kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
контроль її рішення з метою перманентного лобіювання вигідних їм законів та урядових постанов, які не мають жодного відношення до загальнонаціональних інтересів.
Така ситуація сьогодні аж ніяк не відповідає апробованим практикою передовим світовим стандартам державного управління економікою та межам впливу великого капіталу на суспільне життя. Ця обставина, до речі, стала однією з головних глибинних причин "помаранчевої революції" та нинішньої перманентної політичної кризи.
Між тим, в усьому цивілізованому світі держава виконує функцію впливового й авторитетного власника виробництва і суспільного капіталу. Проблема місця та ролі державного сектору в сучасній економіці однозначно вирішена і в Північній Америці, і в Європі, і в Азії. Так, наприклад, США, Канада, Великобританія, Франція і Японія нині мають у наявності порівняно невеликі державні сектори – втім, вони сконцентровані в базових, "проривних", галузях економіки. З іншого боку, в цих країнах держава дуже уважно стежить за бізнесовими структурами, вміло їх стимулює і несе відповідальність перед населенням за підтримку великого капіталу. У шведській "соціалістичній" моделі державний сектор обіймає приблизно третину ресурсів країни, а державні витрати становлять 62 % ВНП. Індія та Китай пішли шляхом створення державних національних корпорацій, що дає їм змогу досить успішно конкурувати на світовому ринку з продукцією європейських та американських "економічних велетів". Світовий досвід доводить: ті нації мають шанс на процвітання, чиї держави зростаються тією чи іншою мірою з економікою [53, с.4-5].
Виклики глобалізації вимагають від усіх прийняття в свідомість безальтернативної ідеї-переконання про необхідність і неминучість радикальних економічних зрушень, що реалізують інноваційну – в найширшому розумінні цього слова – модель розвитку народного господарства. Інноваційна модель розвитку української економіки означає не що інше, як систему ефективних заходів та владних рішень щодо перетворення можливих ефективних економічних відносин у реальні, а окремих здобутків науково-технічного й технологічного прогресу
внові продукти і технології. До того ж, на наш погляд, важливо утриматися від спокуси як форсованої глобалізації, чим страждають наші нові "західники", так і огульної "ЄЕПізації", яку сплять і бачать новоявлені "слов’янофіли". Треба чітко усвідомлювати, що процес становлення нової економічної моделі
вУкраїні йтиме в руслі протистояння колоніалістським
411
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
зазіханням як Заходу, так і нашого великого північного сусіда – зазіханням фінансовим, технологічним, інформаційним.
Сьогодні науковці все частіше говорять про формування нових регіонів світового економічного зростання і центрів впливу на світову політику – це країни BRIC (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Саме тут зароджується всупереч усім теоріям глобалістів другий "золотий мільярд". Враховуючи цю обставину, Україна в перспективі має можливість не лише на Заході (як прийнято вважати у вузьких колах нинішніх можновладців та економістівекспертів, що обслуговують їх), а й на Сході (ЄврАзес, ШОС) і в Південній Америці (Бразилія, Аргентина) відкрити ті чарівні двері, за якими починається шлях до повноцінної і рівноправної участі у світовому поділі праці.
Останнім часом українське суспільство втягнулось у вир бурхливих дискусій довкола форми і змісту політичної реформи. Проголошено курс переходу до парламентсько-президентської форми правління. Такий підхід до державного будівництва цілком співзвучний визначальним тенденціям розвитку державно-політичного життя повоєнної Європи. Разом із тим потрібно усвідомлювати всю небезпеку довільних експериментів із Конституцією, розуміти доцільність внесення лише тих змін, яких наполегливо вимагає життя. Держава, нездатна затвердити себе в основному документі, що регламентує її організацію та принципи, залишається небезпечно вразливою для коливань влади та настроїв народу, не характерних для європейських держав. Часті зміни до Основного Закону свідчать про те, що в Україні фактично немає справжньої Конституції.
