kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
культурними традиціями. На жаль, у новітньому науковому дискурсі маємо ще мало робіт, де суспільні події в Україні розглядаються на широкому тлі світового історичного розвитку. Йдеться про усвідомлення і реалізацію українством своєї європейськості, європейської ідентичності, розуміння того, що Україна була, є й буде належною до європейської культурної спільноти, європейського типу цивілізації.
Для того, щоб вступ України у глобальний простір (насамперед, європейський) набув позитивного розвитку, у його зміст повинні бути імплементовані тільки правдиві національні історико-культурні конструкти. Багато в чому такі конструкти були актуалізовані подіями 2004 р. "Помаранчева революція" дала могутній поштовх формуванню модерної української нації. Значна частина українського суспільства консолідувалася навколо спільного і досить зрозумілого ядра національних цінностей, соціальних і політичних установок, цивілізаційних і геополітичних переваг. Вияв національної самосвідомості сформував запит на нову якість державної політики щодо формування історичної пам’яті українського народу.
Прикро констатувати, але державні інституції, котрі належать до різних гілок влади, не завжди демонструють консолідовану позицію щодо конструювання історичної свідомості громадян. Глибокі протиріччя у розумінні національних завдань продемонструвала Верховна Рада України під час прийняття Закону України "Про голодомор 1932-1933 років в Україні". Питання про визнання голодомору актом геноциду є винятково актуальним, оскільки голодомор є однією найтрагічніших віх української історії. Немає сумнівів, що голодомор був організований штучно з метою остаточного економічного, політичного й ідеологічного підкорення українського селянства. Внаслідок такої політики було фізично знищено, за різними оцінками, від 4,5 до 8 млн. українців, абсолютна більшість яких – селяни [216, с. 88]. Для України цей злочин тоталітарного режиму став національною трагедією й страшним ударом по генофонду нації.
Проте навіть ця трагічна сторінка вітчизняної історії не змогла консолідувати різнобіжні проекції минулого України. Більше того, в українському політикумі на початку ХХІ ст. є чимало охочих подискутувати на тему: чи було знищення селянукраїнців безпосередньою метою голодомору, чи їх загибель була лише наслідком політики комуністичної влади проти селянодноосібників як класу. Такі дискусії здаються, щонайменше, неетичними. Робити оцінку злочинів минулого слід саме за їх
491
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
результатами, а результати голодомору такі, що цілком підпадають під визначення геноциду.
Амбівалентність історичної свідомості українців особливо "капіталізується" у перебігу виборчих кампаній, у практиці боротьби за владу. Гра на розбіжностях у ставленні до найдраматичніших сторінок минулого, як-от події голодомору, Другої світової війни, українського визвольного руху, призвела до загострення суспільних конфліктів, поглибила лінії розколів і протистоянь у країні. Це свідчить про те, що необхідність здійснення єдиної стратегії щодо формування національної ідентичності українців ігнорується політичними силами, які саме і покликані генерувати цю ідентичність. Національне примирення – це не тільки проблема світоглядних засад нації, нашого способу мислення, а й іспит на нашу відповідність європейським цінностям.
Щодо концепцій розуміння історичного минулого у межах найбільших етнічних груп в Україні (росіян, поляків, євреїв, угорців, румунів та ін.), то вони мають добре розвинуті національні історіографії, котрі спираються на тривалу й сталу наукову традицію. До того ж їх національні історії домінують не тільки на історичній батьківщині цих народів, а й мали свого часу потужний вплив на розвиток української історичної свідомості. Важливою у цьому контексті є ситуація з пануючою протягом тривалого часу на Україні польською нацією. Становлення власне української національної історичної науки відбувалося, у тому числі, і під знаком протистояння польським історичним концепціям. Однак, слід зауважити, що чи не найбільший вплив на формування української історичної пам’яті й національної ідентичності мало перебування України в межах Російської імперії й Радянського Союзу.
