kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
коли вона буде кузнею національної еліти. В українській вищій школі повинна домінувати українська аура. Кожен студент, кожен випускник вищого навчального закладу повинен бачити своє утвердження в житті через утвердження української державності, піднесення її авторитету у світі.
5. 8. Історична пам'ять як підгрунтя формування національної ідентичності
З-поміж різних чинників національної ідентифікації особлива роль належить історичній пам’яті. Насамперед зазначимо, що поняття "історична пам’ять" є одним з найменш розроблених у науковій літературі. Воно, зазвичай, використовується у публіцистиці як метафора або фразеологічний зворот. Лише останнім часом науковці частіше звертають увагу на феномен історичної пам’яті. Щоправда, пріоритет тут належить історикам, які не зовсім коректно відносять історичну пам’ять винятково до сфери історичної свідомості, ототожнюючи або розчиняючи першу в другій. У філософській та соціологічній літературі поняття "історична пам’ять", як підкреслюють В. Дудар і В. Дудар, вживають переважно у семантико-логічному розумінні, як "інформацію", "надособову пам’ять", "соціальний досвід" тощо. Цим відзначаються окремі істотні характеристики історичної пам’яті, які, однак, не відбивають її сутності як цілісного, духовнопрактичного феномена [191, с. 25-26].
Історична пам’ять, зазначають А. Герасимчук і З. Тимошенко, – це соціально-психологічне явище, змістом якого є збереження і відтворення індивідом, соціальною групою, класом уявлень, переживань, традицій, звичаїв, моральноестетичних норм, котрі мали місце у минулому. Через культуру історична пам’ять постає як основа для розвитку історичного мислення, у межах якого відбувається усвідомлення нацією самої себе, усвідомлення того, що вона має свою історію, робить свій внесок у розвиток світової цивілізації [192, с. 298-299].
Будучи зафіксованою у формах знань, культурних стереотипів, архетипів, міфів, історична пам’ять як особливий соціокультурний феномен осмислення індивідом, нацією, соціумом свого становища у часі й просторі є унікальною сукупністю уявлень національної спільноти про своє минуле. Разом із тим, важливо зрозуміти, що зверненню до пам’яті передує усвідомлення розриву зв’язку із колишнім світом, його втрати. Ефект "акумуляції" пов’язаний із відчуттям втрати нерідко веде до "роздмухування" функцій пам’яті, гіпертрофії її
481
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
установ і знарядь (музеїв, архівів, бібліотек, колекцій, комп’ютерних каталогів, банків даних, хронологій тощо) [193]. За умов порушення лінії зв’язку минуле-сьогодення-майбутнє саме пам'ять має допомогти рефлексійному теперішньому відшукати свою ідентичність. Таким чином, маємо підставу говорити про безпосередній взаємозв’язок історичної пам’яті й реальностей сьогодення з національною ідентичністю.
У процесі формування історичної пам’яті провідну роль відіграють соціальний досвід, етнічні стереотипи аксіологічного забарвлення, історична традиція. В історичній пам’яті, зрештою, лишається те, що викликає емоційний відгук, відповідний запитам сьогодення. Окремо стоїть питання про вплив наукового знання на визначення обсягу та змісту історичної пам’яті. Значення історичного знання для національної ідентичності зростає також з огляду на явище "парадоксу Бромлея", суть якого полягає в тому, що в умовах руйнації традиційного суспільства за відмирання традиційно-побутової культури, втрати питомих етнографічних рис, все ж відбувається зростання етнонаціональної свідомості [194, с. 153]. Остання ж формується через усвідомлення національною спільнотою самобутності власної історичної долі, а відтак, історична пам’ять у сфері функціонування суспільної свідомості виконує потужну компенсаторну функцію, постає формою психологічного захисту та ідентифікації соціума.
Зазначимо, що спільнота, яка використовує пам’ять в обгрунтуванні своєї ідентичності, також опиняється перед перспективою активного конструювання, переосмислення, ревізії минулого. Звернення до минулого відбувається як у формі спеціалізованого знання (історії), так і у формі масових знань про минуле, повсякденних і професійних (філософських, релігійних, ідеологічних, суспільно наукових).
