kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Отже, ідеологія є необхідним складником творення й існування української держави та національної ідентичності. Це той живий рушій державотворення, що творитиме з усіх громадян України модерну націю, підноситиме її до рівня розвинених, демократичних держав. І якщо ми хочемо зберегтися як народ, нація і незалежна спільнота, роботу з формування державної ідеології треба проводити – чітко, поступово і наполегливо, не кидаючись у різні боки, не поступаючись обраним шляхом іншим інтересам, навіть, на перший погляд, дуже необхідним.
5. 6. Мова як чинник формування національної ідентичності
Важливим стабілізуючим чинником такого аморфного й хисткого поняття як ідентичність є зв'язок з мовою. Мова слугує засобом вираження і формування етнічної самосвідомості, задовольняє культурні потреби народу, є однією із найважливіших етноконсолідуючих ознак ідентичності. Як суспільному явищу мові завдяки її інерційності притаманна більша стійкість. На відміну від національної ідентичності, яка, за висловом Е. Ренана, є свого роду "щоденним плебісцитом", мова вже за своєю природою не може бути предметом оперативного вибору [121, c. 138-139].
Глобалізація світу і прозорість соціокультурних кордонів накладають відбиток і на мовну ідентичність суспільств. За своєю природою глобалізація – космополітична. Неодмінним її супутником у більшості країн є двочи багатомовність. Змінюються статусні характеристики мов. Якщо розглядати ефект впливу соціолінгвістичних аспектів глобалізації на національну ідентичність, то можна сказати, що мова є ключовим маркером етнічних кордонів. При цьому головною властивістю мови як підґрунтя ідентичності є унікальна здатність консолідації спільнот в єдиний соціум. Мова як знаряддя формування і вираження думки є основою духовності народу, міцною й надійною опорою самоусвідомлення особистості, імпульсом до творчого самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації
[122, с. 75-78].
На сьогодні у світі існує майже 6 тисяч мов [123]. Серед них українська мова, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. Саме у мові нація зберігає історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї. Мова кожного народу не лише є витвором багатьох поколінь, вона, за М. Гайдеггером, є
451
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
визначальною для сутності людини. "Людина не була б людиною, якби їй було відмовлено говорити неперервно, повсюдно, щодо всього, у найрізноманітніших варіаціях і здебільшого не впряженого у "воно є". Якщо мова дає таку змогу, то людська сутність – у мові" [124, с. 203]. Філософ уважає, що для людини світ її рідної мови – це "дім буття", "найінтимніше лоно культури". Це природне психологічне середовище буття людини, те образне і мисленнєве "повітря", яким дихає, в якому живе її свідомість" [125, с. 203].
Німецький філософ Вільгельм фон Гумбольдт стверджував, що мова впливає на духовний розвиток народу. Вивчаючи мову іспанських басків, яка відрізняється від мов індоєвропейської сім’ї, він дійшов висновку, що різні мови – це не лише різні оболонки загальнолюдської свідомості, а й різні бачення світу. Гумбольдт зазначав: "У кожній мові закладено самобутнє світоспоглядання. Як окремий звук постає між предметом і людиною, так і мова в цілому виступає між людиною і природою, впливаючи на неї із середини і ззовні… І кожна мова описує навколо народу, до якого вона належить, коло, з якого людині дано вийти лише постільки, поскільки вона тут же вступає в коло іншої мови" [126, с. 37].
Вітчизняний мовознавець О. Потебня розвинув ідею, згідно з якою мова бере участь не лише у формуванні народного світосприйняття, а й у самому розгортанні думки: "Людина, яка говорить двома мовами, переходячи від однієї до іншої, змінює разом з тим характер і спрямування течії своєї думки, причому так, що зусилля її лише змінюють колію думки, а на подальший хід її впливає лише опосередковано. Це зусилля може бути порівняне з тим, що робить стрілочник, який переводить потяг на інші рейки" [127, с. 377]. На думку О. Потебні, слово – це не просто мовний засіб, а засадничий, базовий принцип свідомості нації; в ній, мові, вже закладене усе розмаїття національного бачення світу (наочного, абстрактного та міфологічного). Кожна з мов світу, як підкреслював мовознавець, є глибоко відмінною системою прийомів мислення, що й обумовлює її неповторність.
