ShPORI_TDP

«regulo» (правило) і означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь. Термін «вплив» означає вплив на що-небудь за допомогою системи дій. Смислове навантаження у цих двох категорій є близьким, частково збігається, але не є однозначним.

Правовий вплив — це взятий у єдності та різноманітті весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою як правових, так і неправових засобів.

Правовий вплив на людину здійснюється по двох каналах:

1)інформаційному — за допомогою правових норм до відома учасників доводиться позиція, яку займає держава стосовно дозволеної, необхідної або забороненої поведінки;

2)ціннісно-орієнтаційному — за допомогою права здійснюється засвоєння суспільством його цінностей, які напрацьовані людством і спадкоємна переходять з покоління в покоління.

Правовий вплив багато в чому зводиться до інформативної та виховної ролі права, підсилити яку можуть пропаганда правових знань, система широкої юридичної освіти.

Відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом: за обсягом:

• предмет правового впливу об'ємніше (ширше) предмета правового регулювання — його складають відносини, які не регулюються правом, але на які поширюється дія права; за змістом:

• у правовому впливі не завжди є точний юридичний захід (крім норм права, він містить у собі інші соціальні засоби і форми впливу на поведінку людей), тоді як у правовому регулюванні він є обов'язковим (регулювання відбувається за допомогою певної правової норми).

За головними особливостями свого змісту правовий вплив є не специфічно правовим, а загальним, в якому діє не право як сукупність норм, а «дух» права, просліджується вплив права на систему суспільних відносин, потенціал психічного складу особи,

їїправову свідомість і культуру. Коли зміст права проходить через свідомість людей, вона стає правосвідомістю. Люди повинні поводитися однаково в однотипній ситуації, якщо право встановлює певні правила поведінки. Виробляється стандарт поведінки, формується загальна нормативна культура як безпосередня передумова законослухняності громадян. Це і є правовий вплив на поведінку людей; за механізмом реалізації права:

• у правовому регулюванні право реалізується через його механізм — систему правових засобів і форм (норми права, правовідносини, акти реалізації і застосування норм права та ін.), тоді як правовий вплив здійснюється за допомогою системи неюри-дичних засобів — ідеологічних, психологічних, інформаційних та інших механізмів.

97 Способи,типи,режими і види правового регулювання

Види правового регулювання розрізняють за «обсягом» суспільних відносин, на які воно поширюється, --це нормативне (загальне) та індивідуальне регулювання.

Нормативне регулювання — це впорядкування поведінки людей за допомогою нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове застосування за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним.

Індивідуальне регулювання — це впорядкування поведінки людей за допомогою актів застосування норм права, тобто індивідуальних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу, наприклад, наказ ректора університету про призначення підвищеної стипендії студенту К.

Нормативне та індивідуальне регулювання є взаємозалежними:

• нормативне регулювання покликане забезпечити єдиний порядок і стабільність регулювання;

• індивідуальне регулювання покликане забезпечити врахування конкретної обстановки, своєрідність певної юридичної ситуації. Деякі індивідуальні акти, що не піддягають багаторазовому застосуванню, виконуються або тривалий час (як у разі призначення підвищеної стипендії студенту К.), або одноразово (наприклад, призначення директором заводу громадянина С.).

Способи правового регулювання — складові елементи впорядкованих суспільних відносин: дозволяння, зобов'язування (веління), заборона.

Дозволяння — це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає суб'єкту право на одержання тих чи інших благ. Дозволяння превалює в основному в галузях, які належать до приватного права.

Зобов'язування (веління) — покладання на особу обов'язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов'язок забезпечення обвинуваченому права на захист.

Заборона — це покладання на особу обов'язку утримуватися від вчинення дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона пропаганди війни, національної чи расової переваги одних народів над іншими. Норми особливої частини Кримінального кодексу є фактично заборонами, оскільки вони встановлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх забороняють. Зобов'язування (веління) і заборони превалюють в основному в галузях, що належать до публічного права.

