємодію універсальних і національних виховних принципів, які у кожного народу мають свої особливості.

Саме на поєднанні загальних і національних принципів виховання вибудовується концепція українського виховання.

Національні принципи виховання. Вони закорінені у виховній традиції народу, тісно пов'язані з його історичною долею і ментальністю. Найпомітніші серед них народність, природовідповідність, культуровідповідність, демократизація, гуманізація, етнізація та ін.

Народність — принцип єдності загальнолюдського і національного. Передбачає національну спрямованість виховання: навчання рідною мовою; формування національної свідомості, прищеплення любові до рідної землі, свого етносу, шанобливого ставлення до його культурної спадщини, національно-етнічної обрядовості інших народів, що населяють країну.

Природовідповідність — урахування багатогранної й цілісної природи людини, її вікових, індивідуальних, анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних особливостей.

Культуровідповідність — органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності поколінь.

Гуманізація — створення умов для формування таких якостей молодої людини, як гуманність, щирість, людяність, доброзичливість, милосердя та ін. Передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями. Згідно із цим принципом першочерговими завданнями навчальновиховного процесу є повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір'я до неї.

Демократизація — усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої суспільної цінності, визнання його права на свободу, розвиток здібностей і виявлення індивідуальності. Педагог має також допомогти дитині глибоко усвідомити взаємозв'язок між ідеалами свободи, правами людини і громадянською відповідальністю.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина. Принцип означає створення можливості для всіх молодих людей навчатися рідною мовою, спонукає виховувати в них національну гідність, національну свідомість, почуття етнічної приналежності до свого народу; відтворення в дітях менталітету свого народу, виховання їх як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи батьків.

Нові особливості цивілізаційного розвитку (глобалізація, екологічні, мілітарні загрози людству) орієнтують педагогічну думку на осмислення реалій сучасного буття під кутом зору виховання особистості, на обґрунтування відповідних принципів виховання.

34.. Основні ідеї сучасної концепції виховання

У дидактиці на основі тeopiї пізнання й сучасних досягнень психологічної та педагогічної наук розроблена й активно використовується низка концепцій навчання, опанування знань, навичок та вмінь. Деякі автори, наприклад В. Оконь i І . П. Пiдласий, визначають ці концепції: як дидактичні системи, під якими розуміється комплекс внутрішньо узгоджених тверджень, що базуються на єднocтi цілей, змісту i дидактичних принципів, які стосуються способів i організації роботи вчителя та учнів. «Дидактичні системи характеризуються внутрiшньою цiлicнiстю структур, створених єднicтю цілей, органiзацiйних принципів, змicту, форм i методів навчання» .

Педагогічні поняття концепції навчання i дидактичні системи тотожнi за змiстом, у зв'язку з цим правомiрним є використання як першого, так i другого поняття. І . П. Пiдласий видiляє три дидактичнi системи, якi принципово різняться мiж собою: «1) система Й.Ф. Гербарта; 2) дидактична система Дж. Дьюї; 3) досконала система». Отже, можна видiлити три групи концепцій навчання: традиційну, педоцентристську, сучасну.

Кожна група складається з певних напрямiв i педагогiчних теорiй. Цей подiл здійснено на основі розуміння дидактичного процесу - об‘єкта i предмета дидактики.

Утрадиційний системі навчання домінантну роль вiдiгpає викладання – дiяльнicть педагога. До цієї групи вiдносять класно-урочну систему Я. А. Коменського, вiльне виховання Ж.-Ж. Руссо, концепцiю навчання бідноти І. Г. Песталоццi, теорiю матеріальної освіти Г. Спенсера.

Упедоцентристськiй концепції : головний акцент робиться на вченнi – діяльності учня. В основі цієї концепції педоцентризм Дж. Дьюї. До цiєї групи можна вiднести концепцiю трудової школи нiмецького педагога, теоретика трудовоїї школи Г. Кершенштайнера (1854-1932), концепцію школи дії нiмецького педагога, теоретика експериментальної педагогiки В. Лая (1862-1926).

Сучасна дидактична система виходить iз того, що викладання й учення становлять процес навчання , а їхні різноманітні та змістові відношення в структурі цього процесу є предметом дидактики. До сучасних дидактичних концепцій можна віднести такі: теорія поетапного формування розумових дій (ТПФРД), програмоване, проблемне, виховальне, розвиткове, особистicно орієнтоване i особистicно розвиткове навчання , педагогіку спiвробiтництва, гуманicтичну педагогiку тощо.

35.. Методи,прийоми і засоби виховання. Сучасна теорія методів виховання у контексті особистісно-орієнтованих виховних технологій

Поняття «метод» (грец. metodos - шлях дослідження, пізнання) означає спосіб теоретичного і практичного освоєння дійсності, а їх сукупність позначається поняттям «методологія». Виховання як специфічний вид діяльності та наукова галузь охоплює відповідну сукупність методів.

Методи виховання - шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

Першовідкривачем методів виховання вважають німецького педагога Йогана-Фрідріха Гербарта (1776-1841), який вважав, що філософія визначає мету виховання, а психологія - шляхи до цієї мети.

Метод виховання поділяють на окремі елементи - прийоми виховання, які використовують для підвищення виховної ефективності методів.

Прийом виховання - складова частина методу, що визначає шляхи реалізації вимог методів виховання.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності вихователя. їх дієвість залежить від використання виховних засобів.

Засоби виховання - надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які задіюють під час використання певного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця молодої людини над собою, природа, надбання національної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).