Таким чином, багато мислителів розуміли мову як духовну силу, яка формує культуру народу. Поняття "мова" і "народ" тісно пов’язані: народ – ті, хто говорить однією мовою, а мова – це те, чим говорить народ, вона об’єднує народ і вирізняє його з-поміж інших народів.
Вивчення національної мови створює таку спорідненість людських душ, якої не досягти ні детальним вивченням культури народу, ні навіть його історії. Є. Андрос зазначає: "...існує особливий тип одночасної спільноти, яку творить лише тільки
452
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
мова – перш за все в поетичній та пісенній формах. Візьмемо, приміром, національний гімн, що виконується під час національних свят. Якими б банальними не були його слова, якою б невиразною не була мелодія, цей спів пробуджує відчуття спільності. Саме в такі миті абсолютно незнайомі люди вимовляють ті самі рядки під ту саму мелодію" [128, с.181].
Умирання мови означає для етносу загибель навколишнього інтелектуального середовища, а для всього людства – втрату одного із способів сприйняття світу. Так, діяльність ЮНЕСКО щодо захисту, поширення мовного розмаїття, багатомовності і збереження мов, які перебувають під загрозою зникнення, ґрунтується на визнанні того, що мова є не просто важливим засобом комунікації чи вектором культури і фільтром світоглядів і цінностей, а й також невід’ємною частиною самосвідомості й ідентифікації як окремої людини, так і суспільства в цілому. Культурне розмаїття, міжкультурний діалог, "освіта для всіх", на захисті яких стоїть ЮНЕСКО, не можуть бути досягнуті без відповідної участі всіх зацікавлених сторін у поширенні мов – у тому числі й рідних мов і мов, які перебувають під загрозою зникнення, – і розмаїття мов [129].
Однією із найбільш повних й аргументованих сучасних теорій, котрі розглядають вплив мови на формування ідентичності, є теорія Дж. Фішмана. Згідно з нею, мова тісно пов’язана з ідентичністю трьома способами. Поперше, індексальним, тобто мова асоціюється з певною культурою, вона формулює висловлювання й виражає інтереси, оцінки й світогляд культури. Цей зв’язок не передбачає, що мова, яка традиційно чи історично асоціюється з певною культурою, ідеально підходить для цієї культури і що інша мова не зможе замінити цей традиційний зв’язок у майбутньому. Але в певний період часу "жодна мова, крім тієї, що історично й інтимно асоціювалася з певною культурою, не в стані так добре виражати певні артефакти і турботи цієї культури" [130, с. 13]. Подруге, символічним, який означає, що мова репрезентує певні національні (етнічні) групи зі своїми мовами. Доля мов неминуче пов’язана з долями носіїв цієї мови [131, с. 21]. По-третє, відношенням частини до цілого. Значна частина будь-якої культури є вербальною: "Моделі соціалізації дитини асоціюються з певною мовою, культурні стилі міжособистісних відносин асоціюються з певною мовою, етичні принципи, що лежать в основі повсякденного життя, співвідносяться з певною мовою і навіть матеріальна культура та естетичне сприйняття зазвичай обговорюються й оцінюються за допомогою фігур мови, які
453
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
переважно існують тільки в цій культурі, а не є універсальними" [132, с. 24].
Дж. Фішман підкреслював культурну значущість мови для етнічної ідентифікації. Між тим це не означає, що ідентичність може зберігатися в якомусь чистому, незмінюваному вигляді. Це також не означає неминучого зв’язку певної мови з певною ідентичністю. Швидше, мова, яка традиційно пов’язана з певною ідентичністю, розглядається як значущий ресурс для етнокультурної ідентичності як на рівні соціальної інтеграції, так і соціальної ідентифікації. Як стверджує Дж. Фішман, "історично рідна мова відіграє роль у процесі індивідуального і групового самовизначення і самореалізації не просто як міф (тобто як істина, об’єктивна достовірність якої менш важлива, ніж суб’єктивна), а й як природна ідентифікаційна й мотиваційна потреба в певному етнокультурному просторі" [133, с. 7].
