TDP

На відміну від правоздатності дієздатність є набутою властивістю, що виражається в готовності особи до здійснення певних дій і вчинків, які передбачені законом і становлять його права й обов'язки (укладати угоди (угодоздатність); вступати в інші правовідносини в межах, установлених законом). Дієздатність є тим правовим інструментом, за допомогою якого громадянин перетворює свої права на реальні. Вона залежить від віку, фізичного стану особи (стану здоров'я), інших особистісних якостей людини, які з'являються в міру ЇЇ розумового, фізичного, соціального розвитку.

3. Деліктоздатність - здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. Вона нерозривно пов'язана з дієздатністю.

У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, в Україні кримінальній і адміністративній відповідальності піддягають особи, яким до здійснення злочину виповнилося 16 років, а за види злочинів підвищеної соціальної небезпеки (особливо тяжкі злочини) вона настає з 14 років. Не досягнувши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.

89. Поняття, ознаки, види правової поведінки Правова поведінка — це юридично значуща (тобто врегульована нормами права) поведінка особи, що спричиняє юридичні наслідки.

Ознаки:

Має соціальне значення як соціально корисна (правомірна поведінка) або як соціально шкідлива (правопорушення), що позначається на стані суспільних відносин у ході соціального розвитку;

Має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності.

Має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати своїми вчинками;

Регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів, які або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову поведінку від інших типів соціальної поведінки;

Має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов'язана з реалізацією суб'єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей, задоволення потреб, зазнання певних втрат);

Реакцією держави на результати правової поведінки (стимулювання, охорона соціальних корисних дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціальне шкідливі дії).

Класифікація правової поведінки:

1. У залежності від кількості суб'єктів:

-індивідуальна - поведінка однієї особи (виконання функціональних обов'язків працівником міліції);

-колективна - поведінка групи осіб (злочин вважається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовились про спільне його вчинення (ч. 2 ст. 28 КК України)).

2. У відповідності до вимог норм права:

-правомірна - застосування працівником міліції спеціальних засобів для припинення масових безпорядків;

-неправомірна - застосування працівником міліції вогнепальної зброї при значному скупченні людей.

3. У залежності від характеру діяльності:

-дія - крадіжка;

-бездіяльність - ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані.

90. Правопорушення: поняття, ознаки, склад, види Правопорушення-це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або

бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність. Правопорушенню властиві такі ознаки:

Має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта;

Є суспільна шкідливим (наприклад, прогул) або суспільна небезпечним (посягання на життя людини).

Виражається в поведінці—протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані).

Має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно.

Є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину.

Спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру.

Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності.

Структура складу правопорушення:

Об'єкт правопорушення;

Об'єктивна сторона правопорушення;

Суб'єкт правопорушення;

Суб'єктивна сторона правопорушення.

Види правопорушень — класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об'єктами посягань, за суб'єктами, за розповсюдженням, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду. Правопорушення класифікуються за:

ступенем суспільної небезпеки — на злочини і проступки; належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші); колом осіб — особові і колективні;

характером правових приписів — нормативно-правові і дисциплінарні; в залежності від характеру цивільно-правового порушення — договірні і позадоговірні правопорушення; правопорушення у сфері суспільного життя

91. Юридична відповідальність: поняття, ознаки, види Юридична відповідальність - передбачені законом вид і міра обов'язку правопорушника потерпати від

примусового державновладного позбавлення благ психологічного, організаційного або майнового характеру у правовідносинах, що виникають між ним і державою із факту правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності:

виникає із факту правопорушення як результату недодержання фізичними або юридичними особами встановлених законом заборон

виражається в обов'язку особи зазнавати конкретних виду і міри позбавлення благ психічного (попередження, оголошення зауваження чи догани), організаційного і майнового (конфіскація майна, штраф, пеня) характеру за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов'язком, котрий не існував до правопорушення;

настає лише за вчинені правопорушення або такі, що вчиняються, при встановленні складу правопорушення, тобто є результатом винного протисуспільного діяння. Це вимога, обов'язкова при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності;

здійснюється компетентним органом у суворій відповідності закону, а саме - до санкцій норм права, якими встановлюються вид і міра позбавлення благ. У цивільно-правових деліктах конкретні санкції можуть міститися не в юридичних нормах, а в цивільно-правових угодах;

реалізується у відповідних процесуальних формах у процесі правозастосовної діяльності з дотриманням певного процедурно-процесуального порядку і форм, установлених законом.