Можна зробити попередній висновок про те, що "макроідентичність в Україні знаходиться в процесі становлення, переструктуризації, виникають нові і втрачають соціальний простір і час старі ідентифікаційні комплекси. В
цілому ж ми маємо справу з позбавленою досі чітких цілей і цінностей дифузною ідентичністю, що часто супроводжується жорстким ідеологічним протистоянням різних політичних сил, які виступають від імені окремих груп українського народу, тривожним психологічним станом громадян (тривога про майбутнє, песимізм, відчуження від влади тощо)" [54, с. 225]. Тобто криза ідентичності не розв’язана, а головні засади нової ідентичності значною мірою носять еклектичний, мозаїчний характер. Так, нині частина українців ідентифікує себе із Заходом, не маючи на те достатніх підстав, інша – з "третім світом", що також неправильно, оскільки не відповідає реальному потенціалу і статусу України. Т’єр-мондістська ідентичність – ототожнення з "третім світом" слугує поганим підгрунттям
412
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
реформаторству і модернізації українського суспільства, оскільки замість того, щоб стимулювати "енергію піднесення", посилює енергію падіння, породжує занижені самооцінки, ліпить образ париїв і маргіналів світової цивілізації, яким нібито "немає чого втрачати". Ця загроза перетворення населення України у "зовнішній пролетаріат" (Тойнбі) щодо країн Заходу несе небезпеку дестабілізації суспільства, посилює ентропійні, саморуйнівні тенденції.
Досвід суспільних перетворень в Україні (як і в інших пострадянських суспільствах) переконливо засвідчує, що розв'язання надто складних, вкрай суперечливих проблем націєтворення, багато в чому залежить не тільки від розбудови національної державності як пріоритетного завдання політичного, соціально-економічного, духовного розвитку, а й від утвердження інституцій громадянського суспільства, особливе місце серед яких посідають інститут приватної власності, національний ринок. Те, що процеси державотворення в Україні істотно випереджають процеси формування політичної нації і громадянського суспільства обертається консервацією кризових явищ у всіх сферах суспільного життя. На тлі аморфності структур соціальної організації "основною загрозою існуванню незалежної України, – не без підстав зазначає М. Степико, – є не стільки відсутність прогресу в процесах державотворення, скільки надвисока залежність суспільства від його життєзабезпечуючих функцій на шкоду вдосконалення механізмів відтворення соціуму та нації" [55-а, с.216]
Найголовніше на шляху до реальної державності – це завершити формування української нації як певної політичної і психологічної цілісності, перетворити населення у народ, себто трансформувати доволі інертну й аморфну масу у розвинене громадянське суспільство, об’єднане не так спільним минулим і сучасним, як спільним майбутнім – переконливим і привабливим для всіх проектом спільного життя на одній території і в одній державі" [55, с. 62]. Зробити це можна лише в один спосіб – шляхом поступових економічних, політичних та інших реформ у поєднанні з розмаїтими просвітницькими, культурно-освітніми заходами, себто еволюційним шляхом, який би не загострював мовних, релігійних, етнопсихологічних та інших відмінностей серед різних груп населення, а навпаки – інтегрував їх ідеєю спільного творення передової, економічно розвиненої, демократичної, шанованої в цілому світі держави.
Отже, українське суспільство, яке знаходиться на шляху до свого якісно нового стану, потребує цілісної концепції модернізації та одночасного реформування всіх сфер його
413
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
життєдіяльності. Реалізація цієї вимоги зумовлює зміст і спрямованість головних засад та першочергових завдань націєтворення. І головне місце під час модернізації, як слушно зазначає М. Михальченко, має посісти держава [56, с.138]. Лише інститут держави, – але держави, що працює за стандартами європейської демократії, – може зупинити ентропію національного буття і спрямувати вивільнену енергію українців на конструктивну творчу її самореалізацію, забезпечити формування національної ідентичності. Ці та інші радикальні заходи дадуть змогу Україні оминути рифи і підводні течії на шляху побудови справді "демократичної, соціальної та правової держави", як того вимагає Основний Закон країни.
