kozlovez_monograf (1)
.pdf
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
спрощення вимірів особистості і до втрати її унікального характеру. Крім того, філософ стверджує, що автентичність має сенс лише у спільноті, оскільки будь-яка особиста ідентичність базується на визнанні тих чи інших відмінностей у межах широкої системи цінностей, що її поділяють учасники певного співтовариства. За слушною думкою Ч. Тейлора, людська особистість розвивається там, де є значущі інші, що здатні сформувати її.
Не ставлячи за мету множити перелік парадигм і напрямів, у яких ідентичність розглядається відповідно до їхньої специфіки, лише зазначимо, що необхідною передумовою і вимогою доброго наукового тону сьогодні є соціально-філософський аналіз будьякого соціального процесу або явища з позицій певного теоретикометодологічного підходу. Додамо також, що останнім часом в Україні з’явилися спроби створення класифікацій теорій ідентичності, які засвідчують множинність можливостей вибору певного вектора її соціально-філософського аналізу [32; 33].
Таким чином, доходимо висновку про нетотожність філософського значення терміну "ідентичність" зі значеннями, що використовуються в сучасних методологічних підходах інших гуманітарних наук. У цілому у філософській традиції можна виділити декілька підходів до проблеми ідентичності: перший розглядає ідентичність як відкриття й утвердження певної внутрішньої сутності, яка детермінує суб’єкт "Я", особистість; ідентичність розглядається як факт, а відтак її дослідження відбувається поза аналізом її утворення; другий підхід наполягає на соціальному характері ідентичності, розглядаючи її як сукупність соціальних відносин, ролей і функцій. У постмодернізмі простежується відмова як від першого, ессенціалістичного, так і від другого, раціоналістичного розуміння ідентичності і пропонується власний підхід до проблеми ідентичності. У динамічно змінюваному і напруженому сучасному світі ідентичність стає все більш нестабільною і крихкою. За таких умов постмодернізм ставить під сумнів саме поняття "ідентичності", проголошуючи його міфічний та ілюзорний характер.
1.2. Ідентичність: поняття, структура і форми
Важко назвати інше поняття, ніж "ідентичність", яке викликало б таку велику кількість трактувань, інтерпретацій та оцінок. Одних лише визначень існує десятки і сотні. І в цьому немає нічого дивного, адже чим складніший об’єкт дослідження, тим різноманітніші грані його вираження, а відтак, і можливості визначення. Німецькі дослідники О. Марквард і К. Штiрлє у
31
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
1979 р. видали одну з найповнiших енциклопедiй за темою iдентичностi [34]. Пізніше О. Марквард щодо цієї роботи написав такі рядки: "Коли я коротко пiдсумовую 765 cторінок цієї енциклопедії, яка, своєю чергою, висвiтлює понад 2500 pоків лiтературної, близько 2500 pоків фiлософської, бiльше 100 pоків соцiологiчної, психологiчної i соцiально-психологiчної дискусії, присвяченої тeмi iдентичностi, то роблю висновок, що в розумiннi, важливому для нашого контексту, "iдентичнicть" означає вiдповiдь на запитання, хто людина є... через її єднiсть із самою собою i через її іншість, порiвняно з iншими" [35, с. 95].
Термін "ідентичність" помітно витіснив такі звичні поняття, як "самосвідомість" та "самовизначення". Це пов’язано насамперед з тим, що цей термін відображає ширший і глибший характер позиціювання особистості в оточуючому світі, він пов’язаний як з об’єктивною, так і суб’єктивною оцінкою.
У філософській традиції існує й досить сильна опозиція його використанню. Так, російський філософ В. Малахов розглядає його як модну кальку поняття "самототожність", як евфемізм, термін-заступник, покликаний до життя лише кон’юктурними спробами оновити застарілий інтелектуальний багаж. На його думку, "уречевлення" ідентичності, її гіпностазування інколи затемнює конфлікт інтересів і підміняє його уявною боротьбою культур [36, с. 43-53].