Мова може бути яскравим маркером ідентичності для одних людей чи етносу в цілому і не бути таким для інших. Асоціація між мовою й ідентичністю залежить від соціального контексту, в якому перебуває певна етнічна група. Для одних груп мова може бути важливішим компонентом ідентифікації, ніж для інших. У низці етнічних спільнот втрата будь-якої етнічної ознаки, зокрема і втрата мови, не веде до асиміляції, а викликає свого роду "збурення етнічної самосвідомості, яка вишукує інші символи етнічної спадковості" [134, с. 20].
У сучасному науковому співтоваристві сформувалося два основні підходи до ролі мови як етноконсолідуючої і етнодиференціюючої ознаки формування ідентичності. Згідно з першим підходом, існує іманетний зв’язок мови з етнічною ідентичністю. Мова пов’язує особисту ідентичність індивіда з груповою ідентичністю. На думку К. Лібкінда, "існує декілька умов, які сприяють цьому зв’язку. По-перше, мова має велике значення для індивіда як інструмент назви, найменування себе й навколишнього світу. По-друге, виховання дитини залежить від мовної взаємодії. По-третє, мова – одна із найбільш яскравих характеристик етнічної групи" [135, с. 143]. Якщо нівелюється роль мови як основного чинника формування ідентичності, відбувається етнічна асиміляція: втрачаючи мову, народ перестає психологічно усвідомлювати свою ідентичність, культурну самобутність й окремішність і поповнює кількісно інші, мажоритарні етноси.
Дослідники, котрі дотримуються другого підходу, стверджують, що мова не є істотним компонентом етнічної ідентичності. Як відомо, деякі етнічні спільноти змогли продовжити своє існування як окремі етнічні групи, не
454
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
асимілюючись після переходу на іншу мову як засіб комунікації. Згідно з таким поглядом, переваги завжди віддаються корисності мови, а не її символічній чи емоційній цінності. Прихильники цієї точки зору погоджуються з тим, що мова може бути важливим компонентом етнічної ідентичності, але ця ідентичність може пережити – і переживає – втрату первинної мови цієї групи. Отже, необхідно розрізняти такі поняття, як "використання мови", "мовна компетенція" і "мовна ідентичність" [136, с. 144]. Зокрема, К. Істман стверджує, що використання мови – це лише поверхнева риса етнічної ідентичності. Прийняття іншої мови впливає лише на мовний аспект нашої ідентичності, а не на саму ідентичність: "...немає необхідності турбуватися про збереження етнічної ідентичності, оскільки єдиний вимір – це мова, яку ми використовуємо" [137, с. 256].
Таку ситуацію ми можемо спостерігати, наприклад, у Великобританії. Великобританія – багатонаціональна держава, її корінні мешканці шотландці, валійці, ірландці мають свої національно-територіальні утворення, державними мовами яких є корінна мова та англійська. Однак англійська мова практично повністю витіснила корінні мови. Ці мови все ще не забуті, але ними володіє небагато людей. Подібна ситуація і в сусідній Ірландії, де протягом двох століть англійська мова практично витіснила ірландську як національну мову, хоча остання все ще зберігає статус офіційної мови. Як і в інших національних утвореннях, тут "материнською" мовою розмовляє небагато мешканців. Навіть у європейському економічному співтоваристві, де документи перекладаються на державні мови країн-учасниць, представники Ірландії одержують документи англійською мовою (на їх прохання). Зазначимо, що, на думку Я. Смолича, основні цінності ірландської етнічної групи "безумовно концентруються навколо католицької релігії, а не мови. Цей процес був інтенсифікований тим фактом, що англійська мова була прийнята як мова ірландського католицизму, починаючи з кінця ХVІІІ століття. Ірландці, позбавлені мови своїх предків, у релігії знайшли притулок і щит, за яким вони змогли зберігати свою ідентичність і усвідомлення своєї відмінності від завойовників – британських протестантів" [138, с. 63-64].
