ShPORI_TDP
.pdfУпарламентській монархії влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави — виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави (прем'єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому підзвітний.
Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція, Данія та ін.).
Удуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм прем'єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право відкладального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту. Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інтереси феодалів (їх переважно виражає монарх) і інтереси буржуазії (їх представляє парламент).
В історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна); буржуазна; соціалістична. Є: парламентська Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина)
президентська Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентсь-ким шляхом — прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак)
змішана (напівпрезидентська) Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єрміністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція)
23)На сучасному етапі розвитку України питання про форму держави набуває особливого значення, адже воно стосується найважливіших аспектів організації та діяльності молодої суверенної держави. Тому правильне розуміння відповідних теоретичних положень, що виходять з аналізу світового досвіду державно-правового будівництва, застосування їх до конкретних умов і національних традицій може суттєво сприяти створенню життєздатної форми Української держави, яка забезпечить прогресивний розвиток і розквіт усього суспільства.
В Україні відбуваються процеси становлення і розвитку демократичного державно-правового режиму, основи якого знайшли своє закріплення в Конституції України 1996 р. Відповідно до ст. 1 Конституції Україна проголошується суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
Конституція характеризує Україну як демократичну державу,яка за формою правління є республікою (ст. 5). Про демократичний характер нашої держави свідчить те, що законодавчий орган,Президент України, місцеві ради обираються громадянами України на принципах періодичних, конкурентних, вільних виборів.
Україна має змішану форму правління. У результаті внесеннязмін і доповнень до Конституції України законом від 8 грудня2004 р. Україна є парламентсько-президентською республікою. Частина 2 ст. 2 Конституції закріплює положення про те, щоза своїм державним устроєм Україна є унітарною державою.Автономна Республіка Крим має статус адміністративно-територіальної одиниці, є невід'ємною складовою частиною України. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним та культурним реаліям.
24)Соціальне призначення держави — постійна і досить дискусійна проблема. Багато хто з мислителів намагалися охарактеризувати значення держави для існування і розвитку суспільства. Так, Платон (виходячи із своїх поглядів на суспільство, державу і право) стверджував, що призначення держави полягає у підтримці моралі. Слід зазначити, що у багатьох мислителів античного світу та середніх віків розуміння призначення держави залежало від їх філософських і політичних поглядів. Наприклад, Г. Гроцій — утвердження загального блага, а Ж.-Ж. Руссо вважав, що призначення держави — це забезпечення загальної свободи.
Питання про соціальне призначення держави в радянській юридичній літературі не було предметом глибокого вивчення. Більшість дослідників приділяли увагу класовій її сутності. Оцінка соціального призначення держави, державної влади довгий час була визначеною: держава — це політична організація пануючого класу, що здійснює державну владу у власних інтересах.
Зміст діяльності буржуазних держав почав серйозно змінюватися лише у XX ст. Причин, що спричинили такі зміни, було декілька: серйозні економічні кризи, гострі класові сутички, зростання революційних рухів, актуалізація проблеми прав людини тощо.
Проте одним з наймогутніших факторів, що вплинули на діяльність багатьох буржуазних держав, було створення соціалістичного табору. В соціалістичних країнах достатньо швидко і ефективно вирішувалися завдання покращання освіти, охорони здоров'я, науки, культури, пенсійного забезпечення, охорони материнства і дитинства, успішно розвивалися інститути залучення народних мас до управління державою. Для буржуазних держав це було таким собі викликом, який обумовив швидке вирішення багатьох соціальних завдань, що грунтувалися на достатньо міцній
економічній базі.
Крім того, слід враховувати й те, що після Другої світової війни до влади у багатьох буржуазних країнах прийшли соціалісти і соціал-демократи (Швеція, Австрія, Німеччина, Італія, Норвегія, Данія, Великобританія, Канада, а потім Греція, Іспанія, Португалія тощо). У деяких країнах була сформована досить велика державна власність, що дозволяло державам займати вагому позицію стосовно приватного капіталу.
