kozlovez_monograf (1)
.pdf
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
1) iсторична територiя як рiдний край; 2) спiльнi мiфи та iсторична пам’ять; 3) спiльна масова, громадянська культура;
4)єдинi юридичні права та обов’язки для всіх членiв суспiльства;
5)спiльна eкономіка з можливiстю пересуватися в межах нацiональної територiї. Враховуючи це, можна констатувати, що важливе мicце в конструюваннi нацiональної iдентичностi належить таким поняттям, як "етноicторична колективна пам’ять", а також "нацiональнi мiфи" i "полiтична мiфологiя". Дослiдники наголошують на особливiй ролi iсторії етносу у формуваннi нацiональної iдентичностi, зазначають, що поняття "нацiональної iдентичностi" нерозривно пов’язане з поняттям "icторичної традицiї". Е. Cміт зазначає, що саме використовуючи iсторiю та культуру "золотої доби" народу, можна побудувати моральнi основи нацiї. Використання eтноісторії за своєю суттю є соцiально-полiтичним: вона має очистити i надихнути народ. Дослiдження "своєї" минувшини цiкавить не саме по собi, важливо "засвоїти" мiфологiю та територiалiзовану минувшину
"свого народу" [110, с. 28-37].
Механізми, за допомогою яких формується національна ідентичність, поза сумнівом мають психологічну природу. Проте самовизначення індивідів стосовно певної національної спільноти є внутрішнім відображенням і суб’єктивною трансформацією зовнішніх відносно свідомості людини чинників, що становлять у сукупності феномен ідентичності.
Основними чинниками, що впливають на формування національної ідентичності, є історична територія (або підпорядкування держави міжнародному праву – а state under international law), спільна мова і культура, єдиний економічний простір, релігія і спільні міфи та історична пам’ять, єдині закони і обов’язки для всіх членів та інші. Зв’язок твірних елементів національної ідентичності надзвичайно сильний, а тому заміна одного з них на новий робить необхідною потребу її значного, а за певних умов і суттєвого корегування, якщо не повної заміни.
Прив’язанiсть до певних територiй або мiсцевостей у їхніх межах має мiфiчний i суб’єктивний, емоційно забарвлений характер. Часто для iдентифiкацiї бiльше важать прив’язанicть та асоцiацiї, нiж фактичне проживання на певнiй землi або володiння нею. Священнi мiсця притягyють до себе членiв спiльноти або надихають їх, навiть коли тi перебувають у вигнаннi. Навiть давно розлучившись iз рiдним кpaєм, спiльнота може зберiгатися завдяки сильнiй ностальгiї та духовнiй пов’язаностi. Класичними прикладами є дiаспорнi спiльноти євреїв та вірмен.
71
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Спільність політичного життя, входження в деякий спільний правовий і політичний простір дає підстави говорити про існування "політичної нації" (наприклад, Європейське співтовариство) на відміну від "культурної нації", яка визначається спільністю культури, мови і релігії. Виокремлення політичної і культурної нації є, звичайно, умовним, теоретичним, оскільки реальні нації є змішуванням обох типів. Для національної ідентичності важливі не тільки об’єктивні, а й суб’єктивні чинники.
У складний спосіб національних визначень і збереження ідентичності вплітається й економічний чинник. Без виробництва матеріальних благ жодна цивілізація не може існувати. Виробництво протягом тривалого часу набуває різних форм (сільськогосподарське, промислове, інформаційне і т. ін.), різної структури, поступово змінюється. Кожній епосі відповідає свій економічний устрій. Але при всьому розмаїтті економічної діяльності в межах окремої країни формуються специфічні риси економічної, господарської діяльності, типові в цілому саме для цього соціуму особливості економічної поведінки, господарської етики. Ще М. Вебер звернув увагу на особливості господарської етики в різних світових релігіях.
Економічна "ойкумена" нації як культурно-історична цілісність є необхідною передумовою збереження національної ідентичності, захисту її від руйнівних асиміляційних процесів. Господарські зв’язки, що історично формуються в економічному комплексі, складають основу існування національних держав, і в цьому сенсі "економіка – фундамент національного буття". Так, згідно з даними німецьких дослідників, основою сучасної німецької ідентичності є не стільки історія і культура, скільки економічні успіхи та процвітання ФРН. Хоч у Західній Німеччині на хвилі національної ейфорії, зумовленої приєднанням "східних земель", значно зріс і показник гордості за свою національність, який становив до 70, 0 % (зазвичай він значно менший) [111].