А тому подолання дуалізму історичної свідомості громадян України неможливе без трансформації у конструктивне русло міфологем, котрі насаджувалися в Російській імперії й СРСР з метою розмивання української ідентичності. Контрпродуктивними з погляду національних інтересів є дії політичних сил (парламентських і позапарламентських), які відверто спрямовані на консервацію у суспільній свідомості імперської візії історії України. Очевидно, що публічна риторика таких партій й громадських об’єднань перебуває у фарватері політики офіційної Москви, яка навіть на початку ХХІ ст. в багато в чому базується на імперських амбіціях. А спроби незалежних держав утвердити свою культурно-історичну окремішність сприймаються як "інтелектуальна піна" націоналістичного характеру, котра неодмінно зникне [217].
492
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Найпоширенішими аспектами такої політики є проімперськи інтерпретовані військові дії, насамперед ті, які мають характер масового героїзму й спільної боротьби російського, українського й інших народів проти зовнішніх ворогів. Особливо це стосується Другої світової війни, як найбільш заідеологізованого та екзистенційно включеного у долю нині живих поколінь громадян періоду вітчизняної історії. Так, для росіян, на думку Л. Гудкова, Велика вітчизняна війна є центральним елементом колективної ідентифікації, який концентрує всі найважливіші лінії інтеракції сьогодення [218, c. 11-15]. Цілковита героїзація й сакралізація Великої Вітчизняної війни, котра фіксується як центральний елемент моделі історичного минулого ("опорна точка нашої великої історії", " героїчна" і "легендарна", "день, який нас звеличує", "вершина слави", "знання і пам’ять про яку зумовлюють безсмертя і велич Батьківщини"), унеможливлює репрезентацію гетеротопності минулого чи спробу його раціонального переосмислення. Такий героїчний дискурс максимально маргіналізує будь-які прояви контрпам’яті. У російських і проросійських засобах масової інформації акцентується увага на перемозі у війні якраз радянського (мається на увазі переважно російського) народу, натомість українці зображаються як "зрадники", "бандерівці", "оунівці", "фашисти".
Інші імперські стереотипи мають більш локальний вимір (наприклад, образ Севастополя як міста "російської слави" чи Ізмаїла як осередку "непереможної російської зброї", культи Суворова, Румянцева, Кутузова як визволителів Причорномор’я тощо). Цілком очевидно, що імперська версія української історії має серйозну підтримку в Російській Федерації, де все виразніше простежується повернення масової суспільної свідомості до домінування "імперських, державних цінностей". Зокрема, Укази Президента РФ "Про затвердження стратегічного курсу Російської Федерації з державами-учасниками СНД" (№ 940 від 14.09.1995 р.) та "Про підтримку Російською Федерацією інтеграційних процесів у Співдружності Незалежних Держав" (№ 902 від 13.06.1996 р.) постають вагомою юридичною основою для тих сил, які намагаються зберегти "єдиний культурноісторичний простір Росії й України" [219, c. 79, 88-89]. Більше того, російські аналітики розглядають "культурно-історичну єдність" Росії, Білорусі та України як одну з важливих передумов здійснення першого унікального прецеденту "збирання держави, що розпалася" [220, c. 1]. У межах цієї версії простежуються й непоодинокі суто провокаційні інтерпретації історичного минулого, розраховані на взаємне відштовхування різних
493
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
етнічних груп українського соціуму. І досі частиною науковців і політиків в Україні поширюється ідея "штучності" українського етносу та відсутності у нього власного історичного досвіду [221, c. 212-213]. Зрозуміло, що подібний підхід не може слугувати основою для національної інтеграції й консолідації.