Спільність в уявленнях, оцінках і ставленні до історичного процесу сприяє консолідації суспільства. Якщо ж окремі групи суспільства мають різні, а то й протилежні погляди на своє минуле, історична пам’ять стає дезінтегруючим чинником, джерелом протистоянь і конфліктів, продукує у громадян протилежні, аж до несумісності погляди на перспективи держави й нації. Відмінні уявлення історичного минулого є суттєвими чинниками, котрі впливають на особливості формування нових ідентичностей, а також багато в чому визначають вектори потенційних конфліктів і готовність до компромісу з тих чи інших питань [195].
Історична пам’ять як невід’ємна складова ідентифікації особистості, соціальної групи, нації є не лише сумою знань, а
482
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
постає потужним джерелом ретрансляції історичного досвіду. Народи, нації, які живуть і прагнуть самоствердження – а саме до таких належить український народ – характеризуються, насамперед, пасіонарністю, яка, звичайно ж, укорінена у їх самобутності, культурі й історії. У кожній державі, нації місток між минулим і майбутнім визначається саме наявністю історичної пам’яті та історико-культурної перспективи. Втрата історичної пам’яті продукує відчуття меншовартості, безперспективності, духовного дискомфорту як в окремої людини, так і в цілої нації.
Не випадково кожна колоніальна влада з метою закріплення панівного становища над поневоленим народом намагається знищити його історичну пам’ять, котра живе у глибинній народній свідомості і постійно збуджує народ до визвольних змагань. З цього приводу російський вчений-історик Ю. Афанасьєв зазначає, що "суспільство, позбавлене історичної пам’яті, – це суспільство, не спроможне вписатися у певну традицію, а відтак, не здатне сприймати себе адекватно. Іншими словами – це ще не суспільство, а лише населення, позбавлене ідентичності" [196].
Визволення нації від колоніального гніту, будівництво демократичної держави неможливо без відродження історичної пам’яті, національної самосвідомості, традицій, самобутності. Історичний процес репрезентує безліч прикладів того, як у процесі становлення нових держав-націй формувався суспільний запит на конструювання національного історичного наративу, який поступово віддзеркалювався у суспільній свідомості. Увійшовши до дискурсу європейської філософії історії з середини минулого століття, феномен "конструювання історії" розглядається як фундаментальна потреба суспільств і позитивний інструмент ідентифікації людей. За теорією німецького історика та філософа Р. Козеллека, історія є не стільки конструюванням істориків, скільки інтелектуальним конструюванням даного суспільства, у процесі якого воно творить свою ідентичність спочатку для себе, а згодом і для майбутніх поколінь [197, с. 3]. Багато в чому колективна (національна) ідентичність базується на селективних процесах пам’яті. Наприклад, європейська культурна ідентичність формується на основі кумулятивно-селекційного відбору результатів історичного розвитку культурних традицій Греції й Риму та двохтисячолітньої історії християнства.
У країнах колишнього Союзу, які пережили сталінський тоталітаризм, розпад СРСР і травму краху "радянської ідентичності", проблема відтворення або/і "перевідновлення"
483
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
історії виявилася надзвичайно гострою, спровокувавши справжні битви за "історію", за надання нових смислів подіям минулого, за героїзацію окремих подій і, навпаки, свідоме "забування" інших.
На сучасному етапі Україна перебуває у процесі національного й історичного самовизначення, переосмислює події давнього і недавнього минулого. На думку відомого дослідника націоналізму Е. Сміта, кожна нова генерація нації має переосмислювати й заново "створювати" свою національну ідентичність, оскільки національна ідентичність є не статичною конструкцією, а тривалим процесом формування основних складових компонентів національного буття [198, с. 147]. Розглядаючи написання національних історій як важливий складник національного відродження, вчений зазначає, що автори "мусять дати своїм народам славну минувшину, легітимізуючи їхнє прагнення до автономного або незалежного політичного існування, і водночас зробити це в академічній манері, щоб історичний родовід нації визнали сусіди" [199, с. 104]. Зауважимо, що історичні студії є не лише засобом формування певної ідентичності, а й продуктом певної ідентичності, яку й намагаються обстоювати їх автори.
