TDP
.pdf61. Правовий нігілізм та його подолання в Україні Правовий нігілізм — деформаційний стан правосвідомості особи, групи, суспільства, який характеризується
усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний намір. Ігнорування закону зі злочинною метою — самостійна форма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення, у тому числі кримінального характеру.
Правовий нігілізм українського суспільства радянського періоду виник не на голому місці: він мав глибокі історичні корені. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади, попрания національної самобутності народу — все це вбило всяку повагу до законності у Російській імперії, до складу якої протягом декількох століть входила значна частина України.
Явища правового нігілізму (невизнання законів, негативне ставлення до права) — найбільш поширена і укорінена форма деформації правосвідомості населення в державах з авторитарним і тоталітарним режимами.
Шляхи подолання правового нігілізму.
Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового нігілізму, слід назвати:
якість законів та інших нормативно-правових актів. Забезпечення належної ролі закону в системі правових актів. Наявність стабільності та однаковості в регулюванні суспільних відносин; авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії. Наявність розвинутої державної структури, здатної
забезпечити виконання права. Вдосконалення системи правоохоронних органів і правозастосовної діяльності. Зміцнення законності. Підвищення ролі суду; високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати. Збереження самобутності правової культури.
Поліпшення системи правової інформації, професійного навчання і виховання юристів, інших посадових осіб. Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх суб'єктів правоохоронної системи, що сприятиме подоланню недовіри населення до правоохоронних органів. Додержання закону стане вигіднішим, ніж його порушення, коли зміцниться надійність права, що означає, з одного боку захист набутих прав, а з іншого — можливість будь-якого громадянина, який не має юридичної освіти, знати свої права. Надійність права припускає також стабільність правопорядку і можливість передбачати зміст конкретних юридичних рішень.
62. Поняття, ознаки, і види правотворчості Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських
об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільнот зі встановлення (санкціонування), зміни чи скасування юридичних норм.
Ознаки правотворчості:
•здійснюється безпосередньо державою чи за її делегуванням іншими суб'єктами;
•полягає в утворенні нових норм права чи зміні або скасуванні наявних;
•отримує завершення в письмовому документі — нормативно-правовому акті;
•здійснюється відповідно до правових регламентів;
•має конкретно-цільову та організаційну спрямованість. Виділяють дві групи принципів правотворчості:
Види правотворчості:
За суб’єктами правотворчість диференціюється на:
правотворчість державних органів;
правотворчість народу (дорослого населення всієї країни) або ж його територіальної спільності – референдум;
правотворчість громадських об’єднань (які уповноважені державою на встановлення юридичних норм);
правотворчість трудових колективів.
Складність категорії правотворчості зумовлює різноманіття критеріїв її класифікації.
63.Поняття і види форм права
64.Поняття, ознаки і види нормативно-правових актів
Нормативно-правовий акт — це офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є однією з форм існування та вираження норм права, є основною формою права для багатьох правових систем сучасності.
Ознаки нормативно-правового акта:
•приймається уповноваженими суб'єктами правотворчості (державними правотворчими органами або народом);
•виражає державну волю домінантної частини населення або всього народу;
•завжди містить нові норми права чи змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;
•приймається відповідно до певної процедури;
•має форму письмового акта — документа, певні реквізити та структуру (преамбула, глави, розділи, статті, частини, пункти);
•публікується в офіційних спеціальних виданнях, в яких текст акта має бути автентичним офіційному зразку цього акта.
Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:
1.За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти.
2.За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні.
3.За часом дії: постійні і тимчасові.
4.За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм права та акти скасування норм права.
5.За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень.
6.За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні та ін.
7.За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення; розпорядження; накази тощо.
65. Поняття, ознаки і види законів Закон — це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або народу, який
регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю, інтереси більшості населення, мас вищу юридичну силу, прийнятий в особливому порядку та є загальнообов’язковим для всього населення і держави, охороняється державною владою.
Ознаки закону:
1.Закон — це юридичний документ, який містить норми права.
2.Закон є результатом правотворчої діяльності вищого представницького органу державної влади або всього народу.
3.Закон регулює найважливіші суспільні відносини.
4.Закон має вищу юридичну силу. Це проявляється в неможливості його скасування іншим органом, крім того, який його прийняв, а також утому, що змісту закону не повинні суперечити підзаконні нормативні акти.
5.Закон — це фундаментальний юридичний документ, який є базовим орієнтиром нормотворчої діяльності інших державних органів, судів.
