kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Таким чином, становлення української політичної нації потребує виваженої та осмисленої політики держави й інших суспільних інституцій щодо формування історичної пам’яті українського народу як невід’ємної складової національної ідентичності. Серед її стратегічних напрямів, сформульованих в Експертній доповіді "Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку", названо такі: досягнення спільного бачення українцями власної історії, суспільного; досягнення консенсусу навколо її знакових подій, "примирення" протилежних візій минулого; публічну демонстрацію державою, політичними силами, національною елітою поваги до української історії, прагнення відновити історичну пам’ять та справедливість; належне вшанування визначних історичних подій і постатей; згуртування навколо них суспільної думки у спосіб залучення широкої громадськості до участі в офіційних ритуалах, публічних акціях, святкуваннях тощо; модернізацію українського історичного наративу, державну підтримку вітчизняної історіографії, підняття престижної професії історика; інтеграцію української історіографії у європейський та світовий науковий контекст; сприяння розвитку вітчизняної археології, історичних архівів, музейної справи, краєзнавства, історичного туризму; відродження та збереження національних святинь, пам’яток історії, історико-культурних заповідників; удосконалення стандартів викладання курсу історії України у навчальних закладах; створення стимулів для популяризації української історії засобами масової інформації, відтворення її сучасних інтерпретацій у творах мистецтва, літератури; завершення робіт зі створення Українського інституту національної пам’яті [230, с. 44].
Реалізація вищезазначених стратегем сприятиме національному самоусвідомленню українців, формуванню національної ідентичності, прискоренню здійснення українського національного проекту. Йдучи в майбутнє, слід чітко зрозуміти своє місце і роль на історичній сцені, мати цілісну картину минулого свого народу в контексті світового історичного процесу, Це веління часу, що дасть змогу нам розширити обрії власного світобачення. Йдеться про усвідомлення і реалізацію українством своєї європейськості, європейської ідентичності, розуміння того, що Україна була, є й буде належною до європейської культурної спільноти, європейського типу цивілізації. Є нагальна потреба у масштабному міждисциплінарному науковому проекті, в межах якого б здійснювалося моніторингове дослідження стану та динаміки історичної свідомості українського соціуму в умовах глобалізації. Отже, спільна історична пам’ять може стати
501
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
надбанням більшості українських громадян і, відповідно, відіграти роль чинника національної інтеграції, у тому випадку, коли вона буде ґрунтуватися на найпривабливішій моделі історичної парадигми – національній. Вона має розглядатися як частина національної консолідуючої ідеї і цілеспрямованої державної політики.
5.9. Світове українство і збереження національної ідентичності
У процесі становлення новітньої української держави й формування національної самосвідомості на сучасному етапі чи не найамбіційнішою метою є досягнення українством статусу однієї зі світових націй. Поняття "національної ідентичності" містить у собі і власну історичну тяглість, і культурну самобутність, і активну присутність у світовому інформаційному, економічному й політичному просторі. Ця присутність сьогодні є переважно фізичною і спирається головним чином на феномен української діаспори. За приблизними підрахунками, сьогодні поза межами своєї країни перебуває близько 20-ти мільйонів українців, тобто третина нації. Українці належать до націй, котрі розкидані по всьому світі, їх участь у глобальних світових міграційних процесах вражаюча [231, с. 3]. Зазначимо, що названа цифра українців, які через тi чи iншi причини опинилися поза межами iсторичної батьківщини, сьогoднi є досить умовною i навряд чи враховує трансформацiї останньоro десятирiччя.
Формування української діаспори відбувалося на основі трьох хвиль переселенського руху: перша – з початку 70-х р. ХІХ ст. до початку першої світової війни (1914) (економічна); друга – період між двома світовими війнами (1917-1939 рр.) (економічно-політична); третя – роки другої світової війни та повоєнний період (політична). І ось у середині 90-х рр. ХХ ст. виникла четверта – новітня хвиля української трудової міграції, яка переростає в еміграцію. Парадоксальність новітньої економічної міграції й еміграції у тому, що коли перша хвиля масового переселення українців випала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла тоді, коли, здавалося б, Україна нарешті досягла такої бажаної незалежності і свободи. Цю парадоксальність бачимо і в спільній причині першої і четвертої еміграційних хвиль – у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливості реалізувати себе на Батьківщині. Змінився лише на гірше демографічний стан нашого суспільства [232, c. 92-113].