Ця думка є слушною, бо поняття "ідентичність" часто використовується у дослідженнях настільки широко, розпливчасто, що сутність ідентичності, як справедливо зазначають деякі автори, просто "вислизає із рук" під час спроб уловити і точно визначити її зміст [37]. Розбіжності простежуються у розумінні природи цього явища, його структури, а також специфіки реалізації та застосування ідентичності у вигляді конкретних втілень. Справа ускладнюється й тим, що багато дослідників використовують термін "ідентичність", а також словосполучення для позначення її різновидів (національна, етнічна, релігійна, професійна тощо) як дещо само собою зрозуміле, що не потребує визначень. Так, у Новій філософській енциклопедії (2000) ідентичність визначається як категорія, котра "використовується для опису індивідів і груп як відносно стійких, тотожних самих собі" цілісностей. Ідентичність є не властивість (тобто щось притаманне індивіду первісно), а відношення. Вона формується, закріплюється (чи, навпаки, перевизначається, трансформується) тільки під час соціальної взаємодії" [38, с. 78]. Таке визначення, на наш погляд, не є вичерпним з погляду теорії
32
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
і практики ідентифікації, оскільки має радше описовий, а не концептуальний характер.
Етимологія слова "ідентичність" (від латинського identicus – однаковий, тотожний) поєднує у собі два значення: перше – тотожність особі самій собі, антиномією у цьому розумінні для нього буде слово "Інший"; друге – виняткова однаковість із кимось або чимось, у цьому випадку антиномією є "різний". Ідентичність – це співвіднесеність когось (що має буття) з самим собою у зв’язку із власною змінністю, мінливістю. Вона постає як спосіб збереження форми того або іншого суб’єкта в часі та просторі.
Поняття "ідентичність" може мати й інше значення – унікальність, справжність (лат. іpse, англ. selfhood, нім. Selbstheit). Подібний підхід знаходимо у філософській спадщині М. Хайдеггера. Він використовує поняття "тожсамість" як позначення для буття Я (само-буття), тобто такого сущого, яке може сказати: "Я". Самість не є тотожністю, вона репрезентує інший бік ідентичності. Збіг цих двох аспектів можливий лише за аналізу їх як перманентностей у часі [39, с. 75].
Зазначимо, що в європейських мовах ідентичність (англ. identity, фр. identite, нім. Identitat), на відміну від українського і російського відповідників, означає не тільки "тотожність" і "автентичність", а й "особу", "особистість". Саме останнє значення стало висхідним і для його термінологічного використання в дослідженнях колективної (групової) ідентичності. Психологічна семантика терміна спрямовує і навіть, можна сказати, підштовхує до відповідних теоретичних узагальнень. Тому не випадково, що найчастіше групову ідентичність розуміють як явище психологічної природи, а саме – як відчуття або почуття (sense, feeling) належності до певної спільноти [40].
З’ясування змісту поняття "ідентичність" неможливе без визначення органічно пов’язаного з ним процесу ідентифікації. Термін "ідентифікація" походить від пізньолатинського іdentificare і в буквальному розумінні означає ототожнення, уподібнення, впізнання, встановлення співпадання об’єктів. У "Філософському енциклопедичному словнику" ідентифікацією називають "дію, спрямовану на встановлення ідентичності" [41, с. 233]. Якщо ідентифікація (самоідентифікація) передбачає дії, деякий процес співвіднесення одного суб’єкта з іншим, виявлення спільних чи, навпаки, специфічних ознак, рис, то ідентичність постає як певна даність, результуюча процесу ідентифікації (самоідентифікації). В історичній ретроспективі ідентифікація – це оповідь про життя, про історію у спробах
33
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
надати цілісність розрізненому й "схопити" вислизаючу унікальність.
У структурі соціальної ідентичності зазвичай виокремлюють два основних компоненти: когнітивний – знання, уявлення про особливості власної групи і усвідомлення себе її членом; і афективний – оцінка якостей власної групи, значущості членства в ній. Ідентифiкацiя як процес ототожнення iндивiда з тим чи iншим об’єктом, людиною, групою вiдбувається на основі засвоєння певних культурно-символічних ознак, цiнностей, стандартів поведінки, соцiальних установок i ролей. Це почуття спільності формується на основі відмінності і навіть протиставлення "свого" і "чужого". Ідентичність – це не тільки самовіднесення себе до тієї чи іншої спільноти людей, наприклад, нації, а й уява про неї (автостереотипи), її мову, культуру, історію і державність, якщо така є.