Залежно від виду правопорушення і способу покладення відповідальності розрізняються:

Кримінальна відповідальність - покладається за злочин і лише судом у вигляді кримінального покарання. Адміністративна відповідальність - за адміністративні правопорушення, покладається різними адміністративними органами (адміністративна комісія, митна служба, прикордонна служба) у вигляді арешту, штрафу, позбавлення спеціального права та ін.

Дисциплінарна відповідальність - за дисциплінарні проступки у межах службової діяльності, яка накладається начальником, у підпорядкуванні якого знаходиться правопорушник.

Цивільно-правова відповідальність - покладається за цивільно-правові позадоговірні порушення, які завдають матеріальні збитки або моральну шкоду потерпілому, а також за порушення договірних обов'язків (пеня, штраф, відшкодування збитків). Будується на принципі еквівалентності, повного відшкодування збитків, покладається судовими органами або добровільно реалізується самим порушником: добровільно сплачується пеня, відшкодовується шкода.

Матеріальна відповідальність працівників настає за матеріальну шкоду, завдану підприємству, установі при виконанні службових, трудових обов'язків, має обмежений характер.

92. Законність і правопорядок Законність - поняття багатомірне, багатогранне, або, як нерідко пишуть у юридичній літературі, - багатоаспектне

поняття. Многоаспектность законності полягає в тому, що вона може розглядатися крізь призму таких категорій як «режим», «принцип», «метод», і характеризуватися у світлі цих категорій. Такого роду характеристики законності змістовно багато в чому схожі одна на іншу. Разом з тим вони близькі, але не тотожні, оскільки обумовлені різними точками зору на законність. У зв'язку із чим, можна говорити, що законність - це режим нормативного життя суспільства й держави, що вимагає точної відповідності поводження (діяльності) суб'єктів права приписанням законів, підзаконних актів. Або можна акцентувати увагу на тім, що законність - це принцип державного й громадського життя, що виражається в точному, неухильному й однаковому здійсненні правових норм всіма суб'єктами права, тобто громадянами їхніми об'єднаннями, посадовими особами, державними органами, органами місцевого самоврядування. Це вузьке, сугубо юридичне розуміння законності, що вказує на загальобов'язковість права.

Статті 19, 68, 129 Конституції України дозволяють зробити висновок, що законність - це принцип, передбачений Основним Законом України.

Законність також можна розглядати і як метод здійснення державної влади, і як необхідний елемент демократії. Законність безпосередньо пов'язана із правопорядком. Співвідносяться вони як причина й слідство. Правопорядок - це стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, що є результатом дії законності.

Ст. 19 Конституції України вказує: правопорядок в Україні ґрунтується на тім, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, у границях повноважень і способом, які передбачені Конституцією й законами України.

93. Зловживання правом Зловживання правом - особливий вид юридично значущої поведінки, яка полягає у соціально шкідливих учинках

суб'єкта права, у використанні недозволених конкретних форм у межах дозволеного законом загального тилу поведінки, що суперечить цільовому призначенню права.

Ознаки зловживання правом:

наявність в особи суб'єктивного права (зловживати можна тільки суб'єктивним правом);

діяльність особи, що спрямована нібито на реалізацію цього права, видимість легальності поведінки; відсутність порушення конкретних юридичних заборон (їх додержання) чи невиконання обов'язків (їх виконання);

використання недозволених засобів і способів здійснення права;

здійснення права всупереч його соціальному призначенню;

усвідомлення особою незаконності своїх дій, свідомий вихід за встановлені законом межі (наявність умислу);

заподіяння шкоди (збитку) інтересам суспільства чи інтересам іншої особи;

невиразність протиправної поведінки як юридичної ознаки правопорушення;

нетрадиційність юридичних наслідків - відсутність юридичної відповідальності, що властива правопорушенню.

94. Об’єктивно неправомірна поведінка Об'єктивно протиправне діяння - протиправне соціально шкідливе діяння (дія або бездіяльність) особи, що не

становить складу правопорушення, але здобуває негативне реагування держави у вигляді примусових заходів. Це, як правило, діяння неделіктоздатних осіб, а також невинні діяння деліктоздатних осіб (випадкові дії, що мають зовнішні ознаки правопорушення, але позбавлені елемента вини -"казус").