Закони можна класифікувати на такі види:
1.За значенням і місцем у системі законодавства: а) Конституція — основний закон;
б) конституційні закони — акти, які становлять основу розвитку правової системи, вносять зміни або доповнення до Конституції чи передбачені текстом Конституції; в) органічні закони — конкретизують найважливіші положення Конституції України або випливають з її змісту;
г) звичайні закони — ті, що регулюють інші важливі питання суспільного життя; ґ) надзвичайні закони — приймають у необхідних випадках, передбачених ситуаціях;
д) оперативні закони — нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори тощо.
2.За суб’єктами прийняття:
а) прийняті громадським суспільством; б) прийняті законодавчим органом держави.
66. Підзаконні нормативно-правові акти
Підзаконні нормативно-правові акти — це акти компетентних органів, які видаються на основі і відповідно до закону та для його виконання.
Ознаками підзаконних нормативно-правових актів:
1.Є актами компетентних органів (Президента, Кабінету Міністрів та ін.).
2.Ґрунтуються на законі й не суперечать йому.
3.Мають меншу юридичну силу, ніж закони.
4.Базуються на юридичній силі законів і не можуть їм суперечити.
5.Покликані конкретизувати основні принципові положення законів.
6.Мають необхідні реквізити (назву, хто видав, дату видання, причини, підпис уповноваженої особи і печатку).
67. Дія нормативно-правові актів в часі
Будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї дії в трьох "вимірах": у часі - обмежений періодом дії, коли він має юридичну силу; у просторі - обмежений територією, на яку поширюється його дія; за колом осіб - обмежений колом осіб, які підпадають під його дію.
Набрання чинності:
з моменту (дати) офіційного опублікування;
з моменту ухвалення органом;
з офіційно визначеного строку після опублікування;
у міру одержання адресатом - акти з обмежувальним грифом "секретно", "зовсім секретно", "особливої важливості", "для службового користування";
з дати, що позначена в самому нормативно-правовому акті; За всіх умов закон набирає чинності не раніше дати опублікування. Якщо в законі містяться слова "з моменту", "з
дня", "після" (прийняття, опублікування, підписання), то це означає набрання законом чинності на наступний календарний день. Якщо нормативно-правові акти, які визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, вони не є чинними.
Закон набуває чинності відповідно до трьох правил (принципів):
пряма дія (перспективна дія) - новий акт поширюється тільки на факти чи правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності, тобто діє лише "уперед" і зворотної сили не має;
зворотна дія (зворотна сила) (ретроактивна форма) - акт поширює свою дію на нові і старі факти, правовідносини, що виникли до і після набрання чинності, тобто закон поширюється на всі факти не лише "уперед", але й "назад".
переживаюча дія (ультраактивна форма) - акт, що втратив юридичну чинність і за спеціальною вказівкою нового акта (закону) продовжує поширювати свою дію на старі триваючі факти з окремих питань (часткова дія).
68. Дія нормативно-правових актів в просторі та за колом осіб
Дія нормативно-правового акта в просторі відбувається відповідно з територіальних і екстериторіальних принципів.
Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією держави (Україна) чи окремого регіону (АР Крим), або адміністративно-територіальної одиниці (обласного, районного, міського масштабу), тобто тією територією, на яку поширюються владні повноваження органу, що його видав (підприємства, установи тощо), екстериторіальна дія нормативно-правового акта (право екстериторіальності держав) - порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування перебувають на її території, але розглядаються як частина території держави прапора чи розпізнавальних знаків; космічні об'єкти, що належать державі; території дипломатичних представництв і консульств.
Дія нормативно-правових актів за колом осіб - це їх поширення на певні кола осіб залежно від обсягу і особливостей (наявності дипломатичного імунітету) їх правового статусу.
Дія нормативно-правових актів за колом осіб залежно від обсягу їх правового статусу:
а) загальної дії - поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством (біпатриди), біженці; почесні громадяни, усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності.
Тут виявляється тісний зв'язок дії нормативно-правових актів за колом осіб та у просторі (Конституція України); б) спеціальної дії - деякі нормативно-правові акти поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів певної держави, що діють у конкретній сфері суспільних відносин; інші охоплюють лише конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів та ін.). Тут дія нормативно-правових актів у просторі й за колом осіб не збігається; в) виняткової дії - поширюються на осіб, що тимчасово перебувають на території держави (іноземних громадян та
осіб без громадянства). Так, іноземним громадянам не надаються окремі права і на них не покладаються певні
обов'язки: обирати і бути обраними у представницькі органи країни, бути суддями, перебувати на службі у Збройних Силах.
