kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
себе чи не найголовнішу функцію мови – функцію спілкування. "Ситуація, за якої нерідна мова претендує на роль, адекватну ролі рідної, неприродна й руйнівна, – справедливо зазначає українська дослідниця Л. Масенко. – У таких обставинах взаємини двох мов визначають не гармонійне співіснування і взаємодія, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них" [149, с. 7]. Конфронтація російської й української мов є найбільшими чинниками дезінтеграції українського суспільства. Мовна єдність забезпечує солідарність населення, а відтак, національну єдність і стабільність держави.
Мовні протиріччя в Україні переважно ототожнюються з регіональними відмінностями і витлумачуються як суперечності між Заходом і Центром та Сходом і Півднем країни. Таке ототожнення є некоректним і до того ж заганяє мовну проблему в глухий кут – регіональні відмінності подолати неможливо й непотрібно. Натомість мовна ситуація припускає цілеспрямовану корекцію.
Реально сформована двомовність у певних аспектах не є продуктивною. Можна й потрібно знати російську мову – це вихід на джерела інформації, у ширше культурне поле. Водночас розвиток російськомовної культури не повинен відбуватися за рахунок обмеження української мови як державної, рідної. Аналізуючи мовну ситуацію в Україні як чинник національної безпеки, автори монографії "Стратегія і тактика, стан національної безпеки України" справедливо зазначають: "Повинна зберігатися єдина мовна основа державної ідентичності. Мова виконує значущу соціальну й політичну функцію – це елемент, який консолідує суспільство, цементує націю в більш-менш єдиний і однорідний склад. А решта мов повинні мати інші функції – ними можна й потрібно послуговуватися в різноманітних сферах громадського життя" [150, с. 111].
Переважно подвійна ідентичність, зумовлена мовною біполярністю, є постійним джерелом напруження в Україні. Невідповідність етнічної належності з мовною самоідентифікацією є серйозною етнополітичною проблемою. Мова перетворюється на значно сильніший чинник ідентифікації, ніж етнос як такий. Подвійна ідентичність українського суспільства може призвести до заперечення національних цінностей, спричинити культивування зневажливого ставлення до всього національного в окремих регіонах України. Звідси випливає необхідність формування власної концепції регіональної ідентичності на основі
461
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
загальноєвропейських правил і демократичних норм, адаптованих до українських суспільних реалій, і розробки дієвого правового механізму для забезпечення їх практичної реалізації.
Без сумніву, багатомовність має бути присутня якомога ширше, принаймні в освічених верствах населення. Але досягти реальної консолідації нації на ґрунті винятково російської мови неможливо, до того ж це загрожує поглибленням розколу, особливо між західними і східними регіонами нашої країни. Рідна мова для більшої частини населення – українська, хоча через певні обставини багато хто користується російською мовою. За статистичними даними Держкомстату населення України за мовною ознакою розподілилося таким чином: 85,2 % українців називають рідною мовою українську; 14,8 % – російську; 95,9 % росіян називають рідною мовою російську та лише 3,9 % з них – українську [151]. Російська мова у переважній більшості міст залишається основною мовою спілкування, а її закріплення "де юре" у статусі двомовності поглибить історичний розкол суспільства на Схід і Захід, розділить суспільство на російськота україномовне.
Аналізуючи українські суспільні реалії, К. Чимирис доходить висновку, що розкол в українському суспільстві дійсно існує, але проходить він не уздовж кордонів макрорегіонів, як прийнято вважати у науковій і публіцистичній літературі, а між офіційною україномовною, повсякденно україномовною і повсякденно російськомовною сферами життя. Якби лінія розколу між україномовним і російськомовним середовищем проходила чітко за межами регіонів, то можна було б прогнозувати розкол держави. Однак із-за невідповідності виявлених ліній розколу територіальних кордонів на цьому етапі це малоймовірно [152, c. 52-53].
