kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
вимiрюються, за різними даними, вiд 4,4 до 10 млн у Pociї, близько 1 млн. у Казахстанi та iнших центральноазiйських країнах, вiд 200 до 250 тис. у Бiлорусi та 500 тис. у Молдовi, котрі приблизно пopiвну подiляються на "кишинівськy" i "пpиднiстровську" частину [244, с. 74]. Досить оптимiстичнi прогнози icнyють й щодо розвитку українських громад країн Балтiї i 3акавказзя, не дуже чисельних, але впливових на мiсцевому piвні.
Загалом у пострадянських країнах видiлився актив, готовий взяти на себе органiзацiю українського життя, розбудову iнститyцiй i налаштований на постiйнi контакти з Україною [245, с. 144]. IV Koнгpec Об’єднання yкpaїнців Росії, що вiдбувся нaприкiнцi квiтня 2006 р. у Москвi, продемонстрував силу i згуртованiсть yкpaїнського середовища, яка готова бути повноцiнним партнером yкpaїнської влади i патріотичних сил вже сьогoднi.
Поряд з цим на пострадянському просторі доволi чiтко означилася й iнша позицiя – асимiляторська, якої, слід визнати, дотримується значна частина наших колишнiх спiввiтчизникiв. Її суть полягає в бажаннi знiвелювати український чинник як у власнiй самоiдентифiкацiї, так i у стосунках з мiсцевою владою й соцiальним середовищем. Представники цієї течiї також створюють cвої спiльноти, проводять "форуми (себе вони називають "вихiдцями з України"), але спpоба використати їхню чисельну перевагу в полiтичнiй боротьбi виборчих кaмпaній в Україні засвiдчила вiдcyтнiсть реальної корпоративностi, конструктивної соцiальної мотивaцiї, caмoї потреби вiдчувати себе українцем [246]. Однак, якщо етнiчне походження сприймається людиною як перешкода її ycпішної соцiалiзaцiї, то навряд чи вона зможе вибудувати на цiй основі тривкi соцiальнi зв’язки. Нацiональнi товариства, створенi на подiбному гpyнтi, будуть нежиттєздатними або виконуватимуть вiдвepтo антиукраїнські фyнкцiї: їx незмiнно iнспiруватимуть і використовуватимуть для розхитування нaцiональної iдентичностi, пiдживлення неоiмперських реставрaцiйних настроїв, компрометацiї українського руху.
На сучасному етапі розвитку у Держдумі Російської Федерації розробляється законопроект "Карта росіянина", котра створюється насамперед для громадян України. "Ідея цього закону полягає в тому, щоб не чинилися ті дії, що так хворобливо сприймаються будь-якими державами, коли їхні громадяни одержують ще й російське громадянство. Ми хочемо уникнути подвійного громадянства, забороненого законодавством України", – уточнює суть своєї законотворчої ініціативи автор
511
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
законопроекту І. Пономарьов. А щоб закони української держави не були порушені, то бажаючим обзавестися "картами" обіцяють гарантії всілякої підтримки їхнього "російського єства". Жодні ускладнення у міждержавних відносинах, а депутат- "справедливець" не виключає таких поворотів, не виштовхнуть власників специфічного мандата з російського культурного, освітнього й економічного простору [247, с. 6].
"Карта" має забезпечити їм безперешкодний доступ до "метрополії" навіть тоді, коли потенційно "натовська" Україна відгородить себе візовим шлагбаумом від Росії. Вони завжди зможуть знайти роботу на безмежних просторах Російської Федерації, як це роблять її повноцінні громадяни, а діти власників "карти" завжди зможуть вступити до російських навчальних закладів. Тим паче, що процедура ця не обтяжиться бюрократичними перешкодами: треба всього-на-всього подати особисту заяву до консульства, в якій зазначити, що відчуваєш себе належним до російської культури і що рідна мова – російська. За прогнозами І. Пономарьова, половина населення Півдня та Сходу України виявить бажання придбати собі "квитки щастя", в Центрі та столиці – близько десяти відсотків, а в західних областях це стане радше винятком, ніж правилом [248, с. 6].