Винятковість дії актів спостерігається стосовно осіб, які користуються дипломатичним імунітетом - повним або частковим звільненням від поширення на них дії загальних правових норм держави, де вони офіційно перебувають.
69. Поняття та риси системи права Система права — це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість,
диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інститути, галузі та підгалузі права).
Ознаки системи права:
1)є функціональною системою, бо її виникнення, існування і розвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами в урегульованості та впорядкованості суспільного життя.
2)є інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані юридичні норми містяться в джерелах права, які надають йому чіткої інституціональної побудови.
3)обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин.
4)має стабільний і водночас динамічний характер,таким чином забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних відносин.
5)структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно розташовують нормативний матеріал.
6)пов'язана як прямо, так і опосередковано з діяльністю держави, її органів.
70. Предмет і метод правового регулювання
Предмет правового регулювання - сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами. Предмет правового регулювання вказує, на яку сферу (або коло) суспільних відносин спрямований вплив норм права, зокрема їх диспозицій (прав і обов'язків).
Предмет правового регулювання - умовне виокремлення відособленого кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість і потребують упорядкування. Це дає змогу узагальнити норми права, які регулюють коло суспільних відносин у певній сфері, у таку нормативну спільність, як галузь права. Коли в результаті нормотворчості з'являється надмірно великий масив правових норм, виникає потреба у відокремленні ще однієї чи декількох галузей права, які регулюють конкретні суспільні відносини. Так виникла потреба у спеціальному регулюванні трудових відносин (трудове право), сімейних відносин (сімейне право), фінансових відносин (фінансове право) та ін.
Метод правового регулювання - це сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні відносини. Він несе основне навантаження в динаміці, у "роботі" права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими засобами і способами. Метод допомагає в межах галузі права виділити підгалузі й інститути права, установити межі правового втручання, поділити права і обов'язки між суб'єктами права за принципом субординації і координації та ін.
Якщо предмет правового регулювання має об'єктивний характер, то метод правового регулювання виводиться абстрактно-теоретично і може формуватися як під впливом способів, вироблених суспільними відносинами об'єктивно, так і вибором законодавцем (суб'єктивно). За допомогою набору юридичного інструментарію (засобів впливу на людей), який володіє методом правового регулювання, держава має можливість скоригувати розвиток суспільних відносин. Метод задає способи правового регулювання.
71. Галузь права як структурний елемент системи права Галузь права — окрема сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних
відносин. Галузь права, найбільший структурний підрозділ і центральна ланка права, найповніше виражає «групові» особливості правового регулювання.
Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку сукупність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних інститутів права. Поєднуючи в один комплекс інститути права, галузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства. В цьому полягає її інструментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов'язаних інститутів права, що регулюють відповідну сферу суспільних відносин.
Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, автономною підсистемою правового регулювання. Головне її призначення — забезпечити стосовно певної області суспільних відносин специфічний режим правового регулювання — сукупність характерних за природою і специфічних за юридичним змістом правових засобів. Наявність подібного режиму дає можливість не тільки поєднувати норми права в одне ціле, надавати їм упорядкованого системного характеру, але й відрізняти одну галузь права від іншої. Юридичний режим характеризує правовий стан суб'єктів права; законні засоби реалізації прав і виконання обов'язків та державно-
правові заходи, які спрямовані на забезпечення неухильної реалізації правових норм в конкретних правових відносинах. Завдяки юридичному режиму забезпечується ефективна дія як галузі права в цілому, так і кожного її компонента на рівні правових інститутів, підгалузей права (при їх наявності), конкретних норм.
При характеристиці галузей права слід враховувати, що для їх виділення недостатньо користуватись критерієм єдності предмета і методу правового регулювання. Цей критерій, який добре спрацьовує у сфері цивільного і кримінального права, не може штучно застосовуватись при характеристиці усіх галузей права. Особливо це стосується нових галузей права — космічного, екологічного, інформаційного та інших, де врахування їх правових режимів має особливо велике значення.
72. Поняття, риси та види інститутів Інститут права — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які
регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин. Інститути права — необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ.
Інститут права має наступні властивості:
1)його зміст має текстовий вираз в вигляді групи виокремлених понять, термінів. Ці поняття створені законодавцем у межах саме даних інститутів і є наслідком їх розвитку;
2)норми інституту права набувають своєрідного офіційного способу закріплення в законодавстві:
а) в окремому нормативно-правовому акті б) лише в окремому розділі нормативно-правового акта
Класифікація правових інститутів
Інститути права за сферою поширення (або за складом):
галузеві (інститут спадкування);
міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні пра¬вопорушення, інститут приватної власності). Інститути права за функціональною роллю:
регулятивні (інститут міни);
охоронні (інститут кримінальної відповідальності). Інститути права за субординацією у правовому регулюванні;
матеріальні (інститут підряду);
процесуальні (інститут порушення кримінальної справи).
