TDP

1)форма державного правління (розкриває спосіб організації вищих державних органів, їх структуру, компетенцію та взаємодію).

Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

2)форма державного устрою (визначає спосіб поділу держави на певні складові частини (території) і розподілу влади між нею та цими частинами й відповідну організацію державних органів). Державний устрій може проявлятись у простій і складній формах. До простої форми належить унітарна держава, а до складних - федерація і конфедерація.

3)державний (політичний) режим (сукупність форм і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві). Розрізняють такі основні види державних режимів: демократичний режим та антидемократичний державний режим.

Форма держави має правове закріплення, тобто всі її елементи мають правову основу і фіксуються у біжучих законах і підзаконних актах певної держави.

22. Поняття і види форм держ.управління Форма правління — це спосіб організації державної влади, порядок утворення та діяльності державних органів,

компетенція і взаємозв'язок між собою, а також взаємовідносини з населенням країни (ступінь участі населення в їхньому формуванні).

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія — це така форма правління, за якою верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа (фараон, король, шах, цар, імператор), котра здобуває її на основі кровноспорідненого успадкування або по життєвого обрання.

Монархія має такі ознаки:

•влада глави держави існує історично і не делегується йому народом;

•влада монарха здійснюється безстроково і передається, як правило, у спадщину;

•монарх не несе відповідальності за свої рішення. Сьогодні в світі існує приблизно ЗО монархій. їх різновиди: 1) абсолютна монархія — це форма правління, за якої державна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). Наприклад, Оман, Саудівська Аравія, Кувейт.

2) обмежена (конституційна) монархія — це форма правління, за якої законодавча влада належить парламенту, виконавча — монарху (чи кабінету міністрів), судова — судам, які обираються чи призначаються.

В дуалістичних монархіях влада поділяється між парламентом і монархом. Парламент приймає закони, але у монарха є право абсолютного вето (відхилення законопроекту). Уряд призначається монархом, підпорядковується йому і несе відповідальність перед ним. Така монархія передбачає двопалатний парламент, нижня палата якого обирається населенням, а верхня — призначається монархом. Сьогодні така форма правління зустрічається рідко: Йорданія, Марокко, Непал.

В парламентських монархіях (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія) монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні державою фактично не бере. В його руках зберігаються незначні повноваження Республіка — це така форма правління, при якій державна влада в державі належить представницьким виборним органам і здійснюється ними.

Більшість сучасних держав — республіки.

В демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить всьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом.

Відомо три види демократичних республік:

1) в парламентських республіках (Індія, Італія, Австрія, Німеччина, Туреччина, Ірландія):

•президент обирається парламентом;

•уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;

•уряд підзвітний парламенту;

•парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його відставку.

2)в президентських республіках (США, Бразилія, Мексика, Аргентина, Нігерія):

• президент обирається всенародно або колегією виборців;

• президент с главою держави і главою уряду;

• уряд несе відповідальність перед президентом;

• президент має право відкладного вето та інші права (наприклад, право розпустити парламент).

3)у змішаній (президентсько-парламентській) республіці є елементи як президентської, так і парламентської форм правління (Україна, Франція, Білорусь, Перу).

• президент обирається всенародно, але він не очолює уряд;

• уряд назначається президентом, але за згодою парламенту та є підзвітним президенту та підконтрольним парламенту; Форми державного устрою — це територіальна організація держави, характер взаємодії між її складовими частинами та державою в цілому.

Недемократичні режими поділяють на;

•тоталітарні;

•авторитарні.

25. Особливості елементів форм Укр.держави

На сучасному етапі розвитку України питання про форму держави набуває особливого значення, адже воно стосується найважливіших аспектів організації та діяльності молодої суверенної держави. Тому правильне розуміння відповідних теоретичних положень, що виходять з аналізу світового досвіду державно-правового будівництва, застосування їх до конкретних умов і національних традицій може суттєво сприяти створенню життєздатної форми Української держави, яка забезпечить прогресивний розвиток і розквіт усього суспільства. В Україні відбуваються процеси становлення і розвитку демократичного державно-правового режиму, основи якого знайшли своє закріплення в Конституції України 1996 р.

