kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
всезагального історичного процессу…" [91, с. 11]. Національна ідея, таким чином, містить і рефлексію, і об’єкт рефлексії. Далі дослідниця пише, що "раз виникнувши, національна ідея, як теоретична самосвідомість національного руху на заключній його стадії (за М. Грохом) знову етатизується, перетікає в державну і зрощується з націоналізмом" [92, с. 39]. Отже, національна ідея містить і теоретичне осмислення, і практичну діяльність.
Хоч українське суспільство відчуває гостру потребу в національній самоорганізації, на жаль, майже за два десятиріччя існування незалежної України і, відповідно, обговорення української національної ідеї фахівці та широкий загал – учасники обговорення – так і не досягли якихось певних результатів, а, отже, ця проблема залишається без відповіді – принаймні у чітко сформульованому вигляді. "Річ у тому, – слушно зазначає відомий український філософ С. Кримський, – що українська національна ідея дуже часто розуміється як та чи інша ідеологічна концепція, тобто трактується в дусі певних абстракцій. Тут дається взнаки уявлення про національну ідею як чисто філософський концепт, який може втілювати різні думки, пропозиції та уявлення. Насправді ж… національна ідея – це культурний екстракт історії нації, це проблема національної соціальності, яка характеризує не просто концептуальні побудови, а імперативи, що визначаються історичним досвідом. Національна ідея – це насамперед соціальний проект, про який можна говорити в міру його реалізації, в міру його відповідності суспільного розвитку того чи іншого етносу, певному типу соціальності" [93, с. 5].
Так, із ідеєю соціальністю лідера індустріального світу була пов’язана, наприклад, національна стратегія Англії. У свою чергу національна стратегія Німеччини визначалася геополітичним утвердженням Германської імперії, історичною базою якої вважалася імперія Карла Великого. Французька нація проектувала себе як культурного лідера європейської цивілізації. Іспанська та італійська національні стратегії пов’язувалися із соціальним стратегіями папства, католицької церкви взагалі. Ідеали російської нації характеризувалися соціальними претензіями євразійства з його візантійською спадкоємністю "Третього Риму". Щодо розвитку української нації, то її імперативи ще з часів Григорія Сковороди (ХУІІІ ст.) пов’язувалися з "Республікою Духу" (за його власним висловом) – проектом, який історично поповнювався цивілізаційним змістом у ході прилучення України до соціального та наукового прогресу.
Щоб об’єднатися навколо нацiональної iдеї (та й взагалi навколо будь-якої iдеї), потрібно, щоб люди визнали цю ідею.
431
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
"Змушуючи" себе визнати, національна ідея тим самим стає "примушувальною icтиною". В icторії людства чимало прикладiв, коли нацiональна iдея спрацьовувала як на демократiю, так i на тоталiтаризм, на розвиток нацiї або ж на її руйнацію. А відтак, можливi два варiанти державного устрою, який виконує функцiї механiзму "примусу" до нацiональної iдеї: перший – демократичний устрiй, коли за змiстом істина – iдея збiгається з реальнiстю життя, в якому кожна людина реалiзується без обмежень власних особистiсних можливостей, а єдиним чинником "примусу" є обрана iндивiдом екзистенцiя, що експлiцитно чи iмплiцитно наявна в нацiональнiй iдеї як спосiб або стиль icнування в суспiльствi, у світі; другий – тоталiтарний устрiй, коли iстина-iдея постає у формі iдеологiчного фальшування, яка змушує людей зрiкатися власної екзистенцiї
задля iлюзiї спільної |
мети (чинники примусу – |
моральнi й |
фізичні – набувають |
тотального значення, |
придушуючи |
можливiсть самовиявлення особистостi й ставлячи державне, національне понад усе, в тому числі і над людиною).