Крім того, після Другої світової війни більшість європейських країн прийняли демократичні конституції, що дозволяли всім прошаркам населення досить активно впливати на результати виборів органів влади, брати у них участь, боротися за свої права.
Насильство, подолання виступів проти влади у політиці відходять на другий план, надаючи місце виваженим, розумним, правовим засобам вирішення суперечностей.
Урозвинутих західних демократіях у післявоєнні роки держава все більше стає засобом подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства, а через досягнення загального компромісу. Звідси — поширене використання таких загальнодемократичних ідей та інститутів, як розподіл влади, верховенство закону, плюралізм думок, висока роль суду, гласність тощо. Все це дозволяє охарактеризувати державу як засіб соціального компромісу — за змістом, і як правову — за формою.
Унаш час необхідно об'єктивніше підходити до оцінки соціального призначення сучасної держави. Очевидно, що держава часто здійснює заходи, які відповідають інтересам всього суспільства, всіх соціальних груп, всіх прошарків населення (наприклад, будівництво шляхів, боротьба зі стихійними лихами, охорона природи, підтримання громадського порядку, боротьба зі злочинністю, підтримання науки, культури, мистецтва, охорони здоров'я тощо).
Характеризуючи сучасну державу, не можна стверджувати, що вона має таке ж соціальне призначення, як і держава 300—400 років тому. Соціальна складова у процесі розвитку держави постійно зростає, особливо в епоху науковотехнічних революцій.
Таким чином, соціальне призначення сучасної держави полягає у її різноманітті, широкій сфері діяльності, спрямованій на нормальне, безконфліктне існування суспільства.
Сучасна держава — соціальний арбітр, орган керівництва загальними справами, організатор багатьох важливих заходів, без здійснення яких неможливе функціонування суспільства. Одне з перших місць у цьому процесі належить закріпленню, забезпеченню прав і свобод людини, екологічній безпеці, технічному прогресу, здоров'ю нації, безконфліктному існуванню суспільства, забезпеченню гідного прожиткового рівня, підтримання науки, культури, освіти. Держава повинна перешкоджати різкій диференціації суспільства, щоб уникати гострих соціальних конфліктів. Сучасна держава виступає суб'єктом легалізованого примусу, тобто вона повинна впливати на ті прошарки населення, групи, окремих людей, які є суспільно небезпечними. Її компетентні органи зобов'язані стримувати тих, хто характеризується суспільно небезпечною поведінкою, вони здійснюють певний соціальний контроль за дотриманням законів, принципів, правил людського співжиття.
Саме універсальний характер діяльності держави в сучасному світі спонукає до виконання нею нових функцій, що не характерні для минулих історичних епох. Однією з таких функцій є соціальна. Якщо її не розвивати, це призведе до соціального безправ'я, серйозних конфліктів у суспільстві.
Сучасна держава проводить активну соціальну політику, що полягає у врегулюванні і вирішенні соціальних проблем, досягаючи соціальної справедливості у відносинах між підприємцями, виробниками, споживачами, забезпечуючи інтереси малозабезпечених верств населення, що потребують соціальної підтримки.
25) Функції держави — головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність. Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними. Відбивають реалізацію загальносоціальних, або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об'єктивне існування людей. Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності.
Функції держави за засобами її діяльності:
законодавча;
виконавча (управлінська);
судова;
правоохоронна;
інформаційна.
Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні. Внутрішні функції забезпечують внутрішню політику держави:
1)політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;
2)економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;
3)оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;
4)соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю,
життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;
5)екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;
6)культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;
7)інформаційна — організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;
8)правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.
Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи: регулятивні та правоохоронні. Зовнішні функції забезпечують зовнішню політику держави:
1)політична (дипломатична) — встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;
2)економічна — встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки;
3)екологічна — підтримання екологічного виживання на планеті;
4)культурна (гуманітарна) — підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном;
5)інформаційна — участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;
6)оборона держави — захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними засобами;
7)підтримання світового правопорядку -- участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.
У зовнішніх функціях держави можна виділити два основні напрямки: зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони країни) і зовнішньоекономічна діяльність.
