kozlovez_monograf (1)
.pdf
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
(яскравим свідченням цього є монографія Л. Кучми "Україна – не Росія"), тобто, протиставлення відбувається за етнічною ознакою, то росіяни не визначають себе як не-українців. Для російської ідентичності актуальним є відштовхування від інших спільнот, не обов’язково етнічних (наприклад, від США, Заходу). Зазначена вище асиметричність потребує додаткових наукових досліджень, особливо в частині визначення її конкретних ознак та їхньої інтерпретації. Так, наведений вище приклад відштовхування Росії від США (з метою утвердження власної ідентичності) інтерпретувати досить складно, оскільки тут виявляються задіяними національний (у смислі державної належності), культурний і навіть міфоепічний компоненти: США виступають як втілення Заходу, одного із ключових концептів структури російської ідентичності. Для європейських країн, які усвідомлюють себе частиною західного світу, відштовхування від США обмежується відштовхуванням на рівні культури і, таким чином, має інший зміст. Відштовхування від США і від Заходу є характерним і для мусульманського світу. Але залишається фактом, що для росіян, європейців і мусульман антиамериканізм має різне змістове наповнення. Інколи, навіть згадування, абсолютно нейтральні, про такі й подібні речі можуть миттєво набувати політичного забарвлення, що буде затьмарювати дискурс і ускладнювати умови наукового пошуку [55, с. 144].
Про принцип "негативної ідентифікації" у формуванні російської (в авторській редакції "руської" – М.К.) ідентичності пише Л. Гудков у статті "Структура і характер національної ідентичності в Росії": "Консолідація руських відбувається не на основі позитивних уявлень, які утворюють основу для тієї чи іншої спільної діяльності, досягнення цілей, констеляції спільних інтересів, віри, визнання значущості позитивних символів і уявлень (тобто таких, які призводять до появи різних громадських асоціацій, спілок, об’єднань), а на солідарності відштовхування, заперечення, демаркації. Це глибоко культурна обставина, а не прояв ситуативно зумовленого потенціалу колективної мобілізації. Значущість тих чи інших уявлень про "ворога" або "чужого" фактично збігається з межами поширення тих чи інших комплексів чи композицій уявлень про національний характер, семантичні елементи національної ідентичності" [56, с. 251]. За таких умов структура образу "ворога" складається із різних, інколи суперечливих смислових компонентів (для різних соціальних груп це будуть різні вороги). У функціональному плані за частотою згадувань і ступенем значущості такими символічними фігурами, за Л. Гудковим, є образ "мафії", корумпована влада, корумповане чиновництво і
41
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
бюрократія, чеченські бойовики, Захід тощо (сьогодні, ми б додали, Україна – М.К.). Функція цього образу – не "тільки підтримання солідарності у групі через винесення проективних чи негативних уявлень ззовні, а й свого роду контроль над аморфними страхами і загрозами існуванню членів групи" [57, с. 252-253].
У цьому контексті слушним є зауваження польської дослідниці, професора Варшавського університету О. Гнатюк: "Дискурс, що зосереджується на "чужому", "іншому" (othering), з притаманною йому риторикою вилучення, хоч і має ззовні нібито позитивні наслідки – сприяє бо внутрішній консолідації спільноти, – все ж відвертає увагу від важливих внутрішніх проблем: суспільних, економічних, культурних. Тому, попри тимчасову позірну користь, такий дискурс справляє негативний вплив: він створює видимість лікування, а хвороба тим часом розвивається безперешкодно" [58, с. 64]. Ідентичність, окрім іншого, повинна мати і позитивне наповнення, а не обмежуватися тільки негативними ознаками. У відкритій спільноті стосунки між своїм і чужим (self / other) мають цілком інший характер: там відбувається взаємодія – зустріч культур, обопільна перцепція, творення нових значень і цінностей. Однак інтегральні ознаки ідентичності, на відміну від диференціальних, визначити набагато складніше.
