kozlovez_monograf (1)
.pdf
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
Культурна ідентичність входить у поняття "національної ідентичності", однак є поняттям, відмінним від етнічної, релігійної чи соціальної ідентичності; частково вона збігається з кожним із цих понять, але в жодному випадку не повністю. Може існувати культурна ідентичність і без відчуття національної спільноти. Так буває тоді, коли певну групу людей об’єднують релігія, традиції та мова, але в них нема відчуття належності до національної спільноти. Поняття "культурної ідентичності" не можна також замінити поняттям "етнічної ідентичності". На думку Е. Гелнера, саме культурна ідентичність без національної ідентичності властива аграрним суспільствам. У такому випадку вона є щонайбільше усвідомленням належності до політичної спільноти, але без її явної інтерпретації (втім, це етап, який не обов’язково має завершитися формуванням національної ідентичності). Крім того, у членів однієї етнічної спільноти – за однакової культурної ідентичності – можуть бути різні національні ідентичності, і найкраще це демонструють факти можливості існування різних національних ідентичностей у членів однієї родини [91, с. 85-86]. Прикладом можуть бути каталонці, частина з яких визначають себе як окрему націю, а інші визнають себе за іспанців, чи корсиканці (деякі з них вважають себе корсиканцями, інші – французами). На українському ґрунті прикладом такого феномену є лемки, котрі визначають себе в національному розумінні як лемки, руснаки, українці, словаки або поляки.
Якщо для культурної ідентичності основною цінністю є спільнота, що спирається на культуру, то для національної таку роль відіграє політична спільнота, яка прагне здобути суверенний статус або вже його здобула. Культурну іденичність спільноти доречно розглядати як етап, котрий із необхідністю передує творенню національної ідентичності. Це твердження цілком узгоджується з відомою класифікацію чеського історика і політолога М. Гроха, згідно з якою творення нації проходить три етапи: "академічний", дослідницький, коли певна етнічна спільнота виокремлюється етнографами, мовознавцями, фольклористами тощо як об’єкт суто наукового ("в дусі Просвітництва") інтересу; "культурний", свого роду просвітницько-патріотичний, коли національна свідомість як свідомість своєї окремішності вноситься прошарком інтелігенції – "піонерів національної ідеї" – вглиб етнічного масиву (через постання національної школи, преси і т. ін.), інтелігенція висуває перед широкими прошарками спільноти завдання усвідомити окремішність культури; і останній, "політичний" етап, коли культурні гасла вже перетворюються на політичні вимоги і
61
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
розгортається масовий рух за політичне самовизначення, що ставить собі за мету політичну автономію [92, с. 101-115]. Варто наголосити, що виокремлені М. Грохом етапи часто недиференційовані, злиті й нерозривно пов’язані.
Про національну ідентичність можна говорити й тоді, коли зникає мова або інший важливий складник культурної ідентичності. Так, свого часу більшість євреїв не знала івриту, на сучасному етапі більшість ірландців також не знає ірландської мови. Таке явище поширене й серед українців: російсько- (польсько-, англійсько-) мовний українець може мати сильне відчуття національної належності, але не знати мови й не бути членом культурної спільноти (скажімо, не знати літератури, історії свого народу, сповідувати не панівну, а іншу віру тощо).
Національна ідентичність з-поміж усіх інших колективних ідентичностей є найбільш інтеграційною, такою, що чітко "вписує" індивіда в ту чи іншу національну спільноту. Iншi типи колективної iдентичностi – класова, родова, расова, релiгiйна – можуть накладатися на нацiональну iдентичнiсть або поєднуватися з нею. Е. Сміт на рівні звичайної констатації справедливо стверджує, що національна ідентичність "сьогодні не тільки глобальна, а й усепроникна" [93, с. 150]. "Нація, – зазначає дослідник, – по суті, привласнює елементи інших видів колективної ідентичності, що зумовлює не лише спосіб, завдяки якому національна ідентичність може поєднуватись з тими іншими різновидами ідентичностей – класовою, релігійною, етнічною – а й хамелеоноподібні перетворення націоналізму як
ідеології та інші |
ідеології, як-от лібералізм, фашизм, |
||
комунізм" [94, с. 23]. |
Здатність |
національної |
ідентичності |
акумулювати в собі інші форми і види ідентичностей закономірно веде до того, що на неї, ніби на своєрідну "матрицю", накладаються компоненти інших тожсамостей, що виокремлюють індивідуальну автентичність.
