kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
без чого культура немислима. "Українська культура, – зазначає з цього приводу М. Жулинський, – має орієнтуватися і на минуле, аби підняти з глибини традицій унікальний культурний капітал, і на майбутнє – з тим, щоб мобільно й гідно інтегруватись у глобальну культуру" [67, с. 36]. Іншими словами, в мультикультурному світі ми повинні зберегти власну культурну ідентичність й ефективно вести інтеркультурний діалог.
Замість втягування в процес "переварювання" сильною й активною сьогодні культурою Заходу Україна має відновити, на наш погляд, свою траєкторію розвитку як самодостатньої соціокультурної системи. Відомо, що спроби "скопіювати" привабливі риси іншої цивілізації та перенести їх на свій грунт зазвичай закінчуються, як зазначав К. Леві-Стросс, хаосом і руйнацією власних структур, традицій. Адже навіть у найкращому випадку на свій грунт переносяться лише поверхневі, зовнішні досягнення іншої цивілізації, які нежиттєздатні без тієї культурної, філософської і навіть релігійної основи, на якій вони виросли.
Досвід років незалежності переконливо доводить, що у межах "нового" світового порядку сором’язлива захисна позиція, яку займають нації-держави, прирікає їх на другорядну роль у чужих програмах розвитку. Малооригінальна культура не може чогось запропонувати іншим і приречена на пасивну роль у духовній взаємодії світових культур, на запозичення й наслідування. Беззаперечно "надійною альтернативою нинішньому нігілістичному тискові на українську культуру може бути лише той стан суспільства, коли воно ідентифікує себе з нею, коли усвідомить її як узагальнене вираження творчих зусиль українського народу, його обсягів у світорозумінні, релігії, моралі, художньому мисленні, науці й філософії. І водночас – як спосіб самореалізації української людини з усіма особливостями її психіки, темпераменту, творчої уяви – її спосіб бути українцем і бути індивідуальністю в сучасному світі" [68, с. 7].
Глобальна культура – це "структура спільних відмінностей" (Р. Уілк). І щоб зберегти свій національний образ, своє цивілізаційне "Я", за висловом М. Жулинського, не перетворитися на "невиразний контур у структурі глобальної культури", потрібно завоювати і утвердити свою відмінність в цій структурі, позиціювати українську національну культуру у світовому культурному просторі як самобутню і самодостатню систему, повсякчас "підживлювати" і завдяки взаємовпливам збагачувати її національним потенціалом. Як синтез української національної культури та багатьох етнокультур народів, котрі духовно й територіально об’єднані в сучасній Україні, українська культура є
421
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
унікальним явищем світової цивілізації, бо вона розвивалася на перехресті культурних, інтелектуальних і духовних потоків [69, 34-35]. Щоб здобути визнання й повагу у світі, слід духовно утвердитися на власному культурному просторі, розгорнути свій потенціал на різномовний, багатокультурний пострадянський ареал України.
Очевидно, що для успішної реалізації цього завдання необхідне застосування принципово нових технологій управління гуманітарним середовищем, які повинні сприяти формуванню і захисту національної, політичної, гуманітарної, культурної та інформаційної ідентичності України. Потрібна концепція гуманітарного розвитку України як пріоритет політики держави, система національних цінностей, ідеологічних координат та орієнтирів: куди ми йдемо і що хочемо досягнути у цьому світі. Необхідна також системна трансляція наших культурних цінностей у світ. Саме завдяки поширенню власних традицій і передачі їх наступним поколінням, прискоренню та інтенсифікації процесів культурного обміну ми будемо причетні до виникнення нових культурних форм і стандартів життя.
Якщо погодитися з тим, що феномен модерну передбачає діалог "нового Сходу з культурою секулярного Заходу, а європейська християнська цивілізація відчуває потребу в нових культурних ін’єкціях з боку традиційно багатих національних культур" [70, с. 25], то, можливо, саме українській культурі, з огляду на її стратегічне становище між Сходом і Заходом, між Півднем і Північчю, з огляду на її історичний досвід засвоєння і поєднання різних культурних традицій, випаде нова роль у забезпеченні їх симбіозу. Однак ця роль може бути здобута лише за наявності політичної і культурної волі, відповідної їм інтелектуальної праці.
