vydpovydy_PEDAGOG_KA

4.Основним механізмом виконання школою своєї освітньої місії є налагоджування системи партнерства між учнями та педагогічним колективом, в основі якого лежать потреби розвитку учнів і включення педагогів у життя дітей. Створення системи неформальної комунікації, в якій учні та вчителі спілкуються як особистості, а не формальні функції, є основою організації конкретного навчально-виховного процесу. Основним критерієм при оцінці педагогічних технологій та методик, що застосовуються в педагогічній практиці освітнього закладу, є наявність чи відсутність неформальних партнерських взаємовідносин між учасниками педагогічного процесу і їх результативність з точки зору саморозвитку дітей.

5.Основною соціальною функцією школи в умовах інформаційного суспільства є посередництво між дитиною, що розвивається, та культурою. Успішність розвитку дитини змістовно визначається тим, яка за змістом культура лежить в його основі. Критерій виконання школою основної соціокультурної функції - пізнання і засвоєння дітьми істинно людського, морального в культурі, які детермінують співпадіння на рівні систем цінностей індивідуальних та загальнолюдських інтересів. Іншими словами, успіх виконання виховних і соціалізуючи функцій (а в інформаційному суспільстві значною мірою -і функцій професійної підготовки) гуманоцентрично орієнтованою школою визначається тим, яку людську культуру, в яких обсягах і напрямах, якими методами і з якою долею інтеріорізації освоює дитина в педагогічному процесі, а відтак - які у вже сформованої особистості складаються стосунки з культурою, реальним життям, людьми. Звичайно, це лише найбільш загальні критерії, які визначають змістовне поле гуманоцентричних новацій. Їх цінність - не в прямому застосуванні до практичного педагогічного процесу у нашій школі, а в створенні концептуальних основ вироблення нової системи практичних критеріїв оцінювання освітньої діяльності. Наступним кроком є редукування вказаних концептуальних положень до системи емпіричних індикаторів, які можуть бути верифіковані кількісно чи якісно. Проте це - самостійне завдання, яке виходить за межі нашого дослідження і входить в сферу нормативного регулювання освітньої діяльності.

17.. Тенденцї розвитку освіти у 21 столітті

У системі освіти XXI століття будуть, на думку вчених, проявлятися і впливати на реалізацію ідеї розвитку цілісної людської особистості такі тенденції:

Перша тенденція - гуманізація, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності. Тенденція стверджує створення нового зразка освіти, який передбачає пріоритет освіти, орієнтованої на особистість учня (особистісно орієнтованої) над освітою, орієнтованою на "знання з предмета";найповніше розкриття здібностей учня, задоволення його різноманітних освітніх потреб, виховання почуття власної гідності, свободи, гармонії стосунків з навколишнім середовищем.

Друга тенденція - гуманітаризація освіти, що покликана формувати духовність, культуру особистості, планетарне мислення, цілісну картину світу. Від рівня засвоєння базової гуманітарної культури залежить розвиток особистості в гармонії із загальнолюдською культурою. На основі загальнолюдської культури можливий розвиток усіх сторін особистості, урахування її суб'єктивних потреб і об'єктивних умов, пов'язаних з матеріальною базою і кадровим потенціалом освіти. У цьому зв'язку самовизначення особистості у світовій культурі є стрижневою лінією гуманітаризації змісту освіти.

Третя тенденція - національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національної основи, в органічному поєднанні освіти з історією і народними традиціями, збереженні та збагаченні національних цінностей українського народу та інших народів і націй. Четверта тенденція - відкритість системи освіти. Це означає, що визначення цілей освіти не обмежується державним замовленням, а розширюється потребами в освіті, які привносять учні, їх батьки, учителі; програми задають базовий, тобто необхідний, орієнтир-мінімум, загальне ядро знань, яке відкрите для доповнень, що залежать від культурних, регіональних, етнічних та інших умов освіти.

П'ята тенденція - перенесення акценту з навчальної діяльності педагога на навчально-пізнавальну,

трудову, художню та іншу діяльність учня. Культура реалізує свою функцію розвитку особистості лише у тому випадку, коли вона активізує, спонукає людину до діяльності. Чим різноманітнішою і продуктивнішою є значима для особистості діяльність, тим ефективніше відбувається оволодіння культурою. Діяльність особистості якраз і є тим механізмом, який дозволяє перетворити сукупність зовнішніх впливів у новоутворення особистості як продукт розвитку. Діяльнісний підхід дозволяє "перетворити" педагогічні завдання в "особистісний смисл" діяльності особистості.

Шоста тенденція - перехід від переважно інформативних форм до активних методів і форм навчання з використанням елементів проблемності, наукового пошуку, резервів самостійної роботи тих, хто навчається. Іншими словами: перехід від відтворення до розуміння, осмислення, здійснення "індустріалізації навчання", тобто його комп'ютеризація і технологізація, які уможливлюють інтелектуальну діяльність людини.