У цій звичайній, на перший погляд, тезі насправді криється важлива істина: індивіди будь-якого суспільства причетні до тієї чи іншої етнічної спільноти, "внутрішня правда" якої визначає їхнє ставлення до світу, ідентифікує їх у мовному, культурному, релігійному, сексуальному аспектах, іншими словами, позначається на всьому їхньому житті. Відповідно нехтування важливістю національної ідентичності в глобалізаційних умовах сучасного світу здатне породжувати все нові й нові міфологеми та непорозуміння, особливо в тих випадках, коли виникають ті чи інші конфлікти [95, c. 229].
Інколи інтеграційну роль національної ідентичності розглядають як серйозний виклик і використовують з метою
62
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
забезпечення ефекту тотального впливу, спрямованого на те, щоб підпорядкувати їй усі інші ідентичності. Одновимірність національної ідентифікації – це феномен тоталітарного суспільства. Демократичне суспільство в змозі дозволити собі багатовимірну національну або мультинаціональну свідомість. Конструювання національної ідентичності в умовах мультикультурного і поліконфесійного суспільства тільки на основі релігійних чи етнічних ознак веде у глухий кут, породжує протистояння і напруженість.
Проблема національної ідентичності розглядається в сучасних дослідженнях переважно у двох основних формах: як етнонаціональна ідентичність, основу якої становить той або інший етнос і його культура, і як ідентичність соціальнополітична або громадянська. Цим двом формам ідентичності відповідають два типи самосвідомості нації. Перший тип є завершеною політичною формою розвитку титульного етносу, етнічність і культура якого поглинають етнічності та культури меншин, тобто піддають їх структурній асиміляції, другий будується на основі використання організаційних, ідеологічних, формоутворюючих ресурсів держави, що надає перевагу соціально-політичному змісту національної ідентичності, нації і тим самим стримує "національні домагання" етносів. Як зазначав М. Вебер, спільності мови, культури, етнічної ідентичності ще не досить, щоб претендувати на ідентичність національну, політично оформлену націю.
У науковій літературі та повсякденній практиці поняття "нація" сьогодні нерідко використовується у подвійному значенні – і як політична, і як етнокультурна спільнота. Таке подвійне розуміння нації спонукало, наприклад, Л. Дробіжеву і Є. Головаху в спільному проекті "Національно-громадянська ідентичність і толерантність в Росії і Україні: порівняльний аналіз" (2007) використати поняття "національно-громадянська ідентичність", яке "містить не тільки лояльність державі, а й ототожнення з громадянами країни, уявлення про це суспільство, відповідальність за долю держави і почуття, що переживаються людьми (гордість, образи, розчарування, песимізм чи ентузіазм" [96, c. 11-12]. Національно-громадянська ідентичність утримує у своїх пластах не тільки політичні, а й історикокультурні константи, в яких тією чи іншою мірою знаходять відображення зміни в суспільстві.
За деяких відмінностей у визначенні національної ідентичності в першій половині 90-х рр. XX ст. у структуру систематизованих концепцій, що розробляються, входила низка спільних елементів: у концепції громадянської ідентичності – це
63
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
аспект рівноправності громадян, для етнічної ідентичності – спільність території, мови, релігії, традицій, звичок. Крім того, спільною для більшості концептуалізацій залишалася позиція, що встановлює існування громадянської національної ідентичності переважно у країнах Заходу, етнічної – на Сході.
У другій половині 90-х рр. минулого століття проблема концептуалізації національної ідентичності характеризується зміною акцентів визначення типу національної ідентифікації у країнах демократичного постсоціалістичного транзиту (Центральна і Східна Європа, Євразія). Значна група дослідників, яка спеціалізується у сфері політичного аналізу націоналізму в постсоціалістичній "новій Європі", залишалася на колишніх позиціях і відносила особливості національної ідентичності країн цього регіону до етнічного типу. До цієї групи можна віднести таких відомих експертів із проблем націоналізму в країнах Східної Європи, як Р. Брюбейкер, Дж. Ськопфлін.