Російська мова в Україні "жодною мірою не є ущемленою у побутовій сфері, а також у пресі й інших мас-медіа – в основному там російськомовна продукція. Але якщо "надати російській мові статус другої державної, Україна дедалі більше буде втрачати самобутність. Це був би дуже сильний удар по національнодержавній ідентичності, що в перспективі може призвести до того, що Україну сприйматимуть як частину Росії. Згодом завжди знайдуться політичні сили (зовнішні та внутрішні), які пропонуватимуть увійти до складу РФ на рівні окремих областей – адже все це населення з однаковою самоідентифікацією" [153, c. 112-113].
В умовах, коли русифікація зумовила розмивання національної ідентичності, виходом із ситуації може стати не її консервація. Натомість доречним, за Л. Масенко, є процес
462
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
виокремлення української культури, популяризація й поширення розмаїтих форм її функціонування – від традиційних народних і класичних до сучасних постмодерністських, авангардних і масових [154, с. 84]. Необхідно наголосити, що подальше домінування російської мови в суспільній комунікації на всіх рівнях сприяє формуванню комплексу неповноцінності у свідомості молодого покоління, котре якраз найбільш вразливе щодо впливів проросійської масової пропаганди. Подібна політика не лише продукує комплекс меншовартості в українців, а й зумовлює досить своєрідне тлумачення "дружби народів" росіянами як права не лише нав’язувати свою мову й культуру іншим, а й вимагати від них вдячності й відданості за це.
Набувши в незалежній Україні статус державної, українська мова однак не має потрібних для утвердження й зміцнення цього статусу інституційних інструментів. Сучасна державна мовна політика побудована значною мірою на заборонах і не забезпечена належною політикою підтримки зацікавленості людей і організацій у розвитку української мови в усіх сферах суспільного життя. Зрозуміло, це справа не одного дня. Щоб здобути соціальний статус, українська мова має стати посередником, свого роду lingua franca, для всіх соціальних верств – для селян і городян, трудящих і буржуазії, еліти й нижчих прошарків, географічно віддалених регіонів.
Складність розширення комунікативної сфери української мови полягає у тому, що сфера приватного спілкування у демократичному суспільстві не підлягає регламентації з боку держави. Така регламентація розглядається як обмеження свободи вибору мови спілкування у неформальній сфері. Власне, це полегшує агітацію за двомовність. На думку Л. Масенко, внаслідок неодооцінки зденаціоналізованими українськими елітами української культури у формуванні національної ідентичності було проігноровано психологічну готовність населення, зокрема Сходу й Півдня, у перші роки незалежності до змін у мовній поведінці, й інформаційно-культурні потоки перейшли під російський контроль [155, с. 56]. З огляду на це, українське суспільство утримується у ментальній і духовній залежності від Росії. Українській мові й надалі відводиться, як і в радянські часи, декоративно фольклоризована роль "музейного" експонату, а в перспективі роль "мертвої мови".
Варто визнати, що серйозних кроків щодо розвитку україномовної основи нашої держави реально не робилося. Держава повинна бути зацікавлена в розробці комплексної стратегії розвитку української мови й культури в усіх сферах суспільного життя. Це відчутно зміцнило б елементи консолідації
463
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
нашого суспільства, а з другого боку – поліпшило б імідж України як самобутньої європейської держави. При цьому російська мова, у міру сформованих функцій, зберігала б своє значення засобу спілкування з іншими пострадянськими народами, так само, як і носія різноманітних типів культурної інформації. Від своїх російськомовних громадян, як і від тих, хто тривалий час проживає і працює в Україні без набуття громадянства, держава має право вимагати не асиміляції, а акультурації. Іншими словами, російська мова має бути одним із способів соціальної комунікації, а не засобом ідентифікації її носіїв як росіян.
Нинішня мовна політика не може адекватно забезпечити підтримку інтеграції України у світовий інформаційний простір, у світові ринки праці, а відсутність послідовності в її проведенні робить мови заручником політичної кон’юктури. Скажімо, й проблема русинського сепаратизму в Закарпатті має геополітичний підтекст: у цьому столітті ідею карпаторуської мови, відмінної від української, підтримували всі, хто намагався приєднати до себе відповідні території: угорці, росіяни, чехи, а тепер і словаки.
