TDP

43. Закономірності виникнення права і теорії його походження

Основні закономірності загального формування права і держави:

1)сформованість усталеної, відносно великої і цілісної групи людей (родової общини), яка має певну внутрішню диференціацію (статеву, виробничу, сімейну, соціальну тощо), ієрархічну організацію.

2)відокремлення особи як учасника суспільних відносин з домаганням автономності власного існування

(соціальної свободи) і водночас з усвідомленням залежності від колективу, відчуттям обов'язку

3)якісна реорганізація виробництва і соціально-духовного життя суспільства, ускладнення економічних відносин; поява надлишкового продукту в матеріальному виробництві як основи саморозвитку економіки;

4)політизація суспільних відносин внаслідок розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи (класи); об'єднання общин у велику племінну спільність, що осіла на певній території, з ієрархією вождів, з єдиними релігійно-культурними правилами - нормами-звичаями, які перетворюються на правові звичаї з метою узгодження суперечливих інтересів соціальних суб'єктів.

5)переростання публічної влади первісного суспільства в політичну публічну владу, відокремлення її від населення (оформлення апарату управління і апарату примусу), що поширюється на територіально-політичне утворення, поділене на центр (місто) і периферію.

6)перехід у ранню державу з розгалуженою системою органів управління, спеціалізованим управлінським апаратом; з нормативними регуляторами суспільних відносин, що набули характеру писаного права; складання системи норм, з якими має узгоджуватися поведінка людей та їх об'єднань.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння виникнення права, його ролі в суспільстві, характеру взаємин з іншими соціальними явищами, функціонування. Пізнавальна цінність цих теорій полягає в тому, що через різні пояснення (аргументацію) генезису права простежуються етапи і напрями правового мислення різних поколінь людства.

Теологічна теорія

(Фома Аквінський, XIII ст.) ґрунтувалася на ідеї про божественне, надприродне виникнення права (воно не відрізнялося від моралі) і вбачала його підставу в законах будови світу. Відповідно до цих законів першою стадією появи світу є утворення вічного закону, основного.

Природно-правова теорія

Зародилася у сиву давнину, але своєї кульмінації досягла в епоху буржуазних революцій (ХVII-ХVIII ст.). її найвизначніші представники - Гроцій, Спіноза, Локк, Монтеск'є, Руссо, Джеферсон, Гамільтон, Козельський, Радищев, Кант та ін. Теорія вільна від теологічного, божественного, надприродного пояснення виникнення і сутності права. її вихідним пунктом є теза про наявність у кожної людині невід'ємних прав і свобод, котрими вона наділена природою, так само як вона наділена розумом, пристрастями, устремліннями. Це є природне право.

Історична школа права

(Німеччина наприкінці XVIII ст.-Г. Гуго, К. Савін'ї, Г. Пухта) здобула назву за основним положенням своєї концепції, що право кожного народу є його історичною спадщиною, тобто об'єктивним процесом історичного життя кожного народу. Вона відкинула поділ права на природне і позитивне, притаманний природно-правовій теорії, і заявила, що існує одне національне право, котре перебуває у тривалій еволюції (від звичаїв і традицій до позитивного права) разом з народом - органічно, повільно й безконфліктно розвивається разом з його мовою і звичаями.

44. Головні сучасні підходи до праворозуміння і їх значення для реалізації права Праворозуміння (розуміння права) - це інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене

в конкретних концепціях про його функціонування, що письмово викладені й оприлюднені шляхом опублікування. Серед сучасних наукових типів праворозуміння найпопулярнішими є такі.

Природно-правовий (ідеологічний, аксіологічний).

Вихідна форма буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, яка покликана відповідати природному праву, котрий є змістом закону. За цією концепцією, права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава, утворюване нею позитивне право (закон), мають захищати природні права людини.

Однак право не можна розглядати як винятково природне явище, котре існує незалежно від суспільства, бо право "народжується" в суспільстві і "живе" в ньому: наскільки недосконале суспільство, настільки й недосконале право. Разом з тим, природно-правова концепція, що виникла в ХУІІ-ХУІІІ ст. і розвинулася у XX ст., завдяки наголосу на правах людини як природжених правах стала підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

Позитивістський (нормагивістський).

Вихідна форма буття права - норма права. Право тлумачиться як владне творіння держави, як система норм, викладених у законах та інших нормативних актах, що виражають державну волю ("позитивне право") і відірвані від реальних суспільних відносин. Закон і право ототожнюються; вважається, що владна примусовість є визначальною ознакою такого права; зв'язок між правом і мораллю заперечується. Утверджується, що держава творить справедливі норми права (навіть якщо в них закріплене свавілля), тому оцінювання їх (справедливі чи несправедливі) виключається. Права людини розглядаються як дарування держави, тобто людина ставиться у пряму залежність від держави та її органів.