В Україні є можливість представити в локальноцивілізаційній глобалізації інтереси глобалізації універсальної, інтереси цивілізаційного розвитку світу. І це не просто побажання чи український патріотизм. Справа в тім, що Україна у Східній Європі завжди була транслятором західних впливів.
Наведемо деякі факти історії. Ще в ХVІІ ст. П. Могила розробляє концепцію синтезу східної і західної культур. Цією концепцією керувався і Ф. Прокопович, один із найактивніших ідеологів і учасників реформ Петра І уже у ХVІІІ ст. Через Україну проходили такі великі західні "потоки", як ідеї гуманізму (насамперед – італійського). І представники раннього Просвітництва активно діяли в Україні (той же П. Могила, Ф. Прокопович, М. Козачинський, М. Яворський та інші навчалися або у Ватікані, або в західних університетах; до речі,
422
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Петро Могила і Рене Декарт навчалися в одному коледжі). Вони принесли в Україну і в цілому у Східну Європу ідеї гуманізму. Так, Реформація переважно стала відомою у Східній Європі саме завдяки зв’язкам учених Києво-Могилянської академії з Пієтичною школою у Галлі (Німеччина). Через Україну розповсюджувалися ідеї Коперніка; у музиці віденський класицизм був творчо перероблений і розвинений у творах Д. Бортнянського і М. Березовського. Всі основні західні філософські концепції також йшли через Україну; перші (часто й основні) публикації Г. Гегеля, І. Канта, Ф. Шеллінга були здійснені в Україні. Наприклад, на початку ХІХ ст. у м. Миколаїв вийшов перший переклад І. Канта. А іншого великого німецького філософа І. Фіхте запрошували у Харківський університет читати лекції, чому перешкоджав однак православний Синод.
Уважний погляд на суспільне житті в Україні дає можливість стверджувати, що протягом століть у нашій країні формувалася і склалася самобутня духовна цивілізація, високі духовно-моральні цінності якої найбільш повно розкриваються у християнській етиці, працелюбності, доброчинносності, взаємодопомозі і самоврядуванні, у тій структурі буття, де духовні мотиви життя домінували над матеріальними, де метою життя були не речі, боротьба за володіння ними, не споживання, а самовдосконалення душі. Саме ці духовні форми буття пронизують все історичне життя українського народу і саме вони є фундаментом самобутньої української цивілізації [71, с. 61-70].
Україна може скористатися своїм шансом сформувати новий національний культурний проект, проект молодого амбіційного суспільства постіндустріальної епохи, котре переросло період хуторянства, провінційності і прагне до нового культурного простору.
Власне лише за наявності продуманої державної політики можна говорити про перспективи розвитку національної культури. І. Дзюба виділяє три основні чинники відродження української культури. По-перше, в Україні, як мало де в Європі, збереглися глибокі народні джерела автентичної народної творчості (у пісні, слові, малярстві, ремеслах), які завжди були рятівним резервом для професійної культури і генерували сукупний мистецький талант нації (не випадково ж на наших співаків та інших виконавців існував й існує неабиякий попит у багатьох країнах). Це обставина, що виходить далеко за межі самого лиш мистецтва. На початку ХХІ ст. у Європі чимраз більше усвідомлюється негативний вплив на духовні аспекти життя і на культуротворчий потенціал народів – механічного засвоєння уніфікованих споживацьких стандартів. Це стимулює
423
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
драматичний перегляд ставлення до традиційних культурних норм. Культурницький неоконсерватизм виходить з того, що життя в своїх природних основах і людська психіка та поведінка змінилися значно менше, ніж передбачали модерністські проекти, і що народи, які не занехаяли свій історичний досвід і не позбулися своєї традиційної культури, більше здатні зберегти духовне здоров’я і відповісти на виклик майбутнього.