Особливості класових функцій експлуататорської держави Внутрішні 1. Функція придушення пригноблених класів. 2. Функція охорони приватної власності експлуататорів на
засоби виробництва. 3. Функція ідеологічного придушення своїх класових і політичних супротивників.
Зовнішні 1. Функція захоплення чужих територій. 2. Функція придушення визвольних рухів. 3. Функція охорони інтересів пануючих класів від посягання на них ззовні.
27) Форми і методи здійснення функцій держави. Функції держави здійснюються у визначених формах і визначених методах. Форми здійснення функцій характеризують зв'язок держави з правом як одним з основних засобів володарювання. Через право держава проводить у життя свої функції, свої економічні, політичні, ідеологічні задачі. В одних випадках держава видає юридичні норми, в інші - організує їхнє виконання, у третіх - забезпечує, охороняє їх. У залежності від цього і розрізняють три основні форми здійснення функцій:
1.Правотворча - державна діяльність, що виражається в розробці і прийнятті юридичних норм, у яких закріплюються програми діяльності людей. Вона полягає у виданні нормативних актів, тобто актів, що встановлюють нові норми, чи змінюють скасовують старі.
2.Правовиконавча - державна діяльність, що виражається у вживання заходів по виконанню норм права. Вона складається головним чином у виданні владних індивідуальних актів, тобто актів, розрахованих тільки на даний, індивідуальний випадок (наприклад, видання разового планового акта по будівництву, призначення громадянина на посаду.)
3.Правозабезпечувальна (правоохоронна) - державна діяльність, що виражається головним чином у контролі і нагляді за дотриманням і виконанням норм , а також у застосування примусових мір до їхніх порушників. У процесі здійснення даної функції зважуються юридичні справи, зв'язані з застосуванням юридичних санкцій, суперечками між окремими особами і т.д.
Методи здійснення функцій можна розділити на правові і неправові (організаційні). Правовий метод реалізується за допомогою трьох вищезгаданих форм, а з числа неправових варто виділити: економічні (дотації, держзамовлення, кредитування, регулювання цін і ін.); політичні (узгодження позицій різних політичних плинів, міжнародні переговори й ін.); ідеологічні (звертання до населення, заклики і т.д.); власне організаційні (планування, програмування, контроль і ін.).
Важливо, що неправові методи нерідко реалізуються через правове регулювання (напр., твердження плану наказом, нормативне закріплення цін і т.д.).
33. Соціальна природа, значення і призначення державної служби зумовлюють і відповідний характер її функціонування.
У демократичному суспільстві, в умовах правової, соціальної держави функціонування державної служби за своїм
характером являє собою процес служіння народу і державі. Важливо тільки, щоб сама політична система, передусім в особі держави, мала справді народний характер, жила інтересами і сподіваннями народу.
Унових історичних умовах докорінно змінюється уявлення про силу держави. Вона полягає у справді демократичних порядках. Держава сильна тоді, коли виражає інтереси народу, принаймні, його більшості, коли здійснюється координація діяльності державних органів з інститутами громадянського суспільства. Завдяки такій координації створюється формальна та неформальна система створення і здійснення політики держави.
Усвою чергу, державна служба, поєднуючи зусилля соціуму і держави, сприяє її процвітанню, зміцненню міжнародних і внутрішніх позицій. Процвітаюча держава — це завжди джерело патріотизму, гордості за свою вітчизну, її державні символи, такі як гімн, герб, прапор.
Існуючі в суспільстві протиріччя можуть призвести до протистояння частини народу і державних структур, що і спостерігається в сучасній Україні. Значна частина населення незадоволена соціальною ціною здійснюваних у країні економічних і політичних реформ. У цих умовах державна служба виявилася в кризовому стані. Криза призвела до значної деформації соціального характеру її функціонування, до знецінення діяльності державних службовців в очах значної частини народу.