Іхоч прихильники цієї концепції здійснили чималий внесок у розробку структури норми права, нормотворчу техніку, юридичну термінологію, їх підхід до співвідношення права і держави був хибним, пропагував виключну залежність людини та її прав від держави, по суті, узаконював можливе і наявне свавілля державної влади щодо людини. Ця концепція є антиподом до принципу верховенства права.

Соціологічний.

Вихідна форма буття права - суспільні відносини; відносини, що складаються у сфері правозастосування. Право вважається упорядником суспільних відносин завдяки його застосуванню суддями та службовими особами до конкретних життєвих ситуацій ("живе право"). Що стосується норм права, втілених в законах держави, то вони вважаються другорядним проявом права, таким, що не виходить безпосередньо із життя ("мертве право"). Наявним є протиставлення права ("право у житті") і закону ("право в книгах"). По суті, правом визнається його функціонування, "дія" у конкретних суспільних відносинах. Саме застосувачі права (судді, адміністратори) визнаються нормотворцями, оскільки вони відтворюють у своїх правових актах обов'язкові нормативи, що склалися у суспільному середовищі.

Іхоч деякі прихильники соціологічної концепції майже ототожнюють самостійні процеси - створення і застосування права, цінним у їхній концепції є те, що витоки "життя" права відшукуються саме в суспільному середовищі.

Аналізуючи зазначені концепції, можна стверджувати, що кожна з них орієнтується на одну провідну ідею і не визнає інших. Між тим право не зводиться лише до норми, не існує у формі абстрактного (природного) закону, не "розчиняється" у правових відносинах та в юридично значущих діях правозастосувача тощо. Правом є й те, й друге, і третє. Право - складний, багатовимірний, багатоаспектний феномен: в ньому виявляються духовна сутність людини (внутрішній генезис права), і соціальне середовище, і влада (її авторитет), породжена цим середовищем (зовнішній генезис права) тощо.

45. Поняття права. Право суб’єктивне і об’єктивне.

Право – система загальнообов’язкових норм та принципів, що є універсальним соціальним регулятором, має формально визначений характер, а також забезпечується державним примусом.

Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

—не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

—не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи. Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

—залежить від волі суб'єкта;

—реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки.

46. Ознаки права Ознаки права – це найсуттєвіші характеристики права, ті риси, які відрізняють право від інших правил поведінки

та відображають його сутність.

Право є соціальний регулятор

Право це регулятор універсальний

Право має нормативний характер, тобто право складається з правових норм як загальнообов’язкових правил поведінки, які встановлюють межі поведінки суб’єктів права.

Системність права, тобто право становить цілісну систему взаємопов’язаних і взаємодіючих норм правових норм, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має чітку внутрішню структуру

Формальна визначеність права, тобто вимоги норм права чітко визначені і офіційно закріплюються державою

Загальнообов’язковість права, тобто вимоги норм права є обов’язкові для усіх суб’єктів правовідносин

Державна забезпеченість, тобто держава за допомогою компетентних держ. органів не тільки встановлює норми, але й забезпечує їх належний захист за допомогою державного примусу

47. Право природне і позитивне Природне право — теоретична доктрина в теорії права, за якою головним джерелом права є сама природа, а не

воля законодавця. Також термін визначає і само право, задане природою. Людині природні права належать від народження, вони закладені в самій її сутності й однакові для всіх.

Природне право протилежне позитивному праву, визначеному законодавством у рамках правової системи конкретної держави.

Природне право — це вихідні принципи, на основі яких приймаються чинні норми і на підставі котрих здійснюється їхнє оцінювання. Це відбувається з урахуванням ієрархії цінностей, яку подає філософія, вирішуючи питання про ставлення людини до оточення, в тому числі й ціннісне. Норми природного права, маючи максимально широке, універсальне значення, адресовані до всіх без винятку правоздатних суб'єктів і закликають дотримуватись закріплених у них приписів, тому що останні відповідають вимогам вищої, абсолютної справедливості.

Позитивне право — термін теорії права, який означає право, визначене законодавством у рамках конкретної правової системи, тобто право, чинне в даному суспільстві. Позитивне право протиставляється теоретичній концепції природного права, як права, визначеного самою природою. Позитивне право є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади.

У філософії права існує напрям правового позитивізму, який визнає тільке конкретне позитивне право відповідної епохи та держави, без огляду на його справедливість.

