ShPORI_TDP

створення національної держави мала позитивне значення" сприяючи історичному прогресу. Сьогодні, особливо в умовах багатонаціональних країн, вона може мати місце лише за певних умов, і насамперед, коли враховується реальний стан міжнаціональних стосунків та інтереси національних меншин.

Сучасні концепції держави дуже різноманітні, що зумовлюється:

•складністю соціальної структури сучасного суспільства;

•історичними особливостями розвитку тих чи інших країн;

•різноманітністю методологічних підходів до певної проблеми;

•існуванням країн різного ступеня розвитку та ін.

44.Демократична держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціальнополітичні інститути та демократичний тип політичної культури, яка забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство, розподіл владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми стримувань і противаг.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є:

— забезпечення ефективності в її функціонуванні;

— наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності;

— встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами;

— високий ступінь довір´я населення до інститутів держави.

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

- верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян; - вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади; - гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об´єднань громадян та індивідів;

- високий рівень громадських структур, можливість громадських об´єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; - дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

45.Відмінність права від соціальних норм первісного суспільства

У первісному соціальне однорідному суспільстві норми поведінки відображали інтереси і волю всіх членів роду і племені, виникали в свідомості членів цього суспільства і були одночасно правами і обов'язками (тобто право і обов'язок не розмежовувались), забезпечувались внутріш-нім переконанням людей, їх звичаями, схваленням чи осудом. На відміну від соціальних норм поведінки в первісному суспільстві, норми юридичного права виражають волю певних класів, інших верств соціальне неоднорідного суспільства. Вони зовнішньо об'єктивовані, загальнообов'язкові і формально визначені в нормативних актах, правових звичаях, нормативних договорах, судових та адміністративних прецедентах, що встановлюються чи санкціо-нуються державою (її органами). В нормах права чітко розмежовуються права і обов'язки. Це означає, що кожне суб'єктивне право одного суб'єкта забезпечене обов'язком іншого суб'єкта. Норми права забезпечуються всіма засоба-ми переконання і державного примусу.

На відміну від соціальних норм первісного суспільства норми юридичного права в умовах державності є засобом, який держава використовує для управління на-селенням. Вони виражають волю економічно і політичне па-нуючих верств населення, встановлюються чи санкціону-ються державою у вигляді суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Реалізацію норм юридичного права забезпечує держава.

Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні політичної влади З появою держави і права в суспільстві виникли нові види суспільних відносин: політичні і правові. Це спонукало до виникнення політичної і правової систем.

48. поняття права, об'єктивне та суб'єктивне право.

Право-це система загальнообовязкових,формально визначених правил поведінки,які встановлюються,санціонуються та охороняються державою з метою врегулювання суспільних відносин.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалі-зації, але

це не означає, що свобода є можливістю здій-снення будь-яких діянь.

Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

—не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

—не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи. Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

—залежить від волі суб'єкта;

—реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

—спільними рисами;

—відмінностями;

—взаємодією. Спільні риси:

1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер. 2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

51) Принципи права – це основні нормативні засади позитивного права, що визначають сутність та спрямованість правового регулювання.

Види принципів права:

-Залежно від рівня фундаментальності (основоположності): а) загальноцивілізаційні принципи (універсальні засади)

б) загальноправові принципи в) загальні принципи системи права (для міжнародних чи національних правових систем);

-За територією поширення:

а) міжнародні; б) національні (внутрішньодержавні).

-За предметом правового регулювання:а) конституційного права; б) цивільного права; в) кримінального права.

-За сферою дії:а) загальні принципи права (спільні засади правового регулювання для національних чи міжнародних правових систем); б) міжгалузеві (спільні для кількох галузей);

в) галузеві (засади, що визначають сутність правового регулювання у межах певних галузей права); г) інститутів права.

-За іншими критеріями:

а) типологічні; б) конкретно-історичні.

Загальноцивілізаційні принципи права - це зафіксовані у позитивному праві універсальні нормативні засади, що втілюють кращі правові здобутки людства та визначають сутність та спрямованість правового регулювання у будьякій правовій системі.