У сучасному вітчизняному суспільно-політичному дискурсі, який оперує поняттям "національна ідея", йдеться скоріше і насамперед про ідею державності. Зрозуміло, що протиставлення "національне-державне" не є абсолютним, причому не лише в Україні, а й в Європі, де утвердився, нехай в різний час і з відомими відхиленнями, історичний тип держави-нації. Проте в історії України діалектика "національне-державне" проявляла себе зовсім по-іншому, ніж в Європі. Від цього співвіднесення двох ідей – національної і державної, тлумачення їх як майже тотожних, – набувало в нашому суспільстві особливої актуальності, зумовленої ще й тим, що процес суспільних перетворень, розпочатий в останні десятиліття ХХ ст., з самого початку був спрямований на утвердження новітньої української державності.
Національна ідея як жодна інша найкраще підходила і для нового бачення політичних відносин, які утверджувалися у вищих ешелонах влади і які зводили політику до рівня політичних технологій. Те, що український народ, який століттями мріяв і виборював свою державність і здобув її мирним шляхом, досить довго формально виконувало функцію загальнонаціональної ідеї, трансформуючись у послідовність завдань, котрі логічно з нього випливали: необхідність мирно розпрощатися з СРСР, утвердитися на міжнародному рівні, створити інститути державної влади та політичної системи і, нарешті, почати розбудовувати громадянське суспільство. Упродовж усього цього періоду Україна жила на дивіденди ідеї
432
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
державної незалежності, однак прийшов час сформулювати нові загальнонаціональні цілі.
Однією з найважливіших рис української національної ідеї має бути не просто укоріненість в історичному минулому, вона повинна бути стратегічного метою національного поступу. Націю консолідують не стільки кордони (незалежно від того, відкриті вони чи закриті "залізною завісою"), не прапор, не гімн і не громадянство, а насамперед спільність історії, культури, традиції і, найголовніше, звернення у спільне (для всієї нації) майбутнє, яке спочатку існує тільки як ідея.
Розуміння значення української національної ідеї на сучасному історичному етапі дає привід і до фальшивих, профанних тверджень, що вкрай негативно впливає на державотворчі процеси, формування національної ідентичності, на ідеали й орієнтири майбутнього. Так, скандальну репутацію за поняттям "національної ідеї" закріпила відома теза Л. Кучми про те, що "національна ідея" в Україні не спрацювала. За цим твердженням криється цілий масив "смислової інфраструктури": для спрацювання тієї чи чи іншої ідеї повинні бути певні передумови, яких в Україні, очевидно, не виявилося. Реалізація ідеї має певний механізм, який в Україні не був наявним чи який не вдалося створити у вирішальний момент націостановлення. Відтак національна ідея видається чимось штучним, чимось відділеним від єства нації-етносу.
Наявність подібних суджень, розгляд їх як проблеми відомий український політолог В. Фесенко тлумачить як наслідок інерції функціонування заідеологізованого суспільства під назвою СРСР. На його думку, насправді "концепт національної ідеї (ідеології) є інтелектуальним і політичними реліктом епохи модерну, еклектичним відлунням соціальних утопій і романтичних націоналістичних теорій ХІХ ст. і сучасних концепцій соціальної інженерії (конструювання соціальної реальності" [94, с. 138]. Таке твердження видається дуже сумнівним.
Національна ідея народжується з історичних потреб нації. Вона не є статичною, незмінною на десяток і сотні років, а стає найвищою метою на кожному етапі розвитку нації, держави. Змінюються потреби нації, змінюються тактичні завдання, видозмінюється, доповнюється національна ідея. Вона має бути конкретизованою, зрозумілою людям, аби об’єднувати їх. Так, перший Президент України Л. Кравчук стверджує: "Національна ідея в Україні зараз набуває економічного характеру. Від того, як покращиться життя в країні, залежатиме виживання України як
433
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
самостійної держави і просування вперед. І національна ідея нині формується саме в економічному просторі" [95, c. 15].
Однак важливо пам’ятати, що жодна країна не виходила з кризових ситуацій тільки завдяки матеріальним чинникам. Тут головну роль відігравали соціальні потреби державотворення та духовного розвитку. Тому не є продуктивними спроби звести призначення національної ідеї до ситуативного рівня, надати їй суто прагматичного характеру – адаптувати її до емпіричного буття народу або до одного з аспектів соціального буття, наприклад, економічного відродження. Малоймовірно, що заходи суто економічного характеру зумовлять вирішення світоглядних проблем.