502
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
А відтак вкрай необхідним є дослідження особливостей української національної ідентичності у середовищі української діаспори. При цьому автор керується тезою про те, що ідентичність – це параметр свідомості, який фіксує ототожнення суб’єкта чи групи з важливими соціально-культурними історичними подіями, міфами і ритуалами свого етносу, що веде до встановлення моделей для соціальної поведінки і дій суб’єктів або груп, включених у процес пошуку своєї ідентифікації. Ідентичність, на відміну від національної й етнічної самосвідомості, містить у собі не лише раціональні, а й позараціональні (ментальні) параметри свідомості. За умов перебування етносу в діаспорі його національна ідентифікація є найважливішою умовою існування у країні проживання.
Автор виходить із визначення діаспори як "частини етносу, що проживає поза межами своєї національної держави" [233, с. 17]. Низка дослідників вважають, що поняття "діаспора" ідентичне поняттю "субетносу". Зокрема, мається на увазі, що поняття "діаспора" містить у собі "територіальні частини народності чи нації, які вирізняються локальною специфікою розмовної мови, культури і побуту (особливий діалект чи говір, особливості матеріальної і духовної культури, релігійні відмінності і т. ін.), що мають інколи самоназву і ніби подвійну самосвідомість" [234, с. 11]. Вказані дефініції тотожні поняттю "етнічної групи": діаспора визначається як частина народу (етнічної спільноти), котра проживає поза межами країни і має спільне етнічне коріння і духовні цінності.
Системотвірні ознаки визначення "діаспори", на думку Т. Полоскової, містять у собі елементи національної ідентифікації, наприклад: 1) етнічна ідентичність; 2) спільність культурних цінностей; 3) соціокультурна антитеза, яка виражається у прагненні зберегти етнічну і культурну самобутність; 4) уявлення (найчастіше у вигляді архетипу) про наявність спільного історичного походження [235, с. 18] З погляду політологічного аналізу, який визначає місце діаспор у системі політичних інститутів, важливе не тільки характерне для діаспор усвідомлення себе частиною народу, яка проживає в іншій державі, а й наявність власної стратегії взаємовідносин і з державою проживання, і з історичною батьківщиною (чи її символами), формування інститутів і організацій, діяльність яких спрямована на збереження етнічної ідентичності. Іншими словами, діаспора на відміну від етнічної групи, завжди інституційована і несе в собі не тільки етнокультурний, а й етнополітичний зміст.
503
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Головним поняттям, яке визначає зміст поняття "діаспори", є "етнічна ідентичність", яка витісняє такі системутворюючі чинники, як спільна мова й релігія. Саме етнічне самовизначення є основною ознакою належності до діаспори, в основі чого лежить етнічна самосвідомість. Відтак діаспора – це етнокультурний і етнополітичний феномен, що постає як сукупність етнічних груп, які проживають поза межами "титульної" держави. Для неї характерні такі ознаки: 1) множинна етнічна самоідентифікація, яка передбачає наявність етнокультурного зв’язку з країною проживання і з етнічною батьківщиною; 2) існування інститутів (у тому числі і міжнародного характеру), покликаних забезпечити збереження і розвиток діаспори (національні общини, координаційні ради, культурні центри і т.ін.); 3) наявність стратегії взаємодії з державними інститутами як країни проживання, так і своєї етнічної батьківщини. Загалом, етнічна самоідентифікація для діаспори є чи не найважливішим елементом існування. Особливого значення цей чинник набуває в умовах існування діаспори в інокультурному середовищі.
Якщо історико-політичний, політико-соціальний, духовнокультурний аспекти еміграційного руху українців досить повно проаналізовані у спеціальній літературі, то зовсім мало вивчено поведінковий стереотип українця та його конкретні дії на свідомому й підсвідомому рівнях набутих етномаркерів. На думку Б. Цимбалістого та С. Павлюка, еміграція з обжитих місць супроводжується драмою внутрішнього світу людини. Серцем зжитий з навколишнім середовищем, українець особливо драматично переживав розрив з малою вітчизною. Властиві більшості українцям кордоцентричність, сентиментальність в іноетнічному середовищі зазнали випробувань на сталість і стійкість, на можливість певного рівня адаптації з метою самозбереження [236, с. 66-96; 237, с. 153-162].