Варто зауважити, що ідея національної "карти" не нова. Свого часу таку ініціативу запропонувала (і запровадила) Польща. Щоправда, на відміну від російської "карти", польська передбачає конкретний етнічний принцип, а не абстрактнорозмиту "належність до російської культури". Втім, будь-яка ідея в цьому плані викликає сумнів. Адже чим більше ми віддаємо якимсь "картам", тим менше залишаємося у власне українському паспорті, а значить, українцями. А саме паспорт, як відомо, повинен бути основним документом громадянина України, гарантом його прав і захисту. На жаль, його цілісність і бентежить наших сусідів, якщо не вдалося розколоти країну подвійним громадянством, гру намагаються перекроїти новою "козирною картою", "паспортизацією" України як завгодно, але не по-українськи.
Для уникнення відповідних колізій у Закон України "Про громадянство України" слід внести зміни, які б усували суперечності, пов’язані з можливістю набуття подвійного громадянства. Згідно з Конституцією в Україні заборонено мати подвійне громадянство. Однак через прогалини в існуючому законодавстві десятки тисяч (якщо не сотні) наших співвітчизників мають паспорти декількох держав. Особливо останнім часом почастішали випадки одержання подвійного громадянства – українського і російського – в Автономній
512
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Республіці Крим, і ця проблема вже переростає в загрозу національній безпеці. Тому слід уточнити підстави для набуття та втрати громадянства України, зокрема, передбачити як підставу для втрати громадянства України добровільне одержання громадянином України громадянства іншої держави.
Індивідуалізм і надмірний прагматизм є нaйбiльш дестабілізуючими чинниками нацiональної згуртованостi, особливо в умовах вимyшеної трудової мirpaцiї. І це справедливо не лише для yкpaїнцiв, розсiяниx на просторах колишнього СРСР, а й для новітньої хвилi гастарбайтерiв, якi впродовж останнього десятирiччя поповнили склад населения економiчно розвинених кpaїн Заходу. Проте за певних умов той самий iндивiдyaлiзм i прагматизм спонукає людей об’єднуватися за iнтересами, потребами чи з метою подолання небезпек [249]. Toдi нaцiональна належнiсть може стати чинником консолiдaцiї, в основі якої значно жорсткiшi соцiальнi мотиви, нiж пiсенна творчiсть чи традиції нaцiональної кyxнi. Упродовж останніх pокiв простежується тенденцiя до утворення в Європi й Америцi динaмiчних органiзaцiй новітніх мiгpaнтiв з Укрaїни, якi суттєво відpiзняються вiд cвoїx полiтизованих попередникiв, але вже cьoгoднi складають їм конкуренцiю у контактах з мiсцевою aдмiнicтрaцiєю i наполегливо шyкaють контактів з icтoричною батькiвщиною.
Бiльшiсть сучасних трудових мiгpaнтiв у Європi й Росії не розглядають своє перебування там, як остаточний життєвий вибiр, вони намагаються пiдтримувати стосунки з сім’ями, якi лишилися на батькiвщинi, вкладають кошти у своє облаштування i сподiваються повернутися в Українy. Ця специфiчна дiаспора, котра характеризується великою плиннiстю, прагматизмом, незначною закорiненiстю у мicцeвий соцiальний грунт, найменше пiддається процесу розбудови культурницьких й iнших патрiотичних iнститyцiй у країнах проживання. Нaцiональний сентимент з’являється епiзодично, i лише там, де вихiдцi з України "привезли" його iз собою – переважно у середземноморських країнax, до яких масово - виїхали жiнки середнього вiкy з Галичини. Як правило, центром yкpaїнськoro життя в таких дiаспорах стають церкви.