48. Функції права

Функції права - це напрямки його впливу на суспільні відносини. Розрізняють наступні основні функції права:

1)регулятивні (напрямку правового впливу, націлені на впорядкування суспільних відносинах, введення їх у певні рамки), які у свою чергу підрозділяються на:

а) регулятивно-статичну (виражається в закріпленні певних суспільних відносин); б) регулятивно-динамічну (виражається в розвитку певних суспільних відносин);

2)охоронна (виражається в охороні певних суспільних відносин, забезпеченні їхньої недоторканності й одночасному витисненні відносин конфронтуючих охоронюваним)

Існують і інші функції:

а) інформаційна (право - джерело знань про державно організоване суспільство й правовий статус особистості, волі законодавця, вираженої в юридичний нормах і т.д.); б) оріентаційная (право - джерело знань про механізм держави, про що дозволяє або забороняє формах, щоМ

в) оцінна (право - критерій оцінки поводження як правомірного або протиправного); г) виховна (право - фактор, що впливає на формування поведінкових установок особистості).

49. Принципи права: поняття і класифікація Принципи права -загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, що слугують основними засадами

правового регулювання суспільних відносин, спрямовують їх учасників на встановлення соціального компромісу і порядку.

Загальноправові принципи права характерні для права у цілому, визначають його характер і ознаки, розвиток та формування національної правової системи. Вони діють у всіх галузях права і до них належать:

1)принцип гуманізму — означає визнання людини найвищою соціальною цінністю, домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід'ємних природних прав і свобод людини (право на життя, здоров'я, особисту свободу, недоторканість тощо);

2)принцип демократизму — означає закріплення в нормах правового становища людини, порядку участі народу у формуванні органів державної влади та управлінні державними справами, у створенні й удосконаленні законодавства;

3)принцип соціальної справедливості — означає здатність права захищати права, свободи та інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має своє уявлення про справедливість, а також відповідність між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням;

4)принцип свободи — означає можливість вибору певного варіанта поведінки для окремої людини, державних органів і посадових осіб;

5)принцип рівності — означає рівність усіх громадян перед законом, незалежно від національної, статевої, політичної, релігійної належності, соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять та інших обставин, наявність рівних загальногромадянських прав і обов'язків, рівний захист у суді;

6) принцип взаємної відповідальності держави і особи — означає, що вони пов'язані взаємними правами і обов'язками.

Галузеві принципи права притаманні конкретній галузі права, які, нарівні з методом і предметом правового регулювання, сприяють індивідуалізації цієї галузі. Наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; принцип забезпечення свободи праці — у трудовому праві; принцип індивідуалізації покарання — у кримінальному праві тощо.

Міжгалузеві принципи права притаманні кільком спорідненим галузям права. Наприклад, принципи гласності, змагальності сторін і незалежності судочинства — у кримінальнопроцесуальному та цивільнопроцесуальному праві; принципи матеріальної відповідальності — у цивільному та трудовому праві тощо.

Принципи інститутів права діють у межах однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами певного інституту права і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права. Наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства — інститут громадянства у конституційному праві; принцип добровільності цивільноправових угод — інститут цивільноправових угод у цивільному праві тощо.

50. Співвідношення права і закону

Співвідношення права і закону полягає в такому:

1)лише праву має надаватися законна сила, оскільки закон може бути правовим явищем лише як форма вираження права;

2)закон зобов'язаний бути завжди правовим, щоб стати обов'язковим - "дух закону" і "буква закону" не повинні мати розбіжностей.

Правовий закон - законодавчий акт, що створений на основі принципу верховенства права і має на меті своїм регулюванням забезпечити розвиток людини, громадянського суспільства і держави в правових межах. Інакше кажучи, правовий закон - це право, що набуло офіційного, формального вираження, конкретизації і забезпечення, тобто набуло легалізованої, законної сили завдяки суспільному визнанню.

Оцінка закону як правового і ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право, порядок і свободу. Загальним правилом є таке: будьякий закон - правовий чи неправовий, належним чином ухвалений, підлягає виконанню, поки він не скасований. Принциповою ознакою закону є його відповідність принципу верховенства права, коли права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави. Звідси неправовим є закон, що не відображає природних прав людини, які дані їй від народження; не відповідає міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини; ухвалений нелегітимним органом держави або з порушенням законодавчої процедури та ін., отже, не відповідає принципу верховенства права.