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна проголошується суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Конституція характеризує Україну як демократичну державу, яка за формою правління є республікою (ст. 5). Про демократичний характер нашої держави свідчить те, що законодавчий орган, Президент України, місцеві ради обираються громадянами України на принципах періодичних, конкурентних, вільних виборів.

Україна має змішану форму правління. У результаті внесення змін і доповнень до Конституції України законом від 8 грудня 2004 р. Україна є парламентсько-президентською республікою.

Частина 2 ст. 2 Конституції закріплює положення про те, що за своїм державним устроєм Україна є унітарною державою. Автономна Республіка Крим має статус адміністративно-територіальної одиниці, є невід'ємною складовою частиною України. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним та культурним реаліям.

26. Соціальне призначення держави

Соціальне призначення держави — постійна і досить дискусійна проблема. Багато хто з мислителів намагалися охарактеризувати значення держави для існування і розвитку суспільства. Так, Платон (виходячи із своїх поглядів на суспільство, державу і право) стверджував, що призначення держави полягає у підтримці моралі. Слід зазначити, що у багатьох мислителів античного світу та середніх віків розуміння призначення держави залежало від їх філософських і політичних поглядів. Наприклад, Г. Гроцій — утвердження загального блага, а Ж.-Ж. Руссо вважав, що призначення держави — це забезпечення загальної свободи.

Сучасна держава — соціальний арбітр, орган керівництва загальними справами, організатор багатьох важливих заходів, без здійснення яких неможливе функціонування суспільства. Одне з перших місць у цьому процесі належить закріпленню, забезпеченню прав і свобод людини, екологічній безпеці, технічному прогресу, здоров'ю нації, безконфліктному існуванню суспільства, забезпеченню гідного прожиткового рівня, підтримання науки, культури, освіти. Держава повинна перешкоджати різкій диференціації суспільства, щоб уникати гострих соціальних конфліктів.

Сучасна держава виступає суб'єктом легалізованого примусу, тобто вона повинна впливати на ті прошарки населення, групи, окремих людей, які є суспільно небезпечними. Її компетентні органи зобов'язані стримувати тих, хто характеризується суспільно небезпечною поведінкою, вони здійснюють певний соціальний контроль за дотриманням законів, принципів, правил людського співжиття.

Саме універсальний характер діяльності держави в сучасному світі спонукає до виконання нею нових функцій, що не характерні для минулих історичних епох. Однією з таких функцій є соціальна. Якщо її не розвивати, це призведе до соціального безправ'я, серйозних конфліктів у суспільстві.

Сучасна держава проводить активну соціальну політику, що полягає у врегулюванні і вирішенні соціальних проблем, досягаючи соціальної справедливості у відносинах між підприємцями, виробниками, споживачами, забезпечуючи інтереси малозабезпечених верств населення, що потребують соціальної підтримки.

27. Поняття і функції держави та їх класифікація Функції держави — це основні напрями і сторони діяльності держави, що виражають її сутність та соціальне призначення.

Функції держави класифікують за різними підставами.

1)залежно від принципу розподілу влади розрізняють законодавчу, виконавчо-розпорядчу, судову, контрольнонаглядову функції;

2)залежно від тривалості дії розрізняють постійні та тимчасові функції держави;

3)залежно від значення розрізняють головні та другорядні функції держави;

4)залежно від сфери прикладання розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави.

До внутрішніх функцій держави належать:

1)економічна функція (формування та виконання бюджету, складання та виконання програм економічного розвитку, фінансування ряду галузей, забезпечення свободи конкуренції та протидія монополізму, безпосереднє керівництво державним сектором економіки);

2)правозахисна функція, або функція захисту прав і свобод людини та громадянина (конституційне закріплення особистих, політичних і соціальних прав людини, діяльність державних органів, що захищають права людини та громадянина);

3)соціальна функція (забезпечення гідного рівня життя людини, допомога громадянам держави, які з об'єктивних причин не можуть брати участь у створенні матеріальних благ — діти, інваліди, люди похилого віку);

4)фіскальна функція (стягування податків і мита, виявлення та облік доходів виробників матеріальних та духовних благ, контроль за правильністю стягування податків та розподілу податкових коштів);

5)правоохоронна функція, або функція охорони правопорядку (забезпечення точного і повного здійснення правових розпоряджень всіма учасниками правових відносин усередині держави, залучення до юридичної відповідальності правопорушників);

6)природоохоронна, або інакше — екологічна функція (регулювання процесу використання природних ресурсів, збереження та відновлення природного середовища існування людини).