73.Публічне і приватне право
Публічне право - сукупність погоджених норм, об'єднаних у галузі права, що регулюють публічні (державні, міждержавні і суспільні) відносини підпорядкованих суб'єктів за допомогою імперативного методу правового регулювання. Тут провідним є публічний інтерес. Це такі галузі: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, митне, міжнародне публічне, міжнародне гуманітарне право та ін.
Приватне право - сукупність погоджених норм, об'єднаних у галузі права, що регулюють майнововартісні відносини й особисті немайнові відносини юридично рівних суб'єктів за допомогою диспозитивного методу правового регулювання, тут провідним є приватний інтерес. Це такі галузі: цивільне, сімейне, авторське, торговельне, житлове, земельне, трудове, міжнародне приватне право та ін.
Відмінності між публічним і приватним правом:
За предметом регулювання:
oпублічне право (державний інтерес):
- відносини між державними органами або між державою і приватними особами (між нерівними суб'єктами);
- сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм та інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій тощо;
oприватне право (приватний інтерес):
- відносини приватних осіб між собою (між рівними суб'єктами)
- сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових засобів тощо.
За методом регулювання:
o публічне право - імперативний:
-владно-авторитарний, директивний, суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод "вертикалі"), метод централізованого регулювання. Передбачає заборони, обов'язки, покарання;
o приватне право - диспозитивний:
- автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоді сторін, неспівпідпорядкованості їх між собою, на відносинах координації (метод "горизонталі"), метод децентралізованого регулювання. Передбачає дозволи, заохочення, рекомендації
74. Система зак-ва і її співвідношення із системою права Система законодавства - цілісний і погоджений комплекс нормативно-правових приписів, що містяться в законах
і розподілені залежно від предмета і метода правового регулювання по галузях та інститутах законодавства. Ознаки системи законодавства:
є зовнішньою формою існування основної частини системи права;
є способом надання юридичного (формального) значення нормам права, сформованим у суспільстві;
виражає норми права через первинні елементи - нормативно-правові приписи, що розташовані у статтях законів;
має два рівня будови - вертикальну (ієрархічну, супідрядну) і горизонтальну (рівнозначну);
має суб'єктивний характер; Система права і система законодавства співвідносяться як зміст і форма; вплив і залежність між ними є взаємними.
Законодавство держави - форма життя "законодавчого права", тобто права, що сформувалося в суспільстві і сформульоване (санкціоноване і деталізоване) вищим законодавчим органом держави. Якщо поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону права - його зміст, то поняття системи законодавства відображає основну зовнішню сторону права.
Існування права у формі закону, а системи права у формі законодавства в більшості сучасних держав світу (особливо континентальної Європи) є пріоритетним, але не універсальним. Формами права є не лише законодавчі акти і ратифіковані міжнародні договори, але й інші нормативно-правові акти держави (підзаконні акти).
Право має й інші форми вираження - правовий (судовий і адміністративний) прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий договір (поза законодавчим правом). Поза формами права (природні права людини, правовідносини, правосвідомість) воно існує настільки, наскільки набуло міри, стало нормованим, оскільки право не може бути ненормативним. Отже, система права має більш широку адекватну їй форму вираження, ніж система законодавства.
75. Систематизація зак-ва Систематизація законодавства — впорядкування та вдосконалення нормативно-правових актів, приведення їх до
певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників. Існують такі види систематизації: облік, кодифікація, інкорпорація і консолідація.
Систематизація законодавства — це діяльність з впорядкування чинних нормативно-правових актів у єдину узгоджену систему, з метою забезпечення ефективного правового регулювання.
Систематизація спрямована на:
досягнення внутрішньої єдності юридичних норм, тобто на усунення колізій і прогалин, у результаті чого підвищується ефективність законодавства;
впорядкування правового матеріалу, розміщення його за певними розділами і рубриками, тобто класифікацію, що забезпечує зручність користування законодавчим масивом.
Облік нормативно-правових актів- це збирання, фіксування в логічній послідовності та зберігання нормативноправових актів, підтримання їх у відповідному контрольному (актуальному) стані з урахуванням усіх змін та доповнень, а також створення спеціальних систем їхнього нагромадження та пошуку.