Глобалізація загострює боротьбу за домінування в інформаційному просторі. Йдеться про суперництво не тільки між медіа-концернами, а й між національними мовами. На функціональну нішу російської мови в Україні стала претендувати не тільки українська, а й англійська мова. Вплив останньої позначається на мовленнєвій діяльності (перемикання кодів), мовній свідомості й на системі української мови. Співіснування трьох національних кодів, їх часте перемикання, спорадичне змішування та значна інтенсивність міжмовних запозичень розхитує мовну норму, знижує поріг чутливості до її порушень. В українську мову проникають не тільки англійські ідіоми, слова, елементи значення, але й непоодинокі елементи англійської граматики [156].
В умовах глобального ринку мова стала не просто активним учасником товарообміну, але й частиною товару. Це видно на прикладах газетно-журнальних видань, аудіо-, відеота книжкової продукції, комп’ютерних ігор, концертної діяльності російських естрадних виконавців на просторах СНД, русифікації та англізації репертуару деяких українських виконавців (Т. Повалій, Ані Лорак, О. Пономарьов), що гастролюють в Україні й поза нею тощо.
Підписавши Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, Україна заклала своєрідну міну сповільненої дії під державність української мови. Зважаючи на ті спокуси, які відкриває Хартія при її свавільному тлумаченні деякими
464
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
політиками, підписання й наступну ратифікацію Хартії (19 вересня 2005 р.) важко назвати доцільним і продуманим кроком з боку української влади. Так, посилаючись на Хартію, деякі обласні та міські ради у намаганнях зупинити чи бодай обмежити процес відродження української мови приймають рішення про надання російській мові статусу регіональної і таким чином позбавляють себе зобов’язань використовувати українську мову в роботі місцевих адміністративних органів, у закладах освіти й культури тощо.
Зазначимо: лінгвістична експертиза перекладу Хартії та відповідності її об’єкта закону України про ратифікацію цієї Хартії встановила, що в перекладі базового терміна, який визначає суть Хартії – regional or minority languages / langues regionales ou minoritaires, – допущено принципову неточність, що в подальшому вплинула на помилкове розуміння сфери застосування цього документа. Фактично в Хартії йдеться про місцеві малопоширені мови. Уважне прочитання англійського та французького оригіналів Хартії свідчить про те, що заходи Хартії скеровуються саме на збереження мови як етнокультурного явища, як системи, що відтворює і підтримує неповторну картину світу. Поняття regional or minority languages найменшою мірою стосується так званих міжнародних мов (international languages), використання яких вийшло за межі етнонаціональних кордонів. Слово регіональний є контекстуальним антонімом слова нетериторіальний у сенсі "не пов’язаний з певною місцевістю", "розпорошений". У контексті Хартії воно не має нічого спільного з ідеологією регіоналізації України як частини політичної програми деяких політичних сил.
У світлі цього тлумачення, немає достатніх підстав застосовувати прикметник регіональний щодо російської мови, якою користуються у різних функціональних сферах не "на обмеженій частині території", а в багатьох місцевостях Української держави. За основними функціональними параметрами російська мова в Україні не відповідає повною мірою поняттю регіональні або міноритарні мови. На жаль, певні політичні сили використали Хартію як інструмент лінгвістичної сегрегації, сепаратизму, що суперечить її духові. У тексті Хартії є неодноразові нагадування про те, що вона найменшим чином не повинна стояти на заваді офіційній мові чи звужувати сферу її застосування [157].
На відміну від України, багато європейських держав, зважаючи на особливості мовної ситуації в їхніх країнах чи інші чинники, не поспішають підписувати Хартію. Так, Хартію не підписали Болгарія, Бельгія, держави Балтії, Грузія, Португалія,
465
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Туреччина та ін. Підписали, але не ратифікували Азербайджан, Молдова, Польща, Італія, Франція, Росія, Чехія, Румунія, Сербія, Боснія та ін.