Соціальний характер функціонування державної служби виявляється у таких функціях. Функція соціальної організації. Поняття «організація» вживається у трьох значеннях:
1) внутрішня упорядкованість, узгодженість взаємодії більш-менш диференційованих та автономних частин цілого, що обумовлене його побудовою; 2) сукупність процесів або дій, які ведуть до утворення і вдосконалення взаємозв’язків між частинами цілого;
3) поєднання людей, які сумісно реалізують деяку програму або мету та діють на основі певних процедур і правил. Державна служба має бути зразком організації і справляти керуючий вплив на інші інститути суспільства.
Для правової, демократичної, соціальної держави це обумовлює чітке правове врегулювання цільового функціонування державної служби, високий рівень професіоналізму і культури державних службовців, результативну та ефективну діяльність органів державної влади, застосування сучасних інформаційних технологій та адаптації передового досвіду управління і державної служби.
Державна служба являє собою складову соціальної системи, що виконує важливу функцію соціальної комунікації. Органи державної влади є місцем, де відбувається безпосередній контакт держави і громадянина, налагоджується їх взаємодія. При цьому вивчається громадська думка, ставлення громадян до різних державних актів. Державною службою реалізується політика держави, враховуються місцеві, регіональні особливості в процесі її проведення. Тому державна служба, виступаючи як інформаційно-комунікаційна система, являє собою розгалужену мережу ліній комунікацій і баз даних, що забезпечують рух інформації, надходження її в усі структури, підрозділи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Для цього державна служба використовує сучасні інформаційні технології, утворює і використовує спеціалізовані банки даних, систему інформаційно-аналітичних служб, взаємодіє з різними засобами масової інформації.
Державна служба здійснює також функцію соціальної інформації. Державний апарат є носієм інформації. Внаслідок цього в системі державної служби виникають зв’язки і відносини з приводу володіння інформацією та її використання.
Велике практичне значення для функціонування державної служби має функція регулювання. Вона випливає з самого стану державної служби як сполучної ланки між державою і соціумом. Раніше вже йшлося про регулюючу роль державної служби в організації взаємодії між інститутами держави та інститутами громадянського суспільства. Від імені держави вона регулює відносини у сфері праці, власності, житла тощо.
Державна служба виконує дуже важливу для країни виховну функцію. Вона затверджує у свідомості громадян країни мир і злагоду, добро і справедливість, любов до Вітчизни, повагу до пам’яті предків і демократичних основ української державності, до гуманістичних цінностей суспільства всіма доступними їй формами і методами.
Дуже важливою в соціальному плані є функція контролю. Правильно здійснюваний контроль дає змогу забезпечити дотримання конституційних положень і правових норм усіма органами державної влади, суспільними інститутами і громадянами. У межах державної служби пріоритетним постає управлінський контроль. Він дозволяє відстежувати ситуацію, що складається, коригувати прийняття рішення, оптимізувати управлінську діяльність. Потрібно встановити і соціальний контроль за діяльністю органів державної влади з боку інститутів громадянського суспільства і громадян. Поки що такий контроль є слабким місцем функціонування існуючої в Україні системи державного управління. Тому і мають бути вироблені відповідні механізми здійснення соціального контролю.
Отже, соціальний зміст державної служби віддзеркалюється через забезпечення прав і свобод громадян, їх суспільний добробут, задоволення законних вимог, збереження громадянської гідності.
Соціальна сутність функціонування державної служби значною мірою визначається: політичними, професійними та особистісними якостями державних службовців; демократичними процедурами управлінської діяльності державних службовців.
Завершуючи характеристику державної служби як соціального інституту, потрібно особливо підкреслити її чутливе реагування на у зміни суспільстві. Процес демократизації суспільного життя, що спостерігається в країнах Заходу і що відбувається в цей час в Україні, зрозуміло, позначається і на державній службі. Вона все більшою мірою перетворюється в систему задоволення запитів населення, надання різноманітних адміністративних послуг своїм клієнтам. Тим самим долається відчуження громадян від державного апарату, створюється обстановка соціального партнерства, що сприяє стабілізації суспільства, розвитку його на справді демократичній основі.