7)культурна (духовна) функція (організація науки та освіти, забезпечення збереження культурної спадщини і доступу громадян до неї);

8)інформаційна функція (організація та забезпечення системи отримання, використання, розповсюдження і зберігання інформації).

До зовнішніх функцій держави належать:

1)функція забезпечення безпеки держави (захист країни від нападу ззовні, захист загальнонаціональних інтересів від деструктивних дій усередині країни);

2)функція міжнародної співпраці таінтеграції до світової спільноти (спільна діяльність держав у політичній, економічній, культурній, спортивній та інших сферах,членство та співпраця в межах міжнародних і регіональних організацій).

28. Внутрішні і зовнішні функції держави Внутрішні функції — це такі напрями діяльності держави, що направлені на вирішення внутрішніх завдань держави.

До внутрішніх функцій держави належать:

1.Економічна функція — формування та виконання державного бюджету; складання та виконання програм економічного розвитку; фінансування ряду галузей; керування підприємствами та організаціями, що належать до державної форми власності.

2.Функція захисту прав і свобод людини і громадянина — конституційне закріплення прав (особистих, політичних і соціальних) людини; діяльність державних органів, що захищають права людини і громадянина.

3.Соціальна функція — забезпечення належного рівня життя людини; допомога громадянам, що потребують соціального захисту — інвалідам, безробітнім, біженцям, багатодітним тощо.

4.Функція фінансового контролю (оподаткування) — виявлення та облік доходів виробників матеріальних і духовних благ; вилучення податків тощо.

5.Функція охорони правопорядку — забезпечення повного втілення в життя правових відносин в середині держави; притягнення до юридичної відповідальності правопорушників.

6.Екологічна (природоохоронна) — регулювання процесу використання природних ресурсів; збереження ті відновлення оточуючого середовища; забезпечення екологічної безпеки громадян. Для сучасної держави характерною є особлива увага до соціальної та екологічної функцій, функції захисту прав і свобод людини і громадянина. Крім того, з'являються нові функції:

7.Культурна (духовна) — організація освіти, виховання; розвиток науки і культури; забезпечення збереження культурної спадщини та доступу громадян до неї.

8.Інформаційна — організація та забезпечення системи отримання, використання, розповсюдження та зберігання інформації.

Зовнішні функції— це основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товариством в цілому.

До зовнішніх функцій належать:

1) функція забезпечення безпеки держави — захист держави від нападів ззовні; захист незалежності, територіальної цілісності держави і виконання міжнародних зобов'язань (призначення Збройних Сил України); 2) функція міжнародного співробітництва:

•співробітництво в політичній та економічній сферах;

•участь у підтримці світового порядку — в боротьбі з контрабандою, наркобізнесом, тероризмом;

•діяльність для збереження миру, роззброєння, ліквідування ядерної зброї;

•допомога населенню інших держав, що опинилися в умовах стихійного, соціального лиха або техногенної катастрофи;

•культурне, спортивне, наукове співробітництво;

•вирішення глобальних проблем сучасності — екологічної, сировинної, енергетичної, демографічної;

3) інтегрування національної економіки в світову — залучення і підтримка іноземних інвестицій. Сучасний світ характеризується економічною взаємозалежністю держав. Приплив іноземних інвестицій — джерело розвитку вітчизняної економіки.

29. Правові форми і методи здійснення функцій держави

Функції держави здійснюються у визначених формах і визначених методах.

Форми здійснення функцій характеризують зв'язок держави з правом як одним з основних засобів володарювання. Через право держава проводить у життя свої функції, свої економічні, політичні, ідеологічні задачі. В одних випадках держава видає юридичні норми, в інші - організує їхнє виконання, у третіх - забезпечує, охороняє їх. У залежності від цього і розрізняють три основні форми здійснення функцій:

1.Правотворча - державна діяльність, що виражається в розробці і прийнятті юридичних норм, у яких закріплюються програми діяльності людей. Вона полягає у виданні нормативних актів, тобто актів, що встановлюють нові норми, чи змінюють скасовують старі.