Міжнародний досвід мовного планування показує, що роль державної мови залежить від її сприйняття громадськістю і владою. Терези мовної свідомості білінгвів хисткі за своєю природою. У нинішній Україні мовна політика повинна бути орієнтована таким чином, щоб схиляти їх на користь державної національної ідеї, не створюючи загрози для російського компонента, не позбавляючи його можливості зайняти свою функціональну нішу в загальноукраїнському культурному й національному процесі. Завдяки спорідненості з російською українська мова зрозуміла абсолютній більшості громадян України, що суттєво спрощує практичне опанування нею як в усній, так і в писемній формі. Чинник, що раніше сприяв русифікації, здатний полегшити й зворотний процес.
Державні заходи з мовної політики мають базуватися насамперед на реаліях мовної ситуації з урахуванням регіональних та зовнішніх чинників і містити консолідуючі моменти мовної сфери, які засвідчували б спільну самоідентифікацію, не відкидаючи інших форм спілкування й інших мов. За низької легітимності політика щодо впровадження української мови не принесе очікуваних результатів. Методи структурного насильства, спрямовані на формування однорідного україномовного середовища, негативно вплинуть на соціальну стабільність, оскільки насильницька зміна ідентичності є вельми болісним процесом.
Європейський досвід свідчить, що у мовній політиці мають домінувати певні підходи. Основна умова – визнання української мови єдиною державною мовою, що означає забезпечення на всій території країни діяльності й документообігу державних органів влади українською мовою. Для цього потрібно запровадити комплекс заходів, що гарантував би знання української мови державними службовцями. Українська мова повинна стати престижною та необхідною для кар’єри.
Другим основним положенням має бути розробка й упровадження поняття про український культурний продукт. Саме його повинна підтримати держава.
З-поміж іншого мовна політика України повинна виходити з таких практичних міркувань: а) українська мова має здобути підтримку як основа створення національного ринку інформаційної продукції (друкованої, теле- і кінопродукції, музичної, театральної, освітньої та ін.); б) утвердження української мови має відбуватися не за рахунок законодавчого
466
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
обмеження російської та інших мов. Метою мовної політики має бути сприяння становленню конкурентоспроможних українських виробників культурної та іншої інформаційної продукції; в) навчання російській мові на додачу до української має здобути підтримку як одна з можливих конкурентних переваг українців на ринках праці СНД, засіб доступу до російської культури, розширення українського культурного контексту й спадщини; г) англійська мова має здобути підтримку в освіті як найбільш поширена у світовому інформаційному просторі, засіб доступу до міжнародного культурного простору, ринків праці; ґ) мови національних меншин мають розвиватися як засіб підвищення культурної розмаїтості, реалізації прав меншин; д) інші іноземні мови повинні розвиватися залежно від регіональних економічних і соціальних зв’язків, а також забезпечувати ефективність і конкурентоспроможність місцевого населення (польська, італійська, угорська та інші мови) [158, с. 32-33].
Дедалі очевиднішим стає, що держава буде тим успішнішою, а національна ідентичність виразнішою, чим більше її громадян будуть здатні до спілкування зі світом. Ось чому ми мусимо в освіті, а потім і в суспільстві в цілому, здійснити своєрідний "мовний прорив". Це означає, з одного боку, забезпечити знання усіма громадянами української мови як потужного національно-об’єднуючого чинника, також рідної мови; а з іншого – забезпечити вільне володіння однією чи декількома іноземними мовами кожним випускником навчального закладу [159, с. 348].
