kozlovez_monograf (1)
.pdf
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
рівноцінним сприйняттям декількох етносів, знанням або бажанням знати декілька мов, бажанням перебувати у декількох культурних середовищах. Зокрема, такий тип етнічної ідентичності притаманний жителям Швейцарії та США. Третій вид етнічної ідентичності (трансетнізм) менш поширений. Він передбачає ситуацію, за якої особистість, не ідентифікуючи себе із жодним етносом, відносить себе до всього людства, виходить на надетнічний рівень і вважає себе громадянином світу. Прикладом таких особистостей можуть слугувати Лев Толстой у Росії, Махатма Ганді в Індії та ін. [69, с. 61-63].
Тривале існування, життєздатність етнічної ідентичності засвідчують наявність перманентних об’єктивних чинників її самовідтворення. Травматичні дії щодо етнокультурної спільноти часто не лише не послаблюють відповідну етнічну ідентичність, а й навпаки, посилюють її завдяки спільним трагічним переживанням. Навіть в умовах суспільно-політичної нестабільності етнічна ідентичність є найбільш стійкою і значущою для більшості людей. Для окремої людини "саме етнічна група, до якої вона належить, уявляється тим, що є найважливішим для неї, що визначає її життєві орієнтири, і що існувало до неї і буде існувати після неї" [70, с. 18-19]. Етнічна ідентичність формується у процесі первинної соціалізації людини, усвідомлення належності до певної етнічної спільноти є одним із перших проявів соціальної сутності людини.
Етнічні виклики кінця 80-90-х років минулого століття сричинили зростання етнічної ідентичності, її різних типів (норма, етноцентризм, етнодомінування, етнофанатизм, етнонігілізм, амбівалентність та ін.). Зростання етнічності, етнічної самосвідомості мало як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Позитивна ідентичність не несе в собі небезпеки для суспільства, погрози йдуть лише від гіпертрофування етнічної ідентичності. Етнічний простір є найважливішим індикатором цілісності та стабільності етносу в його ідентифікаційних характеристиках. Як складова соціального простору він відноситься до природно-соціальних явищ, котрі формують національний простір у цілому. Етнічний простір є мисленевою конструкцією, логічною абстракцією, яка дозволяє конструювати національну ідентичність.
На відміну від етнічної, національна ідентичність має більш динамічний характер, вона постійно перебуває у процесі формування. Нація, порівняно з етносом, є утворенням політикоправовим та соціально-економічним. А отже, національна ідентичність спирається на свідомий вибір і залежить від раціонального усвідомлення окремою особою, етнічною групою,
51
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
нацією спільних історичних, політичних, громадянських цінностей (детальніше див. 1.3).
Поряд із функціонуванням різних форм колективної ідентичності (родової, релігійної, етнічної, національної) в умовах глобалізації й космополітизації важливого значення набувають регіональна, геополітична і цивілізаційна ідентифікація.
Регіональна ідентичність є одним із елементів конструювання регіону як специфічного соціокультурного простору. Вона слугує основою для особливого сприйняття загальнонаціональних проблем, передусім політичних, і формується на основі спільності території, специфіки регіонального життя, певної системи цінностей (галичанин, сибіряк, техасець і т. ін.). У структурі регіональної ідентичності присутні два основні компоненти: знання, уявлення про специфіку власної "територіальної" групи (соціокогнітивний елемент) і усвідомлення себе її членом та оцінка якостей власної території, значущість її у національній, локальній і світовій системі координат (соціорефлексивний елемент). Регіональна ідентичність посилюється, як правило, унаслідок кризи інших ідентичностей, насамперед національної, і значною мірою відображає відцентрові периферійні відносини у межах держав чи мікрорегіонів, що сформувалися історично. Ообливостей регіональної ідентичності: по-перше, вона ієрархічна, оскільки містить у собі декілька рівнів, кожний з яких відображає специфіку приналежності до різних територій – від малої батьківщини через політико-адміністративні та економікогеографічні утворення до країни в цілому. І залежно від того, яка з ідентичностей є визначальною, вона може бути чинником консолідації або дезінтеграції суспільства; по-друге, регіональна ідентичність окремих осіб і груп відрізняється за ступенем інтенсивності та за місцем в ієрархії інших ідентичностей; потретє, регіональна ідентичність постає формою осмислення і вираження регіональних інтересів, здійснення яких зумовлено територіальними особливостями життєдіяльності людей. Чим глибші ці особливості, тим помітніше відрізняються регіональні інтереси від загальнонаціональних [71, с. 34].