Якщо говорити про українців, то для них велике значення має філософія Рідної Землі. Споконвіку для українців характерним було шанобливе ставлення до землі як до якоїсь великої, таємничої святості. Земля – це певний архетип, з яким тісно пов’язане особистісне життя людини і який впливав на вироблення духовної орієнтації українців, підкреслював характерні риси свідомості, визначав основи світогляду.
Аналогічним чином можна говорити і про роль політичних чинників у структурі національної ідентичності. У свою чергу, національна ідентичність дає можливість раціонально обґрунтовувати ідеали національної автаркії, вона становить
72
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
опору для держави. Однак складність цієї проблеми полягає в тому, що на різних етапах розвитку тієї самої цивілізації змінюються політичні форми держави, пріоритети в політиці. Taкі соцiально-полiтичнi метаморфози, як, наприклад, революцiя, змiна полiтичного устрою, вiйна призводять до створення нової соцiально-полiтичної парадигми суспiльства, а вiдтак і до розвитку нової нацiональної iдентичностi, яка iнколи може заперечувати колишню. Але разом з тим є базові принципи, що визначають розвиток країни в цілому. Ці принципи формують політичну культуру кожного суспільства і цивілізації, яка, за визначенням І. Василенка, є "космосом символічних форм" [112, с. 27].
Політична культура – це, по суті, соціально типові зразки поведінки, форма взаємовідносин між громадянами і владою. Політична символіка характерна для всіх суспільств і цивілізацій, вона ідеологізується і стає невід’ємною складовою життя суспільства, створюючи єдність між минулим, сьогоденням і майбутнім народу. Наприклад, одним із головних російських політичних символів, що значно вплинув на розвиток російської держави і сусідніх з нею народів, її традицію, є політична претензія на месіанську роль Росії у світі. Багато російських державних діячів використовували міф про "Третій Рим" з метою обґрунтування політичних амбіцій. Можливо, тому в російській політичній свідомості доля Росії нерозривно пов’язується з долями світу. Росія і сьогодні відчуває деяку свою месіанську роль, святість і всесвітню значущість.
Нарешті, особливе місце у формуванні й підтриманні національної ідентичності посідають власне етнокультурні чинники. Національна спільність ідентифікується на основі культурних ознак, і вони передують усім іншим критеріям ідентифікації: релігії, династіям чи економічним інтересам. Національна культура як система певних матеріальних і духовних цінностей, сукупність форм життєдіяльності, характерних для конкретного народу, етносу, виступає своєрідним генератором життя, упорядником життєвого хаосу, де національне – це структурований упорядкований лад.
Саме в контексті певної культури відбувається формування особистості, пошук "своїх" цінностей, залучення до традицій, формування характеру і світогляду. Будь-яка національна культура за своїм змістом не тільки унікальна як плід творіння народу, а й несе в собі риси загальнолюдської культури, а також елементи, пов’язані з особливостями розвитку цієї національної спільноти.
73
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Національна самоідентифікація виявляється, насамперед, через констатацію "Я-Інший", відокремлення певного етносу від інших за принципом "Своє – Чуже". Розпізнавання "Свого" і "Чужого" уникнути неможливо, оскільки людина живе серед інших людей, культур і усвідомлює, що, крім її світу, такого рідного для неї, існують й інші світи, які є теж рідними для когось, але зовсім чужими для неї. Таким чином, поняття "Чуже" потрібно вживати у розумінні іншої культури, тобто відмінної від моєї. І саме надбання попередніх поколінь, тих суб’єктів, які належать до певної культурної спільноти, створюють підґрунтя, від якого повинен відштовхуватись кожен член цієї спільноти у процесі національної самоідентифікації. Цей спільний для них світ творить певний світогляд, який формується під впливом багатьох чинників, зокрема, проживання на спільній території, мові, якою вони розмовляють.