Поряд з тим нові yкpaїнcькі мiгpанти, особливо там, де вони розраховують закрiпитися остаточно (США, Канада, Нiмеччина, країни Скандинавiї), активно розбудовують структури соцiальної взаємодопомоги, якi надiляються повноваженнями представляти yкpaїнськi громади та iнтереси її членів перед мiсцевою владою, роботодавцями, укрaїнськими посольствами тощо. Взаємодiя таких об’єднань зi старими,
513
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
полiтично заангажованими укрaїнськими громадами пiслявоєнної хвилi часом складається драматично. Як слушно наголошує М. Розумний, до конфлiкту поколiнь додаються cвітоглядні протирiччя i психологiчна несумісність, взаємнi претензії й недовiра. На жаль, доводиться констатувати, що бiльшiсть цих конфлiктiв вирiшyватиме тiльки час i природний процес скорочення cтapoї дiаспори. Небажаним наслiдком цих суперечок може виявитися вiдчyженiсть багатьох представникiв "нової хвилі" еміграції вiд yкpaїнcької iдентичності та укрaїнських iнтересів через вiдчyття ворожостi iдейних українцiв. Цi yкpaїнці змушенi будуть перейти до "росiян", що мають у названих вище країнах значно розвиненіші культурнi iнфраструктури i давнi традицiї адаптaцiї неофiтiв" [250, с. 75].
Ядро української громади на Заході складають нині представники повоєнної міграції, свого часу відомі під назвою "переміщених осіб". До їхнього складу ввійшли не тільки вихідці з різних областей Західної України, а й біженці з тих регіонів, які належали до Радянського Союзу. Нові емігранти вже мали школу ідеологічної боротьби, що розгорнулася в Україні між двома світовими війнами і, на відміну від основної маси учасників попередніх еміграційних хвиль, відзначалися високим рівнем національної свідомості. Зіштовхнувшись у країні поселення зі значно ослабленою українською громадою, вони не тільки заснувалі низку власних організацій та парафій, а й посіли провідні позиції в багатьох раніше існуючих. Нові емігранти надавали великого значення збереженню в дітей і внуків національної свідомості та їх володінню українською мовою. Втрата рідної мови дітьми сприймалася ними як непоправна шкода своєму власному єству, бо позбавляла їх можливості етнічно ототожнювати себе з нащадками так, як вони ототожнювали себе зі своїми предками. Незважаючи на вищу, порівняно зі своїми попередниками, опірність асиміляції, українська політична еміграція, як і будь-яка інша, не наділена проти неї абсолютним імунітетом.
У нових поколінь українців, народжених поза Україною, формуються свої особливості психологічної самооцінки. Перехід з покоління в покоління серед українських мігрантів означає також перехід від національної до етнічної ідентичності. Така людина, можливо, ще бажає зберегти почуття етнічної окремішності, однак її екзистенціальне почуття перманентності пов’язане з країною нового поселення. Психологічно почуття батьківшини пов’язане з "тутешнім існуванням", а думки про повернення "туди" вважаються нереальними. Проблема України, якщо взагалі існує, розглядається в контексті загальнолюдських
514
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
цінностей. Дедалі більшого значення для закордонних українців набуває символічна вартість генеалогічних, культурологічних, світоглядних та інших цінностей.
Якісні зміни відбуваються й у мовній свідомості. Змінюється не лише кількісні та якісні пропорції користування мовами, а й сам підхід до навчання української мови. Ставиться питання про те, чи діти мають опанувати її як засіб повсякденного спілкування, чи тільки як символ своєї етнічної належності, оскільки саме користування мовою стає принагідним і необов’язковим. Двомовність української діаспори (так званий етнокультурний білінгвізм) – явище нестабільне, й українська мова зберігає шанси на виживання до тих пір, доки існують комунікативні ситуації для ексклюзивної одномовності чи зберігається потреба й можливість прямого зв’язку з Україною.
Сьогодні на зміну палким закликам не піддаватися мовній асиміляції приходить компромісніший погляд. Серед молодих українців зростає зацікавлення професійним опануванням мови саме з прагматичних мотивів: працевлаштування в державних та комерційних структурах, що мають відношення до України, університетська ка’рєра (славістика, історія, економіка, політологія тощо). Перевага все більше надаватиметься елементам літературної мови материкової України, адже насамперед з нею пов’язуватимуться як символічні, так і прагматичні її аспекти. Поступово відходитиме в історію протиставлення діаспорної мовної практики з літературною мовою етнічного материка. Спротив асиміляції (в тому числі й мовній) ймовірно зменшиться, адже після відновлення української державності діаспора поступово перестає бути останнім бастіоном українства. Українська мова в країнах поселення дедалі більше набуватиме ознак діаспорної мови державної нації з усіма плюсами і мінусами, що з цього випливають [251, с. 128-140].