Види сучасних загальноцивілізаційних принципів права:

1.Юридична рівність суб’єктів (до однойменних суб’єктів не може застосовуватися різні стандарти поведінки)

2.Повага та захист основних прав і свобод людини (права людини розглядаються як вища правова цінність, а їх забезпечення – як обов’язок держави).

3.Демократизм (узгодження інтересів різних соціальних груп, відображення загальносоціальних інтересів у праві).

4.Справедливість (співмірність реальних потреб та інтересів суб’єктів, відображення їх у праві).

63. Правовий нігілізм

Правовий нігілізм - крайній прояв правового невігластва, відкидання або ігнорування права, юридичних норм і загальноприйнятих правових цінностей, зневажливе ставлення до правових принципів і традицій. Як антипод правової культури правовий нігілізм породжує правопорушення навіть кримінального характеру.

Виділяють наступні види правового нігілізму:

-загальносоціальний (відчуження суспільства від права), груповий (негативне сприйняття права тією чи іншою соціальною групою) та індивідуальний (нігілістичне ставлення до права окремими особами);

-егоцентричний (право оцінюється негативно тому, що воно накладає обмеження на поведінку людини, перешкоджає досягненню особистих цілей), групоцентричний (сприйняття права залежить від того, наскільки воно повно і справедливо враховує інтереси групи, до якої належить суб’єкт) та просоціальний (право розглядається як таке, що не має ніякої цінності, оскільки воно не відповідає моральним нормам і загальносоціальним уявленням про справедливість);

-ідеологічний (теоретично обгрунтований, базується на власному розумінні тим чи іншим автором закономірностей функціонування суспільства; Шляхи подолання правового нігілізму

Механізм подолання правового нігілізму має складатися з трьох комплексних блоків заходів:

1) комплекс спеціально-юридичних заходів, спрямованих на формування якісно нової, ефективної правової системи; 2) комплекс загальносоціальних заходів, спрямованих на поліпшення об’єктивних умов життя суспільства, на формування нового соціального середовища; 3) комплекс виховних заходів, спрямованих на виправлення деформацій правосвідомості і підвищення рівня правової культури населення.

Для успішного вирішення проблеми подолання правового нігілізму перш за все необхідно перетворити принцип верховенства права з декларативного у реально діючий принцип життєдіяльності суспільства та функціонування державної влади. Для цього право повинно стати системою ефективних гарантій прав і свобод людини, забезпечити можливість прояву соціально корисної ініціативи, сприяти всебічному розвитку особистості. Необхідно знизити силовий тиск на суб’єктів правовідносин, розширити рамки диспозитивного правового регулювання та самозахисту громадянами своїх прав. Разом з тим слід пам’ятати і про обов’язки людини і громадянина, оскільки акцентування уваги на правах при нехтуванні обов’язками може також призвести до деформації правосвідомості.

78 Поняття та основні форми реалізації норм права

Реалізація норм права — це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в іх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя — у суспільні відносини, поведінку громадян — волю законодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення.

Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права. За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі: Реалізація загальних установлень Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна

Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах Реалізація загальних установлень

—це втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільні відносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань і принципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скоріше має ідейний, моральний характер, виражає «дух» права, а не його «літеру».

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами

—це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права, тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб'єктивних юридичних обов'язків

—без конкретних зв 'язків або відносин між суб 'єктами права.

Є дві форми такої реалізації:

•активна — припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;

•пасивна — припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах

— це втілення в реальні відносини конкретних норм права (див. главу «Правовідносини. Юридичні факти»). Форми реалізації права за суб'єктами такі:

— індивідуальна;

— колективна.

Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі: Проста, безпосередня (без участі держави)

Складна, опосередкована (за участю держави)

— додержання — виконання — використання

— застосування Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права: Додержання

—полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину).

