kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
що Захід дійсно збирається допомогти Україні у формуванні структур виробничого капіталу, високотехнологічних галузей економіки. Швидше, навпаки, є зворотні ознаки. Європі – як і Росії – вигідно (для кожної по-своєму) мати нерозвинену, відсталу Україну. Особливо це видно на прикладі взаємин з приводу вступу до ЄС, НАТО, поставок газу тощо. Натомість Україна дедалі більше втрачає свої іманентні потреби переходу до інноваційної моделі розвитку, використання новітніх, а не традиційних ресурсів. Замість сприйняття нових ідей і підходів, ми звертаємося за допомогою то до Заходу, то до Росії. Хоч Україна і намагається діяти як незалежна держава, вона є не самостійним суб’єктом і рівноправним партнером світового порядку, а швидше об’єктом благодійництва з боку розвинених країн.
Інтуїтивно відчуваючи своє місце в європейській співдружності націй, ми, однак, виявилися неготові до належного осягнення феномену європейськості. Ми і сьогодні не можемо виразно продекларувати, навіщо нам потрібна Європа, зв’язки з нею. Громадянам України бракує знань і досвіду спілкування з ЄС, НАТО та іншими структурами. Постаючи географічно європейською державою, Україна надто далека від європейських стандартів життя, цивілізованості, тож асоціювати себе з європейцями явне перебільшення. Тому основним вектором інтеграції України до Європи має стати поліпшення внутрішньоукраїнського життя. Європейський вибір України повинен бути спрямований не на "зовнішні орієнтації (бо це є вторинним, похідним), а у прямому сенсі: антропота соціокультурного облаштування внутрішньоукраїнського буття у відповідності до культурних, соціальних, економічних, життєвих взагалі західноєвропейських стандартів" [276, с. 87]. Разом з тим розташування України стає, певною мірою, полем активних дій як з боку США і Європейського Союзу, так і з боку Росії.
Сучасний Захід – це прагматична реальність консервативних урядів, які почали вибудовувати свою систему захисту від решти людства. Встановлений Заходом новий світовий порядок характеризує концепцію "золотого мільярда". Поняття "золотий мільярд" утворилося на синтезі двох великих ідей: уява про "золоту еру" прогресу та водночас песимістичне визнання обмеженості ресурсів землі та неможливості поширення цього благополуччя на все населення планети. Цей термін позначає визначену цілісну геополітичну, економічну та культурно-цивілізаційну єдність. Сутність її полягає в тому, що розвинені країни (близько тридцяти – "перший світ"), зберігаючи для свого населення високий рівень життя, будуть прагнути
531
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
воєнними та економічними засобами утримувати останній світ як сировинний і промисловий придаток.
Після розширення ЄС західний кордон України фактично став східним кордоном Європейського Союзу. Замість "залізної завіси" часів "холодної війни" виникла нова, "золота завіса", що відокремлює багату Європу від східноєвропейських "бідних родичів". Якщо уявити модель євро-континентального розвитку у вигляді еліпса, можна говорити про перенесення центру ваги з однієї його частини до іншої. У цьому випадку йдеться про можливість занурення Європейського Союзу на початку ХХІ ст. у період потрясінь, який ще О. Тоффлер називав "футурологічним шоком". Не виключено, що тоді ініціатива розвитку перейде до Східної Європи. У цьому регіоні, що дуже ймовірно, Україні може бути відведена культурно-цивілізаційна роль Бельгії у нинішній Західній Європі. Тобто йдеться про особливу місію України як культурно-політичного центру.