Регіональна ідентичність є важливим чинником загальноукраїнського політичного процесу. Ідентичність формується, насамперед, на низовому (grass-roots) рівні, а тому різні її прояви зустрічають труднощі в контексті побудови так званої "владної вертикалі". Сьогодні Донбас, Крим, Закарпаття та інші регіони України регулярно генерують власні підходи до питань взаємодії зі світовим співтовариством. Вітчизняні науковці, досліджуючи проблеми регіоналізації ідентифікаційних
52
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
практик, указуюють на те, що регіональна ідентичність на Півдні та Сході виконує компенсаторську функцію, заступаючи для багатьох мешканців уже втрачену та поки ще не набуту нову державну ідентичність [72, с. 166].
Геополітична ідентичність постає ключовим елементом конструювання соціально-політичного простору, який виявляється в самобутності тієї чи іншої країни та її народу, а також у пов’язаних із цим уявлень про місце і роль країни у глобалізованому просторі. Геополітична ідентичність тісно пов’язана з державністю, її характером і самопочуттям нації. Вона містить в собі у специфічному виді ставлення до різних аспектів геополітичного світоустрою, а також певне геополітичне бачення, світосприйняття. Характерними ознаками геополітичної ідентичності є: геополітичний простір, тобто комплекс географічних ознак держави; геополітичне місце і роль держави у світі; ендогенні і екзогенні уявлення про політикогеографічні образи. Геополітична ідентифікація як один із визначальних і стабілізуючих чинників культурно-історичної і соціально-територіальної спільноти людей виявляється у процесі входження різного рівня суб’єктів політики до глобальних політичних відносин. Це своєрідна міра самореалізації у геополітиці як невід’ємній складовій сучасного суспільства, ідентифікація з певним співтовариством, що сприймає спільні цінності й ототожнюється з певною територією [73, с. 15-16].
Цивілізаційна ідентичність як категорія характеризує належність індивіда, соціальних груп і народів до певної цивілізації. Це граничний рівень соціокультурної самоідентифікації індивідів, вище якого може стояти лише ідентифікація міжпланетарного масштабу ("землянин"). У її основі лежить відносно усталена велика міжетнічна мегаспільність людей, що тривалий час проживають в одному регіоні, і яка базується на єдності історичної колективної долі різних народів, пов’язаних між собою схожими культурними цінностями, нормами та ідеалами (західно-європейська цивілізація, китайська та ін.). Цивілізаційна ідентичність є універсальною константою, практично незмінною характеристикою суспільства в цілому, тобто, незалежно від будь-яких конкретних обставин індивідів, соціальних груп, суспільство співвідносить себе саме з тією цивілізацією, до якої вони належать. Саме цiй новій формi iдентичностi як причинi свiтових конфлiктiв присвячена праця C. Гaнтінгтoна "Зiткнення цивiлiзaцiй" (див. розділ 2.3).
Видатний соціолог сучасності М. Кастельс зазначає, що "вci iдентичностi є сконструйованi. Суть питання полягає у тому, як,
53
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
чому, ким i для чого. Конструкцiя iдентичностi бере свiй будiвельний матерiал з iсторії, географii, бiологiї, продуктивних та репродуктивних iнституцiй, з колективної пам’ятi i з особистих фантазiй, вiд апаратiв влади i релiгiйних одкровень. Але конкретні персони, соцiальнi групи i суспiльства опрацьовують цi матерiали i впорядковують їхнiй сенс поновому, вiдповiдно до соцiальних детермiнант i культурних проектiв, якi вкорінені в їxнix соцiальних структурах i просторово-часових межах. Загалом символiчний змiст певної iдентичності та її сенс для тих, якi з нею iдентифiкуються або знаходяться поза нею, визначаються тим, хто колективну ідентичність і з якою метою конструює" [74, с. 9].