2.Правовиконавча - державна діяльність, що виражається у вживання заходів по виконанню норм права. Вона складається головним чином у виданні владних індивідуальних актів, тобто актів, розрахованих тільки на даний, індивідуальний випадок (наприклад, видання разового планового акта по будівництву, призначення громадянина на посаду.)

3.Правозабезпечувальна (правоохоронна) - державна діяльність, що виражається головним чином у контролі і нагляді за дотриманням і виконанням норм , а також у застосування примусових мір до їхніх порушників. У процесі здійснення даної функції зважуються юридичні справи, зв'язані з застосуванням юридичних санкцій, суперечками між окремими особами і т.д.

Методи здійснення функцій можна розділити на правові і неправові (організаційні).

Правовий метод реалізується за допомогою трьох вищезгаданих форм, а з числа неправових варто виділити: економічні (дотації, держзамовлення, кредитування, регулювання цін і ін.); політичні (узгодження позицій різних політичних плинів, міжнародні переговори й ін.); ідеологічні (звертання до населення, заклики і т.д.); власне організаційні (планування, програмування, контроль і ін.).

Важливо, що неправові методи нерідко реалізуються через правове регулювання (напр., твердження плану наказом, нормативне закріплення цін і т.д.).

30. Механізм держави: поняття,призначення,структура

Механізм держави - цілісна, ієрархічна, динамічна система державних органів, підприємств, установ, інститутів, що здійснює завдання і функції держави на основі і в межах права і слугує її (держави) організаційноекономічною, організаційно-політичною, організаційно-соціальною, організаційно-культурною основою.

Ознаки механізму держави:

1)структурована система - її структура складається з елементів, тісно пов'язаних між собою. Політикоорганізаційну основу системи становлять органи держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2)ієрархічна система - побудована на засадах субординації і координації.

3)цілісна система - побудована на єдиних принципах, має єдині завдання і цілі діяльності. Кожний суб'єкт механізму держави як його системний елемент органічно зумовлений усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;

4)функціонуюча (реально працююча) система - перебуває в динаміці, розвитку завдяки використанню набору засобів, способів для управління суспільством, виконання функцій держави;

5)має організаційну основу.

6)легітимна і легалізована система - визнана народом, діє на основі та у межах права;

7)ефективність дії визначається людським фактором - професіоналізмом державних службовців, їх спеціальним статусом, гарантіями зайнятості і соціального захисту.

Структурно механізм держави складається з трьох рівнів.

I рівень становлять державні підприємства, установи та організації, які забезпечують реалізацію економічних і соціальних функцій держави. Їх основним призначенням є створення необхідних економічних умов функціонування держави та суспільства. У спеціальній літературі їх називають економічними додатками держави, однак, на нашу думку, вони є самостійними і повноцінними елементами механізму, що виконують лише їм властиві функції.

II рівень механізму держави складають органи держави. Це особлива частина державного механізму, що забезпечує виконання владних повноважень. Система даних органів йменується апаратом держави, який і буде предметом самостійного розгляду в подальшому.

III рівень становлять структури спеціального призначення. Це контрольно-наглядові органи, збройні сили, поліція, спецслужби, органи виконання кримінальних покарань. Вони фінансуються з бюджету, створюються органами держави, їм підпорядковуються та забезпечують реалізацію правоохоронних, контрольно-наглядових і каральних функцій. Саме ці органи забезпечують захист суверенітету держави, її територіальної цілісності та недоторканності, охорону прав і свобод громадян, дотримання вимог закону та покарання винних у порушенні нормативних вимог осіб.

31. Конституційна система органів держ.влади в Україні

Державна влада в Україні згідно зі ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Вперше конституційне закріплення теорії поділу влади було закріплене на законодавчому рівні у Конституції США 1787 року: законодавча влада - конгрес, виконавча - президент і підзвітні йому міністерства, судова - суди. Разом з тим існують винятки, зокрема Конституція Алжиру 1976 року зафіксувала політичну владу керуючої партії.