Сьогодні Україна, як і більшість нових країн, навіть не забезпечивши належним чином свою суверенність, ще не ставши як слід на ноги, вже шукає, як би інтегруватися з більш успішними сусідами. Таке прагнення України є зрозумілим, що, на наш погляд, можна звести до примітивного бажання – вписатися до вищезазначеного "золотого мільярда". На думку О. Білоруса, відомого вченого-економіста, дипломата, політика, Україна виявилась не готовою ні до глобальної конкуренції, ні до глобальної інтеграції. Учений констатує, що вписати Україну в Західноєвропейську цивілізацію, на сьогодні, не можливо, навіть теоретично. Союз з Росією теж не вирішує жодної проблеми, проте може прибавити нових. Але "пасивна зовнішня політика є для української держави не просто помилковою, але й згубною. Ми об’єктивно поставлені в умови: або потужно впливати на міжнародні справи, або не впливати зовсім на шкоду власним національним інтересам" [277, с. 186]. Шлях України у глобальний простір є неминучим і безальтернативним, вважає О. Білорус, проте "глобальна доля України буде залежати від її спроможності знайти новий критичний, український шлях розвитку, нову модель розвитку, модель глобального інтегрування" [278, с. 11].
Перш ніж інтегруватися до Європи чи будь-якої іншої наднаціональної структури, Україна, на наше переконання, має і повинна сформувати власний національний проект – модель самодостатньої держави. Україні насамперед необхідно виконати обов’язок перед собою, реалізувати місію остаточного самоутвердження як суверенної держави. Сьогодні українці з усіх боків оточені країнами, державницьке буття яких ні в кого
532
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
не викликає щонайменшого сумніву, статус яких визнається й поважається цілим світом. На цьому тлі навіть в українському суспільстві виникають роздуми, питання, сумніви щодо власних державотворчих "здібностей" (потенцій). Україна ще немає досвіду державності й політичної демократії, в ній не сформувалася державно-національна ідеологія, тому вступати в міжнародні структури, а точніше, злиття з союзом розвинутих держав Європи, думається, передчасне. Адже і Європейський Союз, і реінкарнована Євразія-Росія – це "ми в іншому", тобто українці як "нові європейці", або як "нові євразійці".
Ще Іван Франко застерігав, що "консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей… може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені" [279, с. 284]. Інакше кажучи, що кожен народ, як тільки він дозрів до виокремлення себе з-поміж інших, закріпивши свою окремішність стійким "Я"-етнонім, закономірно прагне до якомога повнішого розгортання своїх сутнісних сил, актуалізації потенцій – до діяльного самоствердження, і будь-яке намагання проскочити, зім’яти цей етап рівнозначне насильницькому збідненню змісту світової історії, порушенню її "органічності".
Проголошуючи постулат золотих мостів дружби між народами, мислитель підкреслював, що треба тільки будувати такі мости на добре укріплених берегах – берегах державності, бо тільки незалежна держава може бути гарантом дружби з такими ж незалежними державами, їх народами. А без того, що сказано, "наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибивають свої мелодії, або в ролі крілика, на якому ріжні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів" [280, с. 404].
Має рацію А. Гальчинський: "Обґрунтовуючи конкретні проблеми євроінтеграційної політики, ми ні на мить не можемо послабити уваги до головного: на Захід потрібно йти з дієздатною державою, конкурентноспроможною економікою та сформованою національною ідентичністю" [281, с. 272-273]. У зовнішній політиці, у тому числі політиці євроінтеграції, це має бути незаперечною домінантою. Маємо з надзвичайною обережністю та виваженістю підходити до умов поєднання міждержавних інтересів, які нерідко можуть бути кабальними для України, вести до витіснення її мови, культури, історії, фінансів, державності. Залучення країни в різного роду інтеграційні процеси без того стрижня, який відстоює національні інтереси, несе в собі великий ризик.