Зазвичай, індивід є членом більше ніж однієї спільноти, тому процес конструювання власної ідентичності полягає у прийнятті або запереченні елементів ідентичності різних груп, до яких прагне долучитися індивід. Стабільною та єдиною ідентичність не буває. Вона змінюється з віком, із набуттям особистісного досвіду, на неї також упливає належність до соціальних, професійних і конфесійних груп, політичних і регіональних об’єднань. Особливо складні ідентичності притаманні представникам національних меншин, мігрантам. Тому, досліджуючи проблему ідентичності (в тому числі й національної), слід враховувати багатовимірність колективної ідентичності.
Як об’язкова складова процесу виникнення і підтримки ідентичності, ідентифікація характеризується двома основними рисами: по-перше, вона здійснюється цілеспрямовано і, по-друге, реалізується за допомогою певних символічних засобів (лінгвістичних, візуальних тощо). Засоби (само)ідентифікації мають конвенціональний характер і пов’язані з певними соціальними практиками. До найвідоміших ідентифікаційних засобів відносяться релігійні символи, а також прапори, герби і гімни, певні спільноти різних рівнів, починаючи з сім’ї, яка підтримує свою історичну історичну тожність за допомогою герба, корпоративного співтовариства (студентський гімн), політичних партій і рухів з їх символікою аж до національних і супернаціональних утворень. Важлива роль у процесах ідентифікації належить лінгвістичним засобам, серед яких різні види предметних подій, сакральних чи профанних, проголошення релігійних формул у релігійних обрядах, клятви в ритуалах посвяти, усталені предметні формули, які використовуються у різних культурах для запитань і відповідей про етнічну, національну, релігійну належність, а також використання певної мови (такої, а не іншої) в конкретних
54
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
умовах (мовна лояльність), використання тих чи інших мовних форм для демонстрації своєї приналежності до певного ідеологічного табору тощо [75, с. 142].
Соціально-філософське осмислення ідентичності тісно пов’язане з аналізом ідентифікаційних практик, у межах яких виявляють себе і видозмінюються індивідуальна і колективна ідентичності, зберігаючи при цьому свої висхідні архетипічні характеристики.
Вплив дискурсивних практик на ідентичність відбувається у трьох основних аспектах: генетичному, пов’язаному з виникненням певної ідентичності та її становленням; структурному, що визначає співвідношення ознак ідентичності та їх змістове наповнення; функціональному, пов’язаному з формами реалізації ідентичності [76, с.142].
Різноманітні акти ідентифікації, які демонструють (підтверджують чи спростовують) належність до тієї чи іншої спільноти, також можуть використовуватися як політичний засіб. Тим часом й інші види дискурсів так чи інакше впливають на соціальну реальність. Проте механізм цієї взаємодії потребує додаткового дослідження.
Знання, що трансформувалося у факт буденного і повсякденного життя, стає конституючим елементом соціального світу. За допомогою значимих для багатьох індивідів систем конструюється реальність їхніх соціальних груп, яка, у свою чергу, детермінує їх індивідуальну поведінку. Очевидним є зв’язок таких систем з ідеєю Е. Дюркгейма про колективні уявлення як про "сукупність спільних вірувань і почуттів, притаманних у середньому членам будь-якого суспільства", що утворює певну систему [77, с. 338].
Вплив різноманітних типів дискурсів на формування, підтримання та відтворення колективних ідентичностей неоднаковий. На першому плані тут перебувають політичний дискурс, мовні, побутові та соціальні практики. Серед найбільш масових і всеохоплюючих дискурсів для трансляції групових ідентичностей є освітня практика, хоч вона за сферою фунціонування й обмежена, а також, частково академічний дискурс. Опосередковано до дискурсу залучається художня література, яка впливає на ідентичність спільнот переважно через систему освіти у вигляді прецендентних текстів і за допомогою "культових" текстів, тобто таких, які отримали масове визнання. Щоправда, для різного типу спільнот значення тих чи інших текстів різниться: так, для самоусвідомлення релігійної спільноти визначальну роль має священний текст (чи тексти),
55
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
тоді як для поліконфесійної національної (державної) спільноти такі тексти мають уже не абсолютне, а відносне значення.