На жаль, досі в Україні немає розуміння того, що співпраця з діаспорою повинна розглядатися як державний стратегічний напрямок, який не залежить від зміни персоналій у владі. У державному бюджеті фактично відсутні кошти на реалізацію програм співпраці з діаспорою. Немає й розуміння того, що роль світового українства повинна поглиблюватися і спрямовуватися не лише на збереження духовних цінностей, а й на утвердження нашої держави, формування її позитивного образу в світі. Унікальний потенціал для просування та відстоювання українських інтересів у світі, які мають закордонні українці, досі лишається незадіяним. По суті, діаспора будує
515
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
свою Україну поза межами самої України, накопичуючи значний потенціал у всіх сферах: політиці, економіці, культурі, праві, виконуючи функцію своєрідних форпостів України за кордоном.
Українська діаспора значною мірою перебуває у стані розгубленості, спричиненої відчуттям забутості їх етнічною батьківщиною – Україною. Державна політика України щодо своїх діаспор за кордоном є вельми недосконалою, навіть порівняно з деякими іншими країнами СНД (Росія, Казахстан, Азербайджан). На сьогодні вона, по суті, постає як малоефективний набір патерналістсько-репатриаційної концепції, а відтак, потребує перегляду. Практика вказала на недосконалість Національної концепції зі зв’язків з закордонними українцями, що була затверджена Президентом України у жовтні 2006 р. "Україна потребує прийняття нових основ державної політики щодо закордонних українців. Мільйони співвітчизників мешкають за кордоном і є одними з найбільших іноземних інвесторів української економіки, носіями унікального досвіду, знань та можливостей. Закордонне українство здійснює значний вплив на формування міжнародного іміджу України", – підкреслив президент Європейської асоціації українців О. Толкачов на відкритті Днів діаспори в Україні, які проходили в Києві 20-30 листопада 2008 року [252, с. 2].
Як приклад можна навести діяльність Європейської Асоціації Українців – громадське об’єднання українців у Європейському Союзі з центральним офісом у Брюсселі та представництвами у Парижі, Страсбурзі, Мюнхені, Берліні та Варшаві. Асоціація виникла в Брюсселі в 2006 р. в результаті тривалої роботи українських громадських діячів та представників української діаспори в Європі. Основною метою Асоціації є просування і захист інтересів України і українців у Європейському Союзі. Асоціація тісно співпрацює з Європейським Парламентом, українськими громадами в країнах ЄС, організаціями громадянського суспільства в Україні. Асоціація здійснює заходи для формування позитивного міжнародного іміджу України в ЄС та її популяризації. Силами Асоціації було започатковано традицію святкування Дня незалежності України в столиці Євросоюзу та вдягання всесвітньо відомого символу "Manneken Pis" в українське національне вбрання.
Пiдxодячи до проблем дiаспори з погляду нaцiональної cтpaтeгії, державна політика щодо закордонних українців має бути, на нашу думку, затверджена у вигляді закону, носити довгостроковий характер. Її необхідно ґрунтувати на цільових програмах, ініціювати які повинна Українська держава. Сьогодні
516
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
назріла крайня потреба відкривати за кордоном українські інформаційно-культурні центри, школи, українські засоби масової інформації. Необхідно кардинально реформувати ДТРК "Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення", з метою підвищення привабливості українського інформаційного продукту. Зрозуміло, що це потребує значного збільшення бюджетного фінансування.
Уцілому слід наголосити, що на шляху до світової спільноти Україна вже давно має обжитi й вистраждaнi власною icтoрiєю плацдарми – i духовні, i цiлком мaтepiaльнi представництва у виrлядi yнiверситeтiв, бiблiотек, apxiвiв, культурних i наукових цeнтpiв, видавництв, пам’ятних мicць. І є ще люди, готові для української справи вiддати свої сили i знання. На них впродовж столiття трималася iдея української незалежностi. Cьoгoднi цi плацдарми, якi з честю витримали лихолiття боротьби, можуть бути втраченi через байдужiсть i некомпентність yкpaїнської влади.