Принципове методологічне значення для розуміння ідентичності мають ідеї, аргументація яких міститься у колективній монографії "Соціокультурні ідентичності та практика" (2002). По-перше, положення про те, що ідентичність є складним соціокультурним феноменом, у якому вирізняються особистісні, соціальні та культурні аспекти. Формуючись у певному соціокультурному середовищі, ідентичність є як наслідком, так і елементом соціальної взаємодії. Кожна ідентичність пов’язана з певною культурою, цінності та взірці якої інтерналізуються у процесі соціалізації та культурації. Унаслідок цього культура спільноти є важливим джерелом соціокультурних ідентичностей та ідентифікацій. По-друге, ідентичність є завжди продуктом складних взаємодій об’єктивного і суб’єктивного, зовнішнього і внутрішнього. По-третє, в межах індивідуальної ідентичності потрібно розрізняти "Я-ідентичності" (те унікальне, що відрізняє індивідів один від одного) і "Ми-ідентичності" (те, що в людей є спільного). Без "Ми-ідентичностей" не існує "Я-ідентичності", але в кожному конкретному випадку виникає питання про баланс між ними. По-четверте, потрібно проводити чітке видове розмежування між індивідуальними і колективними ідентичностями По-п’яте,
42
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
формування індивідуальних і колективних ідентичностей відбувається на підставі культурно-символічних кодів, які можуть бути есенціалістськими або конструктивістськими. Конструктивістський підхід до розуміння й формування соціокультурних ідентичностей превалює у розвинених країнах "першого світу"; у транзитних суспільствах "другого світу", до яких належить й Україна, він так само бере гору, але есенціалістська стратегія формування ідентичностей тут ще зберігає свою традиційну значущість; у країнах "третього світу" в цілому переважає есенціалістський підхід, хоча заможні й освічені верстви населення (еліта) часто сповідують конструктивізм [59, с. 92-93].
Соціальна ідентифікація як результат самоототожнення індивіда з будь-якою соціальною групою фіксує себе в стандартах поведінки, котрі, як своєрідні комунікативні коди, транслюють традиційні культурні форми спілкування. Засвоєння і відтворення певного поведінкового коду, в якому закріплені базові культурні цінності, притаманні відповідній соціальній групі, є важливою ланкою у складному механізмі ідентифікації. Таким чином, міра стереотипізації є показником стійкості суспільної ролі індивіда, ознакою досягнення соціальної ідентичності.
Проте, за надзвичайно швидкого поширення глобалізаційних явищ відбувається певний зсув у процесі ідентифікації з особистісного до колективного рівня. В умовах глобалізації ідентифікація людства відбувається як самоусвідомлення своєрідних "соціальних атомів" із груповими цінностями, смислами, функціями, формами діяльності. До того ж, як зауважує Є. Бочков, "Я" і "Его" як центри особистісної самоідентифікації у масових спільнотах втрачають своє центральне і домінантне значення. На перший план виходить групова і масова ідентифікація [60, с. 110]. "Я" як основний модус буття особистості обмежується, а в деяких випадках придушується і витісняється зі свідомості індивідів модусом "Ми", котрий має досить дифузний і невизначений характер.
Досліджуючи феномен ідентифікації особистості з різними спільнотами, багато дослідників підкреслюють, що потреба будьякої людини належати до соціуму, відчувати себе часткою суспільства, бути членом певної референтної групи та усвідомлювати єдність з її представниками є докорінною потребою особистості (Е. Еріксон, А. Маслоу, Г. Мюррей, Е. Сміт, Е. Фромм та ін.). Кожна людина ідентифікує себе за різними підставами, які можуть конкурувати чи доповнювати одна одну: родинні, професійні, культурні, інституційні, територіальні,
43
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
освітні, релігійні, ідеологічні та інші. Ідентифікація на одному рівні може зіштовхуватися з тими, які перебувають на іншому рівні. В кожному напрямку ідентичність найбільш значуща за безпосереднього контакту "віч-на-віч".
Можна виділити три варiанти визначення iдентифiкацiї, якi виникли дещо ранiше i продовжують розроблятися на сучасному етапі. Згідно з першим варіантом, ідентифiкацiя трактується як один із механізмiв мiжособистiсного сприймання (поряд з рефлексiєю i стереотипiзацiєю). У цьому трактуванні під iдентифiкацiєю розумiють "спосiб розумiння iншої людини через усвідомлене (чи несвiдоме) уподiбнення "її характеристикам самого суб' єктa"; "це механiзм постановки суб'єктом себе на мiсце iншого, що виявляється у виглядi занурення, перенесення iндивiдом себе в поле, простiр, обставини iншої людини, i призводить до засвоєння його особистiсних смислiв". Цей тип ідентифікації дозволяє моделювати смислове поле партнера, у спiлкуваннi забезпечує процес взаєморозуміння і викликає відповідну поведінку.