Усі способи правового регулювання пов'язані із суб'єктивними правами. При дозволянні суб'єктивне право утворює зміст даного способу правового регулювання. При зобов'язуванні та забороні право вимоги належить іншим особам. Його призначення — забезпечити виконання активного (зобов'язування) або пасивного (заборони) юридичного обов'язку.

Способи правового регулювання (дозволяння, зобов'язування, заборона) з більшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному взаємозв'язку один з одним. Дозволяння особі певної поведінки буде реальним за наявності обов'язку в інших осіб задовольнити потреби, що виникли у цьому зв'язку в правомочної особи.

Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов'язуванню, забороні) відповідають три різновиди норм права: такий, що дозволяє (надає правомочностей); такий, що зобов'язує; такий, що забороняє, а також три форми реалізації права: використання, виконання, додержання.

На схемі це виглядає так: 1Способи правового регулювання Дозволяння

Зобов'язування (веління) Заборона

2Види норм за характером розпоряджень Дозвільні (такі, що наділяють правом) норми Зобов'язувальні норми Заборонні норми 3 Форми реалізації права Використання Виконання Додержання

Крім способів правового регулювання виділяють його типи (режими).

Тип правового регулювання — це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон) і створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів суб'єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового режиму. Нагадаємо, що розрізняють два типи правового регулювання:

загальнодозвільний — тип правового регулювання, що ґрунтується на загальному дозволянні, у рамках якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій. Сутність загальнодозвільного режиму виражається принципом: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». За цим типом регулювання створюються цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (наприклад, особа має право укладати будь-як угоди, за винятком тих заборон, що передбачені в законі)

спеціально-дозвільний — тип правового регулювання, що ґрунтується на загальній забороні, у рамках якої закон встановлює конкретні дозволи. Сутність спеціально-дозвільного режиму виражається принципом: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». За цим типом регулювання встановлюються правові статуси та функції посадових осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та ін. (наприклад, суд у вже вирішеній кримінальній справі має право знову повернутися до неї лише у випадках, прямо передбачених у законі)

98 Механізм правового регулювання

Механізм правового регулювання — це система правових засобів (способів і форм), за допомогою яких забезпечується впорядкування суспільних відносин, їхня відповідність вимогам правових норм.

Елементи механізму правового регулювання:

1.Норми права і принципи права, об'єктивовані в нормативно-правових актах — основа механізму правового регулювання, оскільки саме зі сформульованих у них правил поведінки починається правовий вплив на соціальні відносини.

2.Юридичні факти — породжують, змінюють і припиняють суб’єктивні юридичні права та обов’язки конкретних суб’єктів, а відповідно конкретні правовідносини.

3.Правовідносини (конкретизують взаємні права та обов’язки конкретних суб’єктів).

4.Акти тлумачення права (інтерпретаційні акти).

5.Акти застосування норм права (правозастосувальні акти).

6.Акти реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків суб'єктів правовідносин (тобто дії або бездіяльність конкретного суб’єкта, в межах яких він використовує своє право чи виконує обов’язок).

Механізм правового регулювання складається з декількох стадій:

Перша стадія — регулювання суспільних відносин, тобто розробка правових норм (встановлення загальнообов’язкових правил поведінки).

Друга стадія передбачає індивідуалізацію певної правової норми щодо вимог певного конкретного випадку, тобто виникнення суб’єктивних юридичних прав та обов’язків у конкретного суб’єкта суспільного життя.

Третя стадія — це реалізація правової норми у правомірній поведінці суб'єктів правовідносин, іншими словами реалізація суб’єктивних юридичних прав та обов’язків.

99Поняття і структура правових систем і їх класифікація

Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям «правова система». У будь-якій державі правова система, будучи невід'ємним елементом правової культури, детермінована історичними і географічними чинниками, є частина соціальної системи держави.

Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття «правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом вони не тотожні. Система права входить до правової системи.

Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін.).

Можна сказати, що це — обумовлена об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед державою) для досягнення своїх цілей.

Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни.

Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.

Елементи правової системи суспільства:

•суб'єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.), юридичні особи

—комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб'єктів права як неодмінного її елемента;

•правові норми і принципи;

•правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

•правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;

•зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії — законність, правопорядок. Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п 'ять підсистем її

функціонування'.

1)інституційну — суб'єктний склад (суб'єкти права) як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2)нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;

3)ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки — правомірної та неправомірної;

4)функціональну — правотворчість, правореалізація, правозастосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5)комунікативну — інтегративні (сумуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності.

Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право — ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень. Праворозуміння — концептуальний фундамент правової системи. Законність і правопорядок — обов'язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати.

100 Романо-германська правова сім»я

До неї компаративісти відносять правові системи, які з'явилися у континентальній Європі на основі Римських, канонічних та місцевих правових традицій. За висловленням Рене Давида, вона є першою сім'єю, з якою ми зустрічаємося у сучасному світі. Дана правова система є найбільш стародавньою і широко розповсюдженою у світі. Це пояснюється не тільки її історичним корінням — (право Римської імперії). Система відрізняється нормативною упорядкованістю і структуризованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням суворої юридичної техніки. «Носіями» і рушійними силами даної системи були найбільш могутні держави: два тисячоліття тому назад Римська імперія, дещо пізніше держави Європи — Франція, Німеччина тощо. Їх вплив на життя Європи і країн інших континентів, як у культурологічному значенні, так і у військово-політичному і економічному, був беззаперечним. Континентальна система набула характеру універсальної, з тими особливостями і модифікаціями, які вона зазнала у різних регіонах світу.

Правові системи цієї сім'ї поділяються на дві групи: романську і германську. До першої групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу та Голландії. До другої групи відносять правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії та ряду інших країн.

Загальновизнаним центром розвитку романо-германської правової сім'ї є континентальна Європа. Однак її бурхливий розвиток в останнє століття спостерігався і в інших регіонах. З урахуванням цього романо-германську правову сім'ю іноді поділяють на латиноамериканську, скандинавську, латинську та інші правові підгрупи.

Дослідники цієї правової сім'ї виділяють три основні періоди її еволюції.

Першим періодом становлення і розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно вважається період, що передував її еволюції до XIII ст. У цей період елементи, з яких складалася романо-германська правова система, мали характер звичаєвого права. Широко використовувалися кодекси, дігести і інституції Юстиніана.

Система правосуддя у цей період була розрізненою. У судових засіданнях панувало «звернення до надприродного». Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося. Спори між приватними особами і соціальними групами вирішувалися у цей період «за законом сильного».

Другий період розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно визначається з XIII по XVIII ст. він безпосередньо асоціюється з Ренесансом, що був започаткований в Італії, а далі поширився на всю Західну Європу. Ідея звернення до культурної

спадщини, у тому числі й юридичної, а саме до правової системи Стародавнього Риму, поширилися практично на всю Європу. Рене Давид характеризував цей період як такий, коли нове суспільство знову почало розуміти необхідність звернення до права, оскільки тільки право може забезпечити порядок і безпеку. Передові верстви суспільства вимагали від панівних класів того, щоб всі суспільні відносини базувалися тільки на праві, щоб був усунений режим анархії і сваволі. У цей час зароджується ідея рецепції римського права.

Як вже згадувалось, однією з особливостей права романо-германської системи є те, що у цей період і у подальші часи вона не була результатом розширення і посилення королівської влади чи будь-якої іншої влади, не була наслідком централізації. Її фундаментом з самого початку слугувала спільність культури і традицій західноєвропейських країн. Основним засобом поглиблення і поширення ідей, що лежали в основі романо-германського континентального права, були європейські університети. Університетська юстиція засновувалася на понятті права як права-зобов'язання (яким воно повинно бути), а не права-сутності (якими воно є). Вивчення права розглядалося у тісному взаємозв'язку з нормами моралі. Судова діяльність була орієнтована на положення права, а не на власний розсуд при винесенні рішень у справі. У цьому одна з відмінностей континентального права від англо-американського.