По-друге, українська культура через історичні умови не мала безперервного розвитку, який багато разів мав розпочинатись ніби спочатку, хоч насправді нагромаджений потенціал, певна духовна основа постійно присутня у "підсвідомості" носіїв культури. Це зумовило величезні втрати, оминання цілих етапів і стилів європейської культури. Але, з іншого боку, такий розвиток парадоксальним чином, змушуючи національну культуру за нерівних умов конкуренції постійно "наздоганяти" і компенсувати втрати, сприяв оригінальній контамінації різних стилів і породжувало такі самобутні синкретичні явища, як українське бароко ХVІІ-ХVІІІ ст., (не кажемо вже про універсалізм Т. Шевченка і І. Франка – тут потрібні інші виміри), український авангард 20-х років ХХ ст; модернізм декого з "шістдесятників"; українське поетичне кіно; а нині – своєрідна рецепція постмодернізму. Загалом, під страшним тиском ідеологічної й естетичної цензури і русифікаторської нівеляції українська культура нагромадила потужну "стиснену" енергію невикористаних можливостей, загальмованих поривань, і ця "пружина", починаючи розпрямлятися, обіцяє неабиякий культурно-історичний прорив.
Нарешті, ще одна – третя – версія можливого розвитку ситуації. Культура – величина відносно самостійна і самостимульована в тому розумінні, що недетермінована безпосередньо матеріальним розвитком суспільства. Буває, навпаки, що в культурі концентрується національна енергія, нереалізована у практичних сферах історичної діяльності [72, с. 33-34].
Загалом культурна життєздатність української нації неодноразово діставала підтвердження в історії за найважчих часів. Не втрачена вона й нині. Широкі, як ніколи, міжнародні контакти української культури, а це означає, що вона цікава для світу і здатна відгукуватися на світові імпульси, які спонукають до виходу на нові творчі обрії. Самостійне національне буття українського народу має бути забезпечене культурно, інакше воно стане неповноцінним. Йдеться, насамперед, про конкурентоспроможність української культури, її здатність задавати тон інтелектуальному і духовному життю свого
424
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
суспільства, адаптувати для суспільства культурну реальність світу.
Унезалежнення української культури від російської з погляду деяких російських науковців і політиків (навіть частково й українських) нерідко ототожнюється з українським націоналізмом. У цьому зв’язку І. Дзюба, стверджуючи, що незалежності політичної не можна досягти без незалежності культурної, духовної, разом з тим вказує на особливу роль російської і російськомовної культури в Україні, де вона ніколи не була "іноземною культурою" (відповідно мова – мовою "іноземної держави"). Справа не лише в тому, що російська мова є рідною мовою для значної частини українців. Учений підкреслює ту обставину, що українська культура довго розвивалася за умов імперії, де російська мова була мовою койне, верхнього шару професійної культури, в яку величезний внесок зроблено і українцями [73, с. 9]. Зменшення домінування російської культури в Україні, на думку І. Дзюби, має йти не шляхом витіснення чи заборони, а шляхом зростання потенціалу української національної культури та дедалі ширшого засвоєння явищ інших культур Європи і світу. Головне в тому, щоб, не втративши нічого із здобутків російської культури, усунути її денаціоналізуючий вплив. Важко не погодитися з цією думкою.
Українська культура мала й має для культур народів колишньої Росії та СРСР ту принадливу рису, що вона була позбавлена огидних імперських шовіністичних претензій. Над Україною не висить тягар втраченої великодержавної величі, фантомний біль, який спотворює світосприйняття навіть у деяких високих російських інтелігентів. І це робить країну відкритою не тільки на Захід, а й на Схід. Не випадково Україні вдалося налагодити прекрасні стосунки з Польщею, попри всі історичні проблеми, якими захаращені наші минулі шляхи [74, с. 9-10].