Сьома тенденція - створення умов для самоствердження, самореалізації і самовизначення особистості, що є результатом її самоорганізації. Самоорганізація відбувається за педагогічної підтримки, яка опирається здебільшого на внутрішні джерела розвитку учня.

Восьма тенденція - перетворення позиції педагога і позиції учня в особистісно-рівноправні, в позиції людей-співробітників. Таке перетворення пов'язане із зміною ролей і функцій учасників педагогічного процесу. Педагог не виховує, не вчить, а активізує, стимулює намагання, формує мотиви учня до саморозвитку, вивчає його активність, створює умови для саморуху. При цьому необхідно дотримуватися певної послідовності, динаміки: від максимальної допомоги педагога учневі у вирішенні навчальних завдань на початковій стадії освіти через поступову активізацію до повної саморегуляції у навчанні і виникнення відносин партнерства між ними.

Дев'ята тенденція - творча спрямованість освітнього процесу. Вона передбачає безпосередню мотивацію навчальної та інших видів діяльності, організацію саморуху до кінцевого результату. Це дає можливість учневі пережити радість від усвідомлення власного росту і розвитку, від досягнення власних цілей; створює умови для самореалізації особистості, виявлення і розвитку її творчих можливостей.

Десята тенденція - перехід від суворо регламентованих контрольованих способів організації педагогічного процесу до розвивальних, активізуючих, що передбачає стимулювання, організацію творчої, самостійної діяльності учнів.

Одинадцята тенденція - оцінка результату діяльності системи освіти по виходу (outcome edukation), який визначається певними вимогами, або стандартами, уніфікованими незалежно від форми навчання.

Дванадцята тенденція - безперервність освіти, що відкриває можливість для постійного поглиблення загальноосвітньої підготовки, досягнення цілісності і наступності у навчанні та вихованні; перетворення набуття освіти у процес, що триває упродовж всього життя людини. Тринадцята тенденція - нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та гармонійно розвиненої особистості.

18.. Види і сучасні концепції навчання(зарубіжні,вітчизняні авторські школи)

Зарубіжні

Характерні ознаки шкіл «нового» виховання: 1) розташування в мальовничих куточках, переважно в сільській місцевості, на берегах річок чи озер; 2) добре поставлене фізичне виховання: щоденні фізичні вправи, біг, ігри, плавання, гімнастика, екскурсії; фізична праця в майстернях і на будовах; у садку й у лісі, в полі й у лузі; добре встановлений гігієнічний порядок, здорова їжа тощо; 3) етико-естетичне виховання учнів: щоденні вправи з різних мистецтв, формування моральнорелігійних і патріотичних якостей під час вранішніх і вечірніх молитовних або тихих годин у каплиці; 4) спрямування змісту навчання не на енциклопедичність знань, а на розвиток в учнів

мислительних здібностей, здатність застосовувати здобуті знання на практиці; 5) надання переваги тим методам навчання, які пробуджують інтерес до науки, розвивають у дітей мислення, вчать узагальнювати й робити висновки, самостійно проводити дослідження, поєднують індивідуальну та колективну форми роботи; 6) сувора дисципліна, дієве дитяче самоврядування за зразком парламенту своєї країни; 7) належне матеріальне оснащення та забезпечення висококваліфікованими педагогічними кадрами.

Подібні приватні школи й нині існують у багатьох країнах. Оскільки плата за навчання у них доволі висока, вони доступні лише дітям із забезпечених родин.

Авторські педагогічні концепції

У20-ті роки педагогами України комплекс розглядався як відбиття інтегрованого сприйняття дитиною оточуючого світу, а завданням школи було ознайомити дитину із світом, що її оточує. На початку 30-х років на перше місце було поставлене пролетарське комуністичне оточення - партія, комсомол, дитячий рух, ради, профспілки, виробництво, колгоспи. Так кардинально змінюється парадигма освіти: від дитини як центру педагогічного процесу школа перейшла до висунення на передній план оточення, причому у вкрай політизованому розумінні.

Уці роки всі провідні педагоги перейшли на рефлексологічні позиції. Сам термін "рефлексологія" впровадив у науковий обіг В.Бехтерєв у роботі "Основні принципи так званої об'єктивної психології або психорефлексологі'і" (1930). Сутність рефлексології полягає в тому, що вся поведінка людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зводиться до рефлексів.

Основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються головним чином інтересами й потребами дитини, що вона - центр навчально-виховного процесу. Ці ідеї дістали значну підтримку й поширення ще наприкінці XIX - поч. XX ст. в течії "нового виховання", репрезентованій А.Фер'єром, О.Декролі, Дж.Дьюї, М.Монтессорі, В.Лаєм та ін. Вони відстоювали ідею розумового розвитку дитини за "центрами інтересу" і вважали, що її виховання має бути спрямоване на формування цілісної людської особистості.