Другий варіант передбачає, що ідентифікація розумiється як центральний елемент самосвiдомостi, пов’язаний із вiдповiддю на запитання "Хто я?", з фіксацією свого становища в системi суспiльних вiдносин . У цьому випадку підкреслюється суб’єктивне вiдчуття власної належностi до рiзних соцiальних спiльнот на основі стiйкого емоцiйного зв’язку, а також включення у свiй внутрiшнiй cвіт i сприйняття як власних групових норм і цінностей.
За третім варіантом ідентифiкацiя трактується як показник рiвня розвитку групи (в цьому випадку використовують поняття "колективної ідентифікації" поряд з такими показниками, як "згуртованiсть як цiннiсно-орiєнтацiйна єдність", "об’єктивність у покладанні й прийнятті відповідальності за успіхи і невдачі у спільній діяльності" тощо.
Сьогодні дискусії щодо поняття "iдентичностi" стосуються
трьох основних парадигм: |
|
|
соцiально-псuxологiчної |
парадигми, |
яка |
концентрується на вивченнi змiн iдентичностi особи у процесi її часового розвитку i в зв’язку iз її взаємовiдносинами iз суспiльством. Постiйнiсть, стабiльнicть, спроможність дiяти,
автономнiсть |
особи є |
її |
основними |
властивостями. За |
Е. Epiксоном, |
"Я-iдентичнicть" означає здатнiсть особи |
|||
"утримувати |
наступнicть |
i |
вiрнicть собi" |
пicля завершения |
кризового етапу певного психосоцiального розвитку i розвинути "своє конкретно визначене Я у структypi певної реальностi".
44
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
Особи, що не здатнi з цим впоратися, характеризуються так званою "пошкодженою iдентичнicтю";
постмодерної парадигми iдентичностi, котра розглядається як критика попередньої концепцiї соцiальнопсихологiчної парадигми, а з iншого боку – як деструкцiя iдентичнiсного мислення вciєї захiдної фiлософiї. У формi "фiлософiї без iдентичного" Т. Адорно та "фiлософiї відмінності" Ж. Деррiди з’явилася т. зв. "критична теорiя" iдентифiкацiйного мислення;
культурознавчої парадигми "пост-постмодернiзму" 90-х pр. ХХ ст., яку можна трактувати як конструктивний синтез двох зазначених вище парадигм із новим формулюванням понять колективної i персональної iдентичностi залежно вiд сучасних умов. Ця парадигма концентрує увагу на етнiчних, нацiональних, культурних, статевих, естетичних та мистецьких ідентичностях [61, с. 12].
Неоднозначність і гострота дискусій щодо проблеми ідентичності зумовлюється насамперед тим новим, що привнесла в дискурсивні практики епоха Постмодерну. Якщо в культурі Модерну головною була проблема, як зберегти і закріпити стабільність, то в епоху Постмодерну важливим виявилося уникнути чіткої фіксованості й забезпечити відкритість вибору. Тому прийнятною основою для знаходження консенсусу стало трактування ідентичності як такої, що не є "природно зумовленою" і цілком функціонує у сфері суб’єктивного. Водночас наголошується на здатності ідентичності швидко реагувати на зміну ситуації і, в свою чергу, впливати на перебіг соціокультурних процесів.
У традиційну доіндустріальну добу станова належність була наперед визначеною. В індустріальну добу класова належність формувалася значною мірою в результаті власних зусиль; до класу, на відміну від стану, можна було "приєднатися". Однак класова належність, хоча вона й не успадковувалася і не визначалася за народженням, поступово набувала характеру напередвизначеності, як і колишня належність до стану. Ознаки класу і стану поставали вище над можливостями особистого вибору. В наш час, модерну й постмодерну, відбувається начебто "розтікання" у суспільстві не тільки станів, а й місць, до яких вони прагнуть отримати доступ або які прагнуть зайняти.
М. Кастельс, стверджуючи, що конструювання ідентичності залежить від соціальних чинників, насамперед від владних відносин, розрізняє три форми виникнення та побудови ідентичності: легітимізуючу ідентичність (legitimizing identity), пов’язану з раціоналізацією соціальних чинників належності до
45
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
домінуючих соціальних інститутів; ідентичність спротиву (resistance identity), котра виникає в тих соціальних чинниках, які формують механізми спротиву і виживання на основі принципів, що відрізняються від поширених у певному суспільстві чи таких, які протистоять їм; нарешті, проектуючу ідентичність (project identity) або "ідентичність, спрямовану в майбутнє", коли соціальні чинники конструюють нову ідентичність, котра заново визначає їхнє становище в суспільстві, і намагаються змінити всю структуру соціальних відносин [62, с. 6].