Державні органи України, які належать до різних гілок влади, наділені значним обсягом компетенції у сфері здійснення управлінських функцій. Вони реалізовують свої державно-владні повноваження через прийняття нормативно-правових актів, організаційно-розпорядчу діяльність, прийняття рішення про притягнення до відповідальності тих чи інших суб'єктів правовідносин тощо.

Органи законодавчої влади у державах з демократичною формою режиму є загальнонаціональними, представницькими, виборними, колегіальними, тобто такими, які представляють інтереси народу і держави. Єдиним органом законодавчої влади в Україні відповідно до ст. 75 Конституції України є Верховна Рада України. Парламент України є органом держави, який не має верховенства влади над іншими органами державної влади. Так, вплив Верховної Ради України на інші державні органи здійснюється винятково через систему нормативноправових актів, які вона уповноважена приймати.

Органами державної виконавчої влади відповідно до статей 113-120 Конституції України є:

1)вищий орган виконавчої влади - Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує діяльність усіх інших підпорядкованих йому органів виконавчої влади;

2)центральні органи виконавчої влади - становлять міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (ч. 1 ст. 1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" від 17 березня 2011 р. №3166-VI)1;

3)місцеві органи виконавчої влади:

Особливістю органів виконавчої влади, які формують окрему гілку державної влади, є те, що вони мають виконавчий та розпорядчий характер і забезпечують практичну організацію виконання законодавчих і нормативних актів.

Президент України також представлений у конституційній системі органів державної влади. Він очолює виконавчу гілку влади.

Президент України - є главою держави, тому відіграє важливу роль координаційного, наглядового інституту публічної влади. Він бере безпосередню участь в управлінні суспільством та державою: формує Кабінет Міністрів України, призначає частину суддів Конституційного Суду України, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, підписує закони, здійснює представництво держави у межах її кордонів і на міжнародному рівні тощо. Діяльність Президента України як глави держави забезпечують дорадчі, консультативні та допоміжні органи, зокрема Адміністрація Президента України, Рада національної безпеки і оборони України та ін.

Органи судової влади - це відповідні суди, які утворюються в законодавчо передбаченому порядку для здійснення конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, господарського правосуддя, вирішення спорів у аспекті трудових, торговельних та інших справ. До системи органів державної влади України належать органи судової влади, які здійснюють свою діяльність на основі статей 124-131 Конституції України, Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-Уі Ці та інші законодавчі акти визначають правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні.

Отже, державна влада в Україні, яка представлена системою державних органів, здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

32. Поняття, ознаки, види держ.органів

Державний орган - це одна особа або організована група осіб, спеціально призначені для реалізації державної влади в передбачених законом випадках. До числа державних органів ставляться, наприклад, суд, президент, парламент і т.д.

Основні ознаки державних органів:

а) створюються й функціонують у відповідності й на основі норм права; б) відносна структурна й функціональна відособленість у механізмі держави по ознаці їхньої спеціалізації;

в) функціональна взаємодія один з одним у процесі реалізації кожним своїх повноважень, обов'язків.

Серед державних органів розрізняють: а) єдиноначальні; б) колегіальні;

в) органи законодавчої, виконавчої, судової влади й ін.

Система державних органів утворить так званий державний апарат.

Державний апарат - це частина механізму держави в особі системи його державних органів.

Державні підприємства, установи, організації - це організовані групи осіб, призначенням яких є виконання робіт, надання послуг населенню або державі в цілому, його окремим органам, посадовим особам.

Державні підприємства створюються для господарської діяльності в державному секторі економіки (наприклад, космічний зв'язок, виробництво вибухових речовин і ін.).

Державні установи роблять послуги, наприклад, у сфері освіти, медичного обслуговування й т.д.

Державні організації виконують роботи, роблять послуги, наприклад, у сфері будівництва, перевезень і т.д.

33. Принципи розподілу влад в Україні: зміст і значення

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову має давню історію, і його традиційно пов'язують з ім'ям Ш.Л. Монтеск'є. Кожна з гілок влади вважається самостійною та незалежною, і тим самим виключається можливість узурпації державної влади будь-якою особою або органом держави.