Припускає пасивну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання Виконання

—полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони,

увиконанні обоє 'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи). Припускає активну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання Використання

- полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення

власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту). Припускає як активну, так і пасивну поведінку

79 Застосування норм права як специфічна форма його реалізації

Правозастосування за своїм обсягом є найоб'ємнішою ланкою в юридичному процесі, спрямованою на індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Застосування норм права — це правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування норм права як особлива форма його реалізації на відміну від додержання, виконання та використання має певні характерні риси. Передусім це управлінська за своєю природою діяльність органів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конкретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а мають адресатом конкретних суб' єктів. У передбачених законодавством випадках воно є необхідною умовою реалізації правових норм, унаслідок чого відбувається впорядкування суспільних відносин.

Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб'єктами, наділеними державно-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб'єкти займають активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб' єктами правозастосування, проте воно може здійснюватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про вчинене правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється зазначеними суб'єктами в «чужому інтересі», порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством. Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що складається з послідовних стадій. Завершується правозастосовна діяльність винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосування норми права, обов' язковість до виконання якого забезпечується примусовою силою держави (вироком, рішенням суду, розпорядженням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні правозастосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, виконавчий лист суду або наказ господарського суду вона може не надіслати на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право одержати борг за допомогою правозастосовного органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов' язковості і примусовості виконання правозастосовних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях суб' єктивні права і юридичні обов' язки не можуть виникнути і реалізуватися без державного втручання, що і становить правозастосовну діяльність.

Це відбувається у таких випадках:

1.Коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки в конкретних осіб виникають тільки після винесення індивідуально владного рішення державного органу (наприклад, пенсію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального закладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення органу місцевого самоврядування тощо).

2.Коли є спір про право, і сторони не можуть дійти погодженого рішення про зміст своїх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (наприклад, при розділі майна судовими органами, господарських спорах між юридичними особами в господарському суді та ін. Обсяг таких прав і обов'язків визначається судовими рішеннями).

3.Коли вчинено правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за вчинений злочин).

4.Коли вимагається встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом його реалізації. Воно може завершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи завершує реалізацію усіх прав і обов'язків, пов'язаних з функціонуванням цієї особи. Але це відбувається не завжди. Застосування права може також підключатися на певному етапі до «природних» засобів реалізації — додержання, виконання, використання. Наприклад, вине­сенням

вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний характер у загальному механізмі реалізації норм права.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивідуальних відносин пов'язується з наявністю відповідних державних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що їх виконує держава. За своєю сутністю правозастосування спрямоване на досягнення проміжної, а не кінцевої мети реалізації норм права і компенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції.

В окремих випадках правозастосування має бути обов'язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, поновлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об'єктів нерухомості тощо. Такі функції іманентно притаманні будь-якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозасто-совного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у відносинах між особою (юридичною, фізичною) і державними органами (іноді державними або комунальними підприємствами, державними акціонерними компаніями). Зокрема, прикладами може бути встановлена Законом України «Про державний бюджет на 2007 рік» вимога, що зобов'язує усіх суб'єктів підприємницької діяльності переглянути у бік збільшення орендної плати раніше укладені договори оренди державного майна; обов'язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії тощо.

Якщо держава нав'язує громадянському суспільству опікунські функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового регулювання можна не дочекатися. Роль державно-владного втручання полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів, форми правозастосування при звуженні кола суб'єктів цієї діяльності і розширенні їх відповідальності.

Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відносинах для держав, які є демократичними, соціальними, правовими, повинні поступово звужуватися.

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя. Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і народження, видання наказу про зарахування на навчання, видання свідоцтва про право власності на приватизований об'єкт та ін.). її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення, попередження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх вчинили.

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, спрямованою на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Вона здійснюється органами прокуратури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, нагляд за додержанням законів, контрольна закупівля товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Вона здійснюється тільки загальними і спеціалізованими судами.

80 Акти застосування норм права

Акт застосування норм права — це державно-владний індивідуально визначений акт, який видається компетентним суб'єктом у конкретній юридичній справі на підставі відповідних правових норм з метою визначення наявності або відсутності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків конкретних суб'єктів.

Правозастосовчий акт необхідно розглядати і як акт-дію відповідного компетентного органу, і як акт-документ, в якому ця дія відображена.