Зупинимося ще й на такому аспекті досліджуваної проблеми. Якщо ми почали стверджуватися самостійною державною культурною політикою за кордоном, то це слід робити професійно, на високому культурному рівні, перш за все в Росії, досягаючи цивілізованого, а значить, рівноправного діалогу культур – української і російської. Наша культурна присутність в Росії має глибоку історичну укоріненість, хоч українські культурні ресурси в російській культурі далеко не виявлені і не працюють на більш чітке сприйняття росіянами духовного й інтелектуального потенціалу українського народу. Цей діалог потрібен нам і для того, щоб руйнувати імперські, великодержавницькі стереотипи в свідомості ще багатьох росіян,
425
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
розгортати перед російським суспільством історичну панораму буття українського народу як окремої самобутньої частини людства і України як суверенної соборної держави.
Вкрай важливими для розвитку української культури завжди були історичні зв’язки з Польщею, Угорщиною, Словаччиною й Чехією. Але з огляду на довготривалість перебування у складі різних імперських утворень, культура українців раніше репрезентувалась як культура маргінальна, регіональна і локальна. Після здобуття незалежності змінила свій статус з етнічної культури в національну. У такий спосіб акцентується рівнозначущість культур вищеназваних країн і близькість їх до традиційних європейських культур – французької, англійської чи італійської.
"Наша мета – зберегти себе, своє цивілізаційне "я", свій національний образ, забезпечити пріоритетне місце в цивілізаційному процесі глобалізації світу та водночас брати активну участь у формуванні національного неоекономічного континууму, який вже існує сьогодні у сфері індустріальної цивілізації під назвою "Європа" [75, с. 18]. Не забезпечені культурою традицій, вірою і духовним імунітетом супроти космополітичної інтегральної системи стандартів та уніфікаційних "вирівнювань" культурних контекстів ми будемо змушені формувати нову культурно-історичну спільність – продукт транснаціональних спільнот, пов’язаних між собою передусім соціальними, а також професійними чи релігійними інтересами.
Без повноцінного національного буття, національнокультурного відродження (інколи цей процес називають "українізацією", але адекватнішим є термін "відродження") усамостійнення України виглядає як нонсенс, деформація, ненормальність, адже лише національна культура дає суспільству історичну санкцію на індивідуальне політичне життя. Стрижнем існування української держави і національного майбутнього може бути лише глибоке національне самоусвідомлення і самоідентифікація політичної нації, а для цього потрібне культурне самоствердження.
Отже, самостійне національне буття українського народу в глобалізованому світі, формування і збереження національної ідентичності українців мають бути забезпечені насамперед культурою, традицією, вірою і духовним імунітетом проти космополітичної системи стандартів й уніфікаційного "вирівнювання". Майбутнє Україні у контексті глобалізаційних процесів буде стимулюватися і визначатися, насамперед, такими чинниками, як: а) збереження її культурного архетипу і статусу в
426
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
єдності із формуванням нової національно-політичної ідентичності й ментальності; б) всебічною підтримкою освіти, науки, культури; в) здатністю і готовністю України, розв’язуючи свої локальні, національні проблеми, адекватно відповідати на виклики глобалізації; г) творенні високих зразків сучасної української професійної культури; ґ) повноцінною інтеграцією національної культури до європейського культурного простору.
5. 4. Національна ідея як рефлексія національнокультурної ідентичності
Формування національної ідентичності неможливе без ефективної національної ідеї* як найактуальнішої сутності, яка формує систему суспільного світогляду, цінностей і мислення кожного народу. Відсутність у нації як консолідуючої програми, так і пасіонарної ідеї абсолютно логічно оформляє питання власної її статурності, потенційних можливостей і здібностей. У цьому контексті концепція національної ідеї є вкрай необхідною та важливою для нації та всього українського суспільства. Адже "немає у світі країни і народу, котрі б не володілили своєю національною ідеєю, яка відображає корінні інтереси цієї спільноти" [76, с. 409].
Пройшовши в загальноцивілізаційному дискусі рефлексивного опанування, національна ідея представлена в найбільш актуальному на сьогодні понятті національної ідентичності. Основою національної ідеї як теоретично оформленої національної самосвідомісті є "система філософських, соціологічних, соціально-психологічних, етичних, релігійних та інших поглядів, які виражають головним чином уявлення про майбутнє нації, шляхи розвитку, подальшу долю, про взаємовідносини з іншими націями" [77, c. 54].