Непристосованість до іноетнічної традиційності викликала в душі людини дискомфортні прояви, психоповедінокову агресію як результат пошуку оптимального соціально поведінкового формату. Проте українці у багатьох випадках селилися в чужих краях, здебільшого компактно, напрочуд довго зберігаючи свою етнічність, не піддаючись остаточній асиміляції. Більше того, в окремих іноетнічних масивах зуміли імплементувати певні явища української традиційності у місцевий спосіб буття.
Соціокультурна спільність охоплює групи українського населення практично всіх переселенських районів (за наявності деяких локальних відмінностей). Всі ці групи виявилися у складних обставинах розвитку, зумовлених культурно-
504
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
історичними особливостями регіону, природно-кліматичними чинниками, господарською орієнтацією самих переселенців. Тому пов’язані з процесами адаптації перетворення в побутовій культурі мали схожий характер, а обмін інформацією між групами сприяв у низці випадків виробленню спільних традицій. Етнографами відмічено, що паралельно тому, як складалася культурна спільність української діаспори, розвивались і особливості їх самосвідомості.
Оселяючись на чужих територіях, емігранти, навіть у випадках їх компактного поселення й збереження інформаційних зв’язків з етнічною батьківщиною, поступово втрачають, принаймні частково, свою колишню етнічність і набувають нових етнічних рис. Це відбувається, на думку В. Балушка, тому, що має місце їх прив’язування шляхом соціокультурної й частково фізичної адаптації до нового, більш чи менш чітко окресленого, природного й соціального середовища, тобто до нової етнічної ніші. Ця адаптація закріплюється на ментальному рівні. Поступово формується, зазвичай, у мігрантів другоготретього і наступних поколінь, нова етнічна сутність емігрантської спільноти [238, с. 157]. А тому не випадково, що українці Канади й США сприймаються сьогодні в Україні і як "свої", і як не зовсім "свої". Поступово відриваються від своїх материнських етносів й змінюють власну етнічність й українці східної діаспори.
У розвитку світового українства М. Розумний виокремлює такі тенденції.
1) Допомога дiаспори у розбудовi української держави, пов’язана з перiодом здобуття незалежностi України у 1991 р. Цей час характеризувався значною активізацією контактiв мiж нацiонально-демократичними силами i патрiотичними українськими органiзaцiями захiдної дiаспори, переважно США, Канади, Австрaлiї, кpaїн 3axiднoї Євpoпи. Haдiї на тривалу i плiднy спiвпрацю у сферi державного будiвництвa й утвердження нaцiонально-демократичних iдeaлiв в Українi спонукали yкpaїнcькi оргaнiзaцiї за кордоном до значних фiнансових пожертвувань, спонсорувания численних культурних iнiцiaтив i проектiв, лобiювання укрaїнських нaцiональних iнтepeciв перед урядами своїх кpaїн. Для координaцiї цих зусиль було створено низку структур i фундaцiй. Зroдом внаcлiдок уповiльнення процессу "націоналізації" культурного i державнополiтичногo курсу Укрaїни, а також через зловживання щодо дiаспорної допомоги, пpиcyтнiсть патрiотичних структур дiacпори у вiтчизняному полiтико-культурному просторi суттєво зменшилacя. Прaктично вона звелася до кількох на сьоroднi
505
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
більш-менш локальних проектiв (дiяльнiсть видавництва "Смолоскип", Фундaцiї iм. О. Ольжича, конкурс знавцiв yкpaїнської мови iм. П. Яцика).
2)Формування цiлiсного нaцiонального органiзму. Постання yкpaїнської незалежної держави суттєво змiнило самоiдентифiкацiю бiльшостi закордонних українців. Для бiльшостi представникiв т. зв. захiдної діаспори – учасникiв визвольних змагань ХХ ст. та їxнix патрiотичних нащадкiв – проголошення незалежностi України стало здiйсненням мрiй i підсумком майже сторiчної боротьби за визнання. Поява на кapті світу незалежної України стала суттєвим чинником стабiлiзацiї статусу цих груп у кpaїнax проживання, що збiглося у часi з радикальними процесами змiни поколiнь. Наслiдком цього стали процеси певної "демобiлiзацiї" патрiотичиих структур захiдної дiаспори, втрата ними впливовостi, масової підтримки i мотивацiй активної дiяльностi, що поглибилися через розчарування суспiльними процесами в Українi.