Конституція апріорі визнається вищою точкою відліку для оцінки відповідності закону праву не як закон вищої юридичної сили, а як форма буття права. Вважається, що конституція може сприйматися, схвалюватися народом у разі визнання закріплених у ній норм як правових, що вона - основний правовий закон, тобто верховенство права у практичному сенсі означає передусім верховенство конституції (хоч верховенство права і верховенство конституції не одне й те саме). Визнання конституції і підтримання її народом є тим критерієм, який свідчить про її наближення до ідеалу на певному етапі розвитку суспільства. Тому всі інші закони можуть бути перевірені на несуперечливість конституції, або, що те саме, на відповідність праву. Звичайно, абсолютно правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Проте в демократичних державах XXI ст. діють такі правила: якщо закон суперечить конституції, він вважається неправовим і скасовується. У питаннях про права людини такою точкою відліку визнаються міжнародні принципи і норми про права людини, рішення Європейського Суду з прав людини. Не варто протиставляти право і закон, як і ототожнювати їх. Вони існують на різних рівнях правової реальності. Право використовує закон як один із можливих її текстуальних джерел (форм). Різноманіття цих джерел (форм) не вичерпується законом, хоч би цей закон був і правовим.

51. Право, економіка і політика Співвідношення права і економіки

Право "живе" в оточенні різних соціальних явищ, які впливають на нього, але вони також відчувають його вплив. До таких явищ належать економіка і політика.

Економіка впливає на право двома шляхами: 1) безпосередньо (виявляється у праві держави розпоряджатися засобами виробництва, які перебувають у її власності); 2) опосередковано - через державу, політику, правосвідомість та ін. (виявляється у визначенні державою розміру податків, мінімуму заробітної плати, строку відпустки, встановленні правил екологічної і технічної безпеки та ін.). Найтиповішим є опосередкований вплив економіки на право.

Право впливає на економіку такими основними способами:

1)право закріплює сформовані економічні відносини, гарантує їх стабільність, зумовлену матеріальними умовами життя, фіксує їх;

2)право стимулює виникнення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього є відповідні умови, здатне зняти перешкоди на шляху до ринку, створити додаткові економічні стимули та ін.

3)право підтримує, охороняє і захищає існуючі економічні відносини, особливо такі, що знову виникли Визначається право економікою, тому впливає на економіку або сприяє розвитку економіки, прискорює її, або гальмує поступальний рух уперед. Гальмування відбувається в тому разі, коли економічні вимоги у праві відображаються в перекрученому вигляді.

Співвідношення права і політики

Право народжується раніше за політику - воно почало формуватися у період усвідомлення людиною своєї автономності, самоцінності; розвинулося в умовах соціальної диференціації суспільства на етапі розкладу первісного ладу, в результаті розвитку соціальних відносин під впливом різних суспільних явищ, зокрема й політичних. Вплив політичних явищ відбувся тоді, коли великі соціальні групи (класи, народності) сформували власні особливі інтереси, які поступово набули політичної форми. Змістом цієї форми стало улаштування політичної (державної) влади. За завоювання політичної влади або участь у ній відбувалася запекла боротьба. Для її врегулювання та реалізації політичних завдань - внутрішніх (відносини між класами, етносами тощо) і зовнішніх (відносини між державними утвореннями, що складалися) - використовувалося право. Воно сприяло збереженню цілісності суспільства в його політичній формі. Політика, що виразно заявила про себе тоді, коли самоврядна публічна влада первісного суспільства переходила до влади вождя і його оточення ("вождіство"), котрі володарювали на певній ("власній") території, виявилася одним із чинників подальшого формування права, а не його витоком чи джерелом.

Політика зазвичай впливає на право опосередковано - через державу. Політика впливає на право у такий спосіб:

опосередковує через діяльність законодавчих (парламент) та інших нормотворчих органів держави будь-які потреби й інтереси людей перед тим, як вони стануть правом;

реалізує міжнародну та національну політику держави прийняттям нормативних актів і договорів, які є формами вираження права;

фіксується у законодавстві у вигляді формально закріплених політичних прав, свобод і обов'язків, а також певних політичних вимог. Політичні вимоги стають правом лише тією мірою, якою вони закріплені в системі загальнообов'язкових норм, що охороняються державою.