Право розглядається як своєрідна наука для суддів у їх професійній та суспільній діяльності. Воно являє собою сукупність рішень церковних соборів, а також постанов та інших актів, які походили від Римського Папи. Із допомогою норм канонічного права регулювалися питання внутрішнього життя церковних організацій, а пізніше й деякі сімейні, шлюбні і майнові відносини. Канонічне право поступово кодифікувалося (наприклад, Зводи канонічного права 1582 р. та ін.).

Одним із різновидів цього регулювання внутрішньодержавних зв'язків та відносин стає інквізиція, що діяла з ХШ по XIX ст.. Інквізиція являла собою судово-поліцейську установу, що запроваджувалася для боротьби з єретиками. Проте вона фактично контролювала все суспільство і справляла величезний вплив на всі верстви населення. Особливого розповсюдження набуває в Іспанії.

Із подальшим розвитком європейського суспільства змінюється не тільки ставлення до права, а й уявлення про нього. В університетських програмах та курсах пріоритетне ставлення до римського права поступово трансформується у намір формулювати такі принципи права, які були виразом не тільки академічних, а й раціональних начал. Ця нова течія, напрям, школа (теорія, доктрина) природного права остаточно затверджується в університетах Європи в XVII— XVIII ст. Тут розроблялись і реалізовувались нові ідеї, постулати, теоретичні положення, що формували «краще право» «нове право», «справедливе право», виявлялися зв'язки права з філософією, релігією, мораллю.

Третій період, який триває і нині у розвитку системи романо-германського права, який значною мірою був підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Буржуазні революції змінили докорінно або відмінили як такі феодальні правові інститути. Закон стає основним джерелом романо-германського права. Рене Давид констатує, що саме у цей період уперше виникає інтерес до позитивного права. Вперше суверен може створювати право і переглядати його в цілому. Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, визначили також необхідність систематизації нормативного матеріалу, а саме кодифікації. Вона виступала як остаточне завершення процесу формування системи романо-германського права як цілісного явища. Багато з європейських країн приймають кодекси. Так, у Франції (1804 p.), в Німеччині (1896 p.), в Швейцарії (1881—1907 pp.), в інших країнах також приймалися цивільні кодекси. У наступний період — кримінальні, кримінально-процесуальні й інші аналогічні їм нормативно-правові акти.

У наш час кодекси (поряд з іншими правовими актами і насамперед із звичайними чинними законами) регулюють практично всі важливі сфери суспільного життя. Вони в романо-германській правовій сім'ї є основними джерелами права. На вершині піраміди нормативно-правових актів у системі романо-германського права знаходяться конституції та конституційні закони, вища юридична сила яких та вплив на зміст і процес розвитку системи романо-германського права є беззаперечні.

Серед інших джерел права важлива роль належить підзаконним актам, звичаєвому праву, а також судовій практиці.

Публічне право регулює всі ті загальні потреби, відносини, інтереси, без забезпечення яких неможливе як задоволення особистих інтересів, так і загальнозначимих, публічних інтересів у цілому.

Тому публічне і приватне право органічно пов'язані і взаємодіють між собою. За останній період одержує розвиток так зване «соціальне право», яке є засобом гарантування прав громадян, стандартів реалізації їх особистих прав на освіту, охорону здоров'я, безпечне природне середовище, достатній життєвий рівень тощо.

Публічне право знаходить свій матеріалізований, структурно-пізнавальний вираз у побудові правових систем, галузей законодавства, в законах й інших джерелах права, правових актах, у методах правового регулювання.