У сучасному російському суспільстві продовжує функціонувати ідея месіанства, яку віками плекала не тільки державна еліта, а й підтримувала значна частина пересічних росіян. Після розпаду СРСР в Росії не відійшли у минуле імперські стереотипи й ностальгія за великою державою. Російська імперська традиція, яка декларується як надетнічна, апелює до позитивно забарвленого історичного досвіду у спільному минулому в межах Російської імперії й СРСР. Вона виходить із гіпертрофованого сприйняття месіанської ролі російського етносу як єдиної об’єднавчої сили для захисту слов’янства, православ’я, завоювань соціалізму тощо. Сьогодні російське суспільство в основній своїй масі демонструє єдність навколо "охоронних" цінностей, у ньому все виразніше простежується поворот масової суспільної свідомості до домінування імперських, державних цінностей [222]. Якщо українська політична еліта робить спробу "розірвати" з радянським історичним минулим, а тим самим нівелювати символічний зв'язок з дискредитованою спадщиною, то російська влада намагається інкорпорувати старі радянські міфи та комемораційні практики у нову модель репрезентації національних цінностей. Фактично відбулася міфологізація і героїзація російської історії як спосіб легітимізації цієї теперішньої російської влади. Легітимізація не демократичними виборами, добробутом і соціальним миром суспільства, а риторичними формулами абстрактної величі, містифікованою акритичною історією [223]. Росія останніми роками з потроєною енергією взялася за подальше плекання імперської по суті історичної пам’яті росіян.
Саме з таких позицій виходить доктрина Кремля щодо створення "єдиного гуманітарного простору", покликаного об’єднати пострадянські країни під егідою Росії. Очевидно, що кінцевою метою такою простору є не лише культурне співробітництво й культурний обмін, які є позитивним і бажаним атрибутом будь-яких двосторонніх міждержавних відносин. Насправді єдиний гуманітарний простір – це інструмент досягнення мовно-культурної гомогенності, спроможної продукувати спільні цінності, світогляд, спільне розуміння "общей истории", а, відтак, тотожне бачення історичної перспективи [224, с. 75].
494
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Показовим у цьому зв’язку є поява в Російській Федерації нових, "виправлених" (офіційним Кремлем, хоча це й не дуже афішується), "політично правильних" підручників і посібників з історії Росії в контексті офіційної "суверенної" демократії, в яких простежується реабілітація найбільш гнітючих сторінок російського минулого й одіозних осіб, наприклад, виправдовується сталінська диктатура як необхідне зло у відповідь на "холодну" війну, розв’язану США проти СРСР. Одночасно у цих підручниках присутня героїзація усіх "радянських завоювань" разом з відбілюванням методів, якими вони досягалися, що, до речі, створює сприятливий ґрунт для поширення радикального націоналізму й великодержавного шовінізму.
Без ідеї "єдиної історії", котра виходить з Києво-Руської держави, для реалізації російської ідентичності залишається зовсім мало простору – зостається лише можливість бути меншістю, без особливих переваг. Росія вибірково використовує історію для формування своєї ідентичності, створює штучно романтизоване минуле (помпезність та церемоніальність російської монархії, модель царської сім’ї як модель домінантної сім’ї і зразок для нації). Експлуатація та насадження подібних ідей часто призводить до створення ідентичності, яка може бути тоталітарною та руйнівною для нації.
З огляду на це зрозуміло, що й пропозиція російської сторони щодо спільного святкування 300-річчя Полтавської битви не відповідала інтересам України, перспективам національного самоусвідомлення українців. Адже наслідки Полтавської битви мали діаметрально протилежне значення для Росії й України: для росіян Полтава є символом їхньої величі, вона розчистила шлях Росії до перетворення її на європейську потугу, на майбутнього "жандарма Європи", а для українців наслідки цієї битви виявилися катастрофічними. Поразка гетьмана І. Мазепи, знищення царськими військами гетьманської столиці Батурина разом з тисячами його жителів стали прологом ліквідації Гетьманської держави, початком нової хвилі терору й асиміляції українського населення. Ця трагічна сторінка історії має нагадувати про жертви, яких зазнав український народ у боротьбі за незалежність, а не прославляти силу і могутність "російської зброї".
У зв’язку з цим слід пригадати, як кільканадцять років тому "прогресивна громадськість" по обидві сторони Атлантики намагалася гучно відсвяткувати 500-ліття відкриття Америки Христофором Колумбом. Однак індіанці Північної і Південної Америці опротестували такий підхід, адже нічого доброго їм
495
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
"відкриття" не принесло, окрім рабства та геноциду. Вони звинуватили європейців і американців у намаганні накинути світові одностороннє, суто колонізаторське розуміння вкрай суперечливої історичної події й канонізувати таким чином своє колоніальне домінування. Нащадкам колонізаторів довелося відступити, святкування було замінено політично більш нейтральним "відзначенням". А всі трагічні наслідки "відкриття" для місцевої людності було належно згадано і засуджено. Нових пам’ятників "першовідкривачам" вирішено не ставити, щоб не загострювати міжетнічних відносин.