Види обліку: журнальний; картковий; електронний.
Інкорпорація — це об'єднання групи чинних нормативно-правових актів у одному збірнику за певним критерієм (хронологічним, тематичним тощо) без зміни їхнього змісту.
Кодифікація — це змістовна переробка, узгодження й об'єднання певної групи юридичних норм, пов'язаних спільним предметом правового регулювання, в єдиному нормативному акті. Тобто, це впорядкування правових норм, яке супроводжується переробкою їхнього змісту, зі скасуванням одних й ухваленням інших норм права, що можливе лише у процесі правотворчості. У результаті кодифікації видається єдиний, логічно і юридично цільний, нормативно-правовий акт. Тому кодифікація завжди має офіційний характер і може проводитися тільки правотворчим органом.
Консолідація — вид систематизації в процесі якого кілька актів об’єднуються в новому документі. У процесі консолідації правотворчим органом створюється новий НПА, який повністю замінює попередні; усі нормативні положення раніше прийнятих актів об'єднуються в ньому без змін, хоча, як правило, здійснюється їх редакційна правка: усуваються суперечності, повтори тощо.
76. Поняття та основні форми реалізації норм права Реалізація норм права — це здійснення приписів правових норм у практичній діяльності суб'єктів права.
Форми реалізації правових норм:
—використання — це така форма реалізації уповноважувальних правових норм, за якої суб'єкти на свій розсуд за власним бажанням використовують надані їм права (реалізація права на вищу освіту);
—виконання — форма реалізації зобов'язальних правових норм, що полягає в активній поведінці суб'єктів, яку треба здійснювати незалежно від їх власного бажання (наприклад, реалізація положень КК України про надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані);
—дотримання — це така форма реалізації заборонювальних норм права, яка полягає у пасивній поведінці
суб'єктів. Для неї характерним є утримання від активних дій, заборонених юридичними нормами (наприклад, не порушення водіями транспортних засобів обмежень швидкості руху);
— застосування правових норм — це організаційно-владна діяльність компетентних органів держави з реалізації правових норм щодо конкретних життєвих обставин та персоніфікованих суб'єктів (рішення суду).
77. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації
Застосування норм права - владно-організаційна діяльність уповноважених державних органів, організацій і посадових осіб, яка здійснюється в процедурно-процесуальному порядку і полягає у реалізації норм права шляхом винесення юридичних рішень щодо конкретних суб'єктів з конкретних питань. З погляду формальної логіки, це підведення конкретного життєвого випадку під загальну правову норму і винесення на цій підставі акта застосування норм права. Застосування норм права є особливою (опосередкованою) формою правореалізації, а регулювання з допомогою акта застосування права є піднормативно-правовим.
Ознаки застосування норм права:
державно-владний характер, оскільки здійснюється зазвичай компетентним органом або посадовою особою, котрі наділені державно-управлінськими повноваженнями і повинні не виходити за їх межі;
індивідуалізований і конкретизований характеру оскільки являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права, тобто полягає у "прикладанні" норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин;
процесуальний характер, оскільки, є не одноразовим актом, а процесом - офіційним порядком дій, що складається з низки послідовних стадій;
творчий, інтелектуальний характер, оскільки це завжди інтелектуальна діяльність компетентних суб'єктів. Для застосування норм права повинні свідомо проводити низку дій уповноважені органи, їх посадові і службові особи (судді, прокурори, нотаріуси та ін.);
здійснюється на основі норм права. При цьому розуміння норми права і конкретного випадку є одним і тим самим розумовим актом, результатом якого виступає конкретизуюча норма;
юридично оформлений характер - завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків - письмового), який називається актом застосування норм права, або правозастосовним актом;
забезпечувальний характер - забезпечується здійснення правозастосувальних актів третіми особами (наприклад, примусове виконання вироків судів (кримінальних покарань) - працівниками кримінально-виконавчої служби).
78. Акти застосування норм права
кти застосування норм права (правозастосовні акти) - індивідуальні правові акти-волевиявлення (рішення) уповноваженого компетентного державного органу або посадової особи, які на основі юридичних норм установлюють (змінюють, припиняють) права і обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення.