5.3. Українська культура як важливий гарант національного буття у глобалізованому світі
Як уже зазначалося, національна ідентичність фундаментально пов’язана з культурою, з її ціннісно-моральними настановами до життя. У процесі життєдіяльності спільнота виробляє власні культурні коди, які є ознакою символічного буття нації від її зародження як окремої, ще не усталеної спільноти людей до сучасного стану. "Кожна національна культура є самобутнім життєвим світом, у ній закодовані спосіб світосприймання та світорозуміння даної нації, в цьому сенсі вона містить у собі самобутній світогляд даного народу. Національна культура є тим кодом, що відкриває таємницю нації, творить портрет даного народу, в якому неповторно відображається весь його досвід" [57, с. 101].
Національна культура – це символічний світ, створений етносом відповідно до його потреб, цінностей, ідеалів, устрою життя. Все, що було важливим, значущим в історії спільноти, що сприяло єдності народу, всі його злети і падіння втілювалися в культурі. Культура нації — це єднальна ланка між минулим і сучасністю, гарантом національного майбуття.
Саме в національній картині світу, за влучним виразом Г. Гачева, відображена "цілісність національного життя: і природа, і стихія, і побут, і фольклор, і мова, і образність поезії, співвідношення простору і часу та їх координат: далечінь, широта, верх, низ, отос, шлях тощо – тобто виявляється начебто вибір, основний фонд національних цінностей, орієнтирів, символів, архетипів" [58, с. 21].
В умовах тотальної "відкритості" світу і глобальних викликів стрижнем існування держави може бути лише глибоке національне самоусвідомлення і самоідентифікація політичної
414
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
нації, а для цього вкрай необхідне культурне самоствердження. За необхідності включення до світової спільноти, врахування інтеграційних процесів в економіці й виробництві, слушно зауважує С. Кримський, "найважливішим засобом збереження національної самоідентифікації є розвиток культури. Бо саме культура розвиває особистість людини, формує людей, нові покоління. І в напрямі саме культури проходить головна магістраль національної ідентифікації. Звичайно, велике значення має державний чинник – національний суверенітет, національна політика, але ці питання наразі починають поступатися культурним процесам" [59, с. 4].
У контексті глобалізаційних процесів виникає загроза посилення тенденцій космополітизації культури, відмови від традицій і самобутності. Питання культури, цінностей мають принципове значення, коли йдеться про основні вектори геополітики країни. На жаль, українська спільнота нині часто сліпо обирає як зразок культуру і цінності Європи, Америки, інших країн, забуваючи про свої власні, які сформувалися упродовж багатьох століть. Важко не погодитись з твердженням В. Андрущенка, Л. Губерського і М. Михальченка, що "сьогодні ясно майже кожному: поза культурою ні про яке становлення суспільства, становлення державності, впровадження демократичних і ринкових відносин не може бути й мови. Лише культура збагачує народ загальнолюдським цінностями, прилучає людину до творчості, виховує в ній господарсько-ділові та морально-етичні якості". Автори впевнені, що "розвиток культури має розглядатися так само, як і економіко-політична проблематика". Вони підкреслюють, що "відродження й збільшення культурного потенціалу – необхідна умова повернення країни до загальноцивілізаційних засад суспільноісторичного розвитку людства" [60, c. 49].
В Україні надзвичайно багата спадщина етнічних традицій, обрядів, звичаїв, художніх ремесел, національної кухні. Все це - невичерпне джерело для проведення фестивалів і свят, ярмарків ремесел, інших різноманітних заходів, які не лише виховують молоде покоління в національній духовній традиції, а й приваблюють туристів, стимулюють креативність, а в підсумку формують яскравий образ України, де життя цікаве, різноманітне і привабливе. Безальтернативним та єдино можливим шляхом в умовах етнокультурного розмаїття є шлях до формування в Україні інтегративної моделі національної культури, коли різні етнокультурні ідентичності не самоізолюються, не виштовхують одна одну на периферію, а беруть безпосередню участь у націєтворенні. У взаємовідносинах
415
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
народів, етносів, культур на одній території потрібно бачити перспективу розвитку кожного з них. Лише за таких умов і можливе життя з "іншими" на засадах толерантності, моральності, гуманізму, визначальним для яких є ставлення до іншого як до "цінності".