Право впливає на політику такими способами:

є формою вираження політики (якщо політика здійснюється на основних засадах права) - закріплює в конституціях і конституційних законах політичний лад суспільства, механізм дії політичної системи (поділ влади; політичний плюралізм; статус партій, держави та інших суб'єктів політики тощо), процедури оволодіння політичною владою (виборче право); політичні права і свободи громадян (регулятор політики);

виступає своєрідним індикатором зрілості політики того чи іншого класу, народу (нації), держави - робить легітимними політичні рішення і органи державної влади, що забезпечує їм підтримку населення (зокрема не допускає протидії влади у разі прийняття непопулярних рішень) (пропагандист політики);

установлює межі певних міждержавних політичних відносин; визначає межі та можливості діяльності як опозиції, так і правлячих структур, перешкоджає використанню права на користь політичної кон'юнктури (обмежувач політики);

слугує гарантом реалізації певної (демократичної) державної політики - проводить її у життя, охороняє і захищає політичні права і свободи громадян, забезпечує механізм їх використання (гарант реалізації політики).

52. Поняття, ознаки та види соц.норм Соціальні норми - система правил поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в

певному суспільстві у зв'язку з виявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу. Це не просто правила, оскільки правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, наприклад, як математика, граматика, техніка й інші (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру. Це не стихійний (природний) регулятор, а свідомий, вольовий, нормативний.

Ознаки соціальних норм:

правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки вольового характеру що історично склалися або цілеспрямовано встановлені;

правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата;

загальнообов'язкові правила поведінки - мають наказовий характер;

забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Види соціальних норм за сферами дії: економічні, політичні, релігійні, екологічні та ін. Види соціальних норм за регулятивними особливостями:

норми моралі (правила поведінки, які регулюють відносини з позицій добра і зла);

норми-звичаї (правила поведінки, що стихійно склалися і повторювалися з покоління в покоління);

норми права (правила поведінки, що сформувалися в суспільстві і офіційно визнані та забезпечені державою);

корпоративні норми (правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських - некомерційних і комерційних) між їх членами.

Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого існування.

53. Право і мораль Норми моралі - правила, що виникають із духовної потреби узгодити інтереси особи з особою і суспільством та

урегулювати поведінку людей відповідно до понять добра і зла, забезпечуючи її особистими переконаннями, традиціями, вихованням, силою громадської думки.

Мораль має історичний характер, за всіх часів критерієм моральних норм виступають категорії добра і зла, чесності, порядності, совісті. "Золоте правило" моралі в євангельському формулюванні звучить так: "В усьому, якщо хочете, щоб з вами поводилися люди, так поводьтесь і ви з ними".

Загальні ознаки норм права і норм моралі:

1)є соціальними нормами;

2)мають єдину мету - встановлювати і підтримувати порядок у суспільстві;

3)мають однакові функції - впливати на поведінку людей, регулювати їх відносини, формувати масштаби (еталони, стандарти) поведінки;

4)мають однакове коло адресатів - є правилами поведінки загального характеру;

5)мають єдиний оцінювальний стрижень - справедливість, через яку встановлюється міра свободи і рівності. Вплив норм моралі на нормотворчу діяльність виявляється в такому'. 1) норми права створюються з урахуванням норм моралі, що панують у суспільстві, виступають як формальне (офіційне) визначене вираження справедливості, тому право в широкому розумінні є моральним явищем; 2) норми права змінюються і розвиваються під впливом норм моралі; 3) норми права скасовуються у разі невідповідності вимогам норм моралі, що панує в суспільстві (скасування страти в Україні).

Зворотний вплив норм права на норми моралі: сприяють затвердженню прогресивних моральних уявлень, розвивають нові моральні норми; виступають як засоби охорони та захисту норм моралі. Зв'язок між правом і мораллю в демократичній державі визначається не стільки наявністю конституції, що містить посилання на моральні критерії, не стільки тим, що право має якийсь конкретний моральний зміст, скільки усвідомленою необхідністю його тлумачити і застосовувати з погляду критичної моралі.

54. Право і корпоративні норми, звичаї і традиції Корпоративні норми - правила поведінки, встановлені статутами (положеннями) об'єднань людей, створених для

досягнення якої-небудь мети, а також рішеннями, прийнятими цими об'єднаннями для врегулювання внутрішніх відносин між їх членами.

Ознаки корпоративних норм:

1)предметом їх регулювання є відносини, які неможливо або недоцільно регулювати правом;

2)відображають особливості розвитку громадянського суспільства, в якому вони утворені;

3)формально виражені в статуті (положенні) певної громадської організації;

4)регулюють виключно внутрішні відносини: визначають мету, завдання, умови членства, порядок формування і компетенцію органів; установлюють гарантії дотримання встановлених норм, санкції за їх порушення, порядок взаємодії з державою;

5)поширюються тільки на членів певного громадського об'єднання.