Національну ідею не можна розгляди як набір "зручних" історичних символів, привабливих гасел і соціальних благ у національній упаковці, вона має стати спільною метою і довгостроковою стратегією розвитку суспільства. Щоб мета справді стала спільною, а готовність йти до неї, незважаючи на можливі жертви, передавалася з покоління у покоління, необхідні кілька обов’язкових умов. Національна ідея стане об’єднуючою і творчою, якщо буде: по-перше, транснаціональною, транссоціальною і транстериторіальною, тобто однаково привабливою для абсолютної більшості населення країни, незважаючи на національність, соціальний статус і місце проживання; по-друге, базуватися на системі національних цінностей і пріоритетів, історичному досвіді перемог і звершень, а не поразок та національного приниження; по-третє, відповідати духовним і матеріальним інтересам сучасного суспільства [96, с. 4]. Вона має бути оптимістичною, надихаючою, диференційованою за різними цивілізаційними складовими, мати основу у повсякденні, а коріння у минулому.
Україна сьогодні як ніколи потребує саме стратегії, тобто осмисленого і довгострокового цілепокладання, в стійкому векторі розвитку суспільства і держави. Однак стратегічний проект рідко виникає на голому місці, із "нічого". Він ініціюється, осмислюється, втілюється не за короткий час і зовсім не довільним способом – за ним, як правило, стоїть певна думка, "ідея", метафізична позиція. Як наголошує А. Неклеса, маючи глибоке культурне коріння, подібний проект поступово відокремлюється від колообігу стереотипів, поточного ідеологічного нашарування, так само як і від екзотичних новацій, щоб в якийсь момент бути сприйнятим суспільством як реальна перспектива [97, c. 389]. Будучи обраним і приведеним у дію, стратегічний замисел починає зсувати тектонічні пласти суспільства, ущільнюючи смисли і форми буття, окреслюючи новий устрій соціальної та економічної організації.
434
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Серцевиною національної ідеї є ідея самостійного політичного життя народу, ідея державності тієї чи іншої нації, яку Іван Франко у статті "Поза межами можливого" (1900) окреслював як "національний ідеал", "ідеал національної самостійності", тобто "ідеал повного, нічим не в’язного і не обмежуваного... життя і розвою нації". Без національної ідеї жоден народ не може нормально жити й розвиватись. Без неї він не може самостійно існувати, а тому є загроза, що опиниться у черговій неволі, під чоботом чергового колонізатора. Не у космополітичній "державі Україна", а лише у власній національній державі український народ має шанс перетворитися із зневаженого чужинцями "паралітика на роздорожжу", на гідного сусіда у "народів вольних колі" [98, с. 284].
Під час звернення до проблеми національної ідеї і спроб покласти в її основу позитивну і прогресивну національнодержавну ідеологію, зазвичай не враховують таке. Змістовне наповнення національної ідеї в сучасних умовах категорично виключає, з одного боку, можливість реставрації й концептуально-психологічної експлуатації низки архаїчних символів і консервативних ідей (що буде просто непродуктивно), а з іншого – однобічну орієнтацію на вестернізований лібералізм і культ безнаціональних цінностей "горизонтального світогляду". Подолання зазначеної проблеми може повноцінно відбутися лише в напрямку "третього шляху", згідно з яким необхідно враховувати як культурну своєрідність України, так і глобальні тенденції сучасного світу, як духовні константи традиційного світогляду, так і нові цінності, продуковані прогресом цивілізації.
Так, на думку відомого львівського філософа, культуролога, співробітника Інституту народознавства НАН України Р. Кіся, настав час переглянути чи навіть відкинути цілу низку застарілих рис, характерних для теперішньої української ідеї, які не дозволяють українцям побачити відповідний сучасним вимогам обрій цілей та цінностей. Р. Кісь стверджує, що подальша доля українства й України прямо залежить від того, чи зможуть українці відновити процес створення й розповсюдження українських смислів. Мислитель переконаний, що сьогочасна Україна у культурному плані становить периферію Азіопи (цим терміном, запозиченим у російського поета Й. Бродського, Р. Кісь означує російський цивілізаційно-культурний простір), причому розчинення в ньому (вимивання, розмивання українських сенсів) відбувається швидше, ніж за радянських часів [99, с. 289-295].