Коли йдеться про нації зі складною тожсамістю та розмаїтим історичним досвідом, то у дискурсі ідентичності вкрай рідко можна спостерігати аж настільки внутрішньо суперечливе поєднання різних історичних традицій, міфів, культурних моделей, як в Україні. Культурна різноманітність та існування багатьох ідентичностей є джерелом багатства культури, проте може спричинити глибокий конфлікт і зіткнення ідентичностей.
Драматизм історичного буття в Україні, спричинений бездержавністю, обумовив своєрідний характер соціодуховних стосунків українських етносів. З багатокультурністю українського суспільства, яка спричинена поліетнічним складом населення країни, пов’язані і певні загрози, зокрема:
штучно створена біполярність української та російської (або російськомовної) культур, за умов якої "війна культур" та "війна мов" може відіграти роль потужного дестабілізуючого чинника й істотно погіршити українсько-російські відносини;
занепад власної української культури, ща загрожує втратою національної ідентичності й поглинанням української культури "загальноросійською" або так званою глобальною культурою, асиміляцією українського культурно-інформаційного простору російським тощо;
вплив масової культури, замаскованої під культуру загальнолюдську, який має руйнівний вплив на виховання у громадян почуття патріотизму, насаджуючи натомість політичний індиферентизм і посилюючи збайдужілість до долі нації та її держави [61, с. 107].
Якщо йдеться про національно-культурне відродження, то насамперед важливо визначити, яка саме культура потрібна Україні. На жаль, масштаби ідентифікації цінностей і смислу української культури сприймаються інколи надто однобічно: як повернення до минулого, протекціонізм етнічного акценту. Відродження традиційних форм народної культури хоч і необхідно, але це все ж не є стратегічним поглядом в майбутнє, а скоріше ностальгія за минулим.
Стратегія збереження національної ідентичності у процесі неминучого зіткнення з раціоналізмом і прагматичністю глобалізованого світу, навальною й раціонально спрощеною інформацією та сурогатами масової культури має виходити з модернізації духовних цінностей. Первісне бажання захистити
416
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
досягнуте, відродити й зберегти – цілком природне, бо іншого на старті просто не могло бути. Однак етнографічні традиції та цінності української культури значною мірою відстають від динамічного, урбаністичного сьогодення, часто не знаходять відгуку серед частини українців, особливо молоді, що породжує дилему: або модернізація суспільства і культури, або розмивання національної ідентичності.
Стратегічним шляхом для України є приведення її культури у відповідність до європейських стандартів і світового рівня. Головною стратегією має бути "європеїзація" української культури і ментальності, чого неможливо досягти примусовим шляхом, а лише створенням відповідних умов для розвитку цих процесів. Із вирішенням цього завдання українське суспільство отримає доволі ефективний важіль консолідації суспільства і творення національної ідентичності, сформує модель власної культури з цивілізованими формами співвідношення різних її площин [62, c. 108].
Ми сьогодні не можемо динамічно й своєчасно реагувати на інформаційно-культурні імпульси, які надходять ззовні, оскільки не маємо дієвої системи сприйняття цих імпульсів і механізму творчої їх реалізації. До того ж, у нас не розвинена транснаціональна система комунікацій, тож ми не спроможні транслювати наші духовні цінності світові. Якщо про економічне, науково-технологічне домінування України в глобалізованому світі говорити завчасно, то культурологічне завдання ставити перед собою безперечно необхідно, вважаючи його за національну мету. Концепція національної культури як духовної цілості (називаймо її поки що так) необхідна нам ще й для того, щоб не відкривати уже відкритого, відновити структурну єдність усіх розірваних, насильницьки роз’єднаних компонентів культури.