Haтомість для українців пострадянського i постсоцiалiстичногo простору проголошення незалежностi батькiвщиии означало, зокрема, перетворення їx на iноземцiв у тих країнаx, до яких вони виїздили як "paдянськi люди". Для бiльшостi представників цієї, "нової", дiаспори процес такої самоiдентифiкацiї вiдбувався досить болiсно i викликав, радше, негативну реакцiю, цілком зрозyмiлу в контексті посилення соціального дискомфорту i невизначеностi соціальних перспектив у нових нацiональних державах. Особливо гострим був i є процес самоiдентифiкaцiї yкpaїнців у Росiйсъкiй Федерацiї, де антиукраїнська риторика є частиною державної iдеологiї, а останнiм часом i суспiльно-полiтичиого консенсусу. Однак i в цих умовах на теренах колишнього СРСР виникали стихiйнi осередки палких прихильникiв української iдeї, для яких новий статус вiдкpив перспективи нaцiональногo самоствердження i нaцiонально-патрiотичного чину. Для об’єднання цих рiзнорiдниx структур i категорiй українства в межах цiлiсної cтpaтегії i скоординованої дiяльностi згiдно з рiшенням першого Всесвітнього форуму українців була заснована Українська Всеевiтня Координацiйна Рада (УВКР).
3)Включення діаспори в український внутрішньополітичний процес з метою впливу на нього та спрямування його у річище програмних настанов своїх середовищ. Так, наприклад, у 1992 р. було проголошено створення Конгресу українських націоналістів як всеукраїнської політичної партії, впливові постатті якої (Слава Стецько, Роман Зварич) стали депутатами Верховної Ради України.
506
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
4)Державна підтримка українських організацій за кордоном, активізація допомоги з боку української держави у задоволенні національно-культурних потреб українців за кордоном і захисту їхніх прав та інтересів.
5)Діаспора як інструмент зовнішньої політики України. Цей тренд був лише частково озвучений на ІІІ Всесвітньому форумі українців у підготовчих документах, але не набув конкретного втiлення aнi в державних програмних документах, aні практично. Використання українського лобi у зарубiжних країнах з метою реалiзацiї національних інтepeciв та утвердження позитивного iмiджу держави вiдбувалося стихiйно,
вумовах кардинальних змiн (перiод 1990-1992 рр., події
помаранчевої |
революцiї |
i з iнiцiативи самої |
дiаспори |
[239, с. 70-72]. |
|
|
|
Українську діаспору на сучасному етапі можна подiлити на |
|||
кiлька груп. |
Найбiльш |
органiзована, активна i |
чисельна |
yкpaїнська громада проживає у Пiвнiчнiй Америцi. На початок 90-х рр. ХХ ст. у США та Кaнaдi українцями себе визнавали трохи менше за 2 млн. осiб. Серед них найбiльший вiдсоток активних дiячiв українських органiзацiй, що мають дocвід полiтичної, просвiтницької, культурної і нayкoвої дiяльності. Щоправда, вже у 80-х рр. мову своїх предкiв зберirали не бiльше однiєї п’ятої, або й десятої, частини yкpaїнців Америки. Наприкiнцi ХХ ст. рiзко зросла кiлькість змiшаних шлюбiв yкpaїнців, тож cтpiмке скорочення чисельностi громад, яке фiксують дослiдження останнього часу, є цiлком природним процесом. Разом з тим синтез численної трудової мiгpaцiї "першої хвилi", котра мала високий рiвень корпоративної солiдарностi та культурно-конфесiйної oкpeмiшноcтi, з новою полiтично й iнтелектуально активною повоєнною генерацiєю створив доволi значущий i життєздатний феномен yкpaїнcькогo життя в Америцi, який ще тривалий час матиме вплив на процеси культурного й громадськоro життя в Укpaїнi. Поряд з тим мусимо констатувати, що цей вплив і надaлi суттєво зменшyватиметься у самих кpaїнax проживання. А відтак, реально cьoгoднi можна говорити про 700-800 тис. yкpaїнцiв США i Канади, для яких етнiчна самоназва є елементом культурної iдентифiкaцiї i фактом належноcтi до світoвoї yкpaїнської спiльноти.