Р. Брюбейкер висунув положення про домінування в типі національної ідентичності транзитних демократій Східної Європи і Євразії етнокультурного аспекту і відсутність необхідних умов для інтеріоризації патернів громадянської національної ідентичності. Він доходить висновку, що в цих країнах створенню державності передували націоналістичні рухи, а сама держава створювалася на користь конкретної етнополітичної групи. У нових демократіях відбулася інституалізація етнокультурної концепції національної ідентичності, яка дистанційована від ідеї громадянськості та орієнтована на передачу соціальної відповідальності структурам влади [97, c. 27-39].
Д. Ськопфлін, який багато в чому поділяє спільний стандарт трактування національної ідентичності та державної легітимації у країнах цього регіону як переважно етнічних за своїм характером і суттю, звертає увагу на ще один специфічний аспект націоналізму транзитних демократій — зв'язок етнічного націоналізму та історичних патернів комуністичної ідеології. Дослідник відносить ідеологічні патерни комунізму до групи чинників, що детермінують виникнення і переважання в цьому регіоні етнічних патернів національної ідентичності.
На початку XXI ст. подальший розвиток одержали напрями удосконалення технологій соціально-філософського аналізу національної ідентичності, окреслених у межах наукових дискусій і критичного переосмислення стандартних підходів до концептуалізації проблеми.
Одним із перших дослідників, хто розробив і реалізував стратегію оцінки концептуалізацій національної ідентичності, проведеної на матеріалах емпіричних досліджень країн Західної
64
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
Європи і Північної Америки, а також Центральної і Східної Європи, став С. Шульман (США). Стратегія дослідження С. Шульмана передбачала проведення компаративного аналізу загальної і систематизованої концепцій, а також індексів національної ідентичності в країнах указаних регіонів.
Концепція національної ідентичності С. Шульмана характеризується тим, що національна ідентичність розглядається, по-перше, як багаторівнева система, що містить у своїй структурі етнічний, культурний і громадянський компоненти (варіанти), і, по-друге, в ній передбачено розрізнення етнічної і культурної складових, що відрізняє її від стандартної дихотомії громадянської / етнічної ідентичності, в якій була відсутня рефлексія індикаторів культурної складової національної ідентичності за рахунок необґрунтовано розширеного тлумачення індексу етнічної ідентичності [98, с. 559].
Триланкова схема національної ідентичності С. Шульмана складена з урахуванням того, що в межах багаторівневої за своїм змістом національної ідентичності, як правило, переважає якийсь один із трьох її варіантів, а інші два виступають менш значущими за своїм впливом чинниками ідентичності. Громадянська, культурна та етнічна ідентичності постають чинниками, які представники тієї чи іншої нації вважають найбільш значущими для їх об'єднання, указують на їх відмінність від представників інших спільнот, чинниками, які й є в остаточному підсумку основою ідентифікації з цією спільнотою. Загальний індекс національної ідентичності С. Шульмана містить 10 компонентів, зокрема 5 компонентів громадянської ідентичності, 3 – культурної і 2 – етнічної.
До компонентів громадянської ідентичності С. Шульманом віднесені: спільність території, громадянства, схильність до певної системи політичних принципів чи ідеології; довіра до політичних інститутів і рівність політичних прав, бажання і згода бути частиною нації. Складовими культурної ідентичності є неполітичні риси культури, а саме: мова, релігія, традиції. Основними критеріями етнічної ідентичності названі походження і раса [99, с. 559]. С. Шульман дотримується погляду про відмінність громадянської (Civic) і культурної (Cultural) ідентичності. Ця відмінність, на його думку, полягає в тому, що концепція громадянського націоналізму не містить поняття культурної єдності нації (Cultural Unity). Громадянський націоналізм допускає політичне об'єднання громадян на таких принципах, як спільна держава, дотримання законів і шанування державних інститутів влади, довіра до існуючих політичних засад і т. ін. Культурна ж національна ідентичність
65
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
означає культурну єдність на основі спільності мови, релігії та інших культурних принципів об’єднання.