Без урахування космополітичних тенденцій глобальної культури інформаційного суспільства виникає загроза ізоляції національного інформаційного простору і витіснення його на периферію соціально-політичного та економічного життя сучасного світу. В. Горський у статті "Україна на порозі планетарної цивілізації" пише: "Для української культури постає надзвичайної складності завдання – прилучитися до глобалізованого "Ми" і зберегти відчуття власного "Я". А це вимагає не лише притаманних нашому менталітетові толерантності, налаштованості на сприйняття "Іншого" як "Свого". Не менш значних зусиль потребує розвиток (а може й створення) придушуваного тоталітарною свідомістю відчуття власної неповторності, гідності, вміння
417
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
сполучити прагнення до зближення з "іншими" зі здатністю бути в опозиції до нього" [63, с. 220].
Україна перебуває на перехресті кількох цивілізаційних конгломератів, а це означає, що вона неминуче опиняється у зоні перетину їх інтересів, стає об’єктом активного політичного, економічного, інформаційного й культурного впливу з боку провідних держав, які зацікавлені в розширені ареалів свого впливу. Чи готові ми сьогодні після десятиліть закритості відкритися світові? І як відкритися? Наскільки ми готові до діалогічних "зіткнень" із західною цивілізацією, з цим глобальним інформаційним вторгненням у нашу свідомість?
На жаль, мусимо констатувати, що після десятиліть функціонування у закритому тоталітарному суспільстві українці є не готовими до зустрічі з різними культурами і життєвими світами. Не надто активним є й процес духовного оновлення українського суспільства, не функціонує ефективно традиція й історична пам’ять. А в інформаційному просторі України домінує русифікована й американізована масова культура. Структури глобальної культури виникли без активної участі українців, а наша присутність у глобальному культурно-цивілізаційному просторі незначна. Зазначимо, що це стосується не тільки української культури, а й багатьох інших культур, які з тривогою спостерігають за процесом подальшої глобалізації і зміцнення позицій домінуючих на цьому просторі певних культур.
З цього приводу слушним є застереження академіка М. Жулинського про те, що "перш ніж брати участь у реалізації проекту Великого Модерну, який під інтеграційною дією колективного міждержавного центру неминуче перетворить національні держави в різновид регіональних, економічно уніфікованих адміністративних утворень, слід замислитися над тим, чи забезпечені ми необхідним культурно-духовним імунітетом перед загрозою коспополітичної ерозії. Більше того, чи набули ми віками втрачувану Батьківщину, чи усвідомили неповноту нашого цивілізаційного самовираження, чи наша культура є надійним гарантом збереження власної ідентичності?" [64, с. 11].
На духовний розвиток українського суспільства дедалі більше впливають глобальні "мережеві залежності" (економічні, політичні, культурні, соціальні), внаслідок чого відбулася суттєва зміна ідентифікаційного простору особистості. Лібералізації змісту та форм дозвільної діяльності, відхід від жорстко централізованої системи моноідеологічних цінностей супроводжуються спробами створити нові ідеологічні "універсалії", абсолютувати нові "цінності" всупереч традиційним.
418
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
Накладені на традиційний український комплекс меншовартості, ці, часто не найкращі, зразки масової культури формують споживацькі настанови населення щодо культури, "розмивають" малотривке національне ядро, загрожують сформувати покоління, байдуже до проблем своєї країни і народу.
Система глобального духовного виробництва не піддається локалізації, й успішно боротися з нею жодними протекціоністськими бар’єрами не можливо. Глобальна світова культура – "церква", яка звідусіль збирає своїх "прихожан" (О. Панарін), уже виникла, і в світі немає сили, спроможної повернути цей процес назад. Більш конструктивною є стратегія, пов’язана з поєднанням універсальності та локальності, всесвітньої інтеграції і місцевої, національної стратифікованої соціалізації особистості. Динаміка сучасної цивілізації грунтується на діалектиці універсального і парціального існування особистості, яка тяжіє до своєї групи (середовища, нації, культури) і одночасно залучається до глобального духовного виробництва [65, с. 85-92,156-162].