навчання в вітчизняній педагогіці

Період у розвитку вітчизняних методичних концепцій , пов'язаний з першим половиною 30-х років, коли були закладені, основи всього "шкільної справи" в СРСР і пострадянській Росії, так само як і зумовлені більшість майбутніх нерозв'язних педагогічних протіворечій4. У Серед останніх:

--переважання книжкових знань як основного елемента змісту навчання при одночасних спробах "розвантажити" зміст і забезпечити його практичну спрямованість;

--прогресуюча формалізація уроку на тлі ідей "індивідуалізації процесу навчання ", поєднання різних форм і методів навчальної діяльності на уроці;

--забезпечення єдності вимог до процесу навчання в масштабах всієї країни в умовах принципових - культурних відмінностей між різними її регіонами;

--прагнення до об'єктивності оцінки знань учнів при одночасному недовіру і, більш того, цілеспрямованому викоріненні методик поглибленої психолого-педагогічної діагностики (тестів).

У сучасній педагогіці існує кілька полегшене уявлення про педагогічну технології, як про детально розробленому і описаному методі або методикою. В одному випадку ми припускаємо суб'єкта, самостійно здійснює вибір і здійснення методу згідно з деякими загальними цілями і принципами, а також - з урахуванням мінливої ситуації; в іншому випадку, ми говоримо про

суб'єкта, включеному в процес реалізації нормативної освітньої технології. Одночасно, необхідно уточнити внутрішню структуру цих понять, в першу чергу, у зв'язку з проблемами суб'єктності, а також педагогічної діяльності, мислення і менеджменту. Таке уточнення базових значень дозволить просунутися в області класифікації методів, крім того, це може мати позитивні наслідки і з точки зору розуміння того, які методи і в якій мірою можуть бути реалізовані в сучасній освітній практиці.

19.. Генезис дидактичних систем в різні історичні періоди (епоха Античності,Середньовіччя,Древня Русь,епохи Відродження та Просвітництва)

Епоха Античності являє собою особливий історичний період, коли відбувалося формування основ європейської культури, в тому числі і пов'язаної зі сферою освіти. Чисто географічно Стародавня Греція та Рим займали невелику територію, тим не менше вони були дуже різнорідні, в тому числі і по складаються культурним традиціям. Тому необхідно розглянути ті основні тенденції цілеспрямованої організації процесу виховання і навчання підростаючого покоління, які були найбільш характерні для даних географічних територій та формувалися в рамках становлення певних політичних структур - полісів, республік та інших державних об'єднань.

Освіта в епоху Античності в полісах Стародавньої Греції і Стародавньому Римі займало особливе місце в суспільстві і розглядалося як невід'ємна обов'язок кожного вільного гідного громадянина. Заборона на його отримання був однією з форм покарання для людини. Саме за допомогою освітньої системи відбувалося закріплення і підтримання існуючих культурних, соціальних і родових традицій. Школи як основний тип навчального закладу та локальній освітнього середовища мали свою полісну специфіку і значно відрізнялися один від одного особливостями організації навчального процесу. Однак форма і специфіка організації самої освітньої роботи були практично ідентичними у всіх навчальних закладів даного історичного періоду.

В історії Стародавньої Греції найбільш значущими були дві держави-поліса - Спарта в Лаконії і Афіни в Аттиці. У кожному з цих міст склалися своєрідні виховно-освітні системи, особливості яких багато в чому визначили подальший розвиток педагогічної культури Західної цивілізації.

Розглянемо схожість і відмінності в організації навчального процесу в школах даних грецьких полісів і Стародавнього Риму.

Існування педагогічної традиції в Середньовіччі, як, втім, і в інші історичні періоди, формування педагогічних ідей, здійснення освітнього процесу пов'язані зі структурно-функціональним пристроєм суспільства, типом соціального наслідування суб'єктів освітнього процесу. Педагогіка Середньовіччя має характерні особливості, оскільки, по-перше, педагогічні традиції даної епохи незамкнуті в часі, мають власне історичне минуле, усталене у своїх впливах на сучасну західноєвропейську педагогіку. По-друге, людина Середньовіччя самовизначатися не з етнічною приналежністю, а з локальної (село, місто, родина), а також за конфесійною ознакою, тобто приналежністю до служителів церкви або мирянам. Як в освітньому матеріалі, так і в організації спеціальних навчальних закладів відбувається синтез реальної дійсності з новими потребами соціуму. Ідеалом середньовічного виховання є відмова від всебічно розвиненої особистості епохи Античності, формування людини-християнина. Новий ідеал виховання визначав основну європейську педагогічну традицію раннього Середньовіччя (V-X ст.) - Християнську традицію, яка визначала і освітню систему епохи.

Епоха Просвітництва - переломний період у розвитку європейської цивілізації, своєрідне явище Нового часу, яке було пов'язане зі значними економічними, соціальними і культурними реформами, буржуазно-демократичними революціями і урядовими переворотами в країнах Західної Європи і в Росії і тривало з останньої третини XVII в. до кінця XVIII ст. Цей історичний

етап був пов'язаний з рішучим концептуальним переглядом ставлення до людини і навколишнього світу, прискоренням формування нових суспільних і духовних цінностей.