101 Англо-американська правова сім»я

Англо-американський тип (сім'я) правових систем - це сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі судового прецеденту (що випробував незначний вплив римського і канонічного права, більшою мірою - місцевих звичаїв), що домінує серед інших юридичних джерел права. Правові системи цього типу ще називають системами загального права (common law), або "судейського права" (judemadelaw).

Загальні ознаки англо-американського типу правових систем:

1)виник в Англії; незабаром поширився на колонії Великої Британії; нині існує, крім Англії, в країнах: Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.;

2)право структурно поділяється на загальне право і право справедливості (виникли в XI і XII ст. відповідно і частково злилися у XVIII ст.); статутне (парламентське) (існує з кінця XIII ст.);

3)основним джерелом (формою) права є судовий прецедент - ця ознака дає підставу називати означену сім'ю правових систем прецедентною. Тобто право твориться у процесі вирішення судових справ, а не шляхом формулювання норм законодавцем, хоча в державі існують і інші форми права - статут (закон), конституційний звичай (конституційна угода), доктрина, міжнародний договір тощо;

4)обов'язкові судові прецеденти створюються вищими судовими інстанціями: в Англії - це Палата лордів, Апеляційний суд і Високий суд, а також Судовий комітет Таємної Ради (у справах держав-членів Співдружності). Нижчі суди не створюють прецедентів;

5)судові прецеденти мають казуїстичний характер, тоді як норми статутів (законів) - загальний. Якщо судові прецеденти застосовуються лише при вирішенні аналогічних казусів (випадків) і стосовно конкретних осіб, то норми статутів поширюються на всіх. Невипадково загальне право за своєю природою вважається казуїстичним, тобто таким, що складається з типізованих

прецедентів;

6)статутам (законам - актам парламенту) за формально-юридичним змістом надана вища юридична сила. Проте на практиці існує таке: закон, перш ніж набути реальної сили, має обрости прецедентами, які формуються шляхом його інтерпретації;

7)використовуються конституційні звичаї (конституційні угоди) і правові доктрини як джерела права. Так звані "конституційні угоди" регулюють важливі питання державного життя і виступають своєрідним джерелом конституційного права. До правової доктрини звертаються суди Англії і США у разі прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або звичаї, що регулюють певні відносини. Судові коментарі, узагальнення прецедентної практики є практичним керівництвом для суддів. Як правило, доктрина, що розроблена окремими суддями і суддівськими корпораціями, затверджує високу роль суду у здійсненні контролю за конституційністю законів при тлумаченні прецедентів48. Юридична наука в цілому або теоретико-правові ідеї, концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення;

8)відсутній поділ права на приватне і публічне та суворий поділ права за галузями, як це спостерігається у правових системах романо-германського типу. Існує розмежування не стільки галузей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реальна власність, квазідоговір, застава, збиток (шкода), придбання, процедури цивільні, процедури кримінальні, процедури магістратських судів та ін. Основні категорії публічного права Великої Британії: злочин, конституційне право, адміністративне право, міжнародне право;

9)відсутній дуалізм права - поділ на цивільне і торговельне (комерційне);

10)процесуальне право домінує над матеріальним, що виражається в незалежності судових органів, суворому дотриманні процедури, престижі адвокатської професії та ін. Процесуальне право ініціювало розвиток матеріального, яке стало формуватися лише з другої половини ХІХ ст. Нині матеріальні галузі права набувають більшого розвитку;

11)проводиться консолідація судових прецедентів і законів, тоді як майже повністю відсутні кодифіковані галузі права. Через те, що кодифікувати прецеденти вкрай складно, у Великій Британії вдаються до створення консолідованих актів (з деякими елементами кодифікації). У 1965 р. у Великій Британії створено Правову комісію (таку засновану в Шотландії) з метою підготовки проектів великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права;