Ідентичність є продуктом соціальної взаємодії, що виникає як наслідок проекції індивідами на себе очікувань і норм інших. Членами, наприклад, етнічної групи – і тим самим носіями певної етнічної ідентичності – індивідів робить не походження (біологічне чи культурно-історичне), а та роль, яку вони виконують у соціальній взаємодії. Саме синтез лежить в основі ідентичності, яка ґрунтується на послідовній низці подій або, інакше кажучи, на вибудовуванні подій у послідовність, створюючи лінії трансмісії "одного і того ж".
П. Бергер і Т. Лукман зазначають, що "ідентичність є основним елементом суб’єктивної реальності, вона перебуває у діалектичному взаємозв’язку з суспільством… і набувається тільки через сприйняття значущого іншого". Говорячи про суб’єктивну реальність, автори наголошують, що суспільство складається не тільки із феноменів, які не залежать від нашої свідомості, тобто воно репрезентує не лише об’єктивну реальність, а й "постає у вигляді суб’єктивних значень, колективних уявлень, смислових систем, які конструюються людьми у процесі їхньої діяльності". Ідентичність формується на основі інтерналізації, яка передбачає розуміння, засвоєння на основі "запозичення" тієї соціальної реальності, в якій інші вже живуть. Це означає, що учасники конкретних дій взаємно визначають ситуації, але, що найважливіше, "тепер між ними відбувається постійна безперервна ідентифікація. Ми не тільки живемо в одному і тому ж світі. Ми беремо участь в бутті один одного" [42, c. 93].
Уперше поняття "iдентифiкацiя" використав основоположник класичного психоаналiзу З. Фройд наприкiнцi XIX ст. У праці "Психологія мас та аналіз людського я" мислитель
34
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
увів це поняття для характеристики пiдсвiдомого емоцiйного зв’язку дитини з батьками, котре за своїм змістом близьке до поняття "імітація". В іншій праці "Групова психологія й аналіз Его" З. Фройд визначає ідентифікацію як асоціацію одного "Я" з іншим, у результаті чого перше "Я" поводить себе в певному відношенні так само, як і друге, імітуючи його і в деякому розумінні вбираючи його в себе [43, с. 311]. Кожен індивід, за З. Фройдом, є часткою мас, пов’язаних посередництвом ідентифікацій. Тому людина розбудовує ідеал свого "Я", керуючись множиною зразків поведінки, які вона вибирає більшменш свідомо. Розрив ідентичностей перетворює оточення людини в чуже, незрозуміле й вороже. У людини складається враження, що вона самотня перед небезпекою, а відтак втрачає певний рівень своєї соціальності. Подібний стан З. Фройд назвав "психологічною злиденністю мас".
У неортодоксальному психоаналізі трактування ідентифікації набуло ширшого значення – як способу психологічного захисту "Я" від зовнішніх загрозливих об’єктів, механізму формування здатності особистості до саморозвитку.
Соціальна сутність людини передбачає, що вона прагне до включення в соціум (спільноту) і водночас – до виокремлення як індивідуальності. Ідентичність є відчуття, усвідомленння і переживання індивідом своєї належності до таких спільнот людей, як мала група, клас, сім’я, територіальна спільність, етнонаціональна група, народ, суспільно-громадський рух, держава, людство в цілому. Почуття належності до соціальної спільноти покликане виконувати важливі соціальні та соціальнопсихологічні функції, передусім забезпечувати підпорядкування індивіда соціальній групі, а разом з тим – груповий захист і бути критерієм оцінки й самооцінки. Відчуття ідентичності надає її суб’єктові соціально значущий комплекс цінностей, символів і традицій.
Процес самовизначення людини через членство в соціальній структурі суспільства прийнято називати соціальною ідентифікацією особистості. Результатом ідентифікації індивіда з різними спільнотами є численні ідентичності, актуальність і значущість яких варіюють залежно від часу й ситуації. Сукупність їх становить цілісну соціальну ідентичність особистості, важливе місце в структурі якої посідає ідентифікація з національною спільнотою. Ідентифікація "як емоційно-когнітивний процес неусвідомленого ототожнення суб’єктом себе з іншим суб’єктом, групою, зразком допомагає йому успішно опанувати види соціальної діяльності, засвоювати й перетворювати соціальні норми й цінності, приймати соціальні
35
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
ролі" [44, с. 147]. У соціології і соціальній психології ідентифікація розглядається як один із найважливіших механізмів соціалізації особистості, що виявляється в ототожненні індивідом себе з певною групою або спільнотою (номінальною, реальною, великою, малою тощо). Ідентифікація сприяє активному освоєнню властивих групі зразків і стереотипів поведінки, прийняттю власних групових норм, цілей, соціальних ролей, настанов, ідеалів.