Відбиття акта застосування має бути як у вербальній формі, так і у формі конклюдентних дій. Але означені форми мають єдину соціальну та юридичну природу. Словесне вираження, у свою чергу, може бути або усним, або письмовим. Правозастосовчі конклюдентні дії відображаються у відповідних формально встановлених жестах, сигналах, знаках.

Незважаючи на форму, всі правозастосовчі акти мають спільні ознаки:

•акт правозастосування має владний характер;

•правозастосовчий акт видається на основі і відповідно до норм матеріального і процесуального права;

•має індивідуально-правовий характер. Він містить у собі конкретне веління, яке має юридичну силу стосовно певного випадку і не поширюється на інші казуси. Має персоніфікований характер, під його дію підпадають конкретно визначені особи;

•видається у певній формі і в передбаченому законом порядку, має точну назву. Закон визначає чіткий порядок видання і внутрішнього та зовнішнього оформлення індивідуального правового акта. Наприклад, письмові акти, які приймаються правоохоронними органами, повинні мати вступну частину (найменування акта, назву органу, який видав акт, час видання, адресат), описувальну частину (фактичні обставини справи), мотиваційну частину (обґрунтування прийнятого рішення), резолютивну частину (зміст рішення у справі);

•правозастосовчий акт викликає початок, зміну або припинення правових відносин. На підставі акта застосування у конкретних осіб виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Класифікація актів застосування норм права така.

1. За формою зовнішнього вираження: письмовий акт; усний акт; конклюдентний акт. 2. За способом прийняття: колегіальні та одноособові.

3. За суб'єктом прийняття: акти парламенту, акти глави держави, акти виконавчих органів, рішення судів, акти нотаріату, акти прокурорського нагляду, акти місцевих органів влади, акти керівників підприємств, установ, організацій та ін.

Тлумачення права - це діяльність по розкриттю втримування .правових норм. Розрізняють

1)тлумачення-з'ясування, тобто розкриття втримування нормативного приписання "для себе";

2)тлумачення-роз'яснення, тобто розкриття втримування нормативного приписання "для інших".

Необхідність тлумачення обумовлена викладом утримування норм права в текстах нормативно-правових актів і інших актівдокументів, що ставляться до джерел права. Формулювання норм права відрізняються стислістю, лаконічністю, використанням спеціальної термінології. Правильне з'ясування змісту текстуальних формулювань норм права завжди вимагає високого рівня розумової діяльності.

Тлумачення норм права - важлива ланка в процесі їхнього застосування. Наприклад, винесенню рішення по юридичній справі судом завжди передує юридична оцінка фактичних обставин даної справи. Ця оцінка припускає попередній скрупульозний аналіз утримування відповідних юридичних норм. Установлення не мнимого, а дійсного втримування норм права при аналізі текстів законоположень може бути пов'язане з використанням описаних у спеціальній юридичній літературі способів тлумачення: граматичного, логічного, систематичного, історичного. Суб'єктами тлумачення можуть бути юриста-практики, учений^-учені- учені-юрист-учені й взагалі будь-які особи. Але значення роз'яснення втримування законоустановлений завжди по-різному по юридичній обов'язковості Роз'яснення^-роз'яснення-тлумачення-роз'яснення може мати офіційний і неофіційний характер. Офіційне тлумачення певним

положенням нормативно-правового акту може дати орган, що видав цей акт (наприклад, Верховна Рада України), або орган, якому відповідним законом надане право офіційного тлумачення норм права (наприклад, Конституційний Суд України). Акти офіційного тлумачення обов'язкові до застосування у випадках рішення юридичних справ, пов'язаних з нормами, які було дано таке тлумачення.

До числа таких актів ставляться, наприклад. Постанова Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 м, №423 "Про деякі питання застосування статей 4, 15 і 27 Закони України "Про державну службу" і ін.

83 Тлумачення норм права за об»єктом їх змісту та офіційне та неофіційне тлумачення

Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту - завершальний етап (результат) тлумачення значення і змісту норм права, що настає після застосування способів тлумачення (граматичного, систематичного, телеологічного, історико-політичного, функціонального) і полягає у встановленні ступеня відповідності змісту (смислу, мети) правової норми її текстовому оформленню і вираженню, у з'ясуванні співвідношення буквального значення юридичного тексту ("букви" закону) і дійсного змісту юридичних норм ("духу" закону).