Загальні контури української національної ідеї закріплені Конституцією України. Однак без національної єдності, самосвідомості громадян, їх спрямованості й ініціативи в
435
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
розбудові української державності найбільшою мірою матеріалізувати національну ідею буде проблематично. Сутність національної ідеї має відбивати загальний інтерес, потреби всієї нації, а в такій поліетнічній державі, як Україна, йдеться про інтереси усіх етносів, які мають вільно розвиватися й самореалізовуватися. "Кожному етносу притаманна власна національна ідея, і в ідеалі, не полишаючи її, він має змогу жити й діяти узгоджено з усіма етносами, які є в суспільстві, –зазначає М. Головатий. – Власне, будь-який етнос об’єктивно змушений рахуватися з інтересами інших…". І далі він пише: "На нинішньому складному, надто суперечливому та переломному етапі державотворення національна ідея в Україні об’єктивно повинна мати державницький характер, оскільки насамперед держава має захищати та забезпечувати максимальну реалізацію інтересів усіх етносів, особливо національних меншин. Її завдання – не допустити розбрату, шовінізму" [100, с. 76.].
Національна ідея має об’єднувати націю, мобілізувати людські ресурси на творення і слугувати мірою (системою критеріїв) оцінки соціально-економічного й політичного розвитку. Тому про національну ідею необхідно говорити з платформи визнаного народом і політикумом демократичного вибору. Українська національна ідея має ґрунтуватися на беззаперечних демократичних цінностях. Основою національної ідеї має стати концепція створення спільноти самодостатніх, здатних до самореалізації індивідуумів, які оберігають свої цінності, цілі і свободи. Подібна національна ідея об’єднає різні за характером і ментальністю регіони, оскільки вона не суперечить їх внутрішнім потребам, а навпаки – визнає їх. Держава у свою чергу повинна захищати людські свободи і права, а не втручатися в міжнаціональні, міжрелігійні, міжмовні моменти. Тому до розробки національної ідеї необхідно підходити стратегічно. Реалізація національної ідеї буде успішною лише у випадку забезпечення її активної підтримки абсолютною більшістю населення і лояльного ставлення з боку всіх основних національних груп, соціальних верств і регіонів країни.
Національна ідея – це концентрація національної свідомості. "Оживлення", введення в систему ціннісних орієнтацій суспільства норм і цінностей культури – за цієї умови відбувається самоідентифікація нації, цивілізаційне інтегрування у певну культурну та політичну єдність та цілість. Перший етап – це пробудження і піднесення національної самосвідомості (народні звичаї, традиції, мова, базові культурні цінності загалом). Йде відтворення основ буття нації чи їх формування через самоусвідомлення. Другий – вироблення механізмів
436
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
реалізації системи інституцій громадянського суспільства. Але пріоритет маємо віддати в цьому процесі не державі, не висуванню на перший план суто соціальних чинників, а формуванню громадянського суспільства, аби не набути націонал-соціалістичної форми. Тобто, виробити такі механізми, які передбачають, з одного боку, пріоритет особистості, а з другого – повагу цієї особистості до владних інституцій та структур.
На думку А. Ростовського і Ю. Штепи, можна виокремити дві основні конструкції загальноукраїнської національної ідеї і способи їх вияву в житті. Перша конструкція виходить з потужної мети, навколо якої концентруються ресурси. Це своєрідна основа для штурвалу корабля – держави адміністративного типу. Національна ідея дозволяє триматися фіксованого курсу незалежно від обставин, проте у критичних штормових ситуаціях, за перевищення рівня стійкості вона може зламатися. Тоді кораблю загрожує загибель. Друга концепція є осьовою. У цьому разі загальнонаціональна ідея нагадує вісь годинникового механізму (держави демократичного типу), навколо якої обертаються цінності й інтереси різних етнічних груп, які проживають на території країни. Ця система дозволяє знаходити власний інтерес, можливості для розвитку і реалізації усім – від індивіда до групи і, зрештою, до національної спільноти. Така система не статична, вона здатна розростатися, а під час виникнення внутрішньої напруги – легко перебудовуватися [101, с. 4].