Серед соціокультурних чинників особлива роль належить релігії. Релігія – це та константа, яка значною мірою зумовлює мислення і поведінку великих мас людей, цінності й установки яких на великих проміжках часу передаються від покоління до покоління. На думку С. Гантінгтона, "для людей, які зіштовхуються з необхідністю відповісти на питання "Хто я?" і "Де моє місце?", релігія надає переконливі відповіді. Всі релігії дають людям почуття ідентичності і напрямок в житті" [113, с. 142]. Особливістю українського суспільства є те, що воно поліконфесійне. По суті, жодна країна (за невеликим винятком) не є сьогодні монорелігійною. Розмаїття конфесій радше розділяє українців, ніж об’єднує. Без сумніву, що в становленні ідентичності українців православ’я зіграло істотну роль, воно сприяло становленню національної самосвідомості народу.
До чинників, які впливають на формування національної ідентичності, варто віднести і зовнішні, геополітичні, в тому числі й наявність зовнішньої небезпеки. У своїй праці "Хто ми? Виклики американській національній ідентичності" (2004) С. Гантінгтон констатує, що американська національна ідентичність сягала свого політичного піку якраз в часи, коли країна опинялася перед зовнішними загрозами: Друга світова війна, Карибська криза, 11 вересня 2001 р. Учений доходить начебто парадоксального висновку: "Розпад СРСР усунув найбільшу і найважливішу загрозу національній безпеці Америки, а значить, послабив значущість національної ідентичності порівняно з ідентичностями субнаціональними, транснаціональними, двонаціональними та іншими. Історичний досвід і соціологічні дослідження показують, що відсутність "зовнішнього ворога" пагубно впливає на єдність суспільства і
74
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
нерідко веде до бродіння у соціумі"[114, с. 44, 221]. Зауважимо, що і конструювання радянської ідентичності значною мірою базувалося на наявності "зовнішнього ворога".
Відомий британський історик Е. Хобсбаум визначає два основні шляхи побудови нацiональноi iдентичностi. Перший ґpунтується на т. зв. "кровному правi" ("ius saпguiпis"). За такого способу iдентифiкацiї вважають, що члени однiєї нaцiї мають спiльне походження i спiльну культуру. Taкi народи формують етнокультурнi нaцiї. Ця концепцiя була поширена серед нapoдiв, якi жили на територii Центральної i Cxiднoї Європи.
Iнша концепцiя ґpунтується на т.зв. "правi території" ("ius solii"). Вона поширена серед тих груп, яким бракує спiльного походження i спiльної культури. Ключовим моментом у цьому випадку є зростання солiдарностi серед населення певної територiї незалежно вiд етнiчних, культурних, мовних та iнших вiдмiнностей мicцевих жителiв. Taкi народи формують полiтичнi
нації [115, с. 324].
Спираючись на зазначену класифікацію, І. Прiцель її доповнює i розрiзнює п’ять шляхiв формування нацiональної iдентичностi, якi він пов’язує переважно із зовнiшньою полiтикою.
Для першого типу підґрунтям нацiональної iдентичностi є полiтичнi iнституцiї, які для її формування мають бiльше значення, нiж спiльна мова, кров, спiльнi предки, географiчне розташування та релiгiя. Прикладами кpaїн із таким типом нацiональної iдентичностi є США та Великобританiя. У цих кpaїнах вважають, що їхні полiтичнi системи є найрацiональнiшими, а полiтичнi цiнностi – унiверсальнi.
Другий тип нацiональної iдентичностi формується у кpaїнаx, що позбулися залежностi вiд iмперiї. Такими є крaїни Центральної і Cxiдної Європи, частково Центральної та Пiвденної Америки. Важливим чинником у конструюванні нацiональної iдентичностi є відчуття образи ("ressentimenf"), що ґpунтується на усвідомленні полiтичної несправедливостi та культурної незахищеностi. Нерідко це поєднується з iдеалiзацiєю iсторичного минулого. Так, спiльноти Сxiдної Європи i Латинської Америки ображенi тим, що їx трактують як периферiю європейської цивiлiзацiї.
Iлюстрацiєю третьої форми нацiональної iдентичностi є Францiя. 3 одного боку, Францiя є країною iз сталими полiтичними традицiями, що забезпечують стiйкi вихiднi засади формування нацiональної iдентичностi. Ця країна зараз втратила претензiї на культурну гегемонiю у світі. 3 iншого боку, у Францiї і до сьогоднi широкою пiдтримкою користуються тi полiтики, якi
75
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
висувають гасла, що вiдповiдають психологiчнiй потребi нацiї вiдчувати своє унiверсальне месіанство, нaвiть якщо цi гасла є iррацiональними.