Ознаки актів застосування норм права:
є результатами вирішення юридичних справ і підсумками процесу застосування норм права;
приймаються на основі нормативно-правового акта або інших джерел (форм) права і спираються на конкретну норму (норми) права, тобто є законними і обґрунтованими;
виходять від компетентних органів держави, їх посадових осіб або уповноважених на це законом органів місцевого самоврядування чи громадських об'єднань і являють собою категоричні, офіційно-владні, обов'язкові для виконання веління, які охороняються примусовою силою держави;
адресуються чітко визначеним суб'єктам, тобто є засобами індивідуальної правової регламентації суспільних відносин;
поширюють норми права на конкретні юридичні ситуації (виключається поширення на подібні випадки); вичерпують себе одноразовим застосуванням, тобто розраховані на один раз, однак можуть породжувати правові стани, що набувають тривалості (рішення про сплату аліментів);
мають певну встановлену законом форму документа (наказ, рішення, вирок, ухвала, розпорядження), якщо це письмові акти (а їх більшість); крім назви за формою, містять інші чітко позначені реквізити: заголовок, дата та місце видання; назва органів або посадових осіб, котрі їх видали; підписи, дати; мають сувору структуру;
можуть бути оскаржені чи опротестовані будь-ким із зацікавлених осіб у передбаченому законом порядку. Акти застосування норм права - найпоширеніші види правових актів. Вони входять до системи правових форм управління суспільством: організовують діяльність у різних його сферах, служать дієвим засобом охорони та захисту прав і свобод громадян.
Акти застосування норм права зближує з нормативно-правовими актами те, що вони мають юридичну силу, державно-владний обов'язковий характер. Як і нормативно-правові, правозастосовні акти можуть виходити від тих самих органів і посадових осіб - президента, уряду, міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування.
79. Прогалини в праві та засоби їх усунення
Прогалини у праві (прогалини в законодавстві) — це повна або часткова відсутність правових норм, якими, виходячи з принципів права, мають бути врегульовані певні суспільні відносини.
Прогалини у законодавстві — це повна або часткова відсутність (пропуск) необхідних юридичних норм у чинних законодавчих актах, якими, виходячи з принципів права, мають бути врегульовані певні суспільні відносини. Вони мають місце тоді, коли можливо із впевненістю констатувати, що окреме питання входить у сферу правового регулювання, має вирішуватися за посередництвом юридичних засобів, однак конкретне його вирішенняа ні в цілому, ані в будь-якій частині не передбачено чи передбачено не повністю. Прогалини у праві можуть усуватися у процесі правотворчості або долатися під час правозастосування.
Способи подолання прогалин — це правові інструменти, які дозволяють єдиномоментно вирішити казус, що знаходиться у сфері правового регулювання, якщо нормами права його безпосередньо не передбачено. Для подолання прогалин зазвичай використовують такі засоби, як аналогія закону й аналогія права.
Аналогія закону — це застосування до неврегульованих конкретною правовою нормою відносин норми права, що регулює подібні відносини у цій або суміжній галузі права.
Аналогія права — це правозастосовна регламентація неврегульованих конкретною правовою нормою відносин на підставі лише принципів права за умови відсутності можливостей використання аналогії закону.
При застосуванні аналогії закону, суд надає певній нормі субсидіарну, разову дію щодо деяких неврегульованих відносин — в додаток до звичайної предметної сфери регулювання. Відбувається ніби нехтування законом, який встановлює випадки на які діє норма.
Застосування права може зайти за межі законів, коли почуття наполегливо вимагає рівного обговорення двох чи кількох відносин. Застосування права ніколи не зупинялося прямо перед цією межею.
Застосування закону за аналогією є дією закону поза звичайними межами своєї чинності.
І аналогія закону, і аналогія права спираються на схожість, подібність відносин (їхнього фактичного складу), які врегульовані законом.
80. Поняття і основні способи та акти тлумачення норм права Тлумачення норм права (інтерпретація норм права) - інтелектуально-вольова пізнавальна діяльність, що полягає
у встановленні точного змісту (смислу) норм права і здійснюється за допомогою певних способів (прийомів) з метою правильного їх застосування та безпосередньої реалізації.
Основні способи тлумачення норм права:
Граматичний (філологічний, лексичний, текстовий) - з'ясування змісту норми права на підставі засобів граматичного і лексичного аналізу її словесного формулювання.
Систематичний (системний) - з'ясування змісту норми права встановленням її системних юридичних зв'язків з іншими нормами, її місця та ролі у системі права.
Телеологічний (цільовий) - з'ясування змісту норми права відповідно до закладеної у ній мети - орієнтира для поведінки.
Історико-політичний - з'ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних історичних умов їх прийняття; виявлення політичних цілей і завдань, закладених законодавцем.
Функціональний - з'ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних обставин, умов, в яких функціонує норма права.
Логічний - з'ясування змісту норми права (не виходячи за рамки тексту нормативно-правового акта) на підставі використання законів, правил і прийомів формальної логіки.