Розрізняють три види тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту:

Буквальне (адекватне) тлумачення - роз'яснення, за якого дійсний зміст (смисл, мета) норми права відповідає буквальному текстовому вираженню, тобто "дух" і "буква" закону збігаються. За адекватного тлумачення текст норми права не змінюється навіть у випадках залучення всіх способів тлумачення. Буквально тлумачаться норми права, як правило, з чітко вираженим змістом, а також норми-дефініції. Наприклад, ст. 25 Сімейного кодексу України чітко визначає: "Жінка і чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі".

Поширювальне тлумачення - роз'яснення норм права, за якого їх дійсний зміст (смисл, мета) ширший за буквальний текст; "дух" закону ширший за його "букву". Наприклад, "судді незалежні та підкоряються тільки закону" - цей нормативний припис не вказує на народних засідателів, однак на них, як і на суддів, поширюється принцип незалежності; крім того він вказує на закон, маючи на увазі всю систему законодавчих актів України.

Обмежувальне тлумачення - роз'яснення норм права, за якого їх дійсний зміст (смисл, мета) вужчий за текстуальне вираження; "дух" закону вужчий за його "букву". Так, відповідно до ст. 202 Сімейного кодексу "повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які потребують допомоги, непрацездатні", однак цей обов'язок не може поширюватися на дітей, хоч і повнолітніх, але непрацездатних.

Застосовувати обмежувальне (як і розширювальне) тлумачення слід тоді, коли разом з нормою, яка тлумачиться, в законі містяться норми, що здатні звузити (або розширити) її зміст. Наявність виняткової норми, тобто норми, що робить виняток із загальної норми, вимагає уточнення норми, яка тлумачиться, у бік її обмеження (або розширення).

Обмежувальне і розширювальне тлумачення вимагає обов'язкового застосування системного способу тлумачення, що дає змогу уточнити зміст норми, яка тлумачиться.

Не допускається поширювальне тлумачення: 1) за наявності вичерпного переліку, що міститься в правових приписах нормативноправового акта; 2) за наявністю положень, які є винятком із загального правила. Не допускається обмежувальне тлумачення за наявності незавершених переліків.

Результатом тлумачення правових норм має бути визначеність ("так", "ні"), а не двозначність ("і так, і ні") у висновках того, хто тлумачить зміст юридичних норм. Результати тлумачення не можуть виходити за межі норми, яка тлумачиться. Тлумачення, як правило, становить тільки конкретизуюче судження про норму права, але не новий нормативний припис.

Вирішальним у визначенні видів тлумачення правових норм є суб'єкт - особа або орган, що здійснює це тлумачення. Тлумачити норми права можуть усі суб'єкти права. Суб'єктами тлумачення норм права є органи законодавчої і виконавчої влади, судові і прокурорські органи, юридичні і фізичні особи. Суб'єктами тлумачення є національні і міжнародні установи - Конституційний Суд України, Європейський Суд з прав людини, Комітет ООН з прав людини та ін.. Проте значення такого тлумачення, його юридична обов'язковість неоднакові. Залежно від суб'єктів тлумачення воно має різне юридичне значення і різні наслідки.

Розрізняють офіційне і неофіційне тлумачення за суб'єктами. Офіційне - це роз'яснення змісту (смислу, мети) правових норм, яке здійснюється вузьким специфічним колом уповноважених державних органів або посадових осіб в межах їх компетенції і має юридично обов'язкову силу для всіх, хто застосовує роз'яснювальні норми. Юридична природа офіційного тлумачення норм права полягає у забезпеченні однаковості розуміння законів і однаковості їхнього застосування на всій території держави. За сферою дії офіційне тлумачення може бути і нормативним, казуальним (правозастосовним).