В українській традиції існує подібна знакова подія, котра є рубіконом усієї української історії – Переяславська рада січня 1654 року. Хоча ще в ХІХ ст. вона позиціонувалася як початок "пропащого часу" для України (М. Костомаров), у радянський історіографії її вважали знаковою, адже вона, мовляв, поклала початок "віковічному прагненню" українців до возз’єднання з росіянами. В сучасній українській історіографії Переяславська рада потрактовується як подія, що на три століття стерла Україну з карти європейських держав. По суті це був звичайний для ХVІІ ст. військово-політичний союз, усна присяга козацької старшини, котра визнає владу московського царя над собою. Але це не означало ні возз’єднання, ні приєднання, ні конфедерації. Скажімо, королями Речі Посполитої були великі князі литовські, але ніхто у Литві не казав, що вони є поляками і возз’єдналися навіки з Польщею. Тому українці й не надавали великого значення цьому договору, в той час як у Москві з метою інкорпорації України успішно творилася "Переяславська легенда". Після цілеспрямованого порушення імперською Москвою Переяславських угод розпочався всеосяжний наступ та руйнування державності українського народу, його церкви й культури.
Значним прогресом в осмисленні історичної спадщини російською свідомістю стало б усунення істеричнозвинувачувального тону, що панує у всіх російських текстах, навіть в тих, де є претензії на академічність. У цій свідомості, а ще більше підсвідомості, історична реальність перетворилася на символ, який живе своїм, автономним від істини, життям. Цей символ надзвичайно активно використовується в багатьох публікаціях, що мають на меті створити негативний, максимально непривабливий образ України, окремих її регіонів і політичних сил. На території самої України цей символ є наріжним каменем всієї пропаганди лівих і проросійських партій і організацій. На жаль, у середовищі російських істориків (за винятком незначного числа науковців) поки що не зафіксовано
496
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
спроб об’єктивно й неупереджено розібратися в фактах української історії.
Для гармонійного співіснування різних етносів необхідне розуміння того, що кожен народ має не лише своїх героїв, а й визначає їх сам, незалежно від настроїв сусідів. Поряд з цим слід враховувати, що зігравши цілком позитивну або переважно позитивну роль у вітчизняній історії, діяч у сфері політики, збройних сил, ідеології, економіки, релігії може постати у прямо протилежній ролі в історії інших країн. Особливо це стосується подій, пов’язаних з національно-визвольним рухом. Останній феномен належить до фундаментальних, базових конструкцій російської історії в її ставленні до України й українців. За всіх умов необхідно усвідомити, що громадяни України і Росії мають різну історичну пам’ять, різні підходи до оцінки подій та явищ вітчизняної історії. Амбівалентне ставлення Росії до України пов’язане зі зміщенням статусів, порушенням звичної системи ієрархічності у російській суспільній свідомості. У просторі російської імперії Україна була і залишалася провінцією. На українській культурі, способі життя, столиці республіки й образі українця, в цілому, – на всьому цьому лежав відбиток провінції. Милої, по-своєму симпатичної, але провінції. Власне столицею була Москва, в якій вирувало життя, сюди стікалися потоки всього справді талановитого і честолюбного, в тому числі й з України [225, с. 63-73]. З огляду на це, вкрай необхідною є науково обґрунтована та етично відповідальна реконструкція історії драм, конфліктів, втрат у стосунках українського і російського народів.
Погляньмо на об’єднану Європу. В Європейський Союз входить 27 країн, котрі в історичному минулому дуже часто ворогували одна з одною. Проте вони знайшли в собі силу волі покласти край тривалій ворожнечі. На основі загального консенсусу було прийнято рішення писати підручники з історії так, щоб вони не переносили історичні дисонанси з минулого у сучасність і майбутнє. Франція шанує Наполеона, що маніакально прагнув зламати могутність Англії, як найвидатнішого діяча, а англійці свято вшановують своїх героїв – рятівників від навали Бонапарта – адмірала Нельсона і герцога Веллінгтона. І це не кидає тіні на взаємини колишніх союзників і опонентів у Першій і Другій світових війнах.