Реалізація цих стратегічних завдань передбачає, зокрема, прийняття і практичне втілення Концепції мовної політики в Україні, нового закону України "Про державну мову", змін у Закон про ратифікацію "Європейської хартії регіональних мов або мов меншин". Необхідно забезпечити неухильне дотримання мовного законодавства в інформаційно-культурному просторі України. Не можна обмежуватися введенням української мови лише у закладах освіти, потрібно сприяти її поширенню у всіх сферах суспільного життя, зокрема у засобах масової інформації, в яких і дотепер простежується тотальне домінування російської мови.
Стратегічним напрямом для розвитку культурної сфери повинно бути формування цілісного мовно-культурного простору, який має ґрунтуватися на утвердженні української мови у всіх сферах суспільного життя, на забезпеченні присутності національного культурного продукту в належних обсягах на вітчизняному і світовому ринках.
467
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
5. 7. Вища освіта в контексті глобалізаційних зрушень
Освіту, як й інші сфери людської діяльності (економіку, політику тощо), не обминули глобальні інтеграційні процеси. Глобалізація ставить перед освітою взагалі та перед національними освітніми системами зокрема низку проблем, котрі потребують якнайшвидшої реакції як на рівні освітнього простору Європи і світу, так і в національному вимірі. Реакція на них має стати лейтмотивом реформування освітньої галузі. Так, у Європі у межах Болонського процесу відбувається інтенсивне формування спільного освітньо-наукового простору, метою якого є забезпечення конкурентоспроможності європейської системи освіти у світовому масштабі, підвищення ролі цієї системи в сучасних суспільних перетвореннях, сприяння мобільності європейців на ринку праці [160, c. 509-524].
Особливі вимоги висуває глобалізація до системи освіти як основного механізму і засобу цілеспрямованого виховання людини, її підготовки до життя та праці. Проблема, яка постає перед національною освітою у зв’язку з глобалізацією, – це зміна системи цінностей, на які буде орієнтуватися людство і які відповідно повинна враховувати вітчизняна освітньо-виховна система. Фактично національні системи освіти поставлені перед вибором: чи намагатися зберегти власні традиції і стандарти, ризикуючи виявитися "виключеними", чи уступити експансії більш динамічних і конкурентоспроможних освітніх моделей, ризикуючи втратити значну частину власної ідентичності
[161, c. 318-341; 162, с. 67-97].
Як зазначалося раніше, система цінностей є одним із тих визначальних чинників, які забезпечують збереження життєздатності соціуму, національної ідентичності. Визнані теоретики з проблем націєтворення Е. Гелнер та Е. Хобсбаум стверджували, що саме освіта була головним механізмом, який сприяв постанню сучасних західних націй. Наприклад, Е. Гелнер доводив, що утвердження національної колективної ідентичності й, зрештою, об’єднання розрізнених етнічних і класових груп у єдине ціле є головною функцією школи, бо саме через школу, систему загальної стандартизованої освіти досягається ефект соціокультурно та політично гомогенного суспільства, котрим є сучасна нація-держава західного типу [163, с. 84-86].
Не випадково в країнах Європи до Другої світової війни розвиток системи освіти розглядався як важлива складова націєбудівництва. На всіх освітніх рівнях запроваджувалися насамперед такі предмети, як національна історія та література, покликані формувати у громадян уявлення про закономірність
468
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
появи нації на світовій історичній арені, її неперервність, спільність історичної долі та майбутнього громадян. Сумарний ефект від прийнятих заходів полягав у становленні в розвинених індустріальних демократіях Європи національних освітніх політик, спрямованих на підтримку та розвиток спільної національної ідентичності. Як стверджує І. Баше, "освітня політика є одним із найважливіших складників політики ідентичності, яку досі контролюють національні уряди. Під таким кутом зору вона постає як міжгенераційний передавач політичної культури. Саме вона розглядається як життєво необхідне знаряддя створення соціальної легітимності, сприяючи політичній соціалізації, розвиваючи процеси демократизації та зберігаючи національну ідентичність" [164, с. 2].