- Нормативне тлумачення (загальне; формально обов'язкове для певної категорії справ, виражене в інтерпретаційних нормахаргументах на користь переконуючого розуміння правової норми):

а) автентичне - полягає у роз'ясненні змісту (смислу, мети) норм права органом, котрий її установив, тобто тлумачення виходить

від "автора" норм права. Суб'єктами такого тлумачення можуть бути всі нормотворчі органи; б) делеговане (легальне) - полягає в роз'ясненні точного змісту (смислу, мети) норми права компетентним органом, котрий її

(норму права) не встановлював, але уповноважений законом чи має доручення її тлумачити постійно або одноразово. Правом такого тлумачення в Україні володіє Конституційний Суд (рішення), Пленум Верховного Суду (постанови); Вищий господарський суд (роз'яснення/рекомендації) та ін. Усі роз'яснення судів є рекомендаційними для суб'єктів, що підпадають під їх юрисдикцію, але вони можуть набути обов'язкового характеру.

Казуальне (індивідуальне) тлумачення (конкретне, обов'язкове тільки для конкретної справи (казусу), вирішенням якої зазвичай займаються суб'єкти правозастосовної діяльності):

а) судове-полягає в роз'ясненні змісту (смислу, мети) правових норм судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить своє вираження у вироках або рішеннях щодо цих справ; є серцевиною правозастосовної практики. Таке судове тлумачення стає частиною акта застосування права і не виходить за його межі68; б) адміністративне - полягає в роз'ясненні змісту (смислу, мети) правових норм міністерствами, відомствами, місцевою

державною адміністрацією; на відміну від судового тлумачення (коли норми права безпосередньо застосовуються в конкретному процесі), роз'яснення змісту норм адміністрацією виходить за межі конкретної справи і поширюється на відповідні органи. Воно знаходить вираження в рішенні контрольних органів, зокрема інспекцій, та ін.

o Неофіційне - вид з'ясування та роз'яснення змісту (смислу, мети) правових норм, що не мають на те офіційних повноважень, а відтак воно не має юридично обов'язкової сили. Наприклад, тлумачення статті закону професором права допомагає юридичній практиці і здатне вплинути на офіційне тлумачення. Однак воно не є загальнообов'язковим, не є легальним. Неофіційне тлумачення має силу суспільної думки, індивідуального авторитету особи інтерпретатора, формує те інтелектуальне, вольове і моральне юридичне середовище, з якого правозастосувачі та інші зацікавлені особи черпають свої уявлення про правову законність і справедливість вирішення юридичної справи. Неофіційно тлумачити може будь-який суб'єкт права. Отже, відмінності між неофіційним і офіційним тлумаченням проводяться по лінії їх обов'язковості і необов'язковості для правозастосовних органів. Види неофіційного тлумачення за характерам діяльності суб'єктів тлумачення: компетентно-юридичне, компетентно-юридичне, повсякденне:

o Компетентно-юридичне; а) доктринальне (наукове) - з'ясування і роз'яснення змісту (смислу, мети) норм права виходить від учених, науково-дослідних і навчальних юридичних установ, зовні виражається у науково-практичних коментарях до законодавства, експертних висновках, наукових публікаціях та висновках наукових конференцій, семінарів тощо; б) професійне (практичне) - з'ясування і роз'яснення змісту (смислу, мети) норм права здійснюється фахівцями з вищою юридичною освітою, практикуючими юристами (наприклад, прокурором і адвокатом у судовому процесі). І наукове, і практичне тлумачення впливають на діяльність - нормотворчу (правова експертиза законопроектів) і правозастосовну (використання аналогії права). Висновки компетентно-юридичного тлумачення (науково-практичних коментарів; наукових досліджень, викладених в монографіях, дисертаціях, матеріалах наукових конференцій тощо) нерідко становлять зміст офіційного тлумачення, але воно не має обов'язкової сили.

o Компетентно-неюридичне - з'ясування і роз'яснення змісту (смислу, мети) норм права здійснюються фахівцями неюридичних галузей науки - біології, медицини, економіки, екології, фізики, політики та ін. Особливого значення компетентно-неправове тлумачення набуває при застосуванні спеціальних законів про трансплантацію органів, психіатричну допомогу, трубопровідний транспорт, атомні електростанції, режим інвестиційної діяльності тощо. Таке тлумачення сприяє більш усвідомленій реалізації норм права в тій галузі, де суб'єкт тлумачення є компетентним. Його рівень вищий за повсякденне тлумачення.