Порівняння української історії з історією Ірландії дає можливість зробити дуже важливі, повчальні й глибокі висновки. Згадаємо не лише те, що в Ірландії був також страшний голодомор (1848-1851 рр.), а й те, як позначилося на мові й культурі цього народу 300-літнє колоніальне панування Лондона. Двомовність, давно вже узаконена в Ірландії, призвела до того,
455
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
що рідною ірландською (гельською) мовою люди розмовляють лише у глухих невеличких містечках. Власне, це і є переконливим аргументом у дискусії про необхідність конституційної (або законодавчо оформленої) двомовності.
У науковій літературі висловлюється думка, що на зміну розмаїттю національних мов має прийти єдина загальнолюдська мова і спільною мовою майбутнього людства стане англійська. Мови взагалі, національна мова зокрема, є засобом цивілізації і цивілізування, об’єднання народів і регіонів у єдину, саме цивілізаційну єдність, історична значущість якої цілком очевидна. З причин, які, безумовно, є об’єктивно-історичними, в різні історичні епохи ті чи інші мови виконували роль мови міжнародного спілкування. Так було із грецькою і латинню в період античності і середньовіччя. Подібну роль виконують сьогодні англійська і частково китайська й російська мови.
Хочемо ми того чи ні, але сьогодні англійська мова починає відігравати ту роль, яку відігравала латинська у середньовічній Європі. Вона стає "новою латинню", "азбукою освіти". Англійською мовою "говорять" комп’ютери, і це дає їй пріоритети перед іншими мовами. Близько 80 відсотків інформації на електронних носіях сьогодні записано англійською. Щодня нею спілкується 1,5 млрд. осіб. Багато англійських текстів створюється нині тими, для кого англійська мова – не рідна мова. Міжнародна англійська мова постає як "мак-мова", "McLanguage" – спрощена, редукована, без прихованих конотацій і граматичних тонкощів. У такій формі, резонно наголошує О. Кармін, вона навряд чи зможе стати повноцінною мовою світової культури, здатною замінити національні мови [139, с. 57].
Очевидно, кількість мов, якими розмовляє людство, буде скорочуватися. Західні вчені переконані, що до кінця нинішнього століття зникне половина з майже 6 тис. мов, якими сьогодні розмовляють земляни. А британський лінгвіст Джон Греддол, присвятивши багато років дослідженню у сфері глобальної англійської мови, стверджує, що в наступному столітті ситуація погіршиться і на вимирання будуть приречені 90 відсотків із існуючих мов [140, с. 76]. Тим декільком десяткам мов, які пройдуть природний відбір і переживуть наступні дватри століття, належить жорстка боротьба за статус лінгвафранка – глобального засобу спілкування. І вчені мають сумнів у тому, що переможцем у цій боротьбі вийде англійська мова, яка давно претендує на цю роль. Але вірогідно, що поруч з англійською будуть існувати й інші мови.
456
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Глобалізація і масові міграції змушують громадян світу швидко оволодівати новими мовами, мінімальним словниковим запасом, необхідним для спілкування. У протилежному випадку людина ризикує залишитися за бортом цивілізації, як це відбувається з аборигенами Австралії, Південної Америки, Сибіру та інших куточків планети. Сьогодні 80 відсотків населення розмовляє на 83-х мовах з наявних майже 6 тисяч. На 3,5 тисячах малих мов говорить 0,2 відсотка. 72 відсотки інтернет-сайтів написані англійською, 7 % – німецькою, 3 % – французькою, японською та іспанською. 90 відсотків існуючих мов не представлені в мережі. 20 відсотків мов не мають письмової форми [141, с. 78].
Значне поширення тієї чи іншої мови тісно пов’язане з роллю, яку відіграє нація у світовій історії. Сила мови завжди пов’язана з економічною й технологічною могутністю нації. Тому, на думку китайського соціолога Йу Хай, єдиний "кандидат" на роль світової мови – китайська, на користь якої нині вдало змінилась економічна ситуація [142, с. 80]. Сьогодні Китай жорстко впроваджує політику вивчення рідної мови самими китайцями і підтримує бажання іноземців, яких уже близько 2 млн., вивчати її. До того ж Китай завжди був для європейців чимось загадковим, що є важливим чинником зацікавленості у вивченні мови Конфуція.