На думку вітчизняних дослідників П. Гнатенка та М. Бузського, поняття "ідентифікація", може розглядатися у трьох варіантах. По-перше, як один із механізмів міжособистісного сприйняття (поряд з рефлексією та стереотипізацією). По-друге, як центральний елемент самосвідомості з відповіддю на питання "Хто я?". По-третє, як індикатор рівня розвитку групи, тобто як колективна ідентифікація [45, с. 162].
Схожі ідеї висловлюються П. Гнатенком та В. Павленком і
в праці "Ідентичність: |
філософський та |
психологічний |
аналіз" [46, с. 3-4]. Йдеться |
про колективну |
самооцінку, яка |
відображає ступінь задоволеності людини тією соціальною групою, до якої вона належить. Ідентифікація полягає у виборі зразків та стереотипів поведінки, які властиві членам цієї групи, прийнятті групових норм, цілей, соціальних ролей, установок, ідеалів. Кожна людина одночасно належить до численних груп і з різною силою пов’язана з кожною з них (вікова група, клас, етнос, конфесія тощо).
Ідентифікація процес водночас і об’єктивний (зумовлюється об’єктивними чинниками), і суб’єктивний (зумовлюється усвідомленням суб’єктом своєї ідентичності). Суб’єктивний аспект ідентифікації полягає головним чином у тому, що люди самоототожнюють себе (ідентифікують) і як це самоотожнення сприймають і визнають інші – "чужі". Тому в процесі ідентифікації слід розрізняти її суб’єкт і об’єкт, або, в інших термінах, "себе" й "іншого". Інколи об’єкт ідентифікації навіть не здогадується, що його ідентифікують чи використовують як точку відліку для самовизначення. З цього випливає ще одна ознака ідентифікаційних процесів – їхня асиметричність [47, с.142].
У |
цьому контексті |
|
досить |
суперечливим є твердження, |
|
що |
ідентифікація |
– |
це |
"емоційно-когнітивний |
процес |
неусвідомлюваного (виділено нами – М. К.) ототожнення суб’єктом себе з іншим суб’єктом, групою, зразком, що допомагає йому успішно опановувати види соціальної діяльності, засвоювати й перетворювати соціальні норми й цінності, приймати соціальні ролі" [48, с. 147].
36
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
Як уже зазначалося, іcторично поняття "iдентичнicть" належить царинi психології та соціології, але ця проблема розглядається в них по-різному. Психологія, по-перше, зосереджує увагу на сфері дослідження психічних механізмів процесу ідентифікації і, по-друге, "точкою відліку" позначає індивіда, тобто вивчає його самоідентифікацію, починаючи з фізичного (організмічного) самовизначення і закінчуючи самовизначенням у моральному "просторі". Соціологія такою "точкою відліку" вважає соціальні групи, спільноти і цікавиться соціальним механізмом самовизначення індивідів у різноманітних группах, а відтак ідентичність визначається як "відчуття, усвідомлення своєї належності до певної спільноти,
групи людей" [49, c.147].
У межах соціально-психологічного підходу колективна ідентичність постає як похідна від індивідуальної: спільність з іншими відчуває окрема особистість, сукупність ціннісних орієнтацій чи установок притаманна індивіду, а приписування цих ознак спільноті є наслідком їх екстраполяції (переважно імпліцитно) з індивідуального рівня на рівень соціальної групи, суспільства в цілому. Основним носієм ідентичності тут виступає індивід або персоніфікована спільність (у випадку колективної ідентичності), а сама ідентичність постає як стійка характеристика психічного складу особистості чи структуроутворююча складова менталітету соціальної спільноти.