Упродовж останніх років помітною стає криза системного розуміння інформаційної мобільності нації, як наслідок її часової редукції (з англійської reduction – cкорочення, обмеження). Можна назвати дві основні причини такої редукції: по-перше, узурпація ідеї прогресу (прогресивізму) ліберальним середовищем Заходу, по-друге, затяжний ретроспективний характер відродження посткомуністичних націй. Історичний ідентифікаційний вектор є для України органічним, вона зайняла свої позиції – позиції своєї культури ще за часів Київської Русі. Саме тому в ідентифікаційній системі необхідно насамперед наголошувати не на зовнішньо орієнтаційному векторі (геополітиці), а на культурополітиці та хронополітиці, на самототожності українців з певним часом минулого і майбутнього. За інших обставин домінуватиме орієнтаційна (горизонтальна), а не самоорганізаційна (вертикальна) модель ідентифікації.
Відмовляючись від сумнозвісної "багатовекторності" культурної політики та виробляючи водночас "українську" модель євроінтеграції, необхідно мати на увазі: українська культура початку ХХІ ст. ще належним чином не усвідомила традиційної спадщини, не переосмислила її з позицій сучасного державотворення і викликів глобальної культури. Вона певною мірою втратила діалог зі своєю історичною традицією, не здобувши вагомих надбань у сьогоденні. Зависнувши у міжчассі, українська культура не може запропонувати чогось значного своїм партнерам, а тому в інтеграційних процесах виступає
419
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
незахищеною. Небезпечним є порушення механізмів трансляції культури від покоління до покоління. Як реакція — виникають різні форми культурно-національного ізоляціонізму, побудованого на позиції культурної самодостатності.
Ситуація ускладнюється й тим, що й детепер значна частина українців має маргінальний світогляд, "зрощений" на так званій радянській культурі. Тоді як на вісімнадцятому році незалежності мала б домінувати національна духовна традиція як базова для сприйняття загальноєвропейської та світової культури. Звідси й поширене ігнорування української мови, страх чи небажання виявляти свої національні почуття і національну гідність. Маргінальність – це приреченість на вторинність, на втрату свого національного обличчя. Переломним моментом для українського поступу, на наш погляд, є сьогодні своєрідний провінційний герметизм – своєрідне "натуральне господарство" на ниві культури, котре прирікає Україну безнадійно плентатися до сучасної світової культури замість достойного входження в неї. Саме за культурним рівнем ми не лише не відповідаємо визначенню "центр Європи", а й ставимо під сумнів свою належність до загальноєвропейської системи цінностей.
Однією з проблем сучасного соціокультурного розвитку України є відірваність значної частини наших діячів культури від активного світового культурного процесу. Але ця ізольованість, яка була вимушеною (згадаймо есе Ліни Костенко "Геній в умовах заблокованої культури"), примусила наших діячів культури виробити особливий тип світогляду, котрий несе багато життєвих імпульсів, які можуть зовсім по-новому зазвучати у глобальному світі [66, с. 13]. Ми не повинні підлаштовуватися під чужі умовні стандарти і ховати свою ідентичність – потрібно її розуміти і гідно представляти свою унікальність.
Причетність до глобального процесу культурного обміну вимагає активізації культурного діалогу, процесу структурування системи: світ – Україна – світ. Не можна погодитися з твердженням, що українцям немає що продемонструвати світу, крім фольклору. Ми володіємо унікальним духовно-культурним потенціалом, маємо традиційні духовно-культурні "ресурси" для формування модерного українського соціокультурного організму, котрий буде цікавим для світової спільноти. Проблема полягає у відсутності потужних фінансових механізмів ретрансляції наших культурних цінностей у світ. До того ж багато діячів української культури і дотепер вважають, що культурне відродження – це лише повернення до спадщини минулого, і виявляють дивну апатію та пасивність щодо розвитку її нових форм і напрямків,
420