Провідну роль мови у формуванні національної ідентичності засвідчує абсолютне переважання у Європі країн, об’єднаних однією національною мовою. "У 47 європейських країнах (якщо рахувати Росію, Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною (або офіційною*) у 41 країні, тобто у 85 відсотків від загальної кількості" [143, с. 48-49]. Беззаперечним є те, що в Європі будь-яка регіональна дво- і/чи тримовність передбачає три основні постулати: 1) кожен мешканець – уже не кажучи про місцеву владу – відповідних провінцій країни зобов’язаний однаковою мірою володіти обома (державною та регіональною) мовами; 2) всі чинні документи (насамперед політичні, адміністративні, правові тощо) мають паралельний переклад на всі наявні в регіоні мови; 3) з боку держави здійснюється неухильний нагляд за дотриманням цих законів та захист (освітній, інформаційний, правовий) простору
* На позначення мови, що виконує роль державної, уживають також термін "офіційна мова", "національна мова" або просто "мова певної держави" (наприклад, мова Французької держави – французька). Загалом у зарубіжному законодавстві переважає термін "офіційна мова", який близький до поняття "державна мова". Відмінність між ними полягає лише в тому, що для статусу державної мови обов’язковим є його офіційне законодавче закріплення, тоді як статус офіційної мови не передбачає відповідного нормативного оформлення.
457
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
вживання цих мов. У синтезі: титульна нація всіляко дбає про розвиток мови і культури своєї меншини (чи меншин), але за жодних умов не передбачається випадків, коли б меншина могла дозволити собі не знати мову титульної нації [144, с. 439].
Загалом європейський досвід свідчить, що питання другої (третьої і т. ін.) державної мови є одним із визначальних показників загального рівня культури й освіти нації. Посилання
ж деяких українських політиків (як і науковців) у намаганні надати російській мові статус "регіональної" чи й "другої державної" на Швейцарію або ж і взагалі на європейське законодавство є недоречним, а то й помилковим, грубим спотворенням реальної мовної ситуації.
Необґрунтованість ідеї про можливість гармонійного існування двомовності можна простежити й через порівняння мовної ситуації у державах Балтії й Білорусії. Якщо у країнах Балтії після здобуття незалежності від СРСР було зайнято принципову позицію щодо відродження національних мов і обмеження суспільної сфери використання російської мови, то в Білорусії було введено фактичну двомовність. Так, у 1998 р. Національними зборами республіки Білорусь було прийнято нову редакцію "Закону про мови", яка проголосила державний статус двох мов – білоруської і російської. Після цього, як наголошує О. Скопненко, білоруська мова була майже повністю витіснена зі структур державної влади, а потім із освітньої, культурної та іншої сфер [145, с. 63]. Наявність у країні двох чи більше державних або офіційних мов так само, як і явище двомовності, є ознакою підпорядкованого становища однієї з етномовних груп.
Двомовність може бути позитивним явищем лише на рівні індивідуального спілкування. На рівні суспільної комунікації двомовність має внутрішню суперечність, котра унеможливлює її практичне застосування у мовній політиці. "Вживання двох мов у масовій комунікації завжди є надлишковим, кожне суспільтво стихійно тяжіє до одномовності. Міжособистісне спілкування різними мовами, навіть у випадках комунікації білінгвів, ускладнює або й цілком виключає порозуміння" [146, с. 51-52]. У результаті цього двомовність зумовлює витіснення зі сфер комунікації тієї мови, яка перебуває у слабшій позиції. Функціональний утилітаризм завжди домінує над "романтичним ідеалізмом". Урбанізоване середовище, скажімо, русифікованого Сходу і Півдня України створює сприятливіші умови для російськомовних громадян і дискомфортні – для тих, хто зберігає українську мову.
458
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Хоча коріння української мови сягає сивої давнини, багато віків вона не мала визначеного статусу. На найвищому державному рівні видавалися укази, закони, постанови, спрямовані на заборону і викорінення української мови. А відтак, українська мова почала втрачати природну якість, її носіями в основному стали мешканці села. Мовою міського побуту в найширшому розумінні, а також спілкування в усіх суспільних сферах стала російська.