533
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Стратегія національного розвитку – це стратегія
синхронізації процесів національного самоствердження та інтеграції України в Європу. Саме в такій послідовності:
країна, що йде до свого повноцінного буття в європейській спільноті, має насамперед досягнути національного самоствердження. Тільки економічно, політично й соціально стабільна держава завжди докладатиме зусиль для збереження своїх базових цінностей. Орієнтація на Захід повинна поєднуватися з прагненням бути гідними європейського вибору, а не сподіватись на допомогу Європи. Навчитися конкурувати в сучасному світі – це єдиний шлях до продуктивної національної творчості, до свободи кожного. Це передбачає приведення у відповідність до європейських стандартів основних чинників, які характеризують державницький процес. Розмови про те, що "в Європі нас не чекають" означають, що нас саме таких не чекають.
Україна через своє колоніальне минуле не має досвіду витворення власних стратегій. Розвиток і становлення України як самодостатньої національної реальності сьогодні надзвичайно сильно й прямо залежить від її реінтеграції в Європу. "…Україна, справді вірна європейській природі своєї культури, ніколи не буде ані "Малоросією", ані "Великою Україною" на кшталт "Великої Росії" чи "Великої Сербії". Вона отримає, нарешті, історичний шанс бути "Малою Європою". Тому сьогодні питання європоцентричних орієнтацій України – це українське "бути чи не бути". Можливо, передостаннє. Можливо, останнє", – пише О. Пахльовська у виданні "Ave, Europa!" [282, с. 172]. Європа як простір, де найвищою цінністю є людина людське життя, де в людини як такої є не тільки обов’язки, а й права, на противагу нерадянському простору пролонгованої в часі девальвації цієї найвищої цінності – ось дихотомія, в якій Україна не повинна застрягнути.
Національні ідеали й цінності отримають реальні шанси на утвердження саме в інтегрованій в Європу, але не у "возз’єднаній із східними слов’янами-братами", бо ці цінності суто європейські за своєю ґенезою й геокультурним кодом. Це відповідає історично усталеному психотипу українця, визначеного ще М. Грушевським як "споглядальний індивідуалізм", який підпорядковує суспільний інтерес особистому, що передбачає ретельний аналіз і раціоналізм при прийнятті будь-яких рішень. Пріснопам’ятне "моя хата з краю" означає: мій світ і мої інтереси є головною цінністю. Значить, загальноукраїнський інтерес – це сукупність інтересів окремих громадян, сімей, організацій, а не абстрактного поняття
534
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
"Україна". Цим ми докорінно відрізняємося від наших східних сусідів, для яких абсолютною цінністю було і залишається відчуття себе частиною "єдиної, великої і сильної держави".
І якщо шлях України до Європи ускладнений через усе ще недостатню зрілість європейської ідентичності України, то у випадку Росії має місце антагонізм із Заходом, що пояснюється недостатньою критичною масою культури європейської Росії, щоб радикально змінити хід подій. "В Україні, розділеній між європейським кодом і російсько-радянським, – зазначає О. Пахльовська, – перший код буде консолідуватися і розширювати радіус своєї дії, а другий повільно, але неухильно відмирати в силу своєї безнадійної архаїчності й не насиченості жодними інтелектуальними концептами. Росія ж розколота на хистку суму несумісних між собою ідентичностей, які до всього ж існують у різному культурному часі" [283, с. 5].
Сьогодні спостерігається дедалі виразніша євразійська фаза розвитку російського поліетнічного світу. З чим, до речі, можна пов’язати і кризу російської державності. Євразійський проект із гуманітарної рефлексії дедалі більше наповнюється соціальним і політичним змістом Стан і тенденції розвитку насамперед етнодемографічної структури російського суспільства – серйозний мотив для російської еліти шукати партнерства і в мусульманському світі, кооперуватися з Китаєм тощо.
І саме з цього погляду сучасна Росія – це аж ніяк не відроджувана "велика російська імперія", а народжувана заново Росія-Євразія як новий постслов’янський соціокультурний "світ", і він має своє самостійне майбутнє.