Політика актуалізації історичної пам’яті має сприяти консолідації суспільства, а не його розколу. Тому селекція дат, пам’ятників, "пам’ятних" персоналій має бути обґрунтованою і виваженою. Україні, на щастя, не потрібно створювати "з нуля" пантеон героїв – вони у нас є. Проблема тільки у тому, щоб
497
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
пояснити суспільству, чому і за що ми шануємо цих героїв. Саме у такий спосіб історична пам’ять здатна перемогти історичну амнезію. Наприклад, у Франції ніхто не запитує, скільки переможних битв було в Жанни д’Арк. Вона є символом боротьби проти англійських поневолювачів.
Подібних прикладів недбалого (а можливо, й свідомо спотвореного) ставлення до власної історії, тим більше до її трагічних сторінок, дуже багато. Одна з них – героїчна загибель українських юнаків під Крутами у 1918 р. Далеко не кожен народ світу має такі яскраві взірці самопожертви в ім’я незалежності. За часів СРСР ці події розглядалися виключно як спроби "націоналістичних сил" перешкодити утвердженню радянської влади в Україні. Нині такої влади вже немає, однак вшанування пам’яті загиблих під Крутами лише останніми роками починає набувати національного масштабу. Безумовно, слід віддати належне намаганням Президента України відновити історичну свідомість українців, залучаючи до історичної пам’яті важливі події минулого, переважно трагічні, запроваджуючи нові світоглядно значущі ритуали поминання. Але за умов панування міфологічних механізмів формування уявлень про життя масові обряди, в яких знову-таки бере участь лише частина українців, а інша виголошує прокляття на їх голови (вперто наполягаючи, що, скажімо, голодомору-геноциду в Україні не було), навряд чи стануть дієвими засобами формування єдиного бачення нацією минулого [226, с. 226].
На сучасному етапі гострою в Україні є проблема соціального оптимізму. Специфіка української історичної пам’яті, та й взагалі українського соціуму, полягає в тому, що в ньому домінує соціальний песимізм. Він простежується в діапазоні, починаючи від історії військових поразок далекого минулого до негараздів в економіці, політиці сучасності. Тотальне вшанування трагічних сторінок нашої історії стає мало не комплексом сучасної української еліти. Ми повинні відзначати не тільки поразки, які відбулися під Берестечком чи Крутами, а й святкувати перемоги і не соромитися їх. Маємо святкувати на державному рівні українські перемоги в боротьбі проти спільних ворогів, наприклад, з поляками проти Туреччини, чи з тими ж поляками і литовцями проти Тевтонського ордену. Значну увагу слід приділяти військовій історії України.
Сьогодні як рефрен повторюються й тиражуються сказані колись під гарячу руку слова В. Винниченка щодо брому, без якого нібито не можна читати історію України, котрі, по суті, заганяють українців у комплекс причетності до ексклюзивних жахіть нашої історії. Українська історія не гірша і не краща, ніж
498
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
в інших народів. "Кожній нації, – пише з цього приводу відома українська поетеса Л. Костенко, – є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині живучих, не може нести відповідальності за давні неспокутувані гріхи. Але кожен з нас зобов’язаний їх не повторити і не примножити " [227, с. 19]. Слід якомога швидше позбавлятися від психозу таких нав’язливих станів і від тотального постколоніального синдрому. Ми не повинні переконувати молоде покоління у тому, що воно належить до нації невдах. Скажімо, сусідня до нас Росія раз і назавжди визначилася для себе в ореолі своєї величі, незважаючи на періоди занепаду, нужденності й деградації. Сьогодні Росія структурує національний метанаратив саме через військову історію і глорифікацію перемог, однозначно цілковито витісняючи з російського національно простору будь-які згадки про поразки.