Незважаючи на те, що протягом майже чотирьохсот років український народ не мав своєї державності, будучи підпорядкованим таким державам, як Річ Посполита та Російська імперія, він зумів зберегти свою історичну пам’ять. Щоправда, внаслідок етноциду, який неодноразово переходив у геноцид, природний зв’язок поколінь неодноразово обривався, а народ перебував на межі втрати національної ідентичності. Руйнувався досвід і спосіб ретрансляції пам’яті поколінь. "Психологічний парадокс поневоленого народу, – зазначає І. Пасічник, – полягає у тому, що він на інтуїтивному рівні намагається втримати у пам’яті згадки про свою історію, походження, перемоги, своїх героїв та ворогів. Адже національна свідомість – це ідентифікація людини з історичним минулим даної етнокультурної спільноти" [200, с. 1]. З огляду на це, політика української держави у цій сфері має полягати у підтримці й зміцненні історичної пам’яті. Для України – це надскладне завдання, оскільки її офіційна історія та історична пам’ять вкрай спотворені попередньою історичною наукою й комуністичною пропагандою. Відтворюючи справжню історію народу, не слід догоджати будь-якій національній групі чи соціальній спільноті, а необхідно опиратися винятково на факти.
Синтетичні історії за національно-державною парадигмою мали той недолік, проти якого гостро виступає сучасна
484
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
міжнародна фахова спільнота – іншування, тобто визначення національного "ми" через творення негативних образів "іншого". Але примітною рисою української історичної літератури залишається навіть своєрідне іншування "своїх". В основі такого іншування лежить надання частині значення й рис цілого і відчуження тих частин цілого, що не мають генералізованих ознак. В історичній дійсності реалізувалася можливість для "певної вужчої групи" перебрати на себе "цілісний національний образ" (і при цьому постати для сусідів таким ворожим "Іншим", який визначав ставлення цих сусідів до цілої нації [201].
Як зазначають деякі українські дослідники, в історіографічній традиційній схемі тему національної історії звужувано до історії україномовної та національно свідомої еліти. Така парадигма, власне, перестає бути національною і потребує іншого визначення [202, с. 69-70]. Перш ніж вийти у висвітленні історії України на ширші й вужчі за націю й етнос контексти, як цього вимагає світова перспектива поглиблення історичних студій, час позбутися пов’язаних із політичною обмеженістю "візій" і перетворити арену протистояння національночи класово-свідомих наративів на єдину площину, у межах якої "чужі" політичні проекти якщо й реалізувалися, то завжди у "власному", "засвоєному" варіанті [203, с. 207]. Надмірна політизація та ідеологізація досліджень історії України витворили її образ як "воючої" країни, де головне завдання народу полягало у здобутті державної незалежності, а це не відбивало всієї багатоманітності суспільних процесів. Тож якщо на порядку денному стоїть питання про усунення з історіографії телеологічних побудов, варто більше уваги звернути на розгляд історії України як конкуренцію певних національно-політичних проектів [204, с. 107].
Якщо виходити з того, що національна ідентифікація відбувається через співвідношення "Свій-Чужий", то складність пошуку українською нацією власної ідентичності може бути пояснена багаторазовою зміною в українській історії природи поняття "чужого". Це пов’язане насамперед з тим, що українці повинні були кожного разу визначатися у своїх зовнішніх та внутрішніх стосунках з різними імперіями; зберігати українську культуру й мову від прямих заборон; з властивими українцям щедрістю й гостинністю приймати тих, хто впродовж віків квапився заселити не надто заселені південноукраїнські території, сприяючи відтак реалізації в країні національних інтересів найближчих сусідів.