Аналіз державної служби як соціального інституту свідчить про соціальну обумовленість виникнення і розвитку цього феномена суспільних відносин, залежності соціальної природи державної служби від політичного устрою суспільства, типу держави, складу державних службовців з властивими їм якостями, її всебічного зв’язку з іншими соціальними інститутами.
Виконуючи роль сполучної ланки між державою і громадянським суспільством, державна служба на демократичному етапі розвитку суспільної системи служить інтересам громадян, є важливим чинником здійснення соціальних, економічних і політичних перетворень.
34) Демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів. Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:
1)визнанням народу вищим джерелом влади;
2)виборністю основних органів держави;
3)рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;
4)підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.
Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:
(1)додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;
(2)конституційне обмеження влади більшості над меншістю;
(3)повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;
(4)верховенство закону;
(5)поділ влади та ін. Розглянемо ознаки демократії.
1. Демократія має державний характер:
а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень; б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;
в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
2. Демократія має політичний характер:
а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок -партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.
Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм: 1) загальне право голосу; 2) рівність при виборах; 3) таємне голосування; 4) прямі вибори тощо. б) ґрунтується па політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.
3.Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини ..
4.Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства — до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж — і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту.
5.Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки.
35) Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма демократії — це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:
1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) — здійснюється у двох формах: прямій та непрямій:
Пряма — представницька демократія - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування)
Непряма — безпосередня демократіяформа народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє
виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори).
2.Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом:
3.Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів.
Види демократії класифікують за сферами суспільного життя: - економічна; - соціальна; — політична; - культурнодуховна та ін.
Форми демократії знаходять свій прояв у її інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.). Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.
Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності — його юридичне оформлення, узаконення.
За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії: Структурні - сесії парламентів — депутатські комісії - народні контролери тощо Функціональні- депутатські запити - накази виборців - громадська думка тощо За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії:
Імперативні • мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян: - референдум конституційний та законодавчий; — вибори; — накази виборців та ін.
Консультативні• мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян: - - референдум консультативний; всенародне обговорення законопроектів; — мітинги; — анкетування та ін.
У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.
Вибори — форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.
Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю свободно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього.
Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною).
Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами. Референдум— засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.
Референдуми за предметом проведення:
• конституційний — на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;
• законодавчі — на всенародне голосування виносяться проект закону або чинний закон;
• консультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя.
Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:
• обов'язковий — предметом референдуму є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України);
• факультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).
За територією проведення референдум може бути:
(1) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються референдумом.
Відповідно до Конституції України (ст. 72) загальнонаціональний, усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом. Призначення всеукраїнського референдуму відбувається відповідно до народної ініціативи за вимогою не менш як 3 мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній області. Референдум в Україні не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Як уже зазначалося, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
(2) Місцевим — проводиться в межах окремих суб'єктів федерації (у федеративній державі) або адміністративнотериторіальних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із метою вирішення найважливіших питань місцевого значення.
36.принципи демократіїї. гарантіїї прав меншості 1. Зверхність права, правового закону, тобто існування закону для людини, а не людини для закону, гарантії прав особистості від свавілля політичної влади.
2. Плюралізм (від лат. pluralіs – множинний), тобто можливість існування різних думок, партій, організацій, ідеологій тощо. Згідно з цим принципом суспільно-політичне життя має складатись з діяльності численних взаємозалежних і
водночас автономних соціальних та політичних груп, партій, організацій, ідеї та програми яких вільно порівнюються та змагаються між собою. Проявом плюралізму в політичній системі є багатопартійність. Плюралізм гарантує існування свободи думки, совісті та віросповідання, громадсько-політичних об’єднань та ініціатив.
3.Поділ влади, тобто відокремлення виконавчої влади від законодавчої та незалежність судової влади, а також існування системи ―стримувань та противаг‖.
4.Принцип представництва. Залишком безпосередньої демократії у сучасних державах є лише референдуми.
5.Принцип взаємозв’язку свободи і відповідальності, прав і обов’язків.
6.Забезпечення інтересів більшості при гарантуванні прав меншості відстоювати власну позицію, відігравати свою роль у суспільному житті.