Цей принцип включає певну систему вимог:

•розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

•закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття;

•наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці;

•наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом.

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів), і контрольну функції. В Україні, згідно зі ст.75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України.

Виконавча влада — це влада, яка володіє правом безпосереднього управління в державі. Носієм цієї влади у масштабі країни є уряд, який забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, відповідальний, підзвітний та підконтрольний їй. Виконавча влада покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність. Згідно з розділом VI Конституції України органами виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (вищий орган у системі органів виконавчої влади), центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації (здійснюють виконавчу владу в областях і районах).

Судова влада — це незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у спорах про право, здійснює правосуддя. Судова влада обмежена нормами та принципами права, здійснюється у формі судової процедури й не може залежати від суб'єктивного впливу інших гілок влади. Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів є Верховний Суд України. Система судів в Україні будується за принципами територіальності (місцеві, апеляційні суди) і спеціалізації (суди загальної юрисдикції та спеціалізовані: господарські, адміністративні).

Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг, яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил.

Водночас влада в державі має залишатися цілісною та єдиною, тому гілки влади повинні взаємодіяти. Юридично це виявляється в тому, що:

•органи державної влади в сукупності володіють компетенцією, необхідною для здійснення функцій і виконання завдань держави;

•різні органи держави не можуть приписувати одним і тим самим суб'єктам за одних і тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки.

Тому поділ влади слід сприймати як загальний принцип здійснення державної влади.

34. Держ.служба і її значення для функц. держ апарату

Державна служба - урегульована законодавством професійна діяльність осіб, котрі обіймають посади в державних органах, підприємствах, установах щодо практичного виконання завдань і функцій держави. Державна служба може бути поділена на два види:

1) цивільна служба - а) в державних органах законодавчих, виконавчих, судових та ін.) та їх апараті (адміністративна служба - керівні ланки, які забезпечують діяльність апарату; патронатна служба - допоміжні ланки, які обслуговують діяльність керівних ланок: помічники-референти, консультанти, прес-секретарі тощо); б) в органах управління державних підприємств, установ; 2) мілітаризована служба (здійснюється зі "зброєю в руках") -а) військова - у Збройних Силах (у сухопутних,

ракетних, військово-повітряних, військово-морських військах, військах протиповітряної і протиракетної оборони та ін.). В Україні військова служба здійснюється: 1) за екстериторіальним принципом (шляхом призову); 2) за контрактом (шляхом добровільного вступу); б) воєнізована - правоохоронна, правозахисна (в органах міліції, податковій міліції та ін.).

Проходження державної служби відображається в особистих справах, які веде кадрова служба відповідного державного органу і при переведенні державного службовця на нове місце передає за зазначеним місцем державної служби. На основі поняття "державна служба" виникло поняття "державний службовець".

35. Форми демократії та її інститути

Форми демократії:

o пряма - безпосередня - форма народовладдя, за якої влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу або певних соціальних груп - народне вето, народна ініціатива, народне відкликання свого обранця, плебісцит, референдум, вибори;

o непряма - представницька (виборна) - форма народовладдя, за якої влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах - парламенти, органи місцевого самоврядування (тут депутати здійснюють свої функції представництва на основі колегіальності).

Інститути демократії - це легітимні й легалізовані елементи політичної системи суспільства, що безпосередньо створюють демократичний режим у державі завдяки вирішенню певних завдань політики, влади й управління. Легітимність (легітимація) інституту демократії означає його організаційне оформлення і визнання громадськістю, легалізованість (легалізація) - юридичне оформлення, узаконення.

Види інститутів демократії за вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади й управління: o Структурні:

-сесії парламентів і органів місцевого самоврядування;

-депутатські фракції;

-депутатські комісії;

-народні контролери та ін.

o Функціональні:

-депутатські запити;

-накази виборців;

-вибори;

-громадська думка та ін.

o Структурно-функціональні (змішані):

-територіальна автономія;

-національно-територіальна автономія o Процедурно-регламентаційні:

-регламентація процедури виборів;

-регламентація порядку прийняття законів;

-регламентація порядку проведення референдумів та ін. Види інститутів демократії за юридичною значущістю прийнятих рішень:

o Імперативні, що мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

-референдум конституційний і законодавчий;

-вибори;

-накази виборців та ін.