Нині Україна зазнає значних моральних, інформаційних та матеріальних збитків, пов’язаних із вивезенням за її межі культурних цінностей. На жаль, мусимо констатувати, що за роки української незалежності сумним фактом є не лише відсутність належних зусиль і послідовної політики держави щодо повернення культурних пам’яток, відродження культурної спадщини і мови, а й цілком байдуже ставлення до руйнування багатьох перлин українських пам’яток культури світового значення. Скажімо, якщо звернути увагу на Київ – столицю України, то сьогодні місту наноситься більше шкоди, ніж за тоталітарного режиму: хаотична забудова міста, особливо його історичної частини, знесення, руйнування історичних пам’яток, вирубування зелених насаджень. Це такою ж мірою стосується й інших міст України. Потрібно домагатися, щоб українці згідно із чинним законодавством, свято оберігали пам’ятки минулого як наочного втілення історичної пам’яті.
Історична пам’ять народу формується на основі глибокого розуміння загальнолюдського змісту своєї національної історії та культури і знаходить своє практичне втілення через механізми освіти та виховання, засоби масової інформації, систему пропаганди тощо. Будучи включеною у діалог культур, історична пам’ять визначається не тільки відповіддю на питання "Хто ми?", "Звідки ми?", а й всією відповідальністю історико-політичного вибору "Куди ми йдемо?". Саме про таке сприйняття і розуміння історії, здібність усвідомлено сприймати світ пише В. Горський: "Справжній характер і рівень розвитку національної історичної свідомості відзначається не лише обсягом знань про події минулого та системою розташування їх на шкалі історичних
499
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
цінностей. Визначальним тут є той сенс, смисл, якого набувають ці факти для актуальної культури, загальне бачення історії" [228, с. 46]. Саме в такому розумінні одержані в українському суспільстві результати є надто скромними. Солідарність поколінь формується природним шляхом і становить запоруку єдності суспільства. У нас, однак, вона розмита неоднорідністю історичної пам’яті. Ситуацію ускладнює й те, що "наш час" не лише швидкоплинний, а й є періодом зіткнення епох, одна з яких завершує (але ще не завершила) свій хід, друга – поступово перебирає на себе (але ще не перебрала) можливі й неможливі світоглядні навантаження. Злам епох – це переоцінка цінностей, світогляду, культурних норм (Ф.Ніцше), це злам характерів, дотичність до історії через ясне бачення майбутнього і стражденне (в сенсі переживання) існування в сучасному.
З огляду на це слід зауважити, що іноді раціональні аргументи не діють, жодні фактичні приклади з історії не переконують. А тому не слід нехтувати всіма можливими ідеологічними засобами з метою формування спільного українського життєсвіту. Виважена і продумана робота на цих теренах може стати важливим чинником формування монолітної української ідентичності. Не відкидаючи жодних засобів досягнення справжньої єдності нації, слід серйозно поставитися до продуктивних можливостей ідеології, якої якраз і бракує сучасній Україні. Незважаючи на всю проблематичність звернення до української історії з метою пошуку ідентичності, все ж таки слід сягати найглибшого рівня історичної пам’яті. Згодом слід сприяти конструюванню ідентичності через наративну функцію, а також через візуальні й музично-звукові форми. Доводиться визнати, що задля здобуття справжньої ідентичності й консолідації нація має пройти через чергову ідеологічно-міфологічну обробку, адже в інший спосіб масова свідомість не здатна до трансформацій. Більше того, у процесі формування уявного соціального простору кожної національної групи важливу роль відіграє міфологізація національних героїв, сакралізація історичних подій. Звісно, що межа між позитивним впливом ідеології й зловживанням ідеологією не встановлена наперед, а відтак в її межах є безумовні підстави для маніпуляцій. Однак, історія ще не знала прикладів, коли можна було б продукувати нову націльнальну ідентичність й без застосування неоміфології. Тому слід не тільки покладатися на "героїзм розуму" і руйнувати небезпечні для нашої нації і країни міфи, а й створювати український міф про Україну, в якому постане по-новому осмислене минуле, яке не буде ворожим для сучасників [229, с. 226-227].
500