Спеціально-юридичний - з'ясування змісту норми, засноване на досягненнях юридичної науки і практики, знанні юридичної техніки, техніко-юридичних способів і прийомів, використовуваних нормотворцем для вираження своєї волі, на професійному умінні і навичках інтерпретатора.
81. Тлумачення норм права за об’єктом їх змісту та офіційне і неофіційне їх тлумачення
Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту - завершальний етап (результат) тлумачення значення і змісту норм права, що настає після застосування способів тлумачення і полягає у встановленні ступеня відповідності змісту (смислу, мети) правової норми її текстовому оформленню і вираженню, у з'ясуванні
співвідношення буквального значення юридичного тексту ("букви" закону) і дійсного змісту юридичних норм ("духу" закону).
Розрізняють три види тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту:
Буквальне (адекватне) тлумачення - роз'яснення, за якого дійсний зміст (смисл, мета) норми права відповідає буквальному текстовому вираженню, тобто "дух" і "буква" закону збігаються. За адекватного тлумачення текст норми права не змінюється навіть у випадках залучення всіх способів тлумачення. Буквально тлумачаться норми права, як правило, з чітко вираженим змістом, а також норми-дефініції.
Поширювальне тлумачення - роз'яснення норм права, за якого їх дійсний зміст (смисл, мета) ширший за буквальний текст; "дух" закону ширший за його "букву".
Обмежувальне тлумачення - роз'яснення норм права, за якого їх дійсний зміст (смисл, мета) вужчий за текстуальне вираження; "дух" закону вужчий за його "букву".
82. Поняття, ознаки і види правовідносин Правовідносини - це врегульовані нормами права і забезпечувані державою вольові суспільні відносини, що
виражаються в конкретному зв'язку між суб'єктами - правомочними (носіями суб'єктивних прав) і зобов'язаними (носіями обов'язків).
Ознаки правовідносин:
є специфічним видом суспільних відносин - складаються між людьми чи колективами як суб'єктами права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів, перебувають у формі соціальних зв'язків - економічних, організаційних, політичних, сімейних тощо.
є ідеологічними відносинами - результатом свідомої діяльності (поведінки) людей. Правовідносини не виникають поза свідомістю людей: норми права не можуть вплинути на людину, її поведінку, поки вони не будуть усвідомлені людьми, не стануть їх правосвідомістю;
є вольовими відносинами - у них втілюються воля або всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), або лише одного з учасників (проведення обшуку, оголошення виборів, нагороди, конкурсу);
виникають (змінюються, припиняються) на основі норм права - у разі настання передбачених нормою юридичних фактів;
є юридичною формою конкретного (індивідуалізованого) зв'язку суб'єктів - завжди конкретним є юридичний факт, що породжує правовідносини; конкретним є суб'єкти; їх права і обов'язки; визначеним є об'єкт правовідносин;
мають зазвичай двосторонній характер, залежність прав і обов'язків сторін є взаємною
охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу аж до примусу.
Види правовідносин за функціями права:
регулятивні - виникають із фактів правомірної поведінки суб'єкта, тобто такої поведінки, яка відповідає нормам права. Як правило, вони можливі за наявності норм права і юридичного факту, а також можуть виникати за відсутності норм права на основі договору між сторонами чи на підставі події, тобто обставини, що відбувається незалежно від волі суб'єкта; охоронні - виникають із фактів конфліктної поведінки суб'єкта у випадках спорів про право, спрямовані на
запобігання правопорушенням, подолання правових спорів, забезпечення правопорядку в суспільстві, застосування запобіжних заходів примусу; захисні - виникають із фактів неправомірної поведінки суб'єкта; спрямовані на залучення до відповідальності осіб,
що вчинили правопорушення, відновлення порушених прав та інтересів, застосування примусових заходів, передбачених у санкціях норм заборонного характеру.