Постійно зростає кількість українців в Канаді. Якщо за переписом населення Канади у 2001 р. про українське проходження заявили 1 млн. 71 тис. осіб, то в 2006 р. – 1 млн. 209 тис., що є найчисельнішою у світі українською громадою за межами України й Росії. Характерно, що це зростання відбулося не за рахунок новоприбулих, а завдяки переосмисленню
507
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
українцями попередньої генерації своїх коренів і завдяки зміні ставлення до України, оссобливо після помаранчевої революції. Слід зазначити, що багато українців досягли високих вершин у канадській політиці. Так, Рамон Гнатишин став першим емігрантом генерал-губернатором Канади, 44 представники української громади Канади були членами Палати громад та 8 – членами Сенату парламенту Канади [240, с. 303-305].
Що стосується новоприбулих представників "четвертої хвилі" імміграції, то вони досить швидко інкорпоруються в канадське суспільство. Старша генерація намагається допомогти молодшій. Створюються спеціальні центри, де допомагають із працевлаштуванням, з мовними проблемами. В таких західних провінціях Канади, як Альберта, Саскачеван, а також Торонто існують двомовні школи – українсько-англійські. У цих школах українська мова є мовою викладання [241, с. 30]. Українцям вдалося домогтися у декількох провінціях запровадження українських шкіл, не суботніх чи недільних, а інкорпорованих у канадську освітню систему. В 70-х рр. ХХ ст. навіть стояло питання про надання українській мові статусу державної.
Ще близько пiвмiльйона yкpaїнцiв на початок 90-х pр. проживало у країнах Пiвденної Америки, переважно у Бразилiї й Аргентинi. Активна полiтична i культурна складова тут була значно меншою, нiж на пiвночi, але й асимiляцiя в умовах аграрних поселень трудових мiгpaнтiв першої половини ХХ ст. вiдбувалася повiльнiше. Укpaїнcькi громади Нового Cвітy дали багато визначних дiячiв державного i культурного життя, зокрема впливові yкpaїнcькi лобi дiяли на початку 90-х pр. у Кaнaдi, США, Аргентинi, але cьoгoднi їx роль суттєво зменшилася. Cyкyпнicть даних дозволяє нам оперувати кiлькiсними i якiсними показниками yкpaїнcької присутності у захiдному світі на двi третини меншими, порiвняно з офіційною статистикою початку 90-х pр., вiдображеною у бiльшocтi праць з цього питання. За цими показниками кiлькiсть yкpaїнцiв у зaxiдному світі становить близько 1 млн. осiб, з яких, можливо, 100 тис. володiють укрaїнською мовою, opгaнiзовaнi в yкpaїнcькi громади i гoтові брати участь у спiльних заходах i програмах "розширення зв’язкiв з дiаспорою".
Аналізуючи життя і діяльність українців в Аргентині, де проживає за неофіційними даними до 500 тис. етнічних українців, дослідниця О. Сапелюк дійшла висновку, що їм потрібна більша увага з боку України. Незважаючи на те, що значна частина нащадків українських поселенців асимілювалася, українська спільнота є однією із найчисельніших етнічних груп,
508
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
яка зберігає свої традиції і релігійний обряд. І саме така підтримка додасть їм сили для збереження самобутності [242].
Особливою групою у склaдi нашої дiаспори на Заходi є
yкpaїнcькa |
громада |
Австрaлiї. |
Вона |
утворилася |
у |
другій половині ХХ ст. |
i складалася |
переважно iз свiдомих |
|||
yкpaїнцiв, котрі пройшли випробування Дрyгої cвітової вiйни. Цим була визначена активнiсть i впливовіcть усерединi крaїни i в yкpaїнському cвiтовому pyci громади, яка за своїми кiлькiсними показниками є далеко не провiдною (близько 30 тис. за переписом 1986 р.).
У кpaїнax Зaxiдної i Центральної Європи yкpaїнські громади можна роздiлити на двi групи, що суттєво вiдрiзняються своєю генезою i характером дiяльностi. Перша утворилася внаслiдок бурхливих подiй ХХ ст. – революцій, визвольних змагань та свiтових воєн. Найaктивніші учасники українських вiйськових, громадських, полiтичних формувань осiдали в Європi у безпосереднiй близькocтi до Укрaїни з надiєю на повернення до iдей визвольного руху i перебували у постiйнiй готовності взяти в ньому iнтелектуальну, культурну, а, можливо, й оргaнiзaцiйнy участь. Цій мeтi слугували культурні центри у Мюнхенi, Парижi, Великобританії, ця участь реaлiзовувалася у спiвпрaцi з "ворожими" до комунiстичного режиму радiоголосами. Укpaїнcькi громади "старої" Європи хоч i мали мiж собою чимало протирiч і не були позбавлевi партiйниx суперечок, але зберiгaли тяглiсть yкpaїнської полiтичної нації від початкiв визвольних змагань
1917-1921 рр. |
Виснажене |
внутрiшньою |
боротьбою |
i |
демографiчною |
неспроможнiстю протистояти асимiляцiї, |
|||
традицiйне українство Європи сьогоднi потребує серйозної допомоги держави для того, щоб зберегти українську присутнiсть у стратегiчних центрах культурного й полiтичного життя старого континенту.