Особлива роль політичного дискурсу серед різних дискурсивних практик, які формують і підтримують колективні ідентичності, зумовлена тим, що політичний дискурс не тільки відображує і формує ознаки ідентичності, а й постає як дієвий і швидкодіючий механізм їх втілення в соціальну дійсність. Крім того, політичний дискурс за визначенням спрямований на підтвердження чи переформування владних відносин, а колективні спільноти у процесі свого становлення і функціонування потребують символічного, нерідко і реального політичного визнання. Зазначимо, що сфера дії влади і домінування в суспільстві не обмежується політикою і державним управлінням – владними відносинами пронизані відносини у межах соціальних утворень будь-якого рівня, починаючи від сім'ї і закінчуючи державною владою.
Як серед зарубіжних, так і серед вітчизняних дослідників посилюється переконання, що практично всі сучасні ідентичності є соціокультурними за своїми ознаками, змістом і характером. Наприклад, вітчизняні науковці Н. Черниш і О. Ровенчак зазначають, що "ідентичності за своєю природою є переважно соціокультурним духовним утворенням і базуються на певних цінностях – стрижнях культури, роль якої в сучасному світі стало зростає. Соціокультурне поняття ідентичності синтезує культурні моделі та проекцію їх на соціальні відносини" [78, с. 40]. Російський соціолог М. Губогло також стверджує, що фактично всі ідентичності, крім гендерної та частково етнічної, належать до класу соціокультурних явищ [79, с. 46]. Принагідно зазначимо, що С. Гантінгтон опосередковано заперечує такі твердження посиланням на те, що в сучасному світі людина вільна обирати будь-яку ідентичність. Якщо раніше вважалося, що походження, стать і вік є жорстко фіксованими, то тепер їх часто обирають, змінюють або зрікаються їх. Проблема для С. Гантінгтона – не вибір з-поміж ідентичностей, а здатність індивіда втілити їх у свої життєві соціокультурні практики
[80, с. 49-55].
Отже, сучасні підходи до ідентичності ґрунтуються на визнанні декількох тез. По-перше, ідентичність не повинна сприйматися як щось статичне: за своєю природою вона є динамічною системою. Це означає, що жодна з форм ідентичності не є остаточно завершеною, як і постійно стабільною. По-друге, відмова від уявлення про ідентичність як монолітну цілісність і утвердження замість цього гетерогенності, "множинності" сучасних ідентичностей. По-третє, ідентичність не
56
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
повинна сприйматися як конгломерат різних компонентів. Це передусім більш-менш інтегрована символічна структура, яка має до того ж часовий вимір (минуле, сучасне, майбутнє), який забезпечує впевненість у тяглості (континуальності) та стійкості цієї структури. Для нас взагалі важливий соціальний аспект ідентичності, який походить із різних форм асоціативного життя. Правда, соціальна ідентичність не може розглядатися як повністю відокремлена від індивідуальної чи психологічної ідентичності. По-четверте, не слід протиставляти індивідуальні та колективні ідентичності. Всі ідентичності є індивідуальними, але немає індивідуальних ідентичностей, які були б побудовані поза межами соціальних цінностей, норм поведінки і колективних символів. Проблема полягає у тому, як домінантна точка співвідношення індивідуальної ідентичності змінюється з часом, а також за умови зміни оточуючого соціокультурно середовища. Коли ж ми говоримо про національну ідентичність, то найчастіше кваліфікуємо її як "уявну" ідентичність. Уявну не в тому сенсі, що вона в дійсності не існує, а в тому, що ця ідентичність містить в собі інтерпретації, які можуть бути уявними, але разом із тим і реальними чинниками. І, нарешті, концепт ідентичності ми часто співвідносимо з процесом самовизначення, або, іншими словами, категоризації.
1.3. Національна ідентичність як соціокультурний феномен
Як уже зазначалося, у структурі ідентичностей одне з чільних місць посідає нацiональна iдентичнicть. Унаслiдок синтетичного характеру вона є предметом мiждисциплiнарних дослiджень. Труднощі з визначенням національної ідентичності виникають не тільки через багатозначність понять "ідентичність" і "нація", а й через те, що в різних царинах гуманітаристики та суспільних науках ці поняття мають різні дефініції.