Українська дослідниця В. Даренська виділяє декілька підтипів національної ідентичності: 1) архаїчний; 2) романтичний; 3) модерний; 4) постмодерний [100, с. 194-196]. Архаїчний тип виникає в межах первiсної родоплемiнної спiльностi людей, що передує виникненню eтнociв i нацiй у сучасному розумiннi цього слова. Тому цей тип точнiше буде назвати протонацiональним. Йому притаманний найпростiший тип рефлексiї за моделлю "Cвoї"-"Чужi", а ознаки спiльноти ще не виокремлені з родинних зв'язкiв. Однак сама рефлективна модель "Свої"-"Чужi" зберiгається i на пiзнiших етапах розвитку цивiлiзацiї, часто призводячи до соцiально деструктивної поведiнки людей, вiдтворення соцiальних атавiзмiв (сегрегацiя, нетерпимiсть, корупцiя, мафiозно-клановi структури тощо).
Романтичний тип рефлексiї нацiональної iдентичноcтi пов’язаний із добою романтизму, коли з’являється вiдчyття самоцiнностi кожної нацiональної спiльноти, а також того, що поняття "нацiї" без минулогo не icнyє. Нацiя розглядається як спiльнота людей не тiльки у пpocтopi, а й у часi. Нaгoлошуючи на самоцiнностi нaцiонального, романтизм тим самим стверджує, що кожна нацiя має свiй спосiб життя i внутрiшнiй світ, де час i проcтiр наповнюються конкретно-iсторичним, нацiональнонеповторним змiстом. У романтичному типі рефлексiї нaцiональної ідентичностi iдeї культури постають як субстрат i головний носiй нацiональності. Надзвичaйно cимптоматичним для цьогo типу рефлексiї є зацiкавлення, "занурення" в iсторiю свого краю, iншими словами, в "iнтрaiсторiю", народознавство як самопiзнання. Нацiональне самовизначення вiдбувалось у процесі відмежування вiд найближчих cyciдiв. Також для романтичного типу рефлексiї нaцiональної ідентичностi характерне зaцiкавлення народними пiснями, думами, переказами, народною творчiстю, загалом етнографічними студiями.
Становлення модерногo типу рефлексiї нaцiональної iдентичноcтi пов’язане з розвитком полiтичної думки, зокрема iдеологiї нацiоналізму; цей тип рефлексiї збігається з модерною точкою зору трактування нації. Для конституювання нацiональноi iдентичноcтi в модерному типi рефлексії важливого значення набуває аналіз співвідношення понять "нaцiональна iдентичнiсть" – "нацiя", оскiльки нaцiя мислиться вiссю, основою iдентичностi.
Поняття "національної ідентичності" постає ще й в історичному аспекті. З одного боку, колективна ідентичність
66
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
формується завдяки дискурсові в конкретній історичній ситуаціїі і за певних обставин зазнає ґрунтовної трансформації, а з іншого – пишучи історію, ми пояснюємо минуле, щоб краще зрозуміти теперішнє. Тож спостереження за змінами ідентичності дає змогу глибше збагнути не так те, "звідки ми походимо" і "куди прямуємо", за формулою Дж. Фрідмана, як те, "ким ми стаємо" [101, с. 52].
Але історичний час нації осмислюється людьми, тобто проходить через їхню свідомість, характеризується певним рівнем зростання такої її складової, як національна. Об’єктивна картина спостережуваного світу постає перед невидимим впливом заданих спочатку, апріорних, правил мислення, відмінних від правил мислення людей з іншою мовою та історією. Те, що таким невидимим чином впливає на сприйняття, можна, користуючись термінологією Р. Гачева, назвати національною уявою світу. Під останньою розуміється "національне бачення світу", національна "гносеологія", художня "логіка", "склад мислення: якою "мережею координат" певний народ ловить світ і, відповідно, який "космос (у стародавньому сенсі слова: який лад світу, світопорядок) вибудовується перед його очима" [102, с. 44].