Сьогодні беззаперечним є той факт, що створення загальноєвропейського освітнього простору окрім підвищення якості освіти до світового рівня, посилення її здатності конкурувати з американською та азійською освітніми системами, реалізує щонайменше ще дві мети: реконфігурацію національних ідентичностей країн-членів ЄС і формування наднаціональної європейської ідентичності. Європейська ідентичність покликана зробити національні ідентичності країнчленів більш інклюзивними, легалізувати ЄС як наддержавне утворення в очах його громадян, примусити їх ідентифікувати себе з Європою та захистити останню від уніфікуючих хвиль глобалізації. Завдяки гармонізації освітніх систем і структур, уніфікації навчальних програм та включенню "європейського виміру" в освітні плани країн-членів ЄС Болонський процес безпосередньо впливає на формування загальноєвропейського наративу й, відповідно, "європейської уявленої спільноти", яка повинна стати (або навіть уже частково стала) основою європейської ідентичності [165, с. 43-45].
Щодо результатів освітньої активності ЄС, то вже сьогодні маємо всі підстави стверджувати: освіта як механізм конструювання європейської ідентичності є досить ефективною. Так, опубліковані у жовтні 2006 р. у журналі "Science" австрійськими соціологами результати досліджень громадської думки серед молоді 15 перших країн-членів ЄС з 1996-го по 2004-й рр. засвідчують повільну зміну відчуття ідентичності стосовно національного та європейського контекстів: у 2004 р. 42% респондентів, які брали участь в опитуванні євробарометра, стверджували, що мають лише одну національну ідентичність, а 58% визнали, що значною мірою вважають себе європейцями [166]. Європеїзація національних освітніх політик формує у студентів та
469
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
учнів знання про ЄС й плекає відчуття спільної долі та спільного майбутнього, пов’язаного з цим наддержавним утворенням.
Експерти з європейської інтеграції відзначають, що механізми формування загальноєвропейської ідентичності розпочали працювати лише з моменту, коли до державних європейських справ прийшли перші генерації студентів, що отримали досвід "Еразмусу". Цю освітню ініціативу вважають одним із найбільш вдалих і дієвих європейських проектів, і дотепер у неї включали тільки держави-члени ЄС та студентів із країн-кандидатів на членство.
Цілком очевидно, що у сфері освіти та виховання Болонський процес протистоїть національним ідентичностям, які по-різному реагують на такий зовнішній подразник, як Європейський Союз. Тому кроки зі створення наднаціональної європейської ідентичності робляться виважено й обережно. Сам процес повільний, ретельно продуманий і добре організований, а в його основу покладено використання об’єднаної освітньої системи. Усі освітні системи ЄС повністю інтегровані в національні. Цей "виключно технічний маневр дозволив де-юре позбавити сенсу будь-які дебати щодо їх політичного значення та наслідків" [167]. Саме тому освітня інтеграція в межах Болонського та Копенгагенського процесів визначається в більшості наукових досліджень технічними та економічними, а не політичними критеріями.
Проте процеси європеїзації освіти слід розуміти в контексті не лише економічних, а й політичних імперативів, що мають на меті створення якнайміцнішого союзу між державами-членами Євросоюзу. Адже рух до нього потребує не тільки змін у політичних, інституційних та економічних процесах і структурах, а й в ідеях та цінностях. Освіта вищою мірою є політичною сферою, бо безпосередньо впливає на формування світоглядів, інтересів, цілей, бажань, розуміння й підтримку або заперечення тих чи інших соціально-політичних явищ і процесів. Суспільство підтримує своє існування завдяки освітиі за допомогою якої його громадяни соціалізуються через засвоєння визначених освітньою системою форм публічного знання, включаючи цінності та норми. Саме через систему освіти поширюються цінності та світоглядні орієнтири, які стають основою європейської ідентичності.
Отже, з впевненістю можна сказати, що метою Болонського процесу є не лише економічні імперативи, а й створення європейської ідентичності. Як один із найважливіших складників політики ідентичності єдиний європейський освітній простір – не чиїсь фантазії, а соціальна, політична реальність. І
470