5.10. Цивілізаційна самоідентифікація українців та європейський вибір
Усуспільно-політичніий і філософській думці України завжди гострим було питання щодо орієнтирів та пріоритетів українського розвитку. Це пояснюється тим, що на території сучасної України проходило багато історичних процесів, часто відірваних від європейського контексту, і пов’язаних зі Сходом, які визначили ментальні риси буття українців. Після відродження власної державності у свідомості українців залишився складний набір стереотипів самоусвідомлення, де переплелися наслідки дохристиянського життя стародавніх слов’ян, впливу візантійської ортодоксальної церковно-культурної традиції, степових народів, католицизму, комуністичної ідеології
інамагань створення "єдиного радянського народу", захисної реакції плекання національної самобутності, різного розвитку історико-географічних регіонів України тощо. Україна як перехрестя Європи та Азії є вельми строкатою країною етносів, релігій і культур.
Незважаючи на відсутність серед вітчизняних філософів, політологів та культурологів усталеного погляду на проблему цивілізаційної самоідентифікації українців, вони погоджуються з тим, що при розв’язанні цієї проблеми суттєвими складовими є історичний, культурологічний, аксіоматичний, лінгвістичний, економічний, геополітичний, релігійний, етнічний, ментальний аспекти самоідентифікаційної генеалогії.
517
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Досліджуючи проблему вибору орієнтирів та пріоритетів українського розвитку, більшість дослідників наголошує на дилемі Схід чи Захід. Одні науковці й ідеологи нав’язують громадськості тезу про "історичну" зумовленість потягу України в напрямку східного (євроазійського) простору, обґрунтовують саме євразійський вектор подальшого розвитку України. Так, автори монографії "Україна на порозі ХХІ століття: політичний аспект" (1995), наполягаючи на важливості для західного світу чинника стабільності у Східній Європі, наголошують на тому, що ігнорування інтересів України в міжнародних колах триватиме доти, доки Україна "не поновить тісні зв’язки з Москвою і не дасть Європі гарантій євразійської стабільності в міждержавних взаємовідносинах". Пропагуючи євразійський вибір, дослідники виступають проти європейської орієнтації та говорять про "ставку на продовження минулого ізоляціоністського консерватизму в пристойній оболонці європоцентризму". Вони ратують за створення спільних з Росією потужних економічних структур [253, с. 30, 98, 129, 226].
В іншому виданні "Украина – не Европа" (2008) стверджується, що "будучи спадкоємницею класичної європейської культури, Україна в геополітичному плані за своїми світоглядними цінностями не належить до європейської цивілізації", а "міф про культурну і геополітичну єдність України і сучасної Європи" перетворився у спосіб руйнування самосвідомості українського народу. Україну і Європу розділяють не "стереотипи "холодної війни" і не різне історичне минуле, а
сутнісні |
цивілізаційні |
та |
культурні |
особливості" |
|||
[254, |
с. 8, 12, 122]. |
Автор |
|
акцентує |
на |
неодхідності |
|
стверджуватись |
у |
власних |
цінностях, |
глибше |
усвідомити |
||
історичні витоки і тим самим захищати спільні слов’янські пріоритети, оскільки чітко визначилися зовнішні і внутрішні сили, зацікавлені в знищенні східнослов’янської єдності.
Без сумніву, що міркування про особливу східнослов’янську цивілізацію не позбавлені певних підстав. Можна говорити про існування певної слов’янської ідентичності, але слов’янський світ не збігається із православним. До того ж, у православних народів Європи була цілком різна історична доля. Навряд чи можна стверджувати, що, скажімо, між православними греками і православними білорусами має місце більша близькість, ніж між православними греками і католиками-італійцями.
Але коли йдеться про православну, східнослов’янську цивілізацію, то науковці і політики насамперед мають на увазі російське суспільство, яке, дійсно, через низку причин може бути
518
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
номінованим як цивілізація. Проте метафізичний проект цього суспільства не зводиться ні до православ’я, ні до панславізму, хоча обидві ці світоглядні установки тісно співвідносні із зазначеним проектом. Останній сформувався у конкретних умовах, а саме: значна протяжність територій, тривале монголотатарське іго, специфічна система організації влади, фактична відсутність представницьких структур, не говорячи вже про інститути громадянського суспільства і т. ін. Тобто протягом століть російська держава (Велике князівство Московське – Московське царство – Російська імперія) вибудовувала особливий світ, який живе за власними принципами і який дуже слабо корелює зі світом Заходу, а також зі світами тих православних суспільств, котрі не входили до складу цього політичного утворення [255, с. 221-227]. Зауважемо: слов'янське не є синонімом православного і навпаки.