o Повсякденне - з'ясування і роз'яснення змісту (смислу, мети) норм права здійснюється будь-якими суб'єктами права на основі життєвого досвіду, фактів повсякденного життя відповідно до рівня їх правосвідомості, юридичної освіченості. Воно виражає правові почуття, емоції, уявлення, що діють у сфері психіки особи у зв'язку з використанням прав, виконанням обов'язків, додержанням заборон, а також ставлення до права в цілому і конкретного нормативно-правовою акта зокрема

84) Правовідносини --це врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв'язку між правомочними і зобов'язаними суб'єктами — носіями суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності — і забезпечуються державою.

Ознаки правовідносин:

1. Становлять різновид суспільних відносин, соціальний зв'язок.

Правовідносини складаються між людьми або колективами як суб'єктами права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів. Не може бути правовідносин з тваринами, рослинами, предметами. Відносини з ними є, але не за допомогою права. За негуманне поводження з собакою людина відповідає не перед собакою, а перед органами, що покликані захищати тварин.

2.Є ідеологічними відносинами —результатом свідомої діяльності (поведінки) людей. Правовідносини не можуть виникати, не проходячи через свідомість людей: норми права не можуть вплинути на людину, її поведінку, доки зміст правових норм не усвідомиться людьми, не стане їх правосвідомістю.

3.Є вольовими відносинами, які проявляються в двох аспектах:

а) у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки правовідносини виникають на підставі правових норм; б) у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин — вони зв'язані предметом інтересу, досягненням його результату.

Правда, правовідносини можуть виникати і припинятися поза волею (інтересом) їх учасників (наприклад, потерплий від злочину всупереч своєму бажанню залучається у кримінально-процесуальні правовідносини зі злочинцем і судом). Однак реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення волі (інтересу) їх учасників. При цьому є правовідносини, для виникнення яких необхідне волевиявлення всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), а є правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з учасників (проведення обшуку).

4. Виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настання передбачених

правовою нормою фактів. Правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, або, інакше, норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх індивідуалізація стосовно суб'єктів і реальних ситуацій. У нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі. Проте не можна вважати, що наявність правових норм автоматично призводить до виникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли правові норми реалізуються, але правовідносин немає. Правда, таке трапляється вкрай рідко, наприклад, виникнення правовідносин у разі вирішення справи на підставі аналогії права.

5.Мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою взаємного зв'язку між конкретними суб'єктами через їх права, обов'язки, повноваження і відповідальність, які закріплені в правових нормах. Одна сторона має точно визначені суб'єктивні юридичні права (правомочна сторона), на іншу покладені відповідні суб'єктивні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Повноваження -- прерогатива державних органів і посадових осіб. Юридична відповідальність — елемент вторинного характеру, який реалізується в результаті вчиненого правопорушення. Основний зміст правовідносин — суб'єктивне юридичне право і суб'єктивний юридичний обов'язок.

Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов'язках. Правам однієї сторони відповідають обов'язки іншої. Наприклад, одна сторона — кредитор — має право на одержання боргу, а інша — боржник — обов'язок повернути борг. У деяких правовідносинах кожна сторона має і права, і обов'язки (фізичні особи), правомочності і відповідальність (посадові особи).

Ступінь конкретизації сторін може бути різним: а) точно визначена зобов'язана сторона; б) точно визначена лише правомочна сторона, а коло зобов'язаних осіб не визначено; в) точно визначені обидві сторони.

6.Охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу. У більшості випадків суб'єктивні права і юридичні обов'язки здійснюються без застосування примусових заходів. У разі потреби зацікавлена сторона може звернутися до компетентного державного органу, який виносить рішення (акт застосування права) з чітким визначенням прав і обов'язків сторін. Можливість державного примусу створює режим соціальної захищеності, безпеки, законності.