Спільне корпоративних норм і норм права:

1)закріплюються у письмових актах-документах;

2)мають обов'язковий характер;

3)є системою норм;

4)регулюють тилові ситуації, а не окремий випадок;

5)розраховані на багаторазове використання;

6)ухвалюються за відповідною процедурою;

7)забезпечуються певними засобами.

Корпоративні норми можуть набувати правового характеру, коли видаються спільні акти державних органів і громадських об'єднань. Це зазвичай спільні акти органів держави і профспілок.

Корпоративні норми комерційних об'єднань (корпорацій, асоціацій, консорціумів, концернів та інших об'єднань) розробляються органами управління цих організацій. Предметом їх упорядкування є відносини, що свідомо не врегульовані державою через недоцільність або неможливість такого регулювання. Як правило, корпоративними нормами регулюються лише ті відносини, що стосуються основи життя колективу (використання фінансів, установлення умов праці, заохочення працівників, порядок застосування заходів відповідальності; відносини між працівниками Корпорації і кредиторами, працівниками корпорації і клієнтами тощо), тобто трудові й організаційно-управлінські.

Незважаючи на те, що корпоративні норми комерційних об'єднань діють усередині певної організації, як і норми громадських об'єднань, між ними є відмінності у забезпеченні. Норми комерційних об'єднань породжують права і обов'язки, забезпечені юридичним механізмом державних органів (їх можна захистити в судовому порядку і за допомогою інших заходів державного впливу), тоді як норми громадських організацій такого забезпечення не мають.

55. Поняття і загальні ознаки норм права Норма права - це загальнообов'язкове правило поведінки, сформоване в суспільстві відповідно до визнаної в

ньому справедливої міри свободи і рівності та формально визначене і забезпечене державою з метою регулювання, охорони та захисту суспільних відносин.

Ознаки норми права

Соціальні:

за внутрішнім змістом є зразком відносин, що складаються в суспільстві відповідно до об'єктивно існуючої соціально визнаної справедливої міри свободи і рівності;

є правилом поведінки (належної, дозволеної), що впорядковує відносини між людьми, коригує їх зв'язки, надає їм компромісно-комунікативного характеру;

витікає з природних невідчужуваних прав і свобод людини, незалежно від того, чи вони закріплені в конституції і законах, чи ні.

Юридичні:

є юридично значущим способом регулювання, охорони і захисту конкретних суспільних відносин - вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки;

регулює невизначену кількість суспільних відносин;

не має конкретного адресата (є неперсоніфікованою), поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою; розрахована на багатократність застосування за певних життєвих обставин;

є загальнообов'язковою для учасників правового спілкування, на яких вона розрахована; слугує керівництвом до дії, не підлягає обговоренню з огляду на доцільність;

є формально визначеною за змістом - зовнішньо виражена у приписах нормативно-правових актів, нормативноправових договорів, правових звичаїв, правових прецедентів та ін.;

формується у вигляді прав і обов'язків учасників правовідносин, а також юридичної відповідальності, що застосовується у разі їх порушення; розрахована на те, щоб адресати мали можливість передбачити наслідки своєї поведінки;

має визначену структуру - складається із взаємопов'язаних елементів: гіпотези, диспозиції, санкції; разом з іншими нормами утворює систему права;

є результатом владної діяльності держави - встановлена або санкціонована нею;

ухвалюється в суворо встановленому порядку - видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції і відповідно до певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набрання чинності, зміна або скасування чинності;

забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу - держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує засоби переконання, осуду, примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

56. Структура норм права

Структура (внутрішня форма) норми права - це внутрішня будова норми права, що виражається в її поділі на складові елементи, нерозривно пов'язані між собою.

Три елементи норми права, у єдності, відображають саму природу норми:

Гіпотеза (припущення) - частина норми, що вказує, за яких умов, обставин суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, визначені в диспозиції цієї норми. Гіпотеза забезпечує дію норми, надає їй руху.

Диспозиція (розпорядження) - частина норми, що визначає права та обов'язки суб'єктів права за наявності умов, обставин, передбачених в гіпотезі, формулює саме правило поведінки - дозволене (необхідне) або заборонене (неприпустиме). Це серцевина правової норми, що задає модель поведінки.

Санкція (стягнення) - частина норми, що вказує на несприятливі наслідки, включаючи заходи примусу, які можуть настати при порушенні диспозиції норми права39. Санкція забезпечує здійснення диспозиції норми права. Елементи класичної норми права можна умовно відобразити за такою схемою: "якщо - тоді -у протилежному разі" чи "якщо - тоді - а інакше". В елементах норми права виявляється глибинна, онтологічна структура взаємодіянь: причина - дія - наслідок.