А тому чи не найскладнішим завданням у процесі національної ідентифікації в Україні є вироблення історичної
485
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
пам’яті, адже саме в її архівах будь-який народ зустрічається з представниками іншої історико-культурної цивілізаційної орієнтації відбувається зустріч "Свого" з "Чужим". Саме в такому контексті, як зауважує українська дослідниця Н. ІвановаГеоргієвська, одна частина нації визначає певні події минулого як заснування своєї автентичності, своєї історії і відповідно відзначає їх як свята, а інша розглядає їх як насильство над своїми пращурами, тобто успадковує їхню образу, обурення і бажання помститися, і навпаки [205, с. 219].
Конструювання "своєї" історії, виведення її з-під впливу радянського історіографічного дискурсу лише останнім часом розглядається українською державою як національне завдання. Курс, взятий нині у царині історичної пам’яті, загалом відповідає органічним потребам українського світу, які полягають в утвердженні самодостатніх уявлень українців про своє минуле, не обтяжених стереотипами, навіяними у період бездержавного існування України. Як наріжна підвалина повнокровного розвитку такі уявлення не мають альтернативи. У протилежному разі українство приречене на поступове розчинення у тому соціумі, який здатен нав’язати нам свою версію історичної пам’яті.
З огляду на те, що історична пам’ять українців викривлена століттями бездержавності й культурної асиміляції, її сучасний стан можна охарактеризувати як кризовий. Виявом цієї кризи є співіснування у колективній свідомості, як мінімум, двох проекцій українського минулого: власне української та проімперської, котра у свою чергу містить малоросійський, східнослов’янський і радянський компоненти. Більше того, означені проекції історичної пам’яті не є компліментарними, в окремих випадках вони є відверто антагоністичними. На думку Я. Грицака, у масовій свідомості українців сформувалося "поле битви" між версіями української історії, які не вповні відповідають завданням нового етапу розвитку української нації. Здебільшого йдеться про протистояння "радянської" (або "російсько-радянської") та "української національної" версій [206]. Вони мають виразне "регіональне пристосування".
Виходячи з історичних обставин, доречно зауважити, що однозначна і єдина ідентифікація народу України досить проблематична на сучасному етапі розвитку. В Україні є значна частина громадян, що вважають себе українцями, а своєю Батьківщиною – Україну. Ця частина народу несе в історичній пам’яті українську мрію і боротьбу за вільне й самостійне життя в своїй країні, за людську гідність. Вона визначає як свої ідеали демократичні цінності, котрі набули реалізації в Європі. Тому ця
486
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
частина українців визнає ідентичність через ототожнення з європейськими цінностями й підтримує "європейський проект" для України.
Інша частина українців, на думку Н. ІвановоїГеоргієвської, здійснює протилежний вибір: обирає могутню державу, котра використовує людину як інструмент, як гвинтик. І ця частина усвідомлює свою ідентичність через орієнтацію на Росію як втілення мрії про братерство і рівність всіх отримувати від великої держави матеріальні цінності, за що людина має нести почуття відданості й вдячності разом із незнищенним відчуттям провини [207, с. 217].
Живучість радянської рецепції соціально-історичних фактів і подій, нинішня "розколотість" поглядів на українську історію, глибинний дуалізм історичної пам’яті громадян України відтворюють дані соціологічних досліджень. Так, під час опитування, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології АПН України у вересні 2006 року, на запитання про необхідність визнання голодомору 1932-1933 років актом геноциду у Західному регіоні "за" висловилися 77,1 % респондентів, "проти" – 10 %, у Східному регіоні – 39,4 % та 38,6 % відповідно. За визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні на Заході висловилися 68 %, на Сході проти такого визнання – 65,8 % опитаних. Значні відмінності простежуються і в ієрархії значущості історичних подій, притаманних різним проекціям історичної пам’яті: для мешканців східних і південних областей України значущим є такий ланцюг історичних подій: Переяславська рада, революція 1917 року, Сталінградська битва, а для західних областях – національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, голодомор, національно-визвольна боротьба УПА [208, с. 39].