Унаслідок перебування у сфері радянської пропаганди утвердилася фальшива теза про "гармонійність" російськоукраїнської двомовності. Досить поширеним є твердження про лінгвістичну близькість української і російської мов. Однак "близькість" російської й української мов є відносною. Згідно з таблицею "Лексичні відстані мов" з лінгвістичного музею Київського національного університету імені Тараса Шевченка, українська мова відрізняється від польської на 30 %; від болгарської – на 32 %; від чеської – на 36 %; від російської – на 38 % [147, с. 21]. З огляду на це, найбільш спорідненими до української є якраз польська й болгарська мови. Проте на цій підставі нікому не спадає на думку вимагати введення в Україні однієї з цих мов як державної.
Співвідношення української та російської мов є нестабільним й асиметричним. Специфіка двомовності в Україні полягає в існуванні українсько-російського білінгвізму та у практичній відсутності білінгвізму російсько-українського – ті, хто говорить українською, знають і російську, але не навпаки. Так політичні гасла, спрямовані начебто на забезпечення мовних прав російськомовного населення, насправді мають на меті забезпечення права на російську одномовність. Хоча про це ніколи прямо не говориться, по суті йдеться не про право вживати російську мову, а про право не вживати українську. Адже реальних обмежень на використання російської мови, які могли б стати підставою для звинувачень у недотриманні громадянських прав, в Україні на сьогодні не існує
[148, с. 114-115].
Таким чином, дотримання принципу культурної рівноправності, двомовності спрацьовує, зазвичай, для закріплення панівного становища російської мови, а отже, найбільшими прихильниками цієї ідеї в Україні є якраз носії російської мови, які відтепер можуть не обтяжувати себе вивченням "меншовартісної" української мови, натомість українці мають володіти обома мовами. Ситуація в Україні засвідчує, що в державі дискримінується не російська мова, а мова титульної нації. Актуалізація ідеї двомовності призводить до
459
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
ще більшого панування російської мови в культурному просторі України.
Нерівноправність національних мов пострадянських держав порівняно з російською зумовлюється на сучасному етапі ще й потужною підтримкою останньої великою мовнокультурною спільнотою Росії. Носіям української мови доводиться перебувати
впостійній протидії російськомовному середовищу, обстоюючи своє право на спілкування рідною мовою на власній землі. Не полишаючи ідею створення спільного економічного й соціокультурного простору в межах СНД, Росія, з метою підтримання і зміцнення у кожному конкретному випадку стану взаємозалежності й взаємопов’язості партнерів, намагається розвивати і культурну soft power.
Усвідомлюючи, що у сфері культури на пострадянському просторі Росія не має тотального домінування, її керівництво шукає способів змінити цю ситуацію. Так, останніми роками в Росії було запущено декілька програм просування російської мови в країнах СНД. 29 грудня 2005 р. було прийнято програму "Русский язык – 2006-2010". Вона передбачає полегшення доступу до освіти російською мовою, до російської культури і російськомовної інформації, особливо шляхом збільшення кількості публікацій, підручників, адресованих "співвітчизникам"
вСНД. Вирішено також сприяти прийому в російські вузи студентів з країн колишнього СРСР і поширенню інформації про Росію російською чи англійською мовами за кордоном.
Час від часу, коли в Україні робляться певні спроби поліпшити становище з українською мовою – чи то в школах її активніше впроваджувати, у дитячих садках, чи то впорядкувати процес ліцензування інформаційних каналів, видавничу діяльність, – відразу піднімається хвиля невдоволення з боку Росії, яка захист прав російськомовного населення в сусідніх країнах розглядає як стратегічний пріоритет державної політики.
Нині інтенсивно мусується тема взаємопроникнення обох культур, проте жодним словом не згадувалося, на користь якої саме культури відбувалося подібне зближення. Якби взаємопроникнення обох культур було рівноправним, тоді не доводилося б констатувати факт неспроможності української мови конкурувати з російською. Обидві імперії – як російська, так і радянська – робили все, щоб конкурентоспроможність української звести нанівець. І конкретних фактів такої мовної політики більш ніж достатньо.
Протягом століть перебування у складі Російської імперії й СРСР на значній території України російська мова перебрала на
460