57. Види норм права

Норми права за функціями права: регулятивні, охоронні, захисні.

Регулятивні норми права - це правила поведінки, призначені для упорядкування суспільних відносин шляхом надання їх учасникам прав і покладання на них обов'язків (становлять більшість юридичних норм). Розраховані на правомірну поведінку, передбачають добровільне виконання цих норм (є первинними нормами). Охоронні (попереджувальні) норми права - правила поведінки, що визначають умови застосування до суб'єкта

права попереджувальних заходів державного впливу в конфліктних ситуаціях, а також характер і зміст цих заходів у випадках відсутності правопорушення - при створенні суперечливих обставин, що загрожують реалізації регулятивних норм, при проведенні контролю за процесом здійснення права з боку компетентних органів тощо (норма про затримання особи як підозрюваної).

Захисні (відбудовні) норми права - правила поведінки, що визначають державне реагування на порушення закріплених у нормах права суспільних відносин; відновлення правового стану в разі спричинення шкоди суб'єктам права, суспільству, правопорядку; визначають умови застосування до суб'єкта права, що вчинив правопорушення, заходів державно-примусового впливу, характер і зміст цих заходів.

Норми права за методом правового регулювання:

імперативні - містять категоричні веління держави здійснювати чітко означені дії, не допускати ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов'язків суб'єктів. Інакше кажучи імперативні норми прямо вказують правила поведінки, містять абсолютно визначене правило;

диспозитивні - установлюють варіант поведінки, але дозволяють сторонам регульованих державою відносин самим визначати права та обов'язки в окремих випадках. їх називають "заповнювальними") оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з певного питання. Отже диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.

58. Способи викладення норм права в правових актах

Співвідношення норм права, нормативно-правових приписів і статей нормативно-правових актів найкраще розкривається через способи їх викладення.

Способи викладення норм права у приписах, розташованих в статтях нормативно-правових актів, можна класифікувати залежно від: 1) повноти викладу (ступеня визначеності); 2) рівня узагальнення.

Способи викладення норм права у приписах, розташованих в статтях нормативно-правових актів залежно від повноти:

1)повний (прямий, визначений) - у статті викладено припис, в якому є всі елементи норми права (гіпотеза, диспозиція, санкція) без відсилань до інших статей.

2)відсильний (посилальний) - у статті викладено припис, в якому містяться не всі елементи норми права, для їх заповнення є відсилання до інших статей цього акта, де містяться недостатні відомості.

3) бланкетний - у статті викладено припис, в якому є відсилання не до якоїсь статті даного закону, а до іншого нормативного акта (вищої чи нижчої юридичної сили) або до міжнародного акта, який ратифікований парламентом. Така стаття є "бланком", що заповнюється приписом конкретного закону чи іншого джерела (форми) права.

Способи викладення норм права у приписах статей нормативно-правових актів залежно від рівня узагальнення:

*абстрактний - зміст норми (ознаки фактичних обставин, дій, явищ) розкривається у приписах статей загальними, абстрактними, не індивідуалізованими поняттями, через родові особливості (характерний для романогерманського типу (сім'ї) правових систем). Абстрактний спосіб викладення норм права свідчить про більш високий рівень юридичної техніки і має тенденцію до розширення сфери застосування;

*казуальний - зміст норми (фактичні обставини, дії, явища, їх види) розкривається у приписах статей індивідуалізованими поняттями через певні факти, конкретні випадки (казуси), ознаки та ін. з широким застосуванням прийому переліків. Це призводить до громіздкості й утруднює використання (характерний для англо-американського типу (сім'ї) правових систем). Казуальний (детальний) спосіб може використовуватися обмежено в інших правових системах, зазвичай разом із абстрактним (максимально узагальнювальним) способом.

59. Поняття, структура, види та функції правосвідомості Правосвідомість - це система почуттєвих і мислених образів комунікативно-вольової спрямованості, через які

відбувається безпосереднє і опосередковане сприйняття правової реальності - ставлення до чинного, минулого і бажаного права, до діяльності, пов'язаної з правом, до правових явищ та поведінки людей у сфері права.

У структурі правосвідомості суспільства за рівнем відображення правової реальності (оцінна функція) виділяють такі її елементи: правова психологія і правова ідеологія. У поведінці людини визначальну роль відіграє така складова її правосвідомості як юридично значуща настанова.

Правова психологія - це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане ставлення до права, правових явищ. Така правосвідомість відштовхується від повсякденної практики, від конкретних юридичних ситуацій, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, безсистемно, тобто правова психологія не осмислена теоретично, не впорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової дійсності.