Тільки сформулювавши національну ідею можна визначити інші складові державотворення: економічну політику, зовнішню політику, соціальну політику, молодіжну політику, освітню політику, оборонну доктрину тощо. А суспільство, у свою чергу, одержить систему критеріїв для оцінки ефективності діяльності всіх гілок влади з погляду захисту національних інтересів, примноження національних цінностей і відданості національній ідеї.
Національна ідея має спиратися на національний капітал, адже під українську національну ідею слід підвести вітчизняні фінансові потоки, щоб гроші наших олігархів набули певної "української патріотичності", якої їм так сьогодні бракує. Зазначимо, що за роки незалежності України, національний капітал був сформований, хоча історія його формування різна. Цей капітал слід зберегти. Зберегти не олігархів, а зберегти українські активи, які впливають на економіку та дають можливість працювати сотням тисяч людей. У світі є багато бідних мультинаціональних держав, але в кожній багатій країні
437
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
неозброєним оком простежується своя національна гордість. Перше – багатство, виникає з другого – національної гордості й самоідентифікації, а не навпаки.
Єдність національної ідеї і національного капіталу – це майбутнє, і це те, без чого не може бути сформована політична нація. І тільки свідома політична нація сприймає Україну не як територію, а як сильну державу. Політична нація здатна обирати собі владу, а не бути обраною владою, здатна змінити цю владу і збудувати сильну державу для людини, незалежно від її національності, мови й конфесії. У неї має бути сформований світогляд, який відображає інтереси всього суспільства, а не його вузької частини. Політична нація – це правова держава і громадянське суспільство, які ми так повільно розбудовуємо в роки української незалежності.
Україна зможе стати успішною тільки у тому випадку, якщо наш національний проект стане привабливим і для наших сусідів, не говорячи вже про етноси і національні меншини всередині країни. Для цього слід переконати українських "не українців" в їх споконвічній українськості, а також наповнити гуманітарний простір наших сусідів якщо не любов’ю, то шанобливим ставленням до України. На часі актуалізація українцями гуманістичної мотиваційної тенденції до інтеграції в європейському домі на правах свідомого своєї історичної місії суб’єкта-суверена.
Міцність національної ідеї стає надзвичайно важливою конкурентною перевагою, яка буде визначати майбутнє становище і статус держави та націй у глобалізованому світі. Якщо найближчими роками Україна не виробить загальної національної ідеї, її доля і далі залежатиме від волі світових геополітичних гравців. Найімовірніше вона відіграватиме роль напівзанедбаного санітарного кордону між Європою й Азією. Це прикро і якось безвідповідально. На думку А. Єрмолаєва, якщо в нинішніх умовах власна еліта так і не зможе подолати концептуальну кризу, то не виключена можливість того, що український проект модернізованої політичної нації може бути інстальований ззовні – наприклад, у межах нових соціокультурних проектів "російського світу" і "нової євразійської ідеї" [102, с. 4].
Згаяний час у нацiональному становленнi не вiдновлюється i не повертається. Весь cвіт перебуває у cтані "цивiлiзаторського нетерпiння" (Блюменберг), намагаючись надолужити втрачений час на вiйни, революцiї, національно-визвольну боротьбу i т. ін. Та й нам iсторiя вiдвела обмаль часу на здiйснення сучасного нацiонального проекту. Тупцювання мiж Сходом i Заходом є
438
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
втратою можливості вiдтворити себе як нацiю i означає повернення до маргiнального стану євразійського прошарку з гiркою "втiхою" в мiркуваннях "як було, як могло б бути i як не стало".
Аби нацiональна iдея як мета нашого iснування не перетворилася на парадоксальне телеолоriчне виправдання обмеження нацiонального поступу в світі, треба усвідомити актуальну потребу у фiлософiї можливостей, яка може з’явитися як наслідок творчого опрацювання минулого, сьогодення і бачення майбутнього.
Є всі підстави дивитися на майбутнє української держави та української нації під кутом зору позитивної динаміки ідентифікаційних процесів в українському суспільстві.