Аналізучи соціальні структури нового типу, а також зміни традиційної ідентичності, дослідник особливу увагу приділяє проблемі протистояння соціуму й особистості, відзначаючи, що їх взаємини з настанням інформаційної ери не тільки не гармонізуються, а й стають напруженішими, оскільки в сучасному суспільстві все більше виявляється протистояння мережевих систем (Net) та особистості (Self). Сприяють цій напруженості розпад традиційних інститутів індустріального суспільства (праця, фірма, корпорація і т. ін.), в тому числі патріархальної сімї, а також зростання нестабільності традиційного середнього класу: в мережевому суспільстві професійна й життєва самореалізація для особистості, яка не інтегрована у глобальні інформаційні потоки сучасного бізнесу, стає проблематичною.
Альтернативні форми ідентичності, на думку М. Кастельса, формуються не на основі традиційної, "легітимізуючої" ідентичності індустріального суспільства, а на основі "ідентичності спротиву", форми яких у сучасному світі різноманітні – від організованої транснаціональної злочинності до посилення різних форм фундаменталізму і тероризму. Проте різновидів альтернативних "проектних" ідентичностей у сучасному світі існує не так багато – це екологічний та феміністичний рухи, потенціал яких міг би призвести до подальшої трансформації сучасного суспільства на основі нової системи цінностей. Перспективною "проектною ідентичністю" дослідник уважає проект європейського співтовариства з його принципами свободи слова та забезпеченням прав людини.
Досліджуючи різні аспекти проблеми втрати традиційних форм ідентичності та пошуки нових ідентичностей у глобалізованому світі, М. Кастельс розглядає самовиявлення, самореалізацію особистості (спосіб пошуку власної ідентичності) як самодостатній процес, у ході якого особа усвідомлює себе й осмислює ціннісні орієнтири своєї діяльності.
46
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
С. Гантінгтон визначає ідентичність як індивідуальний або груповий смисл себе. Вона є продуктом самосвідомості до тих пір, поки люди не взаємодіють з іншими, в них немає вибору у визначенні себе стосовно інших та ідентифікації своєї схожості та відмінності від інших. Учений також виділяє чотири моменти в розумінні ідентичності: ідентичність властива як індивідам, так і групам; при цьому індивіди набувають ідентичності та можуть її змінювати винятково в групах; ідентичність груп більшою мірою фіксована, ніж ідентичність індивідів; ідентичність є сконструйованою; людина формує власну ідентичність за умов своєрідного тиску, спонукань та свободи; індивіди та меншою мірою групи мають плюралістичну ідентичність; екстремальні соціальні ситуації можуть руйнувати ідентичність або різко її змінювати; ідентичність визначаємо ми самі, але вона є продуктом взаємодії між собою та іншими. Особливо цей момент ідентичності проявляється під час входженні індивіда в нове середовище, при взаємодії з суспільством, що істотно відрізняється від його власного світу [63, с. 50-53].
Як багатомірний процес людського буття, який може бути описаний за допомогою різних рівнів, розглядає феномен індентичності українська дослідниця Л. Нагорна. Вона виділяє такі структурні рівні ідентичності. Перший рівень – так звана базова ідентичність, яка передбачає насамперед особистісне самовизначення. Другий рівень – це система соціокультурних ідентичностей: національних, професійних, вікових, гендерних, релігійних та інших. І, нарешті, на третьому рівні формується транснаціональна, глобальна ідентичність. Взаємодіючи між собою, ідентичності створюють певну ієрархію, котра, як складна система, постійно змінюється і схильна до трансформацій, а нерідко і до гіперболізації деяких із них залежно від політичних, економічних та соціокультурних умов [64, с. 16-19]. Загалом під ідентичністю, на думку Л. Нагорної, прийнято розуміти результат самовизначення людини чи групи у соціальному сенсі, створення "образу – Я" та "образу – Ми", тобто віднесення ними себе до тих чи інших спільнот за віковими, професійними, статевими, територіальнми, етнічними, конфесійними чи іншими ознаками.