Об'єктивно-протиправне невиконання особою юридичного обов'язку щодо додержання встановлених заборон і виконання обов'язків є правовою аномалією. Зовні правові аномалії виражаються у конфлікті між волею суб'єкта права і волею, закріпленою в нормах права, але їх не можна зводити до правопорушень, хоч вони можуть перерости в них.

Ознаки об'єктивно протиправного діяння:

1)суперечність з нормами права;

2)наявність лише об'єктивних ознак такого діяння як правопорушення, насамперед шкідливості, що виражається в нанесенні шкоди інтересам, котрі охороняються і захищаються правом;

3)відсутність або суб'єкта правопорушення або/та суб'єктивної сторони (вини) і, отже, складу правопорушення.

Отже, об'єктивно протиправні діяння, тобто діяння неделіктоздатних суб'єктів (неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом неосудними) не кваліфікуються як правопорушення, оскільки вони не здатні усвідомити свою вину. Суб'єкт об'єктивно протиправного діяння не є суб'єктом юридичної відповідальності.

95. Поняття і риси правового регулювання Правове регулювання суспільних відносин - здійснюване громадянським суспільством і державою за

допомогою усієї сукупності юридичних засобів упорядкування суспільних відносин, їх закріплення, охорона, захист і розвиток. Юридичними засобами правового регулювання виступають правові норми, правовідносини, акти реалізації і застосування права.

Ознаки правового регулювання суспільних відносин:

є різновидом соціального регулювання з властивими йому розумововольовими відносинами;

є переважно державно-владним регулюванням, але може здійснюватися й через участь суспільства (через громадські організації, комерційні об'єднання, трудові колективи);

є системним правовим регулюванням - відбувається за допомогою комплексу юридичних засобів (правових норм, правовідносин, актів реалізації і застосування права тощо), чим забезпечується його ефективність;

має загальний характер - охоплює великі сфери правозначущих суспільних відносин, поширюється на всі прошарки населення, на усю державну територію;

характеризується єдністю регулювання - установлює єдиний і однаковий масштаб правового оцінювання адекватних життєвих ситуацій, які потребують регламентації;

має конкретно-історичний характер - завжди пов'язане з реальними суспільними відносинами в певний історичний період;

має цілеспрямований характер - націлений на впорядкування суспільних відносин, їх охорону та захист, витіснення і блокування деструктивних форм вияву поведінки і діяльності суб'єктів права, стимулювання соціального розвитку;

має формалізований характер - зазвичай набуває формалізації у приписах законів і підзаконних актів, нормативноправових договорів, правових прецедентів та інших форм права;

має процесуальний характер - відбувається через певні стадії, тобто етапи переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин

має результативний характер - гарантує доведення норм права до їх виконання завдяки юридичним засобам, що є в його розпорядженні, завдяки державній забезпеченості.

96. Способи, типи, режими і види правового регулювання Способи правового регулювання (правові способи) - прості правові явища, укладені у правовій нормі чи

комплексі норм і призначені для впорядкування поведінки суб'єктів суспільних відносин. Основні способи правового регулювання:

дозволи - надання особі права на власні активні дії чи бездіяльність, тобто свободи вибору варіанта поведінки (вчиняй, як вважаєш за потрібне); результати дозволів - суб'єктивні права;

зобов'язання (веління) - покладання на особу обов'язку певної активної поведінки (чини тільки так); результати зобов'язань - юридичні обов'язки активного типу;

заборони - покладання на особу обов'язку певної пасивної поведінки, утримання від вчинення якихось дій під загрозою настання відповідальності (тільки так не чини); результати заборон - юридичні обов'язки пасивного типу. Тип правового регулювання суспільних відносин - це різновид проявів впливу права на суспільні відносини, що має загальні ознаки через використання в однаковому поєднанні правових інструментів.

Залежно від пріоритету мінімальних правових способів впливу на суспільні відносини (дозволів і заборон) розрізняють два типи правового регулювання:

Загально-дозвільний - тип правового регулювання, що ґрунтується на загальному дозволі ("дозволено все, окрім того, що прямо заборонено законом"), у межах якого закон установлює заборони на здійснення конкретних дій та перевагу стимулювальних засад перед обмежувальними.

Спеціально-дозвільний- тип правового регулювання, що ґрунтується на загальній забороні ("заборонено все, окрім прямо дозволеного законом"), у межах якого закон встановлює конкретні дозволи.