Четверта форма iдентичностi виникла в ХХ ст. у колишнiх європейських колонiях в Африцi та Азiї, а також там, де колишнiй колонiалiзм слугує важливим консолiдуючим елементом. Генеза цiєї форми нацiональної iдентичностi є yнiкальною. Через колонiальне роздiлення та мультиетнiчний склад цi країни не можуть користуватися схiдноєвропейською романтичною моделлю, яка вимагає певної етнiчної rомогенності. Цим країнам також бракує традицiйних iнституцiй, якi могли б слугувати вiдправними точками для формування нацiональної iдентичностi. Тому формування нацiональної iдентичностi у цих країнах є результатом повстань або бунтiв певних груп, що виступають вiд iмені yciєї нацiї. Але цi групи є часто iзольованими вiд решти населения за piвнем освiти, закордонним досвiдом чи впливами i не в силi сформувати загальнонацiональну iдентичнiсть.
П’ятою формою нацiональної iдентичностi є т. зв. теократичний нацiоналiзм, прикладом якого була царська Росiя. Вона була найортодоксальнiшою країною i використовувала свою релiгiйну монолiтнiсть для того, щоб визначити решту християнського світу як "iншу". Росiя вважала себе єдиною справжньою християнською країною i проголошувала право поширювати свiй релiгiйний вплив поза етнiчнi кордони. Хоча Росiя i проголошувала свою унiверсальну мiciонерську роль, що rpунтується на теократичнiй iдеологiї, вона використовувала свiй релiгiйний статус для підтримки виразної національної ідентичності, експансії та узаконення режиму [116, c. 28-29].
Описанi шляхи формування нацiональної iдентичностi не є вичерпними. Деякi форми нацiональної iдентичностi не пiдпадають пiд жоден із зазначених типiв. У деяких поєднується декiлька ознак. Нацiональна iдентичнiсть не є константою. Вона постiйно "перевизначається" вiдповiдно до нових полiтичних, суспiльних i часових реалiй. На цей дiалектичний процес впливають безлiч чинників, але, можливо, найважливiшими iз них є чинники визначення "свого" та "iншого".
У сфері дослідження емпіричної спрямованості національної ідентичності процедура визначення її характеристик зводиться до встановлення відповідних аттитюдів, що утворюють систему ціннісних установок індивідів чи спільнот, за допомогою яких відбувається їх самовизначення, самоідентифікація. Найбільш прийнятними для емпіричної
76
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
перевірки національної ідентичності, на думку Г. Яворської, є три теоретичні моделі:
1)"культурна", котра пояснює національну ідентичність як наслідок дії етнокультурних чинників, що формуються протягом тривалого історичного процесу (спільна спадщина, релігія, єдина мова, традиції тощо);
2)"інструментальна", у межах якої національна ідентичність розглядається як результат економічного чи політичного розрахунку, що ґрунтується на власних інтересах;
3)"громадянська" ("civic") модель, яка розглядає національну ідентичність як сутність, засновану на домовленостях (конвенціях) відносно норм політичного співжиття
[117, с. 133].
Дослідниця підкреслює, що названі моделі допускають різноманітні інтерпретації, насамперед з точки зору онтології ідентичності. Вони створюють підстави для побудови типології ідентичностей залежно від змісту ціннісних мотивацій (аттитюдів), які домінують в тому чи іншому випадку. Водночас вони дають можливість простежити, яким чином взаємодіють різні типи ідентичностей у межах одного соціуму.
Сучасну ситуацію національної ідентичності можна позначити як таку, що пов’язана з потрійною психосоціальною сутністю інтерпретацій. По-перше, соціальна інтерпретація виконує роль "ідентифікатора", який дозволяє віднести "інших" до конкретної національної спільноти – вона несе з собою спільне, зрозуміле членам цієї спільноти визначення об’єкта, що формується у своєрідне бачення реальності, яке може не збігатися, навіть суперечити поглядам, прийнятим іншими націями. По-друге, соціальна інтерпретація регулює, спрямовує дії і взаємозв’язки членів цього соціуму, відносини індивідів із навколишнім світом. По-третє, соціальна інтерпретація володіє когнітивною функцією, вони наповнюють соціальний світ індивіда відповідними афективними і нормативними елементами.