Російський соціолог М. Гумбогло вважає доцільним говорити не про множинну ідентичність, а про множину ідентичностей і виокремлює декілька видів ідентичностей – етнічну, соціальну, расову, гендерну та ін. В його розумінні ідентичність "постає не як постійно і довільно змінювана категорія, а як набір інтеріоризованих уявлень, ідей, рис, норм і форм поведінки, котрі змінюються під тиском середовища, етнічних лідерів і творчих особистостей у лоні заданої культури" [65, c. 29].
47
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Культурна ідентичність уособлює самовiдчyття людини всередині певної культури. Суспiльство як соцiально консолiдований стiйкий колектив людей, якi визнають спiльнi цiлi та інтереси, нерозривно пов’язане з культурою. Адже культура – це спосiб реалiзацiї цiлей та iнтepeciв, основні технологiчнi та соцiальнi параметри яких визначенi складною системою "соцiальних конвенцiй", досягнутих цим суспiльством протягом багатьох поколiнь інтегрованого співіснування. Iсторичнi хвилi парадигмальних перетворень кожен раз видозмінюють групову культурну iдентичнiсть. Наприклад, упродовж десяти тисяч років існуючі на планетi iндивiди iдентифiкували себе з сiм’єю, кланом, родом. Iндивід народжувався вже як член ciм’ї та расової групи.
Реально існувало в icтopiї та icнyє донині множина локальних культур окремих людських спiльнот як системних комплексiв iсторично усталених форм їxньoro соцiального буття. Деякi з цих культур подiбнi завдяки генетичнiй cnopiднeнocтi народiв або схожості умов їx виникнення та iсторії, інші відрізняються настільки, наскільки вiдpiзняються умови життя eтнociв, якi породили цi культури. Не може iснувати "культура взагалi". Кожна втiлює специфiчний набiр способiв соцiальної практики будь-якої конкретно-історичної спiльностi. З часом до такого способу популяцiйної диференцiaцiї форм життєдiяльностi додалось їхнє розмежування за соцiальними, конфесiйними, полiтичними та іншими параметрами.
Як слушно зазначають Н. Черниш і О. Ровенчак, "варто пам’ятати про історичного характеру зміни змісту такого поняття як ідентичність в усіх її різновидах: так етнічна ідентичність доби формування національних держав, очевидно, відрізняється від етнічної ж ідентичності доби глобалізаційних викликів, а класова ідентичність молодого класу буржуа, щойно народжуваного колись у Західній Європі, мала суттєво змінитися у представників сучасної буржуазії" [66, с. 35].
Проблемi колективної iдентичностi присвятив свою увагу E. Cміт в монографії "Нaцiональна iдентичнiсть". Якщо Е. Epіксон видiляє декiлька типiв iндивідуальної iдентичностi, то Е. Cміт дослiджує типи колективної iдентичностi. З його погляду, першим типом колективної iдентичностi є чинник роду. Класифiкацiя за родом є основою iнших вiдмiнностей. Будучи унiверсальною, вона постає єднальною ланкою з iншими видами ідентичності. У такому випадку родова ідентичність створює умови для колективних дiй. Групова родова iдентичнiсть людини, зазвичай, залишається поcтiйною протягом усього її життя, адже базовi для неї iндивiдyальнi й груповi культурнi взаємозв’язки
48
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
визначаються вже при народженні. Другий вид колективної ідентичностi пов’язаний із поняттям "простору" та "територiї". Перевага цього виду колективної iдентичностi перед родовою полягає в тому, що місцева i регiональна iдентичнiсть мають велику об’єднуючу силу. Е. Cміт, однак, застерігає проти надмiрної переоцiнки регіоналізму.
Третiй тип колективної iдентичностi Е. Cміт називає соцiоекономiчним. Глибинна людська потреба в культурнiй iдентифiкацiї збереглась i пiсля промислової революції, але її iндивiдуальна i групова природа помiтно видозмiнилася. Класова свiдомiсть перетворюється на ще одну форму iдентифiкацiї та системи культурних уподобань. Цей тип колективної iдентичностi постає в категорії соцiального класу. Певнi різновиди соцiальних класiв часто є рушiйною силою iсторичного розвитку. Е. Cміт стверджує, що клас не може бути основою стабiльної колективної iдентичностi, оскільки соцiальний клас обмежений емоцiйною силою i культурною глибиною. Економiчнi чинники з часом швидко змiнюються, тому претензiї утримати рiзнi економiчнi групи в межах спiльностi з класовою основою будуть невизначенi. Економiчний егоїстичний iнтepec не є основою стабiльної колективної iдентичностi. Однак у суспiльствi icнyє не один клас, а декiлька, їхні iнтереси не збігаються. Тому класова iдентичнiсть не виражає iнтереси вcix прошаркiв суспiльства, а лише тієї частини суспiльства, яка об’єднaнa в певний клас.