Режим правового регулювання суспільних відносин (правовий режим) - правова форма, що визначає порядок

(стан) правового врегулювання конкретної сфери суспільного життя, встановлений через специфічне поєднання мети, предмета, методів, способів і типів правового регулювання, які забезпечують розвиток правовідносин у просторовому й часовому вимірах та їх галузево-правову належність.

Види режимів правового регулювання суспільних відносин:

за умовами життєдіяльності суспільства: звичайний (ординарний) і надзвичайний;

за обсягом суспільних відносин: загальний і спеціальний;

за способами регулювання: стимулювальний і обмежувальний;

за предметом правового регулювання: конституційний, адміністративний, земельний тощо; за змістом: валютний, митний та ін.;

пристосування (у поєднанні з канонічним правом, доктринальним правом університетів і місцевих норм-звичаїв) до нових національних умов при домінуванні закону серед інших джерел права.

Ознаки романо-германського типу (сім'ї) правових систем;

виник у континентальній Європі внаслідок загальності розвитку суспільств і держав під сильним впливом римського соціального і правового порядку; поширився на Центральну і Південну Америку (колишні колонії Іспанії, Португалії і Франції), значну частину Африки, країни Близького Сходу, Японію, Індонезію, Південну Корею, Таїланд;

розвинувся на основі рецепції (від лат. - прийняття) давньоримського цивільного права, його ідей, принципів та інститутів. Римське право було сприйнято завдяки його популяризації в університетах - італійських, французьких, німецьких (ХІІ-ХШ ст.). Велику роль в "очищенні", переробці і пристосуванні римського права до умов життя (в тому числі до місцевого звичаєвого права), особливо в XIV столітті, відіграла школа юристів-глосаторів, діяльність якої продовжила школа постглосаторів, які на рівні культури епохи Відродження відпрацювали логічні принципи, конструкції, узагальнили формули римського приватного права.

основним джерелом (формою) права є нормативно-правовий акт - ця ознака дає підставу називати сім'ю правових систем норматив. Інші джерела права (звичай, узагальнення судової практики, нормативний договір) посідають підлегле місце стосовно закону як провідного нормативно-правового акту, норми якого формулюються законодавцем - представницьким органом державної влади;

нормативно-правові акти супідрядні один одному за юридичною силою: конституційні закони - звичайні (поточні) закони - підзаконні акти. За конституцією визнана вища юридична сила.

поширеною є кодифікація нормативно-правових актів - ця ознака дає підставу називати правові системи цієї сім'ї кодифікованими.

100. Англо-американська правова система

Англо-американський тип (сім'я) правових систем - це сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі судового прецеденту (що випробував незначний вплив римського і канонічного права, більшою мірою - місцевих звичаїв), що домінує серед інших юридичних джерел права. Правові системи цього типу ще називають системами загального права (common law), або "судейського права".

Загальні ознаки англо-американського типу правових систем:

виник в Англії; незабаром поширився на колонії Великої Британії; нині існує, крім Англії, в країнах: Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.;

право структурно поділяється на загальне право і право справедливості (виникли в XI і XII ст. відповідно і частково злилися у XVIII ст.); статутне (парламентське) (існує з кінця XIII ст.);

основним джерелом (формою) права є судовий прецедент - ця ознака дає підставу називати означену сім'ю правових систем прецедентною. Тобто право твориться у процесі вирішення судових справ, а не шляхом формулювання норм законодавцем, хоча в державі існують і інші форми права - статут (закон), конституційний звичай (конституційна угода), доктрина, міжнародний договір тощо;

обов'язкові судові прецеденти створюються вищими судовими інстанціями: в Англії - це Палата лордів, Апеляційний суд і Високий суд, а також Судовий комітет Таємної Ради (у справах держав-членів Співдружності). Нижчі суди не створюють прецедентів;

судові прецеденти мають казуїстичний характер, тоді як норми статутів (законів) - загальний. Якщо судові прецеденти застосовуються лише при вирішенні аналогічних казусів (випадків) і стосовно конкретних осіб, то норми статутів поширюються на всіх. Невипадково загальне право за своєю природою вважається казуїстичним, тобто таким, що складається з типізованих прецедентів;

статутам (законам - актам парламенту) за формально-юридичним змістом надана вища юридична сила. Проте на практиці існує таке: закон, перш ніж набути реальної сили, має обрости прецедентами, які формуються шляхом його інтерпретації;

використовуються конституційні звичаї (конституційні угоди) і правові доктрини як джерела права. Так звані "конституційні угоди" регулюють важливі питання державного життя і виступають своєрідним джерелом конституційного права.