5. 5. Ідеологія як спосіб конструювання національної ідентичності
Не викликає сумніву, що однією з причин кризи національної ідентичності є відсутність чіткої інтегративної ідеології, яка б визначала основоположні принципи, довгострокові цілі та перспективи суспільних перетворень, навколо якої могли б гуртуватися соціальні верстви й групи попри їх приватні інтереси. К. Ясперс зазначав, що нація, яка не бачить свого майбутнього, втрачає сенс і в сучасному. Подібну ж думку висловлює й український дослідник Я. Ісаєвич: "...якщо нема перспективи для розвитку національного організму, зникають спонуки до нього належати і, тим більше, для нього працювати" [103, c. 47]. Ідеологія сприяє усвідомленню нацією своєї сутності, тотожності й цінності, вона є одним із основних вимірів єдності й національної ідентичності. Ідеологічні прояви притаманні практично всім формам і рівням індивідуального та національного буття.
У нації як уявленій спільноті, жоден її член не може знати всіх інших, тому радше можна говорити про ідеологічну ідентичність як спільність уявлень членів про те, якою має бути національна спільнота [104, c. 24]. Як відносно систематизована сукупність уявлень, поглядів, сутнісною ознакою яких є функціональний зв'язок з інтересами і спрямуваннями соціальних груп [105, с.386], ідеологія є невід'ємним функціональним компонентом нації, однією з важливих її конструкцій. Постаючи теоретичною формою обґрунтування та легітимізації національних інтересів і цінностей, ідеологія з точки зору функціональної ролі в соціумі – суспільний інтегратор і координатор у контексті відцентрово
439
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
спрямованої свідомості окремих соціальних груп. Подібно тому, як держава виступає інтегратором і координатором суспільного буття у вирі різноманітних інтересів і потреб окремих людей та соціальних груп, так й ідеологія є координатором та інтегратором у вирах свідомісного та світоглядного полів, що взаємодіють і взаємозалежать від потреб, інтересів та цінностей людського життя. Ідеологія в такому сенсі "стає condito sine gua non (від лат. – необхідна умова) виживання, регенерації, відтворення й забезпечення оптимального функціонування державного (національного) організму, надійною точкою світоглядного, аксіологічного, геополітичного опертя" [106, с. 198].
Виступаючи елементом суспільної свідомості, ідеологія визначає мету, мотивацію й оцінку діяльності, формулу поведінки, відповідальність, схему поділу власності, влади та забезпечення інформацією, правила взаємодії громадян, громадянського суспільства і владної та політичної еліт. Як система світогляду, цінностей і життєво важливих орієнтирів людини і суспільства, ідеологія – необхідний і конструктивний елемент суспільного розвитку, але за умови, що вона посідає місце, відведене їй природою речей. Доки люди поділяються на групи за інтересами, залишатиметься потреба у силовому, владному регулюванні їхніх відносин; вони підтримуватимуть владу або протистоятимуть їй, формуючи власні групові образи – поняття щодо місця в суспільстві, відстоюючи власний погляд на речі як найдостовірніший. Саме ідеологію Е. Еріксон уважав соціальним інститутом, що відповідає за особистісну і колективну ідентичність [107, с. 198]. Стан кризи, невизначеності не може тривати довго, позаяк людина намагається відновити нехай не таке як було, але все ж відносно упорядковане цілісне сприймання світу. Індивід шукає нові культурні, ідеологічні моделі, які б упорядковували його сприйняття світу, адже сукупна свідомість суспільства не може існувати поза ідеологічною заангажованістю.
Ідеологія не тільки і не стільки відображає світ соціальних відносин, скільки є активним джерелом творення і трансформації цих відносин. Вона закладає базову (символічну) структуру розуміння соціального світу, базову модель ставлення до всіх значущих виявів соціального життя: виховання, праці, освіти, сім’ї, моди та ін. Ідеологія – це і соціальний проект (сценарій), і його метарежисура (акторами є всі, навіть ті, хто вважає себе глядачами). Вона зосереджується на межах можливого для суспільства, пропонуючи йому канали звільнення творчої енергії, реалізації соціального капіталу, здобуття
440