XVII століття, з якого починають відлік Нового часу, в чому зберіг традиційні підвалини Середньовіччя. Однак проводилися економічні та соціально-політичні перетворення мали безпосередній вплив на розвиток виховно-освітньої системи і на її суттєве реформування, в першу чергу в сфері цілеспрямованого навчання. Саме в XVIII в. йшов процес становлення національних держав на основі утвердження ринкових відносин, капіталістичних форм господарювання і розвитку промисловості.

Ці зміни вплинули і на освітні традиції, спрямувавши їх на практичну сферу і освоєння реальних знань. Одночасно освітні та дидактичні реформи Просвітництва необхідно розглядати як потужне культурне рух, яке стверджувало культ розуму і науки на противагу релігійним догматам і абсолютизму в державному устрої суспільства.

Характерно, що саме в XVIII в. ініціатива відкриття навчальних закладів поступово переходить з ведення церкви до держави і громадськості, а також створюються перші законодавства (укази, шкільні статути), що визначають специфіку освітнього процесу в різних типах навчальних закладів, що стало основою процесу централізації шкільної справи. В першу чергу це було пов'язано з новою цільовою установкою освітньої системи, яка була орієнтована на:

•подолання традицій станового освіти і поширення ідей освіти і просвітництва на різні верстви населення;

•визнання свободи та «природної рівності» людей на основі врахування природної складової людини;

•наближення школи до нових соціально-економічних умов реального життя за рахунок виховання «нової породи» людей.

Епоха Відродження

Історія педагогіки як цілісної теорії виховання людини починається з епохи перших буржуазних революцій в Європі і пов'язана з ім'ям чеського мислителя Я. А. Каменського, який, узагальнивши і теоретично осмисливши практику європейського виховання, створив струнку педагогічну систему. У «Великій дидактиці» Каменського розглянуто основні проблеми навчання й виховання.У 18 столітті теоретична розробка питань виховання здійснювалася, головним чином, у рамках Освіти. Найбільший внесок у розвиток педагогічної думки в 18 столітті вніс Же. Ж. Руссо, що з'явився основоположником концепції природного, вільного виховання. Руссо зробив спробу намітити завдання, зміст і методи виховання й навчання дітей, виходячи з особливостей їх фізичного й духовного розвитку на різних вікових етапах, висунув вимогу активізувати методи навчання дітей.Педагогічна думка 18-19 столітті випробувала дію ряду положень німецької класичної філософії (І. Кант, І. Р. Фіхте, Р. В. Ф. Гегель). У 1-ій половині 19 століття І. Ф. Гербарт зробив спробу представити педагогіку у вигляді наукової обґрунтованої теорії, що спирається на філософію й психологію (перша обґрунтовує цілі виховання, друга дозволяє відшукати правильні шляхи досягнення цієї мети.Значний внесок у розробку педагогіки взагалі й дидактики особливо вніс німецький педагог-демократ 19 століття Ф. А. У. Дістервег, який як один із найважливіших принципів виховання висунув принцип культуровідповідності — обліку в процесі виховання всієї сукупності даних культури, історії, економіки, характерних для країни й народу. Цей принцип разом з ідеєю природовідповідності виховання (яку обґрунтовували, трактуючи її, правда, порізному, Каменський, Руссо, Песталоццi) значно збагатив педагогіку.У кінці 19 століття виник рух так званої реформаторської педагогіки. Її прихильники виражали інтереси різних шарів буржуазії (що боролися між собою, але що одностайно виступали проти пролетаріату і його ідеології), але разом із тим вони критикували схоластичний вміст і догматичні методи навчання в школі, що пригнічувала особу учнів. Представники різного перебігу реформаторської педагогіки («нового виховання», «трудової школи», «руху за художнє виховання», «педагогіки особи» і інших)

виступали за вільний розвиток індивідуальності кожної дитини, розробку нових організаційних форм і методів навчання, зміну змісту шкільної освіти, посилення виховного аспекту діяльності школи. Ідеї й концепції таких діячів реформаторської педагогіки, як Дж. Дьюї, Р. Кершенштейнер, Л. Гурлітт, Р. Шаррельман, О. Декролі, М. Монтессорі, А. Ферьер і ін. панували в буржуазній П. до середини 20 століття, але зберегли в тій чи іншій мірі свій вплив і досі.

Древня Русь

3.Класична українська освіта має давні традиції і принципи, які сформувалися з часів Великокняжої України-Руси та розвинулися й набули нових форм за часів Козацької держави — це відкритість до світу, європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти. ема науки і освіти в Україні-Русі

єплідною для досліджень у різних аспектах.

1.По-перше, необхідно продовжувати пошук і переклад на сучасну українську мову наукові надбання давніх українських вчених, мислителів, вчених і професорів (лекторів) Острозької та Києво-Могилянської академій,

2.по-друге, необхідні глибокі компаративні дослідження української міфології, світосприймання, світобачення з міфологією і світобаченням інших народів індоєвропейської гілки,

3.по-третє, необхідним є вивчення, аналіз і видання розвідок щодо давнього технічно-технологічного досвіду і практики давніх русів-українців в локальних галузях — будівельно-архітектурного, гірничо-металургійного, ковальського, суднобудівного тощо.