Iснують iнші види iдентичностi, якi, на вiдмiнy вiд класової iдентичноcтi, повніше вiдображають суспiльнi iнтереси. Е. Cміт має на увазi релiгiйнi й етнiчнi iдентичностi. Такі iдентичноcтi містять не один, а декiлька класiв. Але не тiльки в цьому вiдмiннiсть релiгiйної iдентичностi вiд класової. Е. Cміт вважає, що релiгiйна iдентичнiсть принципово вiдpiзняється вiд класової, оскільки вона базується на цiлком iншиx критeрiяx, вiдмiнних вiд критерiїв соцiального класу. Головна вiдмiннicть у тому, що класова iдентичнiсть формується на основі виробництва, тоді як релiгiйна – на основі спiлкyвання. Вона спирається на єдність культури та її елементiв – цiнностей, символiв, мiфiв та трaдицiй, часто кодифiкованих в обрядах i ритуалах. Oкpiм того, у формувaннi релiгiйної iдентичностi, на вiдмiнy вiд класової, велику роль вiдiгpaє психологiчний чинник. Останнiй є визначальним у cтpуктурі релiгiйної iдентичностi. Е. Cміт справедливо пiдкреслює той зв'язок, який icнyє мiж релiгiйною та етнiчною iдентичнiстю. Cвітові релігії прагнуть переступити етнiчнi кордони, однак бiльшiсть релiгiйних спiльнот збігаються з межами етнiчних груп. Для прикладу Е. Cміт згадує вірмен, євpeїв та iншi етнiчнi групи. Biн висловлює думку, що нерідко
49
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
буває так, коли релiгiйна спiльнiсть, що утворилася, може трансформуватися в етнiчну як, наприклад, етнорелiгiйна спiльнiсть друзів [67, с. 43-57].
Ідентичність, що сформувалася на основі релігійних цінностей, як вираження світовідчуття людини постає втіленням певних надій і сподівань, котрі не здійснилися у світі реальних суспільних відносин, зокрема, ідеалів суспільного устрою і соціальної справедливості. Релігійна ідентичність є одним із способів духовної орієнтації в сучасному світі. "Це завжди спосіб усвідомлення світу, "своєї" духовної орієнтації у співвіднесеності з "іншим" контекстом духовності. Історія релігій світу красномовно демонструє можливість і навіть корисність взаємопроникнення високих зразків релігійної духовності. Релігійні діячі легко знаходять спільну мову в різних куточках світу" [68, с. 307-308], хоч на рівні масової релігійної свідомості історія переповнена фактами непримиренності й фанатизму. Релігійні доктрини найчастіше використовуються політичними елітами як могутній засіб впливу на свідомість і поведінку широких мас населення. Релігія і на початку ХХІ ст. є дієвим знаряддям соціальної і культурної мобілізації в політиці.
Етнiчна iдентичнiсть – це результат процесу емоцiйнокогнiтивного самоототожнення суб’єкта з певною етнiчною спільнотою, що виражене в почуттi спiльностi з членами цiєї групи i сприйняттi як цiнностей її основних характеристик. Етнічна самоідентифікація формує суб’єктивний статус (етнічну ідентичність), який може не збігатися з об’єктивним статусом етнічної належності. Основним моментом у процесі усвідомлення власної етнічної приналежності вважається контакт з представниками іншого етносу. З огляду на різноманіття та складну систему етнічних спільнот (субетнос, етнос, нація, етнолінгвістична та етноконфесійна група тощо) індивід може самоідентифікуватися одночасно з декількома з них.
На основі досліджень етнопсихологів Е. Макаренко виокремлює три основні типи етнічної ідентичності: етноцентричну, поліетнічну та трансетнічну. Етноцентрична ідентичність уособлює орієнтацію людини тільки на свою етнічну спільноту, з якою вона пов’язує свої очікування, життєві настанови. Однак кровна спорідненість із цією етнічною спільною не є обов’язковою. Поряд з цим етноцентризм означає, що висхідним пунктом сприйняття й оцінки чужих звичаїв і традицій є досвід власної етнічної групи. Одночасно етноцентризм передбачає визнання переваги способу життя власної етнічної групи порівняно з іншими етнічними спільнотою. Поліетнічна ідентичність характеризується
50