Одночасно з цим розгортається і європейський проект "світу" – романо-германський і англосаксонський "світ" Малої Європи – ЄС, де інші народи-учасники дедалі більше набувають характеру "демографічного ресурсу". Поступова германізація східноєвропейського крила дедалі більше загострює проблему перспектив з ідентичністю, особливо для слов’янських країн. Домінування Європи, яка тривалий час визначала правила керування світом, завершується (якщо не завершилося). Контингент перебуває у стані критичного пошуку свого місця. Усі говорять про вступ до Європейського Союзу, але що далі? Детронізованій Європі бракує новітнього проекту, концепції майбутнього.
І в першому – Малому Європейському, і в другому – Євразійському (стрижень – Росія) "світах" українці й Україна можливі лише як своєрідний "демографічний ресурс" – у всіх вимірах одразу.
535
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Разом із тим, Україна соромливо ігнорує наймогутніший потенціал, який здатний забезпечити реалізацію якісно нового проекту й оформити новий соціокультурний світ зі співіснуванням і співучастю у двох уже розгорнених "світах" – Малому Європейському і Євразійському. Йдеться про можливості активної участі у створенні слов’янського "світу", органічними елементами якого могли б стати слов’янські народи й держави Центральної та Східної Європи, що мають багато спільного в долі, економіці й економічній поведінці, психології, культурі, побуті.
У цьому контексті вельми цікавим є припущення російського політолога О. Панаріна: "Шлях Росії до материнської Європи лежить через Київ. Це не великодержавний шлях нового приєднання України до Росії, а покаянний шлях приєднання Росії до Києва як до центра відродницького візантійського руху. Історична доля Києва – стати духовною столицею відродженого слов’янства" [284, с. 365]. Можна погодитися з цим прогностичним поглядом науковця. Очевидно, що відновлення у старій формі колишнього Радянського Союзу є утопічною ідеєю, яка дедалі більше втрачає соціально-політичну підтримку. Однак це не виключає, а, навпаки, передбачає пошук нових форм інтеграції. Буде це модель Європейського Союзу чи Євразійського Союзу – покаже майбутнє. Зрозуміло одне, що перехід України і Росії до заключної фази коеволюційного етапу універсального епохального циклу передбачає ускладнення і просторових структур. Можливо, вдасться подолати тенденцію кінця ХХ ст., пов’язану з розпадом великих соціокультурних просторів, адже процес глобалізації має дві однаково значимі складові – регіоналізацію та інтеграцію. Співвідношення між цими тенденціями і буде визначати долю східнослов’янських народів у ХХІ ст. [285, с. 107-108].
На наш погляд, одна з основних проблем, через яку блоковано соціокультурний і політичний розвиток України, полягає у цілковитій відсутності "великих ідей". У цьому випадку йдеться не про химерні "арійські" пошуки або Велику Скіфію, а про великі і разом із тим реальні передумови для втілення геосоціальних проектів, які здатні позначитися у простій і доступній ідеї розвитку. Адже для того, щоб освоїти і реалізувати власні "межі зростання", слід, щонайменше, забезпечити максимальні "обрії".
В умовах суттєвої трансформації регіональних та глобальних структур Україна повинна активізувати зусилля на субрегіональному рівні, зокрема у межах ГУАМу, де вирішення економічних, енергетичних проблем пов’язано не тільки з проблемами безпеки, а й національного самовизначення.
536
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Щоправда, для цього їй потрібно бути економічно потужною державою, чого не можна сказати сьогодні.
Світовий розвиток залишає Україні все менше часу для того, щоб усвідомити, що повноцінне "включення" в євроінтеграційні процеси не має альтернатив. Найближчi роки стануть для українців певним випробуванням: чи зможемо ми посісти належне місце серед iнших європейських народів, чи будемотериторією, по якій будуть ходити сучасні "кочівники" у вигляді транснаціональних корпорацій, у яких не має батьківщини, а є лише інтереси. Шануючи власну "історичну та духовну сутність, відкриваючи для себе, що вона нерозривно пов’язана з європейськістю, плекана з її джерел, та й сама була її джерелом, українці неодмінно прийдуть до осмислення власної української Європи, яка зможе і неодмінно долучиться до Європи польської, французької, німецької, італійської, чеської, естонської" [286, с. 215]. Включеність у процеси євроінтеграції і глобалізації світу не передбачає відмови від власної сутності, національної самобутності. Зміни мають відбуватися для самоствердження української нації у світі, її подальшого розвитку. Українська держава повинна мати свій вектор розвитку, який відповідав би національним інтересам. У свою чергу, входження України в єдину Європу сприятиме зміцненню християнської цивілізації.