20..Педагогічна система Я.А.Коменського. Огляд Великої дидактики

Центральним працею педагогічної теорії Яна Амоса Коменського по праву вважається «Велика дидактика»..

У даному вступі автор визначає дидактику як універсальне мистецтво всіх вчити всьому. При цьому в характерній для Коменського моральної манері він ставить метою свого вчення

панморалістское виховання людини. Зазначимо також на антропологічну спрямованість введення. Ян Амос Коменський пише, що Господь створив два пречудових творіння: рай і людини. Педагог намагається спертися у своєму творі, перш за все на церковне погляд, вважаючи саме його вищою метою своєї системи. Педагогічна система Коменського є, перш за все протестантське християнське вчення, і спрямоване на освіту дітей у християнському дусі, а в подальшому через відповідно вихованих дітей та відновлення авторитету церкви.

«Керівною основою нашої дидактики буде:

Дослідження і відкриття методу, при якому учащие менше б учили, учні більше б вчилися; в школах було б менше одуріння, марної праці, а більше дозвілля, радостей і грунтовного успіху ...

Він вважає, що до появи "Великої дидактики" не було "нормальних" шкіл.

Для реальної реформи схоластичної школи Коменський пропонує вимоги до навчання (гл. 16), основи навчання і методи навчання .

Педагогічна діяльність є одним з найважливіших суспільних справ і повинна всіляко підтримуватися громадською організацією.

Отже, школа повинна мати "достатній запас панметодіческіх книг.Для підготовки цих книг потрібне об'єднання "талановитих і не бояться праці вчених мужів"]. Цей методичний праця повинсна оплачуватися щедро покровителями шкіл.

Закінчусється книга проникливою молитвою, зверненою до Господа. "Господи Боже наш! Все, що ми здійсснюємо в честь імені твого, все це від твоїх рук".

21.. Характеристика класно-урочної системи організації навчання

Класно-урочна система при всіх її недоліках має істотні переваги перед іншими системами організації педагогічного процесу.

При масовості охоплення вихованців класно-урочна система дозволяє забезпечувати організаційну чіткість і безперервність навчально-виховної роботи, вона економічно вигідна, особливо в порівнянні з індивідуальним навчанням вихованням.

Класно-урочна система, як жодна інша, припускає тісний зв'язок обов'язкової навчальної та позанавчальної роботи.

Позакласна і позашкільна робота мають велике освітньо-виховне значення. Вони сприяють розвитку пізнавальних інтересів, задоволенню і розвитку духовних потреб школярів, відкривають додаткові можливості для формування таких цінних соціально значущих якостей, як громадська активність, самостійність, ініціативність та ін Головне ж їхнє призначення - виявлення і розвиток творчих здібностей і нахилів дітей та підлітків в різних галузях науки і культури.

Незаперечною перевагою класно-урочної системи є можливість в її рамках органічного поєднання масових, групових та індивідуальних форм навчально-виховної йоти.

Масові форми використовуються головним чином при організації позанавчальної роботи. Вони передбачають участь більшості учнів або їх представників. Це ранки, шкільні вечори, свята, конкурси, олімпіади, КВК, конференції, суботники і т. п.

Групові форми доцільно підрозділяти на навчальні та позанавчальний. До навчальних відносяться урок, шкільна лекція, семінар, екскурсія, лабораторно-практичне заняття, які нижче будуть розглянуті докладно. Групова внеучебная робота проводиться з учнями одного або різних віків, об'єднаними спільністю інтересів. Зазвичай це гуртки, клуби, спортивні секції, організовуються з метою поглиблення пізнавальних інтересів і розширення кругозору (предметні гуртки; вдосконалення трудових умінь і навичок і розвитку технічної .

В останні роки широке поширення одержує індивідуальна робота з учнями у формі репетиторства по всіх чи деяких навчальних предметів. Індивідуальна позаурочна виховна робота організовується з метою розвитку здібностей, схильностей і обдарувань окремих учнів. Додаткова освіта (позашкільна освітня виховна робота), організовується також через масові, групові та індивідуальні форми, будується на умовах добр вільного участі, активності і самодіяльності дітей з облік їхнього віку та інтересів. Вона здійснюється через будинки дитячі творчості, дитячі технічні, натуралістичні, краєзнавчі станції, музичні, спортивні, художні школи, бібліотеки, гуртки, клуби, секції при домоуправління і т.п.

Все різноманіття форм організації педагогічного процесу можна поділити на основну, додаткові й допоміжні.

22.. Дидактика як наука. Її походження і розвиток. Основні дидактичні поняття. Актуальні питання сучасної дидактики.

Дидактика як галузь педагогіки, її виникнення і розвиток

Дидактика (грец. «didaktikus» — навчаю) — галузь педагогіки, що розробляє теорію навчання та освіти.