У найзагальнішому вигляді під національною ідентичністю розуміють відчуття колективної належності до конкретної національної спільноти, її культури. Так, на думку американської дослідниці Л. Грiнфелд, "нацiональна iдентичнiсть в її суто сучасному розумiннi є iдентичнicтю, яка полягає в належностi до "народу", найважливiшою ознакою якого є те, що його визнають як "нацiю". Дослідниця називає п’ять найважливiших аспектiв iдентитетiв нації та нацiональної ідентичностi. По-перше, це людськi переконання: нацiя icнyє доти, доки її члени визнають один одного як спiввiтчизникiв і прагнуть продовжувати спiльне спiвiснування; по-друге, спiльне icторичне минуле, спiльнi
57
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
обов’язки й уявлення про спiльне майбутнє; по-трете, є спiльнi дiї, тобто дiйова iдентичнiсть; по-четверте, постiйне проживання в однiй країні і, по-п’яте, спiльнi характеристики, якi об’єднуються поняттям "нацiонального характеру" i котрі формують загальнонародну культуру [81 , с. 34-36].
Зазначені об’єктивнi передумови й риси нацiональної спiльноти є водночас найголовнiшими ознаками нацiональної iдентичноcтi. Вона за своєю суттю є багатовимiрною, її нiколи не можна звести до якогось єдиного компонента. Kpiм того, національна ідентичність характеризується специфiчним поєднанням об’єктивних i суб’єктивних рис, що вирізняє одну нацiональну спiльноту від iншої. Iстотного значення тут набувають вiдчyття спiльної долi, загальнi переживання, колективна пам’ять, тобто все те, що сприяє формуванню колективного "Ми".
Професор Варшавського університету О. Гнатюк визначає національну ідентичність як "комплекс спільних переконань, позицій і вірувань, вироблених у процесі формування окремішності спільноти, який поєднувався з акцептацією політичних прагнень певної політичної групи або акцептацією держави" [82, с. 56]. Таке відчуття належності людини до тієї виокремленої спільноти може зазнавати різноманітних змін, тому, зазначає науковець, видається більш доцільним пошук динамічної моделі ідентичності. Однак зазначена дефініція передбачає існування сталих і незмінних елементів, із яких складається національна ідентичність.
Специфіка національної ідентичності полягає в тому, що в ній проявляються не тільки зовнішні (соціальні), а й внутрішні (психологічні) риси. "На відміну від соціальної, професійної та інших форм і видів ідентифікації, що спираються на реальні та в принципі "вимірні" форми діяльності, ролі, статуси, – зазначає М. Г. Скворцов, – етнічна ідентичність є комплексом символів, сукупність яких породжує особливого роду відчуття належності до спільноти, члени якої можуть бути відмінні за різними параметрами, але при цьому почувати свою єдність з тієї причини, що всі вони – "однієї національності" [83, c. 11].
Тому ідентичнiсть кожної нацiональної спiльноти можна репрезентувати насамперед як її колективну самосвiдомiсть, самовизначення, самовироблення власного образу i змicту caмосвідомості, а не як ззовнi сконструйований образ "нацiонального характеру". Це означає, що поняття "нацiональної iдентичностi" передбачає вияв колективного самоконструювання образу власної нацiональної спiльноти, характер якого багато в чому залежить вiд об’єктивних передумов i практики
58
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
функцiонування цієї спiльноти (наприклад, сприятлива економiчна ситуацiя, політична нестабiльність, зовнiшнi загрози тощо). Водночас на колективне самоконструювання образу власної нацiональної спiльноти впливають поширенi в її середовищi цiннicнi уявлення, мiфи і стереотипи, особливо тi, якi змальовують контpacтність мiж "нами" i "ними", "своїми" i "чужими".
Саме на цьому аспекті національної ідентичності акцентує увагу російський філософ В. Бадмаєв, убачаючи в ній "задану національною уявою світу і національною історією основну ідею (під останньою автор розуміє деяку "смислову цілісність", що сприймається як характеристика нації – М.К.), якою живе соціум у певну історичну епоху і тому прийнятну для більшості. Ідентичність несе в собі відповідь про сутність свого народу, нації, її місце, роль і завдання у світовій історії та ідеальні форми її існування" [84, c. 95].