7.Гласність та врахування громадської думки. Гласність передбачає відкритість держави та державних діячів для критики з боку суспільства; доступність інформації, що має суспільне значення; розвинену та налагоджену систему засобів масової інформації, перш за все незалежних, тобто вільних від державно-політичної цензури. Гласність не може бути всеохоплюючою – її межі визначаються морально-правовим рівнем суспільства та стосуються сфери державних таємниць, які повинні бути чітко фіксовані законом; особистої честі та гідності, приниження яких також повинно каратись законом; та загальноприйнятних норм моралі та відносин між людьми, зокрема таких порушень цих норм, як порнографія, насильство, заклики до національної, релігійної та соціальної ворожнечі і т.ін. Свобода слова можлива лише якщо є відповідальність за це слово. Національні меншини можуть мешкати або компактно, або розкидано (дисперсно) на території держави, утвореної "статусною" або "титульною" нацією. У будь-якому разі вони мають усі права, які має нація, що дала назву державі. Винятком (у ряді випадків) є право національних меншин на політичне самовизначення. Проте права національних меншин потребують спеціального механізму забезпечення, тому що в умовах інонаціонального оточення набувають специфічного характеру.
гарантії прав меншості Значну увагу правам національних меншин приділяє ООН. У преамбулі до Статуту ООН відзначається "рівність прав
великих і малих націй". Відповідно до рішень ООН національні меншини мають:
- право проживати в місцях традиційного історичного поселення (забороняються їх депортація, примусове переселення); - право на неасиміляцію;
право на одержання пропорційної частки централізованих державних фондів, які виділяються для відповідних цілей; - право на участь у прийнятті державних рішень, на представництво в законодавчих та інших колегіальних органах держави; - право на недискримінацію;
- право на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, погроз, приниження і обмеження.
37) Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.
Ознаки основних прав людини:
1)можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;
2)можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права,
3)можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;
4)можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;
5)можливості, що мають правовий характер, оскільки внесеш до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.
Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:
• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами, суспільства;
• мораль суспільства, що переважає у даний період;
• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).
Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин
— людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в
міжнародне-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави. Відмінності між правами людини і громадянина:
Права людини Позатериторіальні -- існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою Загальносоціальні — належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не
завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини)
— реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де 6 не знаходилася людина Права громадянина Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави Спеціально-соціальні (юридичні)
-закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа
-реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державою
Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеалі повинні збігатися, оскільки:
•здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та міжнародного права;
•громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав людини.
38)У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини.
Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права. Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.
Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.
Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.
Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).
Становлення третього покоління прав людини (права людини — частина прав людства) пов'язано з національновизвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (осо5диво конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.
39)Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія – це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина стосовно держави, державної влади та інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, вимог і міркувань політичного порядку або право громадянина на невтручання органів держави та інших громадян у сферу його особистих переконань.
Права людини охоплюють різні аспекти її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги. Тому поділ прав людини на відповідні групи має не тільки пізнавальне, а й практичне значення.
Позитивні права людини фіксують обов'язки держави, осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага, здійснювати певні дії (право на соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, гідний життєвий рівень тощо).
Здійснення позитивних прав неможливо без наявності У держави достатніх ресурсів. їх конкретне наповнення прямо залежить від багатства країни і демократичності її політичної системи.
Негативні права визначають обов'язки держави та інших, людей стримуватися від тих або інших дій у ставленні до особи. Держава в таких умовах охороняє індивіда, особу від небажаних втручань і обмежень, що порушують їх свободу. Такі права є основні, абсолютні. їх здійснення, реалізація не залежить від ресурсів, засобів держави, рівня соціально-економічного розвитку суспільства, держави. Основу індивідуальної свободи людини і складають негативні права. Юридичне закріплення такої груп прав і свобод людини є Білль про права конституції США, зміст якого спрямований на охорону особи від різноманітних несправедливих і небажаних посягань з боку держави, владних структур. Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особистісні, політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист. Утім існують і інші класифікації прав і свобод людини. Зокрема, права людини розрізняють за сферою суспільних відносин, у яких ці права існують, називаючи громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та екологічні права. Така класифікація застосовується протягом багатьох років, ґрунтується на міжнародних документах. Іноді правознавці виділяють і так звані "новітні" права - "колективні" або солідарні - такі, як права народу, національних меншин чи інших соціальних груп чи асоціацій на самовизначення (правову самоідентифікацію), на розвиток, на здорове довкілля тощо. У сучасній юридичній науці поширені й інші точки зору щодо системи прав і свобод людини та її складових.