Правова ідеологія є системою правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової реальності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ і спричиняють готовність до певної правової поведінки в результаті оцінки правових явищ. Це концептуально оформлена, логічно систематизована, теоретично і науково осмислена правосвідомість.

Юридично значуща настанова - це діяльнісна (поведінкова) частина правосвідомості, готовність особи виявити активність у сфері пізнання і реалізації права, або у сфері ігнорування і порушення правових норм. Настанова є вольовим процесом переведення правових норм у реальну поведінку.

Види правосвідомості за суб'єктами:

1)індивідуальна - сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда, що визначаються обставинами його життя, правовою освітою та зовнішнім середовищем;

2)групова - виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку соціальними групами, формальними і неформальними колективами, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідношення з інтересами всього суспільства (наприклад, вимоги шахтарів, що страйкують);

3)суспільна - відображає ставлення до права всього суспільства або етносу, виражає їхні інтереси.

Суспільна і групова правосвідомість виявляється не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і в кожної людини вона проходить крізь призму особистих потреб та інтересів, рис характеру. Було б неправильно говорити, що суспільна і групова свідомість - це сума суджень про право кожного із членів соціальних груп, народу (суспільства). Суспільна і групова правосвідомість виражає найзагальніші, такі, що збігаються, оцінки права і правових явищ членами соціальних спільнот.

Функції правосвідомості - основні напрями оволодіння правовими знаннями та їх вплив на правові явища, правову систему в цілому.

Основні функції правосвідомості:

1)пізнавальна (гносеологічна, когнітивна, інформативна) - передбачає нагромадження знань про право, про юридичну практику, інформованість про нові нормативні акти, про зміст юридичних норм, адже без інформації про закон та її осмислення не може бути і ставлення до нього.

2)оцінювальна (правостворювальна, емоційна) - передбачає оцінку як правових знань, так і правової дійсності з погляду цих знань; оцінювальне ставлення до правових явищ, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на правове, обов'язкове, необхідне.

3) регулятивна (настановна) - припускає, що на основі оцінювального ставлення до чинної в суспільстві системи правових приписів, заборон, зобов'язань і дозволів відбувається формування мотивів юридично значущої поведінки, настанов на правомірні чи неправомірні дії (бездіяльність). Регулятивна функція пов'язана з вольовим аспектом правосвідомості, відображає її діяльну сторону, коли власна модель поведінки дозріла (правомірні настанови).

60. Правова культура: поняття і структура

Правова культура суспільства - різновид і невід'ємна частина загальної культури, що становить систему духовних і матеріальних цінностей у правовій сфері, збережених, накопичених та розвинених суспільством завдяки постійному вдосконаленню заходів інформаційного, просвітницько-освітнього характеру з урахуванням загальнолюдських правових цінностей.

Структура правової культури суспільства така:

право - за своєю сутністю має бути вираженням справедливості, свободи і рівності - обмежувачем свавілля держави і утвердженням гідності особи; його призначення - встановлювати злагоду, толерантність у відносинах між фізичними і юридичними особами всередині держави та між державами світу;

правосвідомість - має ґрунтуватися на розумінні, що право як система норм і принципів є величезною цінністю у сфері суспільних відносин;

правовідносини - виражають здатність осіб реалізовувати свої права і обов'язки за наявності відповідних передумов; обстоювати свої права, свободи і законні інтереси, не порушуючи прав інших людей;

правомірна поведінка громадян, їх правова активність - слугують показником вміння і навичок додержуватися заборон, застосовувати права, виконувати обов'язки;

юридична практика - відображає професійну діяльність державно-правових інститутів: нормотворчих, правозастосовних, правоохоронних у межах компетенції, відповідно до їх правового статусу, є специфічним виробництвом, яке відповідно організоване і сплановане, де суб'єктами діяльності є юристи-професіонали високої кваліфікації;

юридична освіта і наука, їх пов'язаність з юридичною практикою - юридична освіта наділяє майбутнього юриста системою правових знань, поглядів, переконань, умінь і навичок; розвиває здібності до професійно-правової діяльності, чим збагачує інтелектуальний, творчий потенціал народу, його правову культуру, забезпечує юридичну практику кваліфікованими фахівцями в галузі права.

правова законність і правовий порядок - стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, змістом яких є сукупність правомірних дій суб'єктів права. Міцність правопорядку залежить від стану законності, без якої неможлива правова культура. Переконаність у необхідності додержання правових приписів нормативних актів - це основа режиму законності і правопорядку.