Ретроспективне і перспективне освоєння власної історії стає ціннісною передумовою, "підґрунтям" для активного втручання в життєвий процес, у структуру суспільної динаміки. Виходячи з цього, на наш погляд, можна виділити такі структурні рівні національної ідентичності: а) національноісторичний, який містить усвідомлення єдності нації, ставлення до нації та її культури, уявлення про історію і т. ін., що значною мірою визначає суспільну і політичну свідомість; б) формальнопрактичний, на якому відбувається практичне перетворення національних ідей, формується система відносин із навколишнім світом.
Одним із найважливiших методологічних підходів до аналiзу феномена національної ідентичності є розумiння iсторичної мiнливостi способiв її конституювання, тобто існування типологiчно рiзних способiв культурної рефлексiї нацiональностi. Національна ідентичність як наратив не є однорідно цілісною, вона постає фрагментованою, розірваною, гетерогенною. Національний наратив, або наратив нації, завжди, на думку Х. Бхабха, переривається, оскаржується, спростовується наявністю інших наративів, насамперед наративів національних меншин. Національна ідентичність постійно "перебивається і оскаржується втручанням інших голосів, інших ідентичностей" [103, с. 123 ].
67
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Національний інтерсуб’єктивний світ із притаманними йому буденною свідомістю і поведінкою людей несе в собі глибинні механізми конструювання тієї дійсності, яка відтворює себе і творців власних структур. Її інституційна організація, своєрідність традиційних форм, їх стійкість і мінливість зумовлюються взаємодією вельми різнорідних засад: раціональності й ірраціональності, прагматики й ідеалізму, дріб’язкової ницості й високої інтуїції, добрих намірів і негідних засобів.
"Ми" – це не те буття нації, яке завжди залишається тотожним самому собі. "Ми" – це буття, існування якого полягає в самоідентифікації, в набутті своєї ідентифікації за будь-яких обставин. "Ми" – це, по суті, самоідентичність. При ідентифікації самототожного, що відбувається в "Ми", треба виходити з конкретного відношення між "Ми" та світом, оскільки саме у світі є те, з чим "Ми" може себе ідентифікувати. Національне самоусвідомлення – це, по суті, знаходження себе у світі. Позиція "Ми" щодо світу як до "іншого" полягає в тому, що "Ми" живе й ідентифікує себе, перебуваючи у світі, як у себе.
З поняттям національної ідентичності органічно пов’язана категорія "національна свідомість", яка визначає спосіб самоідентифікації нації, ступінь її інтеграції й консолідації та моделі орієнтації в геополітичному просторі. Національна ідентичність, з одного боку, структурно включена в національну свідомість як певна соціальна форма, яка демонструє соціальну значущість індивіда, його поведінки, самобутнього розвитку, а з іншого – виходить за межі гносеологічного статусу національної самосвідомості, оскільки як відображення динаміки реконструкції суб’єктивності індивіда і нації постає не тільки суб’єктивним переживанням власної індивідуальності, а й об’єктивно визначається як розміщення у певному соціальному (етнополітичному, культурному) просторі, а значить, може бути засвоєна лише разом із цим простором, що акцентує буттєвоконституюючий смисл ролі національно-культурної ідентичності в сучасному існуванні націй.
Розрізняючи буденний, теоретичний та державнополітичний рівні національної свідомості, І. Кресіна вказує, що на буденному рівні фіксується наявність численних стереотипів, патріотично-романтичних, ідеалізованих, навіть міфологізованих уявлень про історичний шлях нації та її потенційні можливості. Теоретичний рівень містить науково обґрунтовані чи художньо осмисленні ідеї, концепції, програми, світоглядні орієнтації, які характеризують інтелектуальний потенціал нації. І на державнополітичному рівні фокусуються ті ідеї, програми, вчення, концепції,
68
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
які віддзеркалюють політичні, державні, культурні, правові, освітні та інші інтереси нації. Як атрибутивна властивість нації, національна свідомість постає відкритою ціннісною системою, фундаментом якої є національна ідея й національні інтереси. Вона одночасно виступає як ідентифікаційне поле й інтегруючий чинник соціуму [104, с. 83-89].