Багатогранність форм вияву й інтеграційна суть нацiональної iдентичності реалiзуються через функції, якi вона виконує.
Відома дослідниця проблем |
національної |
ідентичності |
Л. Нагорна виділяє такі основні її функції: |
|
|
пізнавальну (когнітивну), |
котра містить |
певні етнічні |
стереотипи і уявлення про характер міжетнічних комунікацій, формуючи сприйняття зовнішнього світу, почуття єдиного громадянства, патріотизму, розуміння національних інтересів;
77
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
комунікативну (інтеграційну, нормативну), яка забезпечує відповідний ступінь гомогенності і згуртованості соціуму, визначає способи соціальної взаємодії між його членами
імеханізми соціалізації індивідів. Водночас за її допомогою встановлюється психологічна комунікативна дистанція, що визначає взаємини з іншими спільнотами, створює загальновизнані регулятори міжкультурної комунікативної поведінки;
емоційну функцію – створює відчуття спільності інтересів, захищеності від ударів долі, причетності до високих культурних цінностей;
компенсаторну функцію, яка виявляється в певному відшкодуванні втрат, що виникають у процесі стандартизації, виконання індивідом анонімно-казенних функцій, формальних соціальних ролей;
ідеологічну функцію, котра виникає одночасно з появою націоналізму як ідеології і створює не лише відчуття причетності до історичної долі групи, а й можливості змінювати її. Вона ж забезпечує певний ступінь соціального консенсусу;
інструментальну функцію, призначення якої полягає у створенні механізму закріплення у свідомості позитивної ідентичності, налаштованості на пріоритет власних цінностей і традицій перед усіма іншими, виховання самоповаги [118, с. 55].
Дещо іншу типологію функцій національної ідентичності запропонував Б. Черкес, поділяючи їх на "зовнiшнi" та "внутрiшнi". До "зовнiшнiх" функцiй належать територiальнi, економiчнi та полiтичнi. Нацiї визначають певний соцiальний простiр, у якому її члени мають жити та працювати, i демаркують icторичну територiю, на якiй розмiщуються спiльноти в часi й просторi. Вони забезпечують її "святими мiсцями", об’єктами духовного та iсторичного поклонiння, якi розкривають неповторнiсть "духовної географiї" тiєї чи iншої нації. У сфері економiки нацiї гарантують здобуття контролю над внутрішніми ресурсами, зокрема й людськими. Нацiональна iдентичнicть надає можливiсть рацiонально обґpунтувати iдеали нацiональної aвтаркії. У політичній сфері нацiональна iдентичнicть є опорою для держави та її opгaнів або їxнix дополітичних еквiвалентiв у бездержавних нацiях. Найочевиднiшою полiтичною функцiєю нацiональної iдентичностi є легiтимацiя запроваджених юридичними iнституцiями єдиних прав та обов’язкiв, якi визначають особистi цінності й характер нацiї та вiдображують її прадавнi звичаї та обряди. Прагнення до нацiональної iдентичностi є сьогоднi основним засобом досягнення суспiльної згоди й солiдарностi.
78
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
До "внутрішніх" функцій відноситься насамперед згуртування індивідів як людей "однiєї нацiональностi" i "громадян". Цього досягають масовою стандартизованою освiтою, яка має на метi виховати вiрнicть нацiї та набути однорiдну культуру. Нацiя покликана також розвивати соцiальнi зв’зки мiж iндивiдами та соціальними групами, створючи набiр спiльних цінностей, символiв i традицiй. Використовуючи давнi символи – прапори, монети, гiмни, однострої, пам’ятники, ритуали i церемонії, – членам спiльноти нагадують про їхню спiльну культурну спадщину й культурну спорiдненicть. Відчуття спiльної iдентичностi й належностi до нацiй змiцнює й надихає їx. Нацiя перетворюється на людей, "натхненних вiрою", спроможних долати труднощi й перешкоди. Сприйняття нацiональної iдентичностi стає могутнім засобом самовизначення
йсамоорiєнтацiї iндивiда в cвітi за допомогою вiдчуття колективної особистостi та cвоєї самобутностi. Саме завдяки спiльнiй неповторнiй культурi нацiя та її iндивiди спроможнi дiзнатися, "хто ми тaкi" в сучасному світі.