Зокрема, права і свободи людини можуть бути класифікованими: 1) за предметом конституційні права і свободи людини І громадянина поділяються на політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), інформаційні, екологічні; 2) за суб'єктами -це Індивідуальні та колективні права; права І свободи громадян України та права 1 свободи Іноземців 1 осіб без громадянства; 3) за походженням - природні та позитивні (похідні); 4) за віковою приналежністю - права дитини, права молоді; права людей похилого віку; 5) за статевою приналежністю - права жінки тощо. У своїй сукупності ці права і свободи утворюють систему основних прав і свобод людини і громадянина, основними елементами якої традиційно вважають громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина.
40) Проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів, ніщо без реальних гарантій його здійснення. Під гарантіями прав, свобод і обов'язків людини та громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист.
Без гарантій права свободи та обов'язки людини і громадянина перетворюються на своєрідні «заяви про наміри», що не мають ніякої цінності ні для особи, ні для суспільства.
Гарантії за сферою дії:
внутрішньодержавні (національні);
міжнародні.
Гарантії за способом викладення:
прості;
складні;
змішані.
Гарантії за підставою правового становища особи:
загальні;
спеціальні;
індивідуальні.
Загальні гарантії прав, свобод і обов'язків:
1.Соціально-економічні — єдність соціально-економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг, фінансових коштів, свобода економічної діяльності. Визнання і рівний захист усіх форм власності. Соціальне партнерство між людиною і державою, робітником і роботодавцем, захист конкуренції у підприємницькій діяльності.
2.Політичні — наявність розвиненої системи народовладдя, реальної можливості особи брати участь в управлінні державою безпосередньо або через представницькі органи. Політична багатоманітність. Можливість користуватися своїми правами та свободами, захищати свої інтереси. Поділ влади. Наявність незалежної конструктивної опозиції, політичного плюралізму та ін.
3.Ідеологічні (духовно-моральні) — ідеологічна багатоманітність. Заборона монополізації ідеології. Заборона релігійної, расової ворожнечі. Демократична громадська думка. Необхідний освітній рівень (загальнодоступність і безплатність освіти). Доступ до інформації та ін. Конституція України затвердила політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність і неможливість визнання державою будь-якої ідеології як обов'язкової (ст. 15).
4.Юридичні — система юридичних засобів і способів охорони і захисту прав людини і громадянина. Обов'язок держави забезпечити особі права на судовий захист та інші способи захисту, не заборонені законом, а також право на одержання кваліфікованої юридичної допомоги.
а) Юридичні гарантії стосуються насамперед правотворчої діяльності держави, способів закріплення прав людини і принципів дії фіксуючих їх норм, визначення порядку реалізації прав, форм їх охорони.
У кожній державі права людини закріплюються або в конституції, або в спеціально присвяченій ним декларації. У поточних законах і підзаконних юридичних актах передбачаються процедури, механізми реалізації і захисту основних
прав людини, закріплених у конституції. Норми про права людини можуть мати як пряму дію, так і дію через конкретні спеціальні закони, що встановлюють форми їхньої реалізації. Принцип прямої дії (закріплений у Конституції України) є демократичнішим, проте його реалізація припускає високий рівень правової культури.
За допомогою гарантій прав і свобод людини здійснюється їхнє забезпечення, тобто створення умов для їхнього здійснення. Забезпечення прав і свобод людини включає три елементи (напрямки) державної діяльності:
•створення умов для реалізації прав і свобод людини — шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій;
•охорона прав і свобод людини — шляхом проведення профілактики їх порушень;
•захист прав і свобод людини— відновлення порушеного правового статусу, притягнення порушників до юридичної відповідальності.