відсутній поділ права на приватне і публічне та суворий поділ права за галузями, як це спостерігається у правових системах романо-германського типу. Існує розмежування не стільки галузей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реальна власність, квазідоговір, застава, збиток (шкода), придбання, процедури цивільні, процедури кримінальні, процедури магістратських судів та ін. Основні категорії публічного права Великої Британії: злочин, конституційне право, адміністративне право, міжнародне право;

відсутній дуалізм права - поділ на цивільне і торговельне (комерційне);

процесуальне право домінує над матеріальним, що виражається в незалежності судових органів, суворому дотриманні процедури, престижі адвокатської професії та ін. Процесуальне право ініціювало розвиток

матеріального, яке стало формуватися лише з другої половини ХІХ ст. Нині матеріальні галузі права набувають більшого розвитку;

101. Мусульманське право

Мусульманське право - традиційна система права, яка склалася протягом VII-XII століть в Арабському халіфаті та діє у різноманітних варіантах у сучасних країнах ісламу. Особливість мусульманського права - тісний зв'язок з релігійною догматикою ісламу та його наднаціональний характер. Мусульманське право належить ісламу і всюди сповідує тільки іслам. Основою мусульманського права є Коран - богодана священна книга мусульман, передана Аллахом через пророка Мухаммеда. Коран увібрав у себе і канонізував багато зі звичаїв доісламської Аравії, доповнених "одкровеннями" Мухаммеда, взятими з трансформованої догматики християнства та іудаїзму. Особливість мусульманського права - єдність релігійної догматики ісламу та його, власне, правового складника - фікхому (глибоке розуміння, знання).

Поряд із Кораном джерелами мусульманського права є Сумна, Тефсир, Іджма, Кіяс.

Настанови Корану, Сунни, Тефсиру, Іджми та Кіяси є основою мусульманського права - шаріату ("визначений шлях") та основною базою ісламської юриспруденції - фікху. Крім шаріату, судді також використовують судовий прецедент - амал, сукупність звичаїв урф, адат, а також світські закони - канун. У деяких ісламських державах право набуло значною мірою світського характеру в інших на хвилі ісламського фундаменталізму реанімуються середньовічні інститути (Іран, Афганістан). Яскравим прикладом цього Карний кодекс Ірану (1982 рік), який передбачає побиття камінням, закопування в землю тощо. В сучасних країнах ісламу шаріат частіше застосовується в обрядах, побутовій і сімейній сферах, місцевому громадському вжитку, значно менше в карноправовій сфері.

Мусульманське право поділяє всіх людей на "правовірних" (муслімів) та іновірців, унаслідок чого значною мірою визначається правовий статус особи. Згідно з мусульманським правом усі мусліми володіють рівними правами (у хариджитів навіть раб може бути обраний халіфом, якщо він - правовірний мусульманин).

Мусульманське право знало також приватну власність на землю-мульк, власність мусульманської церкви - вакфі. Широкого поширення в Арабському халіфаті набули векселі.

Шлюбно-сімейне право ставило жінку в нерівноправне становище. Мухаммед одружився на дев'ятилітній Айші, і це стало прецедентом. Правовірний міг мати чотирьох дружин і необмежену кількість наложниць. У шиїтів допускалися тимчасові шлюби за домовленістю строком від декількох днів до одного року. Домовленість скріплялася суддею.

Злочин у мусульманському праві невіддільний від гріха. Чим більший, за уявленнями ісламу, гріх, тим важчий злочин. Наприклад, убивство, не пов'язане з пограбуванням або крадіжкою, неумисне убивство передбачали обмежену кревну помсту, грошову пеню, релігійно-спокутувальну пожертву або "загробне воздаяння". Інша група злочинів - худут (віровідступництво, богохульство, залицяння, крадіжка, грабунок, неправдиве обвинувачування, пияцтво) каралася побиттям бичами, відрубанням рук, ніг, побиттям камінням тощо. Посягання на громадський устрій передбачало тюремне ув'язнення, покарання нагаями, конфіскацію майна, позбавлення права носити чалму. Право покарання належить, за шаріатом, або Аллаху, або потерпілому.