12)досконалою є процесуальна техніка (система доказів) та самобутньою, автохтонною - юридична термінологія. Остання іноді не збігається з нормативними поняттями і термінами континентального права. Специфічно англійськими є терміни "зобов'язальний прецедент", "незобов'язальна думка судці", "відхилення від прецеденту", "перспективне подолання прецеденту", "правила розрізнення" та ін. Англійському праву притаманна стабільність юридичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які або зовсім відсутні у праві країн континентальної Європи, або не можуть бути адекватно перекладені їхньою мовою. І навпаки, деякі типові поняття континентального права, що привнесені в нього римським правом (батьківська воля, підробка, нездоланна сила, узуфрукт, юридична особа та ін.), не представлені в англійському праві. Існує особлива процесуальна техніка створення і систематизації прецедентів: великою і ґрунтовно розробленою є система доказів як результату багатої судової практики. Ця техніка аж до початку ХГХ ст. майже цілком відгороджувала ці країни від впливу розвиненої законодавчої техніки континентальних країн Європи, де створені складні правові конструкції, ретельно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені юридичні норми.

Дві англомовні країни - США й Велика Британія - мають різні правові системи: їх навіть називають двома країнами, "розділеними" загальним правом. Відтворити усі відтінки своєрідності правової системи США неможливо. Шляхом порівняння з правовою системою Великої Британії можна вказати лише на деякі з них.

Особливості правових систем Великої Британії і США: Правова система Великої Британії:

1)розвинулася протягом сторіч на основі принципу наступності і безперервності й у своїй еволюції усередині країни не знає серйозних потрясінь;

2)розвивалася відносно незалежно від римського приватного права - цивільного права;

3)пережила період феодального права, що дістало назву англосаксонського права;

4)має однорівневу правову систему, зумовлену унітарним устроєм Великої Британії, а також загальну ("унітарну") систему законодавства і систему прецедентного права;

5)ґрунтується на некодифікованій конституції: не має ні статуту, ні судового рішення, що проголошувало б Велику Британію конституційною парламентською монархією;

6)за відсутності спеціального Конституційного суду найважливішим компонентом англійської Конституції є конституційні угоди, що виступають формою вираження механізмів стримування і контролю галузей (гілок) влади;

7)основними формальними джерелами права є судовий прецедент і статут (закон), проте ними джерела права не вичерпуються;

8)вищі судові інстанції, як правило, пов'язані своїми колишніми рішеннями;

9)інститут присяжних засідателів утратив своє колишнє значення Правова система США:

1)формувалася на основі англійського права, що внесене на територію Північної Америки (США) переселенцями з Англії і піддане значним змінам на континенті, поза безпосереднім сусідством з Англією;

2)розвинулася за більшої незалежності від римського приватного права. Лише у штатах, які були раніше французькими й іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси романського типу;

3)не пережила періоду феодального права - на відміну від континентальної Європи, формувалася на основі буржуазних відносин;

4)має дворівневу правову систему, зумовлену федеративним устроєм США. Паралельно взаємодіють правові системи федерації і штатів, у яких системи законодавства і прецедентного права різні;

5)ґрунтується на кодифікованій Конституції федерації і конституціях штатів;

6)за відсутності спеціального Конституційного суду функціями конституційного контролю наділений Верховний суд країни. Рішення (акти тлумачення) Верховного суду США щодо конституційності законів є джерелом права, оскільки створювана норма

поширюється як на розглядувану справу, так і на подібні справи в майбутньому;

7)прецедентне право в більшості штатів є пріоритетним, проте більшою мірою, ніж в Англії, погоджене зі статутним (законодавчим) правом;

8)вищі судові органи федерації і штатів слабко пов'язані власними прецедентами: прецедент має правило вільної дії ("stare decisis"), він не формалізований, рухливий (змінюється, обновляється); трактування судового прецеденту є більш м'яким, що

дозволяє, наприклад, Верховному суду не дотримуватися прецедентів, ним створених, і коригувати їх; 9) використовується інститут присяжних засідателів у судах.