Національна самосвідомість ставить смисложиттєві питання, такі, що зачіпають не лише інтелект, а людську істоту в цілому, отже, є насущними для буття національної спільноти в усій його ціннісно сприйнятій людиною конкретності. У цій реальності – ключ до розуміння, чому будь-яка національна ідея завжди прагне до перетікання в практично-політичну сферу: споконвічно-людське "Хто я?", чи, стосовно спільноти, "Хто ми?", з необхідністю породжує з себе і "Що я повинен робити?" чи "Що ми повинні робити?".
* На думку відомої української дослідниці О. Забужко, вперше поняття "національна ідея" з’явилося у філософських пошуках кириломефодіївців, зокрема у П. Куліша. Див. : Забужко, Оксана. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К.:
Факт, 2006. – С.12.
427
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Ще раніше цю точку зору найповніше висвітлив один із найвидатніших релігійних філософіів ХХ ст. М. Бубер: "Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі" [78, с. 259].
За такого тлумачення національна ідентичність як категорія органічно вбудовується в низку подібних понять, які крізь призму різних аспектів описують історіографічну проблему людської суб’єктивності в історії, що знаходить своє термінологічне втілення в категоріях "історична свідомість", "історична пам’ять", "політична культура", "менталітет", "цивілізація", "психічний склад" і, нарешті, "національна ідея" – цей понятійний ряд не є завершений, він може бути продовжений [79, с. 69-87].
На відміну від європейців, провідним чинником у національній ідеї українців був і залишається політичний. Подібний ухил, як слушно зазначає О. Забужко, "очевидно, неминучий для нації, котра на певному історичному витку випала з європейської історії саме тому, що не спромоглася вбезпечити свій суверенітет державно, і в чиїй свідомості, відтак, ідея державності перетворилася на своєрідний ultima Thule – крайню межу, до якої асимптотично збігає будь-яка масштабніша рефлексія" [80, с.12]. Не випадково, українська ідея нині несе на собі такий тягар інерції суто політизованого вжитку, що асоціюється швидше з тотальним націоналізмом Д. Донцова, з його "всеобіймаючою" ідеєю національного самовладдя, зі стереотипом українського націоналізму в цілому (Липинський – Петлюра – Бандера – Рух), або вже, власне, як державна модель із націоналістичними режимами, ніж із філософськими пошуками. Тому є потреба наповнення поняття національної ідеї новим змістом, з наступною його реабілітацією і використанням як важеля мобілізації суспільної самосвідомості.
Національна ідея постає однією з форм як індивідуальної самоідентифікації особистості в суспільстві, так і формою колективного усвідомлення сутності і єдності етносу, духовних (сакральних) основ буття нації – її автентичності, цілісності, історичної спрямованості, сенсу буття та місця з-поміж інших народів. За визначенням Я. Яцківа, С. Бублика і Ю. Канигіна, "національна ідея існує в підсвідомості ("в крові") народу – як незнищенна мрія, суб’єктивне прагнення, вона живе навіть тоді, коли народ позбавлений власної мови, держави та території. За певних умов національна ідея стає основою відродження всього
428
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
втраченого на шляхах історії. Національна ідея єднає архетип та свідомість нації" [81, с. 224].
Національна ідея формується шляхом аналізу минулого і сьогодення нації, найважливіших подій її життя й актуальних завдань, які постали перед нею. Кожне нове покоління, проходячи через процес осмислення буття своєї нації, вносить нові риси в її образ, тим самим "підживлюючи", підтримуючи існування цієї ідеї. До того ж контури національної ідеї можуть змінюватися у контексті інтелектуалізованого міфу, раціоналістичних суспільно-політичних теорій, художньої творчості тощо. Національна ідея є своєрідною візитівкою країни, оскільки саме за її принципами держава сприймається іншими країнами і спільнотами. Вона має давати відповіді, на які цінності зорієнтовано суспільство, а відтак дає розуміння шляхів комунікації між різними спільнотами.