Література
1.Струкевич О. Українська "нація до націоналізму": пошуки, критерії ідентичності в Україні-гетьманщині ХVІІ ст. // Український історичний журнал. – 1999. – № 6. – С. 17-33.
2.Жмир В.Ф. На шляху до себе (Етносоціологічна розвідка). – К.: Демократичні ініціативи, 1995.
3.Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогoбич, "Вiдpoдження", 1991.
4.Цит. за: Черкес Б. С. Національна ідентичність в архітектурі міста: Монографія. – Львів: Вид-во Національного університету "Львіська політехніка", 2008.
5.Нагорна Л. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. – К.: Стилос, 1998.
6. |
Маланюк Є. |
Малоросійство // |
Мала |
енциклопедія |
|
етнодержавознавства. – К.: ГЕНЕЗА 1996. – С. 717. |
|||
7. |
Розумний М. |
Спокійний погляд // |
Дніпро. – |
1998. – № 1-2. – |
|
с. 131-137. |
|
|
|
8.Prize1 I. Nationa1 Identity and Foreign Po1icy. Nationaism and Leadership in Po1and, Rиssia, and Ukraine. – Cambridge: Cambridge University Press, 1998. – Р. 322.
9.Цит. за: Міхновський М. Справа української інтелігенції в програмі Української Народної партії (Фрагменти) // Політологія.
537
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1999. – С. 142-154.
10.Там само.
11.Цит. за: Черкес Б.С. Національна ідентичність в архітектурі міста: Монографія. – Львів: Вид-во Національного університету "Львівська політехніка", 2008.
12.Рябчук М. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і "розбудова держави". – К.: Критика, 2000.
13.Kohut E. Z. The Development of Little Russian Identity and Ukrainian Building. – Harvard Ukrainian Studies. – December, 1986. – № 10. – P. 547.
14.Забужко О. Шевченкiв мiф України: спроба фiлософського аналiзу. – К.: Факт, 2007
15.Див.: Костомаров Н. Две русские народности. – К.: Майдан, 1991.
16.Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. – К.: Критика, 2000.
17.Див.: Грушевський М. С. Звичайна схема "руської" історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Вивід прав Украхїни. – Львів: "Слово", 1991. – С. 7-13.
18.Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика. – К.: Либідь, 2001. – 334 с
19.Див.: Бачинський Ю. Економічні підстави самостійності націй //
Націоналізм: Антологія. 2-ге вид. / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 414-424.
20.Див.: Черкес Б.С. Національна ідентичність в архітектурі міста: Монографія. – Львів: Вид-во Національного університету "Львівська політехніка", 2008.
21.Там само.
22.Там само.
23.Див.: Заєць О. Нацiоналiзм i нацiональна демократiя: витоки конфлiкту (1920-1930) // Сучаснiсть. – 1994. – № 2. – С. 12-23.
24.Рябчук М. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і "розбудова держави". – К.: Критика, 2000.
25.Wanner С. Burden of Dream: History and Identity in Post-Soviet Ukraine. – Тhe Pennslvania State University, 1998. – Р. 13-14.
26.Гнатюк О. Прощання з iмперiєю. Українськi дискусії про iдентичність. – К.: Критика, 2005. – С. 114-116.
27.Дзюба І. Україна i світ // Quo Vadis Ukraine? – Одеса: Маяк, 1992.