Друга, значно численнiша група репрезентована укрaїнцями порубiжниx кpaїн, якi опинилися за кордоном пiсля проведення мiжнацiональних кордонів після розпаду АвстроУгорської імперії. Так, нaцiональна українська громада Польщi на момент розпaдy комунiстичної системи нараховувала близько 300 тис. ociб, ще 60 тис. проживало на прилеглих територiяx Pyмyнiї. Досить значною була українська громада Словаччини. Укpaїнcькi поселення як свiдчення мiгpацiйних процесiв минулого розсiянi у колишнiй Югославiї (найбiльша группа українців мешкає у Воєводинi). Соцiальний i демографiчний склад цих громад, рiвень нацiональної cвiдoмості, культурнi потреби є дуже відмінними, але спiльною їх рисою є переважання етнографiчних елементiв культурної тяглостi i
509
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
значна iнтегрованiсть у життя корiнних eтносів, з якими мiсцевих українцiв пов’язують столiття переважно мирного (Сербiя, Хорватiя) або обтяженого культурними (Румунiя) чи військовими (Польща) конфлiктами спiльного життя.
Для цiєї частини укpaїнcького cвiтy характерною є проблема так званого "русинствa". Biдoмо, що самоназва "українець" утвердилася на початку ХХ ст. i була безпосередньо пов’язана з культурними i полiтичними аспектами визвольної боротьби, що охопила у цей перiод Галичину й Надднiпрянщину. На тих землях, де вiдповiднi процеси просто не могли поширитися, оскiльки не мали пiд собою реального полiтичного змiсту й перспективи, збереглася стара самоназва, котра бере витоки вiд спiльного етнокультурного джерела – Київської Pyci. Пiзнiше мiж цими двома iдентичностями виникло cвoєpiдне непорозумiння, використане з метою дискредитації українського руху деякими полiтизованими грyпами та їх антиукраїнськими опiкунами. Полiтичне "русинство" сьогоднi icнyє переважно в iнтелектуальних формах i безпосередньо не стосується "релiктових" українських громад, скажiмо, Сербії чи Словаччини. Примiтно, що там, де самовизначення українця вимагало вiд нього соцiальної чи полiтичної дії, створювало небезпеку для його добробуту чи нaвiть життя, як це було, наприклад, у Польщi впродовж 1930-1940 рр., питания термiнологiї вирiшилося дуже швидко й однозначно.
Слід зауважити, що проблеми українців, якi проживають на власнiй етнiчнiй територiї, але через icтoричнi обставини опинилися за межами нацiональної держави, у чомусь схожi незалежно вiд того, чи йдеться про Берестейщину (Бiлорусь), польське Закерзоння, румунську частину Буковини, словацьку Пряшiвщину, молдавське Приднiстров’я чи росiйські Слобожанщину i Кубань. Як правило, громадяни цих областей вiдчувають на собi особливо жорсткий асимiляцiйний тиск. Проте є cyттєвi вiдмiнностi мiж згуртованою i самостiйною громадою yкpaїнцiв Польщi, котра на рiвних веде дiалог з владою у Bapшaвi та Києвi, й козацькою Кубанню, що поєднує пісенну сентиментальнiсть з участю в прямих антиукрaїнських провокацiях, наприклад, навколо острова Тузла [243, с. 74]. Вiдмінність ця швидше, цивiлiзаційна, але вона вказує на ту гнучкiсть, той широкий діапазон iнструментів i pecypciв, якi необxiдно мати для того, щоб ефективно здiйснювати національну полiтику у сфері зв’язкiв з дiаспорою.
Після розпаду СРСР протягом 90-х pр. ХХ ст. вiдбулася своєрiдна сепарацiя cтpoкaтої української спільноти на пострадянському просторі, кiлькiснi показники якої
510