Соціологічні дослідження засвідчують й суттєву регіональну диференціацію у ставленні до українських політиків. Так, за даними дослідження, проведеного "Українським демократичним колом" спільно з компанією "Ukraine sociology service" наприкінці 2006 року, діячі радянського періоду вище оцінюються на Сході України (за винятком М. Горбачова), а
представники |
національно-визвольного руху – |
на Заході; |
у |
||
Донецькій та |
Луганській |
областях |
позитивне |
ставлення |
до |
С. Бандери висловили 6 % |
опитаних, |
М. Грушевського – 30 %, |
|||
І. Мазепи – 17% (на Заході України – 62 %), П. Скоропадського – 16 %; В. Чорновола – 39 % (у 2002 році тут його позитивно оцінювали 18 % респондентів). У п’яти західних областях Л. Брежнєва схвально оцінюють 24 %, В. Леніна – 12 % (на Сході 51 %), М. Хрущова – 28 % (на Сході – 38 %) [209, с. 3].
487
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Показовим у цьому аспекті був проект телеканалу "Інтер" "Великі українці". Дійти консенсусу (згоди) у виборі Великого Українця, а тим більше знайти таку історичну постать, котра б усіх задовольнила, примирила й об’єднала, було (і залишається) вельми проблематичним. Ця проблематичність пов’язана насамперед з процесом самоідентифікації українців, який надто затягнувся. До цього додається протистояння на політикоідеологічному рівні (згадаймо останні вибори Президента України, парламентські вибори) й регіональні розбіжності. Витоки цих проблем виходять з української історії, зі ставлення до минулого, до українських постатей, які для певної частини нашого соціуму залишаються "українськими буржуазними націоналістами", а українці загалом позначаються як "зрадники", "мазепинці", "петлюрівці", "махновці", "куркулі", "націоналісти" тощо.
Загалом в українській суспільній свідомості не так багато загальнонаціональних героїв. Натомість можна констатувати наявність так званих "регіональних" героїв – тих, що користуються повагою у певних регіонах України. Тому логічним є пропагування в Україні такої системи загальнонаціональних цінностей та її носіїв, які позитивно сприймаються в усіх регіонах країни. Очевидно, що такі державні діячі, як Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Михайло Грушевський (щоправда, кожен сьомий опитуваний не знає останнього), є вже на сучасному етапі загальнонаціональними героями. Визнаними духовними лідерами українського суспільства можна назвати Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. Що стосується інших діячів, то ніхто не заперечує, що пам’ять про них можна вшановувати на місцевому рівні, де не виникає сумнівів щодо їх діяльності. Наприклад, цілком доцільним є вшанування пам’яті Романа Шухевича на Тернопільщині чи відзначення ювілею Сидора Ковпака на Сумщині.
Сьогодні не треба переконувати українців бути патріотами. Для української еліти й усього населення України надзвичайно значима своя нова пострадянська національна державність. За даними моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України, частка людей, які підтримують незалежність України, зростає рік у рік: із 50,7 % у серпні 2001 року до 58,8 % у липні 2006 року [210, с. 57]. На рівні громадянства ми вже маємо цілком сформовану самостійну національну спільноту, яка пишається тим, що живе в Україні. Тепер на основі вже сформованої громадянської гідності слід продукувати розуміння національної гідності у суспільстві. З
488
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
цього приводу слушною є думка відомого українського політика М. Томенка: "Імперативним переліком "правильних" історичних діячів, знесенням чи встановленням пам’ятників цього не досягнеш. Національну гордість можна "виховати" системною, поетапною, еволюційною і раціонально обґрунтованою просвітницькою роботою [211, с. 3]".