28.Соціальний ареал життя особистості. – К.: Інститут соціології НАН України, 2005.
29.Рябчук М. Міф про міф, або Чому українці не є українцями // Сучасність. – 2003. – № 5. – С.34-57.
30.Кучма Л. Україна – не Росiя. – М.: Время, 2003. – С. 135-136.
31.Там само.
32.Рябчук М. Міф про міф, або чому українці не є українцями // Сучасність. – 2003. – № 5. – С.16.
33.Кремень В. Україна: осягнення ідентичності // День. – 2005. – 23 серпня. – С. 1, 6.
538
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
34.Бжезiнський З. Промова на 6-й щорiчнiй конференції "Україна на шляху до зрілої нацiональної державностi" // Kоментарі. – 2005. –
№186 (752). – П’ятниця-неділя, 14-16 жовтня. – С. 4.
35.Степаненко В. Етнос – демос – поліс: етнополітичні проблеми соцієтальної трансформації в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – № 2. – С. 102-120.
36.Халапсис А. В. постнекласическая метафизика истории: Монография. – Днепропетровск: Изд-во "Инновация", 2008.
37.Воропай Т. С. От составителя // Глобализация и идентичность: Хрестоматия / Сост. Т. С. Воропай. – Харьков: Экслюзив, 2007.
38.Франко І. Поза межами можливого // Зібрання творів у 50 т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 45. – С. 276-285.
39.Габермас Ю. Залучення іншого: Студії з політичної теорії / Перекл. з нім. Андрій Дахній; наук. ред. Борис Поляруш. – Львів: Астролябія, 2006.
40.Там само.
41.Смелзер Нейл Дж. Проблеми соціології. Георг-Зімелівські лекції, 1995. / Перекл. з англійської В. Дмитрук. – Львів: Кальварія, 2003.
42.Трощинський В. Українській державі нема альтернативи // http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=85&op_id=1369#1369
43.Див.: Брюбейкер Роджерз. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі / Переклад з англійської Олександра Рябова /Роджерз Брюбейкер. – Львів: Кальварія, 2006.
44.Крысенко А. Украина станет великой державой, если… / Алексей Крысенко// http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=85op_id=1367.
45.Степаненко В. Етнос – демос – поліс: етнополітичні проблеми соцієтальної трансформації в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – № 2. – С. 102-120.
46.Карасьов В. 1991/2004: "дві революції" і проблема української ідентичності // День. – 2005. – 9 серпня. – С. 6.
47.Майборода О.М. Проблема формування нової ідентичності української нації // Етноси України. Альманах. – К., 2000. – Вип. 1. – С. 15-16.
48.Дергачов А. Необходимо понять, что происходит с государством // Диалог.ua / Украина: нация для государства или государство для нации? http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=85op_id=1362.
49.Білокобильський О. В., Московський Т.М. Релігійні підвалини нації та українська націогенеза // Практична філософія. – 2007. –
№3. – С. 168-176.
50.Див.: Пасько І., Пасько Я., Коржів Г. Плавильний басейн донецької ідентичності // Критика. – 2006. – Рік Х. – Число 9 (107). – С. 2-5.
51.Подгорная В. Построения национального государства в Украине
не |
наблюдается |
// http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=85op_id=1353).
52.Федуняк С. Вплив зовнішніх чинників на процес консолідації української нації/ Сергій Федуняк // Агора. Подолання розбіжностей – розвиток особливостей. Випуск 4. – К.: Стилос,
2006. – С. 58-65.
539
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
53.Смітюк Г. Чи можливе вітчизняне "економічне диво" // Голос України. – 2008. – 8 листопада. – С. 4-5.
54.Михальченко Н. И. Украинское общество: трансформація, модернизация или лимитроф Европы? – К.: Ин-т социрлогии НАНУ, 2001. – С.138.
55.Рябчук М. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і "розбудова держави" /Микола Рябчук. – К.: Критика, 2000.
540