Найважливiшою функцiєю нацiональної iдентичностi є iдентифiкацiя з нацiєю як певний спосiб подолання cмерті й забезпечення певного особистого безсмертя. Iдентифiкувати себе з нацiєю – це бiльше нiж iдентифiкувати зi справою або колективом. Це означає отримати особисте оновлення та гiднiсть у нацiональному вiдродженнi i через нього стати частиною полiтичної "надродини", що вiдновить і кожну з родин, якi становлять її, їхнє право первородства й колишнiй шляхетний статус там, де нинi кожну з них зневажають i позбавляють влади. Подолання забуття через нащадкiв, вiдновлення колективної гiдностi спогадами про "золоту добу", iдеалiзацiя братерства завдяки символам, ритуалам i церемонiям, якi прив’язують живих до мертвих i полеглих спiльноти, – головнi функцiї нацiональної iдентичностi в сучасному світі [119, с. 17-18].
Питання національної ідентичності, ідентифікації і самоідентифікації органічно пов’язані з теоретичними уявленнями про націю і націоналізм. Поняття нації – одне з ключових сучасної соціальної філософії, яке володіє значним структуроутворюючим потенціалом і має ціннісно-ідеологічний, культурно-смисловий, екзистенційний аспекти. Можна навіть сказати, що нація – світоглядна категорія, необхідний регулятив у ставленні людини до світу. Власне нації, поява якої вважається
йдосі чимось містичним або ж, навпаки, – занадто простим, ми завдячуємо цілою низкою якщо не наукових, то принаймні філософських і життєво-практичних проблем, як-от: націогенез, націоналізм, національна ідентичність, націєтворення,
79
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
національна ідея, національна свідомість, національна ментальність, національна держава, національні інтереси, національне відродження, національні меншини та інші.
Попередньо зауважимо, що в англомовній літературі поняття нації використовується у значенні політичної нації. У радянській та вітчизняній літературі під нацією розуміли етнокультурну спільноту. І лише останнім часом в офіційному дискурсі й наукових працях цей термін подається у значенні політичної нації.
У західній науковій парадигмі (а останнім часом і у вітчизняній) прийнято умовно виділяти три основні підходи у дослідженнях нації і національної ідентичності: примордіальний, модерністський і постнекласичний, або конструктивістський [120, с. 238-246]. Якщо примордіалізм і модернізм спираються на ідею споконвічності, об’єктивності існування нації, то конструктивізм наполягає на "штучності" нації, акцентує увагу на суб’єктивних чинниках її виникнення.
Представниками примордіального підходу (К. Гірц, Е. Сміт, Ю. Бромлей, М. Руткевич, М. Мойсеєв, А. Гулига, Е. Шилз та ін.) нація розглядається як об’єктивно дана реальність, вищий етап розвитку етносу. Нація трактується як розширена споріднена група, вища форма етнічної спільності людей, що виникла в епоху формування буржуазних відносин і ліквідації на цій основі феодальної роздробленості, становлення етнічної території та об’єднання людей, що говорять однією мовою, мають спільну культуру, традиції, психологію і самосвідомість. Уci види "прадавнiх" iдентичностей, зв'язкiв вважаються апрiорними, природними, бiологiчними "даностями". Вони мають духовний, психологiчний змiст та основу й, вiдповiдно, icнують окремо від соцiального досвіду i практики, пов'язаними з ними самими. Національна ідентичність розглядається як "колективне відчуття лояльності", "прив’язаності, що виникає з відчуття природної духовної близькості" (К. Гірц) [121, с. 64].
Модерністські теорії нації сформувалися багато в чому під впливом класичного марксизму, робіт М. Вебера, Г. Зіммеля, психоаналізу З. Фройда, філософії франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Габермас). Автори цього напрямку констатують існування глибинного зв’язку між процесами модернізації та націєтворення. Нації, на їхню думку, не є стародавньою або одвічною природною даністю, вони є продуктом економічних змін, індустріальної революції, утворення сучасних держав, становлення системи загальної стандартизованої освіти. Більше того, лише нації та націоналізм створюють умови, за яких може функціонувати індустріальне
80