Об’єктивно зумовлений інтерес до історії українського народу виявив значні суперечності в національній історичній свідомості й пам’яті. Значною мірою на рівні суспільної свідомості до цього часу продовжують функціонувати прорадянські стереотипи в оцінці минулого. Тому потрібен певний час для критичного осмислення історичних подій, подолання психологічних бар’єрів, догм і стереотипів в історичному мисленні. Поряд з цим для сучасного українського світоглядного дискурсу характерна тенденція до обмеження історичної думки лише критикою минулого. Мають місце спроби звести історію суспільства до помилок і прорахунків, до суб’єктивних і волюнтаристських дій, свавілля ворогів і недругів. А це неминуче веде до відступу від історичної об’єктивності. Як слушно зазначає П. Саух, "критичний підхід до історії не означає простої зміни акцентів, позитиву на негатив і навпаки, як нерідко у нас робиться. Критичне ставлення до історії – це прагнення зрозуміти її. Не виправдати, а збагнути в її власній суті, не фетишизуючи і не заперечуючи можливі її уроки. Історія – не мертвий музейний експонат, а жива подієва структура, і пульсує вона нашим сьогоденням, нашим ставленням до неї" [212, с. 12-13].
Принципово нова ситуація у суспільстві потребує адекватних змін і в змісті гуманітарної політики держави. Необхідно якнайшвидше визначити концепцію історичної освіти, а вже на її основі розробити модель історичної пам’яті. З огляду на це має рацію М. Томенко, який наголошує, що через "відсутність єдиної стратегії державної гуманітарної політики та нинішнє загострення політичної нестабільності в Україні розгорнулася справжня, оголошена, з одного боку, політиками різних таборів, а з другого – посадовими особами, "війна" з національною історією, коли основні політичні гравці своїми діями намагаються "перелицювати" історію, нав’язати громадянам своє ставлення до неї та до визначних її діячів [213, с. 3]".
У пошуках національної ідентичності українці долають непростий шлях "зламу" стереотипів, деміфологізації поглядів на своє минуле, вчаться оцінювати власну історію у "своїх", а не "чужих" категоріях. Така трансформація колективної свідомості,
489
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
"націоналізуючи" історичний наратив, стверджуючи у суспільстві спільний погляд на українське минуле, а, відтак, допомагаючи нації об’єднатися навколо перспектив свого майбутнього, врештірешт матиме позитивний результат [214, с. 71-76].
Новітнє прочитання української історії створило міцну основу для реконструкції історичної пам’яті громадян, а відтак редефініції старої радянської й творення нової української ідентичності. Хоча запущені колись у духовній простір українського суспільства циркуляри, настанови, міфологеми продовжують діяти, знаходять симпатиків та провідників і в сучасному українському суспільстві. Й досі в оцінці багатьох принципово важливих для усвідомлення українського народу історичних подій домінує підхід, несумісний з процесами націота державотворення. Зокрема, це стосується такого суспільновагомого явища, як національно-визвольні змагання українського народу. Нестримні поривання до свободи, помисли й дії його провідників і рядових учасників подаються здебільшого у викривленому світлі, зі зневажливими характеристиками й вульгарними звинуваченнями.
Так, за тоталітарного режиму суспільній свідомості спрямовано нав’язувалися уявлення, відповідно до яких "український націоналізм асоціювався з надуманою агресивністю української нації, її прагненням розбудувати українську державу за суто етнічною ознакою, утвердити "Україну для українців". Це груба фальсифікація, що жодною мірою не відповідала дійсності. Насправді український національно-визвольний рух завжди дотримувався конструктивної функції націоналізму, виходячи з того, що утвердження та розвиток української нації можливі передусім за умови об’єднання зусиль усіх етносів, котрі проживають на теренах України, для побудови міцної держави, яка могла б обстоювати їхні інтереси" [215, с. 76-77]. Маємо бути свідомі того, що український національний рух виник і діяв насамперед як національно-визвольний, а ідеологія українського націоналізму є невід’ємною складовою української національної свідомості й ментальності. У цьому випадку йдеться про визнання факту існування за часів УРСР національновизвольного руху. Для об’єктивності необхідно врахувати і ступінь провини радянського керівництва у розв’язанні фактично громадянської війни на теренах Західної України у післявоєнний період.
Україні після отримання незалежності доводиться докладати значних зусиль, щоб відкрити себе світовому співтовариству як самобутньому чинникові загального культурно-історичного процесу з давніми історичними й
490