85 Структура правовідносин. Правосуб»єктність фізичних осіб у правовідносинах

До складу правовідносин входять такі елементи: 1) суб'єкти; 2) об'єкт; 3) суб'єктивне право; 4) юридичний обов'язок. Правовідносини складають основну сферу суспільного цивілізованого життя.

Суб'єкти, або суб'єктний склад, — це сукупність осіб, які беруть участь у правовідносинах (якнайменше дві — правомочний і зобов'язаний).

Об'єктом є те, з приводу чого виникає і здійснюється діяльність його суб'єктів.

Зміст — це суб'єктивні права, обов'язки, повноваження, відповідальність суб'єктів правовідносин, а також структура змісту — спосіб взаємозв'язку, що виникає на підставі суб'єктивних прав, обов'язків, повноважень, відповідальності. Структура змісту правовідносин утворює не зв'язок її змістовних елементів (суб'єктивних прав, обов'язків, повноважень, відповідальності), а той правовий зв'язок, який виникає на їх підставі з приводу домагання чогось. Інакше кажучи, це юридичне взаємне становище суб'єктів, яке визначає, формує їх поведінку через кореспондуючі один одному права і обов'язки заради задоволення їх інтересів. Структура змісту правовідносин може бути простою і складною.

Юридичний факт є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин.

Підставою виникнення, припинення чи зміни правовідносин є норми права. Отже, правовідносини — один із основних каналів переведення права у площину соціальної дійсності, інтересів людей та їх об'єднань.

Норми права і правовідносини органічно взаємопов'язані і являють собою до деякої міри єдине ціле. Це невелика, але чітка динамічна система, у якій два компонента кореспондують один одного. Норма поза правовідносинами мертва, правовідносини без норми неможливі. Вони співвідносяться як причина і наслідок — перша передує другому.

Зв'язок норми права і правовідносин виражений у наступному:

1.Правові відносини виникають і функціонують тільки на основі норм права. Суб'єкти не можуть самі, поза цими нормами, тобто всуперечить волі держави, встановлювати вигідні їм правовідносини — такі відносини офіційна влада не буде охороняти.

2.Правовідносини — форма реалізації юридичної норми, спосіб втілення її в життя. Саме у правовідносинах знаходиться реальна сила і ефективність державного припису. Правовідносини — це норма права в дії. Кінцеві цілі їх у принципі збігаються, вони покликані врегулювати ті чи інші суспільні відносини, координувати взаємну поведінку відповідних фізичних і юридичних осіб.

3.Норма права і правовідносини є складовими частинами (елементами) єдиного механізму правового регулювання і виконують у ньому, крім власних, деякі спільні функції.

4.Норма права у своїй гіпотезі вказує на умови виникнення правовідносин, у диспозиції — на права і обов'язки їх суб'єктів, у санкції — на можливі наслідки у випадку порушення даної норми. Норма права містить у собі модель реальних суспільних відносин, а отже, і правовідносин як їх юридичної форми.

Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність

(можливість) бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздат-ності) фізичної особи лежать два критерії:

-вікова характеристика (певний вік);

-зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад правосуб'єктності фізичної особи:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю

особи.

Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття, і Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім

цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.

Уцивільному праві є градація різних ступенів дієздатності. Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна (відносна) дієздатність: 14 — 18 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), 15—18 (за чинним законодавством).

Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду. Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством).

Обмежена дієздатність виражається в такому:

• обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;

• обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб — батьків, опікунів або піклувальників. Отже, правосуб'єктність -- категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але недієздатної особи може виступати її законний представник.

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними., Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Правосуб'єктність фізичних осіб може бути: загальною спеціальною індивідуальною

Уконкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності.

Правосуб'єктність -- юридична передумова для визнання особи носієм відповідного правового статусу (див. § «Правовий статус особи»).

86) Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Терміни «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає к громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина — самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними'.

' Є, однак, точка зору білоруських учених про розрізнення понять правового статусу та правового становища особи. У поняття правовий статус вони включають статутні права і обов'язки, тобто такі, що формуються у вигляді