З усіх інших цивілізацій православна найбільше тяжіє до вселюдяності, до всеєдності. Світове покликання православ’я, як зазначає О. Панарін, "у тому, щоб наново утвердити, "перевідкрити" єдність людства – єдність "елінна і варвара", "язичника і юдея" - ктра вперше явилась разом з християнством і поступово була втрачена на шляху секуляризації" [256, с. 484]. У цих словах учений визначив особливий православний тип глобалізації. Він ґрунтується не на цільовій раціональності людської поведінки, а на ціннісній, на менш формалізованому і більш настороженому (тривожному) ставленні до світу, що стимулює пасіонарність, есхатологічність православного духу, його схильність тягнутись до вищого. Така "архаїчна" моральнорелігійна пасіонарність є, на думку О. Панаріна, єдиною альтернативою глобального наступу справжнього нового варварства і єдиним засобом реалізації гуманістичного потенціалу глобалізації.
Безперечно, між східнослов’янськими народами – українцями, росіянами та білорусами – є чимало спільного. Ця спільність зумовлена різними чинниками, насамперед етнічними, культурними, політичними. Зокрема, ці народи (хто більшою мірою, а хто меншою) мають спільне слов’янське коріння, протягом тривалого часу (повністю чи частково) входили до складу одних і тих самих державно-політичних утворень (Київської Русі, Речі Посполитої, Московського царства, Російської імперії, СРСР). Звідси подібність їхніх мов, багатьох спільних моментів у сенсі світосприйняття, чимало спільних культурних традицій, передусім пов’язаних із домінуванням на цих землях православної релігії.
519
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Однак, попри вказані спільні риси, кожен із східнослов’янських народів мав свою історичну долю, свої специфічні особливості культури. Скажімо, якщо росіяни мали довготривалу державницьку традицію, то цього не було ні в українців, ні тим більше в білорусів. Росіяни в своїх культурних орієнтаціях більше були зосереджені на Схід. Звідси, до речі, різного роду "антизахідні" течії в російській суспільнофілософській думці (так зване "слов’янофільство", євразійство). Українцям і білорусам була притаманна більш західницька орієнтація, хоча перебільшувати це західництво не варто.
Має місце й етнічно-антропологічна відмінність східнослов’янських народів. Так, формування росіян відбувалося переважно в результаті інтеграції не лише слов’янських субетносів, а й субетносів угро-фінських й частково тюркських. У формуванні українців тюркські елементи також відігравали помітну роль. Щодо білорусів, то велику роль у становленні цього народу відіграли летто-литовські субетноси. Прикметно, що одна із етнічних назв білорусів – литвини. Ці етнічно-антропологічні відмінності між східнослов’янськими народами не могли не вплинули на відмінності між ментальністю й культурою українців, росіян та білорусів. При бажанні можна знайти ще чимало моментів, що розділяють ці східнослов’янські народи [257, с. 84-85].
У цьому контексті нагадаємо міркування відомого британського історика, соціолога і філософа А. Дж. Тойнбі, який відносив Україну та Росію до православно-слов’янської локальної цивілізації. Причому українська гілка, на його думку, є більш давньою і правомірною, ніж російська, оскільки вона безпосередньо пов’язана з Київською Руссю [258, с. 355]. Визнаючи рівноправ’я як "старокиївського", так і "московського" періодів руської історії, і української, і російської версій ідентифікації зі світовою історією, мислитель вважав, що вони приречені завжди разом співіснувати, зберігаючи водночас свою окремішність
[259, с. 77].
Зазначимо, що для прибічників зазначених вище поглядів вибір моделі українського розвитку значною мірою продовжує існувати в заідеологізованій формі. Має місце політична заангажованість передусім промосковськи зорієнтованих політиків і науковців, деяких представників кланових структур в економіці та окремих працівників ЗМІ. Їхнє настійне прагнення "вписати" Україну в євразійський простір зумовлене українофобськими тенденціями і прагненнями закріпити колоніальний статус нашої держави. Піддається сумніву навіть
520