36. Історичний розвиток прав і свобод людини і громадянина

В історичному розвитку прав і свобод виокремлюються три покоління. Перше сходить до джерел конституціоналізму. У конституційних актах епохи зародження цього правового явища фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Це особисті (тобто цивільні) свободи та політичні права. До особистих прав належать ті, яких індивід набуває завдяки факту свого

народження і які забезпечують людську гідність (право на життя, на ім'я, на фізичну цілісність особи, на недоторканність особи і житла, свобода пересування, свобода думки й слова, свобода світогляду й віросповідання, право на правосуддя, звернення до державних органів, процесуальні гарантії тощо). До особистих прав можна також віднести ті права, які виражають рівноправність людей, тобто забороняють у державній політиці й у суспільному житті дискримінацію або надання переваги за якою-небудь ознакою. Політичні права забезпечують у результаті реалізацію можливості брати участь в управлінні державою, у вирішенні найважливіших питань суспільного життя. До них належать виборче право, свобода слова, свобода зборів і свобода друку. Ця група прав формувалася з кінця XVIII ст. до Першої світової війни.

До другого покоління можна віднести соціально-економічні права і свободи, що гарантують інтереси людини в суспільстві й державі (право на власність, право на працю, право на сприятливі умови праці, право на відпочинок, право на охорону здоров'я й медичну допомогу, право на освіту1, право на вільний вибір сфери діяльності), а також права соціально-культурного характеру. Останні забезпечують можливість особи користуватися досягненнями вітчизняної і світової культури для особистого розвитку і творчості. Ця група прав була зафіксована в різних національних і міжнародних документах протягом XX ст. Не у всіх державах світу вона набула однакового значення. Найбільшу увагу їй приділяла влада країн тоталітарного соціалізму. Нині вона продовжує розвиватися. Слід зазначити, що держави, які приєдналися до міжнародних договорів і конвенцій про права людини, автоматично беруть на себе обов'язок привести національне законодавство у відповідність до світових стандартів Ці стандарти виходять із положення, що внутрішнє законодавство не може суперечити загальнолюдським цінностям, які були офіційно закріплені. Однак фіксування того чи іншого положення в статті конституції або законі не означає гарантію його дотримання.

До третього покоління належать права і свободи, що забезпечують якість життя. Маються на увазі право на сприятливе навколишнє середовище і свобода інформації (можливість збирати, зберігати й поширювати будь-яким доступним способом будь-яку інформацію, що не становить таємниці). Ці права стали одним із правових інструментів боротьби людства із глобальними проблемами – екологічною небезпекою й інформатизацією життя – у період переходу до постіндустріального суспільства.

37.Нігілістичні концепції держави

38.Поняття і ознаки правової держави

Правова держава — це суверенна політико-територіальна організація влади, яка існує і функціонує в громадянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права і в якій на його основі реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей та громадянського суспільства в цілому, де держава й людина несуть взаємну відповідальність. Іншими словами, це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорона та захист основних прав і свобод людини.

Справді, правові держави характеризуються ознаками як соціального змісту (матеріальними), так і формальними (структурно-організаційними, процедурними).

Ознаки соціального змісту:

•юридичне закріплення основних прав і свобод людини в конституції та їх фактичне забезпечення;

•верховенство в суспільному та державному житті права й закону;

•врегулювання відносин між собою і державою на основі загального принципу: "Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом";

•взаємна відповідальність та взаємодопомога особи й держави;

•притаманність усім громадянам високої правової культури;

•демократичний плюралізм та гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації тощо.

Формальні ознаки:

•чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами, її органами

(принцип поділу влади);

•юридична захищеність особи;

•верховенство громадянського суспільства та його представника — парламенту — над державою та її апаратом, значуще становище судових органів у суспільному та державному житті.

39. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в демократичній державі Гарантії - це найважливіший чинник забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії прав і свобод людини можна класифікувати на міжнародні і внутрішньодержавні (національні). Національні (внутрішньодержавні) гарантії прав і свобод людини і громадянина - система загальних і юридичних засобів та інститутів, що створюють умови, необхідні й достатні для їх (прав і свобод) реалізації, охорони і надійного захисту.

Загальні гарантії прав, свобод та обов'язків людини:

економічні - єдність економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг, фінансів, свобода економічної діяльності;

соціальні - соціальна захищеність людини; реалізація її права на певний рівень добробуту, соціальне партнерство між людиною і державою, між працівником і працедавцем, гарантований рівень заробітної плати, одержання пенсії по досягненню пенсійного віку, допомоги - у разі тимчасової непрацездатності чи інвалідності; організація заходів щодо трудової зайнятості населення та ін;

політичні - функціонування всієї політичної організації суспільства, провідну роль у якій грає держава; легітимність політико-правового режиму; реалізація принципу поділу влади, як по вертикалі, так і по горизонталі;

ідеологічні (духовні) - ідеологічна багатоманітність; розуміння верховенства права як заперечення будь-якого прояву свавілля щодо людини з боку влади чи іншої людини; визнання людини найвищою цінністю, повага до її гідності; відсутність релігійної, расової ворожнечі; демократична суспільна думка; необхідний освітній рівень (загальнодоступність і безплатність середньої освіти); вільний доступ до інформації та ін.

Національні (внутрішньодержавні) юридичні гарантії за формою закріплення (створюються державою):

конституційні (загальні) - гарантування прав, свобод і обов'язків громадян закріплюється в конституції; за конституційними гарантіями можна робити висновки про характер забезпеченості прав і свобод громадян існуючим ладом у цілому;

галузеві (адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові та ін.) - у поточних законах і підзаконних нормативних актах передбачені процедури, механізми реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини, котрі закріплені в конституції. Нині діють закони, що гарантують реальність прав у сфері економіки (приватизація, власність, підприємництво), в галузі політики (громадянство, свобода преси, об'єднань громадян та ін.), у соціальній сфері (захист прав споживачів, охорона праці та ін.).

гарантії реалізації - відсутність суб'єктивних перешкод, якими є незнання своїх прав (права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб) чи незнання правових принципів (презумпції невинуватості), та наявність об'єктивних засобів і способів (правових процедур, способів заохочення, інших видів стимулювання, пільг для ініціативної реалізації прав та ін.);

40. Концепція національної держави Концепція національної держави — головним у цій концепції є обґрунтування того, що основне призначення

держави полягає в забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. В умовах формування національного ринку за часів феодалізму або в умовах боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея створення національної держави мала позитивне значення" сприяючи історичному прогресу. Сьогодні, особливо в умовах багатонаціональних країн, вона може мати місце лише за певних умов, і насамперед, коли враховується реальний стан міжнаціональних стосунків та інтереси національних меншин.

41.Правова національна демократична держава

42.Відмінності права від соц.норм первісного ладу

Розрізняють такі відмінності між соціальним регулюванням у первісному суспільстві (нормами-звичаями) і правовим регулюванням у державі (нормами права):

Норми-звичаї первісного суспільства:

за способом виникнення - виникають поступово у процесі спільного життя людей внаслідок багаторазового повторення суспільних відносин; суб'єктом їх утворення є вся община, первісне суспільство;

за вольовою спрямованістю норм - виражають волю (інтерес) всієї общини, роду або племені; нормують працю їх членів на суспільні потреби; регулюють відносини у процесі загального виробництва та розподілу продуктів тощо;

за формою зовнішнього вираження - існують в усній, формі у свідомості людей, передаються з покоління в покоління;

за часам набрання сили - виникають і відмирають поступово, без суворо встановленого порядку;

за засобами регулювання - не знають поділу на права і обов'язки; спочатку використовують заборони (табу), згодом - зобов'язання і загальні дозволи як засоби соціального нормативного регулювання;

за способом забезпечення виконання - здійснюються відповідно до звички, традицій, внутрішнього переконання, громадського осуду; у разі їх порушення примус виходить від роду або іншої соціальної спільності (вигнання з общини, тілесні покарання, страта)