З поширенням конструктивістських підходів до етнічності, дослідники почали по-іншому оцінювати роль національної самосвідомості у творенні національної ідентичності. Вона якраз і є тією поєднувальною ланкою, без якої неможливі спільність, єдність і солідарність. Будь-який наратив нації містить просторові елементи, образ своєї території, свого життєвопобутового простору.
Надзвичайно тісно корелює з поняттям національної ідентичності і категорія "ментальність". У найзагальнішому розумінні ментальність – це "стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнанні цінності, суспільна психологія. Ментальність означає щось спільне, яке лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій" [105, с. 334].
Як специфічний спосіб сприйняття (аперцепції) і розуміння (інтерпретації) етносом, нацією свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин ментальність виробляється під впливом багатовікових природно-кліматичних, культурноісторичних, геополітичних та інших чинників. Їхня зміна детермінує і певну еволюцію ментальних рис. Однак ментальність вельми консервативна, вона не може змінитися протягом життя одного або кількох поколінь. Саме ментальність долає історичні епохи, зберігає генетичний код нації, доносить до нас голос "духовного універсуму", допомагає зрозуміти сутність ідентичності, закономірності розвитку культури, побутових традицій, суспільної моралі. Соціальні катаклізми можуть лише істотно впливати на форми вияву і навіть реформувати окремі ментальні риси нації. Залишаючись непомітною для її носіїв, ментальність усвідомлюється особливо тоді, коли доводиться зіштовхуватися з носіями іншої ментальності [106, с. 588].
Певним аналогом до поняття "ментальність" є поняття національного характеру, національної вдачі, або вдачі народу. До такого розширеного тлумачення терміну "ментальність" сьогодні схиляються деякі українські дослідники. Гадаємо, що
69
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
такі аналогії не цілком адекватно відображають зміст цих понять
[107, с. 88-100].
Ментальність так чи інакше впливає на мислення, відчуття, сприйняття світу. Вона фіксує існування унікальної духовної основи світобачення нації чи її окремих сегментів, наявність певних алгоритмів, культурних традицій, ознак і рис національного характеру, темпераменту. Ментальність нації виявляється в особливостях світосприйняття, домінуючих суспільних настроях, життєвих стратегіях, у системі цінностей і моральних норм, у трудовій етиці та ставленні до довкілля, родинних зв’язках і принципах виховання. Найповніше вона виявляється в національному характері та культурно-символічних формах національної ідентичності, національній психології, національнорелігійних традиціях тощо. Саме на її основі виникає відчуття ідентичності, виробляється кодекс правил, що визначають політичну і побутову поведінку індивідів [108, с. 23-24]
На основі узагальнення емпіричного матеріалу, аналізу літературних джерел О. Киричук вважає, що українській ментальності притаманні такі системотвірні ознаки: інтроверсивність вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що виявляється в зосередженні особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу; кордоцентричність, що проявляється в сентименталізмі, чутливості, емпатії, любові до природи, у пісенному фольклорі, яскравій обрядовості, естетизмі народного життя, культуротворчості; анархічний індивідуалізм, котрий виявляється в різних формах відсередкового, партикуляристського прагнення до свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, достатньої стійкості, витривалості, дисципліни й організації; домінування емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом, перевага морального буття над інтелектуальним щодо екзистенціального значення [109, с. 4-20].
Зазначимо, що в радянський період були сформовані деякі ментальні структури так званого "радянського народу", котрі зберігаються в значних прошарках населення України й донині. Хоча такі структури є досить поверховими і нестійкими: вони зникають самі в нових умовах з плином часу, але на сьогодні вони існують і становлять певну перешкоду розбудові українських ментальних структур, формуванню національної ідентичності українців.
Нацiональна iдентичнiсть, як зазначалося вище, за своєю суттю багатовимiрна, її формування – складний i комплексний процес. Е. Cміт у монографії "Нaцiональна iдентичнiсть" видiляє такі спiльнi риси, якi характеризують нацiональну iдентичнiсть:
70