Оскільки процес глобалізації зумовлює значні трансформації в особистісній проекції, зокрема, у системі уявлень, переживань, ідентифікаційних інтенцій, ціннісних преференцій і настанов особистості, то у розвиненій формі це може втілитись у глобально зорієнтованому світогляді й світопереживанні, а в зародкових стадіях засвідчувати формування глобальної або антиглобальної свідомості.
Сьогодні паноптикум соціально-філософської думки отримав сотні, якщо не більше трактувань української національної ідеї, нерідко спрощених, з претензією на істину, часто суперечливих. Так, Л. Лук’яненко у монографії "Національна ідея і національна воля" нарахував до двох десятків варіантів визначення української національної ідеї [82, с. 41-54]. Сам автор пропонує таке визначення: "Національна ідея – це свідоме утвердження нації у всіх проявах її етнічної сутності" [83, с. 51]. Зазначимо, що будь-яка національна ідея, в тому числі й українська, "не може ґрунтуватися винятково на етнічній основі, хоча саме етнічна єдність є органічною першоознакою гуманістичного характеру цієї ідеї, зумовлює її історичну спрямованість" [84, с. 323].
Попри певні розбіжності, в працях, присвячених даній проблемі, вимальовуються два підходи щодо змісту національної ідеї. Це функціональний підхід, де українська національна ідея постає "внутрішнім чинником нації" [85, c. 755], "духовнонаціональним" [86, c. 19], та інституціональний підхід, коли вона "тісно пов’язана з українською національною державністю"[87, c. 14], існує в нерозривному зв’язку національного і соціального питань [88, c. 12, 16].
429
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Професор Ю. І. Римаренко, який започаткував такий напрям наукових досліджень як етнодержавознавство, у книзі "Національний розвій України" розглядає цю проблему у трьох аспектах: детермінанти національного поступу, реалізація природного права народу на гідне існування, основа національного розвою. Національна ідея, на його думку, "пов’язана, перш за все з духовним світом; відстоює українство як націю; передбачає вагомість національної самоцінності, життєздатність національної сфери і суспільно-політичних процесів, суверенність націй" [89, c. 15-19].
Досліджуючи національну ідею, М. Розумний виокремлює три групи чинників, що визначають її динамічність і конструктивність розвитку та модернізації. Перша група – це дія когнітивних чинників суспільної свідомості, котрі сфокусовані в самому понятті ідеї. Повноцінний розвиток національної ідеї можливий як відновлення здатності оформлювати свій досвід, своє сприйняття дійсності в певній оптимізованій стратегії поведінки, в смислі, в понятті і, зрештою, в системі суспільних мотивувань. Модернізована національна ідея – це нова ідея, новий суспільний орієнтир української нації. В ній мають знайти своє узагальнене вираження корінні проблеми буття спільноти, їх образне, логіко-понятійне та практично-вольове розв’язання. Нація у цьому випадку виступає не об’єктом, не предметом схиляння, а суб’єктом, наділеним невід’ємними властивостями кожного – свободою і творчістю.
Другу групу чинників дослідник умовно об’єднує під назвою національної генетики. Для людини природним є бачити себе чужими очимами. Ідентичність звично розглядати як сукупність основних аспектів суспільного самоусвідомлення людини, аж до рис характеру і будови черепа, але – принциповий момент! – лише в такому разі, якщо ці характеристики є типовими для групи людей, з якими дана людина, власне, ідентифікується. Слід твердо установити: ідентичність дорівнює належність до спільноти.
Нарешті, третя група чинників – цивілізаційна динаміка. Живемо в час, коли величезні маси людей перейшли від стану спокою до стану руху [90, с. 401-404].
Заслуговує на увагу підхід до поняття "національна ідея" у дусі традиційної філософськи-класичної термінології, котрий надає їй дійсно концептуального смислу і позбавлений будь-якої кон’юктури. Згідно з ним, за визначенням О. Забужко, національна ідея – це "синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як єдиний, розгорнутий у соціальному часі й "соціалізованому" просторі континуум і водночас як на суб’єкта
430