Для судових систем США і Великої Британії характерні множинність і багатоланковість (суди першої інстанції; суди середньої ланки, вищий/вищі судові органи). Поряд із судами загальної юрисдикції тут діють суди спеціальної юрисдикції (наприклад, у Великій Британії функціонують комерційні суди, суди у морських справах).

102 Мусульманське право

Мусульманське право є системою норм і найбільш досконалою політико-правовою доктриною у релігійно-общинній групі правових систем. Ця правова система існує у рамках ісламської релігії, яка має державний характер і більш, ніж всі інші світові релігії, пов'язана з правом.

Мусульманське право не є самостійною галуззю чи сферою науки. Його підвалини закладені ще в VII—X ст. у період становлення і розвитку феодальних відносин в Арабському халіфаті. Воно незмінно виступає як одна із сторін Ісламу.

Згідно з догмами Ісламу, мусульманське право походить від Аллаха, який відкрив це право і довів його до всього суспільства через свого посланця Мухамеда. Особа останнього займає важливе місце як в релігійній доктрині Ісламу в цілому, так і в одній із складових — мусульманському праві.

Основою мусульманського права є Коран (араб. «читання») — священна книга мусульман. Це зібрання різних проповідей, обрядових та юридичних настанов. Зміст Корану — це висловлювання і настанови пророка і посланця Мухамеда.

Коран — перше і основне джерело мусульманського права. Жоден мусульманський юрист не сприймає його ні в якості книги права, ні в якості мусульманського права. Невелика кількість правил поведінки, що містяться в Корані, є недостатніми для кодифікації. Тому мусульманський суддя звертається безпосередньо не до Корану, який не може і не повинен тлумачити право, а до книг, написаних у різні часи найбільш авторитетними юристами, вченими-богословами, що містять таке тлумачення. Статус Корану можна визначити як такий, що виступає моральною і релігійно-філософською основою мусульманського права, вихідним началом формування мусульманської держави та права. У священній книзі — Корані — містяться також керівні положення, що стосуються беззаперечності та чистоти мусульманської віри. Поряд з положенням релігійного чи філософсько-релігійного плану в Корані містяться також положення, що розглядаються в суто юридичному плані. Це, наприклад, приписи правовірних цінувати милосердя Аллаха і самим бути милосердними тощо.

Норми і принципи Корану досить обширні і диспозитивні, їх тлумачення дозволяє проявляти в установлених ними релігійних рамках правову ініціативу.

Крім Корану, до основних джерел мусульманського права належать: Сунна, Іджма, Кияс. Зокрема, Іджма слугує доповненням у мусульманському праві в ситуаціях, які не передбачені іншими джерелами.

Теорія і практика застосування мусульманського права використовує і такі джерела права, як різного роду регламенти, угоди, звичаї. Поряд із санкціонованими звичаями важливе практичне значення мають угоди. Зміни у мусульманському праві щодо пристосування до сучасних умов відбуваються за допомогою так званих юридичних стратагем та фікцій. Вони дозволяють використовувати менталітет і традиції, що склалися у правозастосовчій практиці мусульманського права. Так, наприклад, заборона Корану займатися лихварством долається шляхом обмеженого тлумачення кола осіб, на яких ця заборона поширюється.

Будь-які заборонні норми можна обходити також у той спосіб, що угоди, заборонені для мусульман, є дозволеними, коли одна сторона із сторін не є мусульманином.

Для визначення природи ісламських правових систем слід розмежовувати мусульманське релігійне право з позитивними правовими системами мусульманських країн. Є два близьких поняття — «мусульманське право» і «право окремих мусульманських країн», які співіснують не тільки в теорії, а й у реальному житті мусульманської країни. Рене Давид зауважував, що суспільство мусульманських країн «завжди живе під владою звичаїв чи законів, які, безумовно, спирались на принципи мусульманського права і відводили їм серйозну роль».

Ускладнення соціально-економічних, політичних та інших відносин, поглиблення зв'язків між мусульманськими та не мусульманськими країнами, фактори вестернізації призводять до проникнення в мусульманське право правових засад західних країн.