83. Структура правовідносин та їх об’єкти Об'єкти правовідносин - матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини,
здійснюють свої суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:
1)матеріальні блага: а) предмети природи в їх природженому стані (земля, надра, водні ресурси та ін.); б) штучно створені предмети в процесі трудової діяльності - речі рухомі і нерухомі (засоби виробництва, майно, предмети споживання тощо); в) цінності - гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат). Купівля-продаж продуктів, промислових товарів, міна, дарування, спадкування - це лише деякі правовідносини, де об'єктом є предмети матеріального світу;
2)особисті нематеріальні блага - життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація, ім'я (назва), освіта, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та ін. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини, їх об'єктом є не атестат, а освіта. Об'єктом правовідносин між громадянином, що придбав путівку до санаторію, і адміністрацією санаторію є здоров'я громадянина; об'єктом правовідносин у будинку відпочинку є відпочинок власника путівки тощо;
3)продукти (результати) духовної та інтелектуальної творчості - твори мистецтва, літератури, науки, техніки, живопису, кіно, інформація, комп'ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом. З їх приводу виникають правовідносини у суб'єктів права - громадян, які відвідують музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також купують книги, комп'ютерні програми тощо. Тут у суб'єкта інтерес до об'єкта духовний, інтелектуальний;
4)послуги виробничого і невиробничого характеру - виконання роботи, зумовленої договором або контрактом, наприклад, доставка вантажу до місця призначення за договором перевезення; виконання пісні на святковому концерті; адміністративні послуги - у сфері управління та ін.;
5)загально-соціальні цінності і блага - екологічна безпека, громадський порядок тощо.
84. Поняття і види правового статусу особи Правовий статус людини - юридично закріплене становище людини в суспільстві, відповідно до якого фізична
особа як суб'єкт права вступає у правовідносини, координує свою діяльність і поведінку в суспільстві. Ознаками правового статусу є такі:
1)залежить від сутності соціального ладу, в умовах якого він складається і функціонує; зазнає впливу безлічі чинників, основними з яких є праця і власність як основа формування громадянського суспільства;
2)виступає як юридична міра соціальної свободи суб'єкта права;
3)установлюється спеціально уповноваженими органами держави, його зміст змінюється з волі законодавця, а не окремих суб'єктів права, на яких він поширюється;
4)відображається у правових нормах і принципах, формально закріплених у приписах нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів та в інших джерелах (формах) права;
5)має визначену структуру, ядро якої становлять суб'єктивні права, законні інтереси, обов'язки, що є однаковими для всіх його носіїв одного виду;
6)встановлює межі, за які не повинні виходити діяльність і поведінка людини в суспільстві.
Види правових статусів людини:
Загальний (конституційний) - статус людини як громадянина держави, що закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; виступає базовим для всіх інших статусів; слугує основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладання обов'язків і понесення відповідальності.
Спеціальний - статус людини як представника тієї чи іншої соціальної групи, відособленої за певними юридично значущими підставами (родом діяльності, віком та ін.), що наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами та обов'язками. Він зумовлений особливостями становища людини і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, інвалід, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коригує його. На відміну від загального статусу, що с постійним, спеціальний статус піддається змінам, має минущий характер.
Індивідуальний - статус конкретної людини, пов'язаний з її персональними якостями, здібностями і фізичними особливостями (стать, вік, сімейний стан, стан здоров'я тощо). Індивідуальний правовий статус людини поєднує статуси загальний і спеціальний. У кожного суб'єкта права має бути певне співвідношення загального і спеціальних правових статусів, як результат безлічі варіантів (багаторазовості) їх вияву, що притаманні лише йому, тобто загальний і спеціальний правові статуси містять у собі якість Індивідуалізації - стосуються конкретної людини, виражають її індивідуальне правове становище, персоніфіковані права і обов'язки. Скільки людей, стільки й індивідуальних правових статусів - вони різні, як і самі їхні носії.
85. Правосуб’єктність юр.осіб, держ.органів і держави як суб’єкта правовідносин
Правосуб'єктність юридичних осіб — це правоздатність і дієздатність державних і недержавних організацій: державних органів, державних підприємств і установ,громадських об'єднань, господарських товариств (корпорацій), комерційних організацій, підприємств, релігійних організацій та ін.
У державних і громадських органів та організацій — суб'єктів права, як правило, немає розриву між правоздатністю і дієздатністю. Правоздатність і дієздатність у них виникають, здійснюються і припиняються одночасно.
Правосуб'єктність юридичних осіб може бути загальною та спеціальною .
Загальна правосуб'єктність передбачає можливість наявності певних прав та обов'язків, сумісних з сутністю суб'єкта.
Спеціальна — означає наявність у суб'єкта прав та обов'язків згідно з цілями, зазначеними у статуті, договорі, нормативно-правовому акті. Цим видом правосуб'єктності володіють юридичні особи, що, як правило, не здійснюють господарської діяльності, особливо державні органи та органи місцевого самоврядування або ж діяльність яких ліцензується. Вона визначається цілями і завданнями їх діяльності, які зафіксовані у відповідних статутах і положеннях, виникає в момент утворення тієї чи іншої організації і припиняється разом з її ліквідацією.