Вважається, що першим почав використовувати цей термін німецький педагог Вольфганг Ратке (1571—1635), який тлумачив дидактику як наукову дисципліну, що досліджує теоретичні та методичні засади навчання. Статус науки дидактика отримала завдяки працям чеського педагога Я.-А. Коменського, який у книзі «Велика дидактика» (1632) виклав основні принципи навчання і форми його організації.

Дидактика як складова педагогічної науки постійно поповнюється оригінальними ідеями завдяки знахідкам творчо працюючих учителів, педагогів-новаторів. Нині педагогічній громадськості широко відомі імена таких майстрів педагогічної праці, як В. Шаталов, С. Лисенкова, Ш. Амонашвілі, М. Щетинін, Є. Ільїн та інші. Сучасна дидактика запроваджує нові підходи до навчального процесу — його кібернетизацію, «гнучкі технології», модернізовані методи і форми

навчання. Зберігаючи цінні ідеї традиційного навчання, вона сприяє вдосконаленню освіти і навчання відповідно до вимог суспільства.

Головні поняття і категорії дидактики. Поняття — це форма думки, яка відображає певний об´єкт або клас об´єктів у їх істотних властивостях. Вони виникають на основі чуттєвого пізнання явищ і предметів об´єктивного світу.

Кожна наука оперує поняттями різного ступеня узагальнення і значущості, але фундамент кожної з наук складають головні поняття — категорії. Категорія – це гранично загальне поняття у рамках даної предметної галузі. Категорії — це результат абстрагуючої діяльності мислення. Навколо категорій, а точніше, навколо системи категорій даної науки будується вся її понятійна система. Категорії пов´язані між собою так, що кожна з них може бути осмислена лише як елемент усієї системи категорій.Дидактика — частина педагогіки, тому вона використовує деякі загальнопедагогічні і психологічні категорії.

До них потрібно віднести такі, як ―освіта‖, ―розумовий розвиток‖, ―знання‖. Корінні дидактичні категорії — ―навчання‖, ―зміст навчання‖, ―методи навчання‖, ―принципи навчання‖, ―цілі навчання‖, ―організаційні форми навчання‖, ―урок‖, ―дидактична система‖ тощо. Освіта — це єдність процесу і результату передачі молодшому поколінню узагальненого досвіду, накопиченого людством.. Сучасна педагогічна наука розглядає освіту як процес, що має за мету виявити і максимально розвинути у школярів індивідуально найбільш значущі, домінантні задатки. Вона здійснюється через навчання і виховання, які функціонують як рівноправні чинники, але мають виражену специфіку і тим доповнюють одне одного.

Розвиток — це незворотна, певним чином спрямована і закономірна зміна матеріальних та ідеальних об´єктів, що приводить до виникнення нової якості.. У дидактиці під поняттям розвитку розуміють передусім розумовий розвиток, тобто розвиток мислення, пам´яті, уяви, становлення культури розумової праці тощо.

Зміст категорії ―навчання‖ розкривається твердженням, що навчання — це головний шлях освіти, особливий вид такої діяльності, в ході якої школярі оволодівають знаннями, уміннями і навичками, в них формується науковий світогляд, забезпечується розумовий, психічний і фізичний розвиток, формуються моральні риси, естетичні смаки, професійні інтереси.

Поняття ―учіння‖ в трактуванні різних педагогів має дещо неоднаковий зміст. Я. Коменський під учінням розумів придбання знань із різних наук та уміння розв´язувати різноманітні задачі та виконувати дії з використанням знань. Викладання — діяльність учителя в процесі навчання. Під цим поняттям розуміють не просто розповідь, пояснення, демонстрування зразка виконання певного завдання, як то здається на перший погляд, на що орієнтує й етимологія самого терміну ―викладання.На будь-якому етапі історичного розвитку суспільства завжди виступають два процеси: з одного боку — пізнання навколишнього світу, а з другого — озброєння людей тими знаннями і досвідом, яких досягло пізнання. Виникають проблеми, які необхідно розв´язати, а саме: що вивчати, як і за допомогою яких засобів вивчати. Ці проблеми і вирішує дидактика. Фундамент кожної науки складають її категорії. Головними дидактичними категоріями є: освіта, навчання, викладання (научування), принципи, методи, засоби навчання тощо.

23.. Процес навчання в цілісному педагогічному процесі. Його рушійні сили,гносеологічні основи

Педагогічний процес - це динамічна взаємодія вихователів і вихованців, спрямована на досягнення поставленої виховної мети.

Педагогічна взаємодія своєрідна; ЇЇ зміст та способи визначаються завданнями виховання і навчання людей. Завдання заздалегідь передбачають зміну стану, перетворення властивостей і якостей вихованців. Тому можна констатувати, що педагогічний процес є процесом, у якому соціальні ідеї перетворюються в якості особистості.У педагогічній практиці та педагогічній літературі попередніх років вживається поняття "навчально-виховний процес". В основному терміни "навчально-виховний процес" і "педагогічний процес" тотожні. Однак, поняття "навчально-виховний процес не відображає, як показали дослідження П. Ф. Каптерева, А . П. Пінкевича, Ю. К. Бабанського, М. М. Скаткіна та інших педагогів, усієї складності процесу і, найперше, його найважливіших рис - цілісності та спільності. Головна ж суть педагогічного процесу - єдність навчання, виховання та розвитку на основі цілісності й спільності.

2. Рушійні сили педагогічного процесу

Педагогічний процес не є нерозривним ланцюгом розвиваючих взаємодій вихователів і вихованців. В одному випадку в формуванні взаємин між ними виявляється позитивна тенденція, в іншому - виникають перешкоди, конфлікти. Так само суперечливо І нерівномірно відбувається розвиток вихованця. Він може добре опанувати необхідний обсяг наукових знань, але не зробити світоглядних і моральних висновків, що випливають з них. Він прагне поводити себе відповідно до вимог загальнолюдської моральної норми, проте йому не вистачає сили волі й відповідних навичок.Отже, суперечності є неодмінною умовою педагогічного процесу. Сьогодні збільшився обсяг знань людства про закони розвитку природи і суспільства. Єпринцип комплементарності (лат. complementum - доповнення, фр. compliment - втішне зауваження на чиюсь адресу, похвала), відповідно до якого протилежності зникають не шляхом зняття, а за рахунок поєднання, взаємодоповнення, компромісу.Тому педагог повинен уміти розпізнавати особливості й основні причини протилежностей, знаходити компроміс, поєднувати інтереси, будувати партнерство з вихованцем (мал. 5). Лише за умов взаємоповаги, бажання та уміння вірити одне одному взаємодія педагога і вихованця стає досяжною. Це є найбільш надійним "соціальним клеєм" (А. С. Макаренко), людською основою педагогічного процесу, якщо він прагне бути людським.

24.. Логіка навчального процесу і структура процесу засвоєння знань

Структура процесу засвоєння знань залежить від логіки навчального процесу. Сама ж логіка навчального процесу - одне з принципових питань теорії навчання. Вона не є простою проекцією логіки навчального предмета, його програми та змісту. Логіка навчального процесу - це сплав логіки навчального предмета і психології засвоєння учнями навчального навчального матеріалу.

Улогіці навчального процесу отримують обгрунтоване рішення питання про те, як поставити пізнавальну задачу перед учнями, щоб вона була прийнята ними, який фактичний матеріал, в якому плані й у якому обсязі потрібно подати, які питання поставити, які завдання для спостереження і продумування організувати і які самостійні роботи запропонувати, щоб навчальний процес був оптимально ефективним як щодо засвоєння знань, так і у відношенні розвитку учнів.У традиційній практиці навчання утвердилася і стала фактично універсальною логіка навчання від сприйняття конкретних предметів і явищ до утворення уявлень і від узагальнення конкретних уявлень до понять. При цьому майже одночасно зі сприйняттям конкретних предметів і явищ вводяться ті наукові поняття і принципи, завдяки яким стає більш глибоким і змістовним сприйняття конкретного матеріалу. Необхідними структурними компонентами процесу засвоєння є тісно взаємопов'язані закріплення і застосування знань. Закріплення припускає повторне осмислення і неодноразове відтворення досліджуваного з метою введення нового матеріалу в структуру особистого досвіду учня. Воно природно вимагає задіювання механізмів пам'яті, однак не може зводитися до механічного заучування фактів, визначень, способів доказів і т.п. Ефективність закріплення обумовлена системою вправ у застосуванні знань на практиці.

Унавчальній практиці конкретизація починається з уміння привести свій приклад. Надалі ця розумова здатність виявляється через уміння вирішити більш складну задачу без допомоги педагога, через використання знань у ситуаціях позанавчальної діяльності. Застосування знань може здійснюватися в різних формах і видах діяльності в залежності від специфіки змісту досліджуваного матеріалу. Це можуть бути вправи в навчальних цілях, виконання лабораторних робіт, дослідницьких завдань, робота на пришкільній ділянці, в цеху на виробництві і т.п.

25.. Діяльність учителів і учнів у процесі навчання.Роль мотивів у навчанні

Навчання включає в себе діяльність вчителя і діяльність учнів, які взаємопов'язані і взаємозумовлені.Провідна роль учителя в навчанні об'єктивно обумовлена соціальним призначенням його професії, яка полягає в передачі підростаючому поколінню багатого досвіду, накопиченого людством у всіх сферах життєдіяльності людей.У навчальному процесі все це знаходить своє вираження в освітньої, розвиваючої і виховує функціях, здійснюваних учителем. Вчитель передусім вчить, він передає досвід допомогою знань, озброює учнів уміннями, навичками навчальної праці. Але одночасно він долучає школярів до основ світогляду і моралі, сприяє формуванню інтересів і здібностей, розвитку їх пізнавальних сил. Діяльність вчителя

відкриває великі можливості впливу на цілісне формування особистості учня.

Діяльність учнів у навчальному процесі спрямована на те, щоб вчитися, здобувати знання, вміння, навички, опановувати основами науки, техніки, ідеології, ис-кусства, культури, виробляти міцні морально-світоглядні позиції, готувати себе до корисної діяльності в суспільстві.

Учень - активний учасник процесу навчання. Він вирішує різні пізнавальні завдання, виконує практичні завдання, бере участь в обговоренні відповідей своїх товаришів, збирає гербарії рослин, колекції листків і корисних копалин, робить замальовки птахів, квітів, рельєфу місцевості та інших, вивчає рідний край, працює в різних гуртках та студіях. Тому вчитель повинен так будувати навчання, щоб учні могли брати активну участь у цьому процесі. Якщо вони активно і свідомо навчаються, працюють творчо, виконують свої завдання, то виникають справжні навчальні колективи, що пред'являють високі вимоги всім школярам.

Формування активності і самостійності учнів у навчальному процесі відбувається при виконанні самостійних робіт. Діяльність вчителя повинна завжди бути спрямована на виховання в учнів позитивного ставлення до навчання. Діяльність вчителя і діяльність учня в процесі навчання нерозривно пов'язані і зумовлені. Ця взаємодія вчитель повинен завжди враховувати. У реальному навчальному процесі воно має різні варіанти проявів у діяльності вчителя та учнів.

Сенс діяльності вчителя полягає тут в тому, щоб озброїти учнів точним алгоритмом і логічною послідовністю дій при вирішенні задачі певного класу. Таким чином, взаємозв'язку діяльності вчителя та учнів різноманітні. Вони залежать від мети навчання, змісту навчального матеріалу і від рівня підготовленості учнів. Мотиви характеризують тенденції, спрямованість діяльності людини, її ставлення до тієї чи іншої справи, життєву значущість справи для неї. Особливий інтерес становлять мотиви навчальної діяльності. Від них залежить, чим є для школяра навчальна діяльність, що він засвоює, що бере з неї.

У навчальній діяльності, яка займає значне місце в житті школяра, успішно формуються розумові, моральні та інші якості. Якщо учні розв´язують пізнавальні і практичні завдання, то вони переживають емоції сумніву, радості подолання труднощів, успіху в пізнанні нового. Ці емоції закріплюються, збагачуються. З них формується стійке пізнавально-емоційне ставлення до дійсності, до навчальної діяльності, зокрема інтелектуальні почуття, потреби, інтереси (жадоба до знань, бажання вчитися, читацькі захоплення, пристрасть до досліджень тощо).

26.. Доведіть,що процес навчання має задачну структуру.

Навчання, як і всякий інший процес, пов'язане з рухом. Воно, як і цілісний педагогічний процес, має задачну структуру, а отже, і рух в процесі навчання йде від рішення однієї учбової задачі до іншої, просуваючи учня по шляху пізнання: від незнання до знання, від неповного знання до повнішому і точнішому. Навчання не зводиться до механічної передачі знань, умінь і навиків. Це двосторонній процес, в якому в тісній взаємодії знаходяться педагоги і вихованці (що вчаться): викладання і учення. При цьому викладання повинне розглядатися умовно, оскільки вчитель не може обмежитися тільки викладом знань — він розвиває і виховує, тобто здійснює цілісну педагогічну діяльність.Навчання-є засобом виразу і пізнання суті явища, що вивчається, знаряддям комунікації і організації практичної пізнавальної діяльності школярів. Воно тісно пов'язане також з ціннісно-орієнтаційною діяльністю, що має своїй на меті формування особових сенсів і усвідомлення соціальної значущості предметів, процесів і явищ навколишній дійсності.

27.. Закономірності,принципи і функції навчання Закономірності навчання висловлюють суттєві й необхідні зв'язок між його умовами і

результатом, а зумовлені ними принципи визначають загальну стратегію рішення цілей навчанняЗакономірності навчання, аналізовані як вираз дії законів у умовах, — це об'єктивні, суттєві, стійкі, повторювані зв'язок між складовими частинами, компонентами процесу навчання. Особливість поняття «закономірності» в дидактиці у тому, що це зв'язку, залежності компонентів процесу навчання мають переважновероятностно-статистический характер.. Багато закономірності навчання виявляються досвідченим, емпіричним шляхом, отже, навчання може будуватися з урахуванням досвіду, як кажуть, по здоровому глузду. Проте побудова ефективних систем навчання, ускладнення процесу навчання із включенням нових дидактичних коштів вимагає теоретичного знання про закони, якими протікає процес навчання. Виділяються зовнішні закономірності процесу навчання дітей і внутрішні. Перші характеризують залежність навчання від громадських процесів і умов: соціально-економічної, політичну ситуацію, рівня культури, потреб суспільства на певний тип особи і рівня освіти. До внутрішнім закономірностям процесу навчання ставляться зв'язок між його компонентами: між цілями, змістом, методами, засобами,