Юридичні гарантії прав людини поділяються на.
гарантії реалізації прав;
гарантії охорони прав;
гарантії захисту прав.
Гарантії охорони —встановлення меж здійснення прав і свобод, їх конкретизація в законодавстві; встановлення процедур, засобів заохочення, стимулювання, пільг для ініціативної реалізації прав; встановлення засобів профілактики і запобігання правопорушень.
Гарантії захисту - конституційний нагляд, контроль, відповідальність правопорушника; встановлення заходів відповідальності винних за порушення прав і свобод громадян; встановлення заходів захисту прав, відновлення порушеного права.
41. Фашистські ідеї державності . Анархістська концепція держави.
Фашистські ідеї державності — це суміш різних положень, метою яких є виправдання, заохочення найнижчих людських інстинктів. Однією з головних складових фашистської теорії є расизм, що поділяє людей за біологічними та соціальними ознаками на декілька груп (рас), одна з яких проголошується істинним представником людського роду. Тому завдання держави забезпечення процвітання панівної раси шляхом завоювання інших держав для розширення "життєвого простору", поширення "культурної раси". При цьому державні органи повинні керуватися партійними ідеологічними настановами, діями вождя, що є істиною в останній інстанції. У сфері міжнародних відносин фашизм виходить з культу грубої сили. Насилля проголошується найважливішим чинником розвитку, а гуманізм — проявом неповноцінності раси, спробою виправдання її слабовілля і боягузтва.
Анархістська концепція держави. Основна ідея анархізму полягає в необхідності створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально обмежуються можливості втручання держави в повсякденне життя суспільства та особи, а з іншого — максимально підвищується роль населення в управлінні суспільними справами.
Згідно з анархістськими поглядами, у зовнішніх відносинах на державу має покладатися лише забезпечення оборони країни та підтримання необхідних, насамперед економічних, зв'язків з іншими державами. Усередині країни функції держави повинні зводитися лише до прийняття невеликої кількості найважливіших законів, положення яких мають виняткове значення для існування і розвитку всієї країни, а також до забезпечення їх неухильної реалізації. Усі інші внутрішні питання мають вирішуватися населенням усієї країни або окремих частин її території безпосередньо (шляхом референдумів, зборів) чи органами місцевого самоврядування, що обираються населенням відповідних територій. Положення цієї концепції сприяють широкому розвитку місцевого самоврядування.
42. Концепція держави «загального благоденства»
Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж. Стречи та ін.) висунута у середині XX ст. щодо розвинутих капіталістичних держав (так званих «максимальних» держав). Ця теорія стала противагою, антиподом концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави), що відстоювала невтручання держави в економічну сферу, у відносини робітника та підприємця, у соціальні питання. Теорія держави «благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж.-М. Кейнса, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя є панацеєю від усіх соціальних негод, засобом згладжування класових суперечностей, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава трактувалася як надкласова, що втратила свою стару класову сутність завдяки встановленню прогресивних податків, перерозподілу національного доходу, наданню соціальних послуг та ін.
Концепція держави «загального благоденства» є одним із варіантів теорії соціальної держави (див. главу «Соціальна правова держава»). Як вважає французький соціолог Мішель Крозьє (1922 р.н.), сучасна соціальна держава має потребу в трансформації, перетворенні в «скромну державу», яка прагне поставити себе на службу суспільству, а не командувати ім. «Головною функцією такої держави повинне було б стати прагнення в першу чергу допомогти всім соціальним підсистемам, що складають суспільство, знайти найкращі регуляції змін і очолити суспільство, очолити хрестовий похід за інвестування в якість». Не можна змінити суспільство, не змінюючи державу.
43.Концепція національної держави
Концепція національної держави — головним у цій концепції є обґрунтування того, що основне призначення держави полягає в забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. В умовах формування національного ринку за часів феодалізму або в умовах боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея