kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
успішного становлення нації-держави дуже важливою є інституціалізація ролей, сподівань, цінностей і створення інфраструктури для соціальної комунікації, куди належать транспорт, бюрократія, мова, освіта, преса, політичні партії тощо.
З цього погляду, навряд чи є підстави сумніватися в тому, що Україна є національною державою. Інша річ, що становлення України як держави-нації є ще процесом не завершеним. Маємо чіткіше визначитися, якій саме моделі нації – "західній" (громадянсько-територіальній) чи "східній" (етнічно-генеалогічній) надати перевагу. Суперечливі результати, пов’язані з формуванням національної ідентичності, на нашу думку, не в останню чергу зумовлені відсутністю єдності серед української еліти з цього питання. З огляду на особливості історичного розвитку України, зокрема тривале перебування різних її регіонів у складі інших етнополітичних організмів та соціокультурних систем і, як наслідок, відомі відмінності між цими регіонами, у тому числі і етнічній структурі їхнього населення, більш продуктивною для нас видається громадянсько-територіальна модель нації. Але ця модель навряд чи буде використана Україною в"чистому", так би мовити, вигляді. Її необхідно адаптувати до сучасних українських реалій.
Звернемо увагу ще на один аспект цієї проблеми. У західних суспільствах, що сформувалися як громадянськотериторіальні, тобто політичні нації, і які тривалий час існують як національні держави, титульні етноси вже давно забезпечили свої культурно-мовні права на рівні найвищих світових стандартів. Нині вони роблять особливий акцент на захисті прав національних меншин. В Україні ж унаслідок особливостей історичного розвитку потребують захисту не тільки національні меншини, а й етнічна більшість – українці, самобутність яких у низці регіонів була значною мірою втрачена і права яких на розвиток національної культури, навчання і отримання інформації рідною мовою і т. ін. у таких регіонах все ще не забезпечені. Це робить стосунки у форматі "етнічна більшість – меншини" в нашій державі значно складнішими, ніж у більшості європейських країн, а у низці аспектів – нетиповими для них.
Український спосіб консолідації складно віднести до конкретного типу, але можна простежити його наслідки, – протягом усіх років, що пройшли з дня проголошення незалежності, ми не пережили жодного міжетнічного конфлікту. Відтак наша нація є достатньо гомогенною та консолідованою для того, аби на всій цій території (з площею більшою за Францію чи Німеччину) ужилися поруч різні люди, які часом говорять
401
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
різними мовами. Насправді українці Сходу та Заходу є набагато ближчими між собою за культурою, способом життя та сприйняттям власної держави, ніж жителі різних міст будь-якої європейської держави [42].
Стосовно ж питання про те, що може об’єднувати людей в межах однієї держави, то цілком очевидно, що на сьогодні світова політична спільнота не виявила іншої інституції, крім власної держави, де б матеріальні й духовні інтереси навіть членів поліетнічної спільноти задовольнялися б найбільш повно і раціонально. Досвід багатонаціональних і поліетнічних західноєвропейських країн засвідчує можливість співіснування, хоч і не завжди безконфліктного, територіально-громадянської й етнічної ідентичностей.
Скажімо, швейцарці є суто політичною нацією, яких між собою об’єднує спільне громадянство та підпорядкованість єдиним законам, проте спільними для цих людей є не нація чи мова (в Швейцарії офіційних мов узагалі три та це ніколи не становило загрозу суверенності держави). В інших випадках маємо поєднання культурного чинника з політико-правовим (Австрія, Угорщина). Інколи релігія виконує роль вирішального об’єднуючої засади (Ізраїль – поміркована форма, ісламський фундаменталізм – екстремальна форма). Західноєвропейського варіанта досягнення єдності, коли громадянську та національну єдність фактично не розрізняють, було досягнуто переважно завдяки ранньому виникненню національної держави.
Сьогодні на пострадянському і посткомуністичному просторі активно випробовуються декілька основних моделей утворення держав. Перша – це модель "громадянської"держави (громадянського суспільства), де проблема націй і національної ідентичності гостро не стоїть взагалі, тому що нації й етноси не є суб’єктами її формування. Всі громадяни входять до складу такої держави на рівних правах, незалежно від національної приналежності. Така модель вважається сучасним типом європейської державності, що виникла в ХХ ст. Зазначимо, що такий тип державності погано приживається в мультинаціональних суспільствах. Така державність більше підходить до етнічно однорідних суспільств, наприклад Чехії, Словенії та ін.
Існують також багатонаціональні держави, що виникли на основі декількох яскраво виражених етносів, для кожного з яких у конституції чітко виписані його права. Нарешті, є й гібридні моделі, які, на думку англійського дослідника Р. Брюбейкера, реалізуються нині в Україні та Казахстані. Ці моделі, з одного боку, вбирають в себе елементи рівності для різних національних
402
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
меншин, їхніх культур, а з іншого – використовують такі методи, як проведення націоналістичної політики й утворення однієї титульної нації [43, с. 149-150]. Ця нація претендує на офіційну мову і захищає, нехай навіть неформально, присутність своїх представників на вищих державних посадах. Хоча про це офіційно й не говорять, але це чітко простежується.
Традиційно європейські держави спиралися на національні утворення, на етноси. Але національний елемент не абсолютний для Європи, є й інші приклади. У цьому сенсі не варто орієнтуватися на чисті моделі, вони не настільки поширені. Тим не менш в Україні цей елемент був і він сприяв тому, щоб Україна стартувала, вирішувала принцово важливі базові проблеми. Але щоб завершити все це, вивести на зрілу стадію, – етнічний зміст суспільної основи вже не достатній. Ми бачимо, наскільки диференційовані в масовій свідомості ціннісні пріоритети, цивілізаційні орієнтири і т. ін., тому реальна модель буде складнішою. До того ж у нас вельми специфічна ситуація, коли йдуть процеси глобалізації і посилюється інформаційний тиск з боку Росії.
Nation-state або держава-нація – це складний і багатоаспектний як в історичному, так і в інституційному вимірах феномен. Говорячи про будівництво держави-нації в Україні, зазначимо таке: по-перше, ми перебуваємо лише на початковій стадії побудови нашої "державної реальності". У хронологічному розрізі ми лише приступили до шліфування політичної системи, вибору оптимального з погляду ефективності державного управління дизайна політичного режиму, механізмів електорального конструювання представницьких органів влади.
По-друге, зацікавленість і привабливість nation-state виявляється не в індивідуальній реалізації подібного державного проекту, а в синергетичному ефекті від побудови колективної системи взаємовідносин серед держав-націй з опорою на національний суверенітет і міжнародне право.
По-третє, ті проблеми, з якими сьогодні зіштовхнулося українське суспільство в процесі побудови української держави, по суті, не є витратами національного будівництва. Швидше їх можна віднести до проблем чи хвороб самого українського суспільства. Травмоване радянською історією і таке, що пережило період тривалих експериментів, українське суспільство не могло не бути в "постгеноцидному синдромі". Саме це, на думку О. Крисенка, і є причиною того, що формально успішна радянська українська республіка, незважаючи на унікальні традиції державності, виявилося нездатною на той шлях
403
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
державно-національного будівництва, який пройшли наші європейські сусіди [44].
Маємо ставити питання про будівництво національної держави з національно ціннісними пріоритетами й усвідомленням, що українська етнічна нація – це титульна нація, і вона несе відповідальність насамперед за майбутнє української держави. Державна реалізація української нації і є, на нашу думку, тією національною ідеєю, пошуками якої переймається сьогодні багато політиків і науковців. Це найголовніша ідея, яка має консолідувати українців та запалити вогник справжньої віри в себе і свої можливості. Зовнішній вимір національної ідеї полягає в конкурентоспроможності української нації-держави й кожного українця, в реалізації адекватної сучасним загрозам і викликам стратегії національної безпеки як необхідної умови сталого й стабільного розвитку нашої держави.
Твердження про можливість існування національно нейтральної (або етнічно незаангажованої) держави, а також міркування про несумісність принципів індивідуальної свободи та ліберальних цінностей із принципами національної приналежності є, на думку В. Степаненка, одним із поширених постулатів, що характеризується протиставленням етнічного та громадянського розуміння нації [45, с. 105-110]. Воно є розвитком позиції, начебто громадянська (або політична) нація є нейтральною стосовно будь-яких національних ідентифікацій громадян, а відтак громадянська нація як соцієтальний проект є начебто стерильно нечуттєвою до національних культурноідеологічних маніфестацій.
Відомий український політолог В. Карасьов стверджує, що глобалізація кидає виклик традиційним концепціям національної ідентичності та зумовлює необхідність "нової" української ідентичності, яка б базувалася не на території, а на понятті "простір", до якого начебто "апелює" глобалізм "поверх територіальних бар’єрів і поділів". Оскільки "в Україні національна ідентичність не склалася як така собі цілісна та стабільна структура", тому необхідно сконцентрувати зусилля й удосконалювати "абстрактні процедурні форми демократії: республіканізм, конституція, право, виборна демократія". Щоб стати нацією нового типу, на думку політолога, "Україні треба стати постнаціональною державою", а для цього "їй необхідна подальша кардинальна перебудова державних і суспільних інститутів, в основі яких має лежати поєднання національного проекту з постнаціональним змістом". Цей шлях, вважає В. Карасьов, дає можливість переступити через безліч надокучливих національних проблем, що призводять "до мікро- і
404
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
макророзколів суспільства": "При цьому відпадає необхідність штучного відтворення емоційного зв'язку у формі спільного коріння, історії та навіть спільної території, спільного минулого та спільної долі, загалом усього того, що відоме під іменем націїдержави" [46, c. 6]. Тим самим фактично заперечується формування української нації в класичному – "націоналдержавному" – розумінні.
Вітчизняні науковці звертають увагу на низку винятково складних обставин, які обтяжують формування нової ідентичності української нації. По-перше, економічна криза заблокувала формування єдиного автономного національного ринку, без чого політична нація, на відміну від етнічної, не може існувати. По-друге, духовна криза і розрив суспільних зв’язків руйнують усі види колективних ідентичностей, зокрема й національну. По-третє, криза радянської ідентичності призвела до втрати психологічної впевненості людей у завтрашньому дні. По-четверте, етнічне відродження як українців, так і національних меншин актуалізує пріоритети етногрупової ідентичності перед загальнонаціональною. І нарешті, незавершеність консолідації найбільшої спільноти – етнічних українців – вкрай негативно позначається на формуванні ядра політичної нації [47, c. 15-16].
Ретроспективно ми бачимо, що Україна за досить неприродного шляху здобула державність, тобто без цілеспрямованої боротьби, тим не менш відбулася як держава, нехай навіть у тому вигляді, в якому вона є. Це по-перше. Подруге, вона змогла відірватися від посткомуністичного розвитку, відійшла від копіювання, змогла послабити авторитарні тенденції і підхопити деякі елементи демократичної організації суспільства завдяки присутності національного елемента. Просто демократичні сили тут навряд чи змогли б бути успішними, вони вилилися б в якісь надрегіональні космополітичні течії. А те, що вони мали саме національно-демократичний зміст, і дозволило досягнути певних успіхів у державотворенні. Але ця ж основа виявилася недостатньою для того, щоб стати підґрунтям консолідації і досягнення самобутності держави, її самодостатності. Ці риси мають формуватися на більш складній, широкій основі. Це пов’язано ще і з наявністю різних культур, етнолінгвістичних груп [48].
Через те, що новітня українська держава не виникла внаслідок масового руху за демократію та незалежність, а постала результатом певного компромісу між відносно слабким націоналдемократичним рухом та комуністичною номенклатурою, політична свідомість українців не зазнала відповідних перетворень
405
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
для того, аби стати надійною основою міцного зв’язку між державою та нацією. Осмислення, самоусвідомлення державництва українським народом не відбулося в усіх його прошарках і на всіх рівнях: політичному, соціально-економічному, правовому, філософсько-психологічному, ментальному, ідеологічному, інформаційному, конфесійному, оборонному. Для багатьох громадян "національна ідея", "національна держава" – занадто абстрактні поняття, конкретно не пов’язані з їх повсякденними потребами і проблемами, через що зростає роль емоційно-психологічних, неусвідомлених компонентів суспільної свідомості й поведінки людей.
Врешті-решт, ані століття бездержавного існування, ані зовнішні експансії, ані внутрішньо культурні трансформації не змогли зруйнувати українську національну самосвідомість. Таким чином, не культурні чи ментальні риси визначають націю, – навпаки, сама її субстанція "відливається" в конкретні (психологічні, лінгвістичні, культурні і т.ін.) особливості. І якщо сьогодні мова заходить про "дві України", що екзистують у полі тяжіння різних цивілізаційних парадигм, треба довести, що маємо справу саме з національним феноменом (двома "націями", а не наслідками ідеологічних експансій і т. ін.). [49, с. 176]. У протилежному випадку стверджувати наявність в Україні двох націй, як це роблять деякі автори [50, с. 2-5], неправомірно.
Сьогодні певна частина населення України, особливо її східних і південних регіонів, і дотепер сприймає термін "українець" і "український" насамперед в етнічному, а не в політичному сенсі. Звідси стає зрозумілою й та оборонна позиція, яку займають симпатики російської ідентичності, коли йдеться про українську національну свідомість.
У зв’язку з цим, треба чітко розрізняти локальну (регіональну) і національну ідентичність. Локальна більше пов’язана з етнічною ідентичністю, з регіональною належністю, і тут в Україні можна виділити чимало регіонів, які різняться між собою більшою або меншою мірою. Але це виступає і чинником для розвитку, оскільки можна застосувати формулу "єдність у розмаїтті". Розвиток кожного окремого економічного або історичного регіону може сприяти розвитку країни в цілому. Національна ж ідентичність співвідноситься передусім з поняттям "політична нація", тому вона виступає як політична ідентичність, тобто на цьому рівні всіх, хто проживає в Україні, можна назвати українцями або "політичними українцями". Саме на цей рівень має бути спрямована у першу чергу діяльність держави. Держава не повинна займати окрему позицію того чи іншого регіону, групи, сили тощо, а розглядати ці питання крізь
406
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
загальнодержавницьку призму. Формування української політичної ідентичності не повинно нівелювати етнічності чи локальності ідентичності, а вміщувати їх, як і протилежне: локальна ідентичність (регіональна, етнічна тощо) мають спрямовуватися на національну консолідацію.
Роки незалежності принесли українському суспільству багато позитивних змін. Утім, не відбулося головного, чого ми всі очікували: народження цивілізованих принципів функціонування держави, відповідальної взаємодії влади з народом. Побудову національної держави, як це мало місце в Європі в епоху модерну, ми нині в Україні не спостерігаємо. Швидше маємо політику націоналізації, пов’язаної з дискусіями навколо мови, засобів масової інформації, подій минулого, деякі культурні програми та активне вивчення історії. Але все це призводить і до деяких негативних явищ, котрі перешкоджають консолідації суспільствав, руйнують його цілісність. Без національного згуртування нам не досягти гідного для України місця ані в Європі, ані в світі.
Нинішня політична еліта України, на жаль, виявилася не готовою до цієї місії. Хоча необхідність формування нації усвідомлювалася керівництвом країни, однак процес консолідації нації так і не розпочався. Перший Президент України Л. Кравчук не встиг розробити й запропонувати відповідні механізми, а його наступник Л. Кучма сприймав створення держави спрощено, лише з погляду формування економічної основи державності, що, на його думку, повинно сприяти автоматичному вирішенню інших, зокрема, гуманітарних та національних проблем.
Лише завдяки Президентові В. Ющенку, Україна намагається проводити політику побудови національної держави з використанням етнокультурних, лінгвістичних, етнорелігійних форм. Проте цей процес відрізняється від того, що мав місце в Європі в епоху Модерну. Там ступінь консолідації була незрівняно вища, і навіть формування нації відбувалося з акцентом на територіальну цілісність. У нас же питання етнокультури, на думку В. Підгорної, відіграють другорядну роль. На першому плані для будь-якої держави, будь-то моноетнічна, багатонаціональна, федеративна чи будь-яка ще, – недоторканність її кордонів. Для України існує велика небезпека втрати територій, і на цей час цьому питанню належало б приділяти значно більше уваги [51]. Гадаємо, що не менш важливим завданням є й відродження економіки як фундаменту національного буття, формування цілісного економічного простору.
Відтак можна констатувати, що створений в Україні політико-економічний режим, який базується на балансі
407
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
інтересів основних фінансово-олігархічних груп, які розділили країну, сприяв затушуванню проблеми формування спільної ідентичності у загальнонаціональному масштабі. Консолідуючі процеси відбувалися повільно, причому в економічній галузі вони переважали порівняно з культурною. Було обрано практику "природного" розвитку, тобто правляча еліта не прискорювала процеси формування спільних національних ознак. Зокрема, не форсувалася українізація освіти і державного апарату, створення і захист національного інформаційного простору тощо. Певна логіка в цьому була, зважаючи на сумний досвід деяких пострадянських країн (Молдова, Грузія), де прискорене і непродумане національне будівництво призвело до дезінтеграції держави [52, с. 59-60].
Як наслідок, уже вісімнадцять років в Україні спостерігається відсутність суспільного консенсусу стосовно стратегічних орієнтирів розвитку. Не визначено базові цілі та цінності українського соціуму. Ніхто з політиків сьогодні так і не може відповісти на питання, до якої ж конкретно незалежної держави ми йдемо: високорозвиненої індустріальної, агроіндустріальної, сервісно-транзитної, науково-технологічної чи інноваційно-транзитної? Це при всьому тому, що концепція економічного лібералізму, придатна для успішної постіндустріальної західної держави, на українському посткомуністичному ґрунті породила на світ "химеру", яку з дуже великими натяжками можна назвати цивілізованою економікою.
Держава як головний актор конструювання національної ідентичності досі не забезпечила достатньою мірою умов для формування єдиного символічного поля загальногромадянських цінностей, а такі, за висловом П. Бурд’є, "фабрики виробництва смислів", як преса, телебачення, освітні інститути, функціонують у цьому аспекті не досить ефективно. Щоправда, ситуація дещо почала змінюватися під впливом помаранчевої революції, яка стала одним із найважливіших з моменту здобуття незалежності етапів консолідації української нації. Ці події ініціювали початок досить серйозних дискусій як серед політиків, так і науковців стосовно існуючих та бажаних ознак української нації в регіонально-культурному переломленні.
Вагомим компонентом роз’єднання за таких умов є наявність значного прошарку російськомовного населення і політика з боку Росії, яка останніми роками вельми активізувалася і претендує на встановлення інформаційнокомунікаційного, а по можливості, й фінансово-економічного, контролю над певними територіями, насамперед Автономною Республікою Крим. Більше того, створено деякий анклав, де люди
408
Глобалізаційні процеси та національна ідентичність: український контекст
голосують тільки за проросійські політичні проекти, встановлення максимально тісних зв’язків з Росією і залежність від її політичного керівництва. Це, звісно, несе в собі велику небезпеку українській державності і не дозволяє сформуватися їй за європейським зразком. Викликом стратегії формування синкретичної національно-політичної ідентичності, національної мобілізації є і розвиток ідеологічного націоналізму етнічних меншин України, насамперед російської, угорської та кримськотатарської.
Прикро, але це факт: у своїй основі існуюча вітчизняна політична еліта не є за своєю суттю елітою державницькою. Більше того, можна констатувати, що певна її частина навіть готова віддати свою незалежність під протекторат Росії. Хоча вона на цей час і незначна, однак могла б бути й більшою, але багатьох відлякує агресивність російської політики, насамперед економічної. Останнє лякає і відштовхує еліту від Росії і, як варіант, вона звертається до Європи. Європа не претендує на повний контроль: ні на політичний, ні на економічний. Принципи Євросоюзу якраз лояльні до національних держав, і тут для України немає загроз. Тому приєднання до цієї конфедеративної системи могло б бути для України навіть панацеєю, якщо врахувати слабкість вітчизняної еліти у питаннях державного будівництва. Наш політичний клас не здатний створити національну державу, як це зробив, наприклад, Й. Пілсудський у Польщі 20-х рр. ХХ ст.
Ще один компонент державності, який у нас упущений, це реформування державного апарату, створення сильного, консолідованого у своїх інтересах класу державних службовців. Без сумніву, гострою є проблема корупції, але це, на наш погляд, наслідок відсутності цього класу. Коли немає класу державних службовців, то політики готові розколоти країну. Політика – це завжди конкуренція, відмінність поглядів та інтересів, котрі завжди роз’єднують. Однак Україна, незважаючи навіть на зовнішнє стимулювання з боку Європи, так і не пішла по шляху державної реформи. Необхідно перенавчання держапарату, створення для нього певних стимулів, зацікавленості у збереженні свого статусу. Хоча і розроблялось багато проектів, жоден з них не був реалізований.
Серед ризиків національної безпеки, список яких є досить значним, одним із головних є, на наш погляд, якість нинішньої
української |
влади. Наповнюючи |
державність України |
атрибутивно, |
українські можновладці |
так і не спромоглися за |
роки незалежності створитти дійову модель української держави, яка б, окрім представницьких функцій, могла б ще й
409
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
забезпечити гідний рівень життя для її громадян. Не працюють належним чином конституція і право, армія та інші силові структури. Українська держава перестала виконувати свої базові функції. Вона не в змозі належним чином контролювати кордони та міграційні потоки, фінансовий стан справ у суспільстві, якість продуктів харчування і медикаментів, не забезпечує ні обороноздатності, ні економічної незалежності, ні правосуддя, ні соціальної справедливості. Безмежна свобода капіталу обертається всезагальною дерегуляцією, моральним хаосом, зростанням нерівності. Використовуючи посули вільного життя, ліберальна українська держава переклала на плечі громадян вирішення системних протиріч суспільства. Соціоекономічний та технологічний рівень суспільного буття не відповідає елементарним середньоєвропейським стандартам. Відсутність реальних реформ у країні, економічна незреалізованість державницької ідеї ставить під загрозу повноцінне існування української держави не менше, а може, й більше, ніж загроза ззовні.
Сьогодні необхідно переосмислити роль держави як суспільного інституту. На зорі новітньої незалежності, внаслідок неоліберального курсу українська держава втратила немало притаманних їй функцій. Глобалістські тенденції у світовій економіці, жорстка конкуренція на міждержавному рівні ставлять перед нацією завдання, які в нинішньому аморфному стані українська держава вирішити не в змозі, що призведе найближчим часом до глобального відставання, деградації нації. А на тлі посилення сусідів Україна ризикує де-факто втратити суверенітет, залишившись виконувати функції транзитної території. Українська держава має бути не об’єктом євроінтеграційних процесів і глобалізації в цілому, а опорною силою, здатною чинити супротив економічній чи культурній експансії.
Упродовж своєї незалежності українська держава так і не відпрацювала чітких і зрозумілих народові засад власної економічної політики. Всі минулі роки можновладці занадто спрощено "засвоювали" та втілювали в життя західний економічний лібералізм. Обмеживши, а то й усунувши державу від втручання в економічну сферу, вони тим самим віддавали країну та населення на завідоме пограбування олігархічними кланами, створеними за регіональним або родинним принципом. Останні, в першу чергу, звернули свою увагу на найбільш прибуткові, рентабельні галузі, які забезпечували їхнє стрімке збагачення. Забезпечивши їх більш-менш пристойний розвиток і швидко збагатившись, олігархи корумповували владу, взяли під
410