Національна ідентифікація особистості – це процес ототожнення, уподібнення особистістю себе з певною нацією. "Змістом цього процесу є суб’єктивне відчуття належності до національної спільноти на основі стійкого емоційного зв’язку, що виникає в особистості як результат формування відносно стійкої системи усвідомлюваних уявлень і оцінок реально існуючих диференціюючих та інтегруючих ознак життєдіяльності нації, а також прийняття групових цінностей та норм" [85, с. 6]. Відтак національна ідентифікація як соціально-психологічний процес ототожнення індивіда зі своєю нацією постає особливою формою соціалізації людини, спрямованої на формування особистості як суб’єкта певної національної спільноти. Люц Нітгамер, автор монографії "Kollektive Identitat", дотепно визначив "ідентичність як поняття в пошуку свого вмісту" [86, с. 58].
Польська дослiдниця А. Клосковська пропонує чітко розрізняти поняття "iдентичностi", що стосується цiлiсних нацiональних спiльнот, вiд поняття "iндивiдуальної національної iдентичностi", яка постає лише одним з аспектiв (iнколи дуже важливим) інтегральної iдентичностi окремого індивіда [87, с. 45]. У цьому контексті доцільним є розгляд поняття національної ідентичності у двох аспектах: філософсько-антропологічному – як індивідуальний процес усвідомлення належності до певної нації, національної культури, і в соціально-історичному – осмислення національних особливостей як імперативу у визначенні історичного шляху розвитку нації.
Дослідники, як правило, виділяють два типи національної ідентичності, причому дають їм різні назви: громадянський та етнічний, або політичний і культурний, або революційний і
59
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
трайбалістський, або ліберальний та інтеграційний, або раціональноасоціативний і органічно-містичний, або громадянськотериторіальний і етнічно-генеалогічний, – або просто патріотизм і націоналізм [88, с. 62]. Указана дихотомія як науково аналітична конструкція спирається на систему бінарних класифікацій, у межах яких відмінності інтерпретуються з позицій переваг одного із полюсів. Так, у кожній парі перший її тип розглядається як "добрий" ("позитивний"), а другий – як "поганий" ("негативний"). "Хороший", громадянський націоналізм має на увазі існування відкритого суспільства, заснованого на суспільному договорі, до якого можуть приєднатися і тим самим стати громадянами цього суспільства люди будь-якої раси, будь-якої національності. На противагу громадянському етнічний націоналізм за контрастом є обмежувальним: "членство" в нації доступно лише тим, хто володіє певним набором базових етнічних і культурних ознак.
Е. Сміт ще на початку 90-х рр. ХХ ст. відзначав, що структура будь-якої національної ідентичності містить і громадянський, і етнічний елементи, але в різній мірі і в різних формах. В одних випадках домінуючими є громадянський і територіальний елементи, в інших – переважають етнічний і національний компоненти. Водночас мислитель дотримується погляду, що в цілому дихотомія Civic / Ethnic, яка покладена в основу стандарту типології націоналізму, є валідною і методично обґрунтованою. Змістом громадянської ідентичності є усвідомлення особою власної належності до національної спільноти. Етнічна ж ідентичність віддзеркалює усвідомлення людиною себе як представника певного етносу [89, с. 22-23].
Досить часто національна ідентичність ототожнюється з політичною чи культурною, а найчастіше – з близькою до неї за змістом етнічною, що навряд чи правильно. З цього приводу Л. Нагорна цілком слушно зазначає: "Природно, що у національної ідентичності є і власна політична, і власна культурна компонента. Але недооцінювати самостійне значення політичної чи культурної ідентичності – значить примітивізувати процес пізнання логіки суспільного розвитку" [90, с. 19]. При використанні поняття "культурно-національна ідентичність" акцент робиться саме на культурну складову національної ідентичності, а поняття "громадянська національна ідентичність" орієнтується, передусім, на політичний компонент.
У зв’язку з цим важливо адекватно відобразити механізм взаємного переходу, перетину, доповнення, а також взаємного заперечення ідентичності етнічної, етнокультурної та ідентичності національної.
60