Сьогодні відбувається перехід від соціально-психологічного до комунікативно-дискурсивного розуміння ідентичності, згідно з яким взаємодія з "іншим" є невід’ємною складовою процесу формування ідентичності. Як зазначав ще Е. Дюркгейм, ідентичність виникає, формується і реалізується в процесі взаємодії, яка відбувається між тими, хто належить до певної спільноти (в сучасній термінології – in-group), і тими, хто знаходиться поза її межами (out-group). У контексті такого розуміння ідентичності виникає інша модель – колективна ідентичність постає як похідна від спільноти, яку вона представляє. Загальні характеристики дискурса продукуються на окрему особистість, її почуття, поведінку, а не навпаки.
Для розуміння проблематики ідентичності ключове значення має концепт Gemeinschaft, який передає ідею соціальної цілісності. Саме існування соціальних спільнот ґрунтується на деякому "образі спільності". У цьому контексті національна, релігійна, етнічна та інші спільноти виступають як ментальний феномен, оскільки люди, які утворюють такі спільності, ніколи не бачили і не чули про більшість своїх
37
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
співгромадян, одновірців; між тим в їх уявленні існує деякий образ відповідного співтовариства [50, с. 143].
У цілому семантична двозначність поняття "ідентичність" (яке може означати і самототожність, і тотожність чомусь іншому, аналогічність) накладає свій відбиток на характер дискусій, які ведуться навколо "буття ідентичності". Дослідники розрізняють дві конкуруючі ідеальні моделі продукування ідентичностей. Перша перебуває в руслі есенціалізму і шукає в будь-якій ідентичності органічно властивий їй сутнісний, автентичний зміст, що виводиться здебільшого з культурного досвіду. Ідентичність розглядається як фіксована сутність, притаманна певній особі, спільноті чи суспільству в цілому, яка забезпечує їхню самототожність завжди і за будь-яких обставин. Такий підхід найповніше відображає латинська формула "semper idem" – "завжди той самий". Ідентичність визначається як екстракт усього того, що "органічно притаманне" її носієві. Така натуралістичність, з погляду есенціалістів, забезпечує ідентичності інтегральність і цілісність, вирішує проблеми її самолегітимації та визнання її іншими спільнотами.
На думку конструктивістів, ідентичність (особиста і колективна) розглядається як "рукотворна" категорія, що конструюється у межах різноманітних, конкуруючих дискурсивних практик. Вона не є цілісним утворенням, а множинна, багатокомпонентна, активізується ситуативно. За такого підходу ідентичність виступає як "тимчасовий, відносний, незавершений конструкт, що має онтологічний статус проекту або постулату. Це – завжди недосконале знання про себе і ще не досягнуте адекватне визнання іншими". Ідентичність – це не властивість, а відношення, продукт принципово відкритого процесу ідентифікацій, у який суб’єкти залучені в ході соціальної адаптації і результат якого ніколи не буває остаточним і завершеним. Ідентичність виступає як рефлексивна категорія, "оволодіти" якою можуть тільки індивіди; групам же ідентичність може бути "приписана" [51, с. 74].
Ще однією важливою рисою конструктивістського підходу є розуміння ідентичності як "гібридного утворення", визнання гетерогенності, множинності сучасних ідентичностей. Індивіди, які складають націю або іншу соціальну спільноту, залучаються до неї багатьма способами, ототожнюючи себе із цією спільнотою за допомогою різнорідних і часто конфліктуючих ознак – регіональних, надрегіональних, етнічних, лінгвістичних, релігійних, політичних, сексуальних тощо.
Існує багато типів колективних ідентичностей. Одні з них народжуються внаслідок дії нових соціокультурних процесів,
38
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
інші зникають під їх впливом (за деякими даними, людина за життя може змінити понад 50 ідентичностей). Як індивідуальна, так і колективні ідентичності є процесом, а не станом, соціальними за своєю суттю, оскільки конструюються соціумом і змінюються разом із ним. Одні з них більш стійкі, інші менш. Сталими, як правило, є ідентичності, народжені в премодерні: гендерна, етнічна, релігійна, імперська. Залежно від ситуації, ідентичності можуть бути інклюзивними та ексклюзивними.
Дискурс ідентичності є явищем, характерним для модерності. Без індивідуалізму, появу котрого пов’язують із народженням плюралістичних суспільств у Західній Європі, той дискурс був би неможливим. У суспільстві, названому традиційним, питання "Хто я"? і "До чого належу"?, за формулюванням Дж. Фрідмана, поставали відносно рідко, оскільки індивід був немовби "приписаним до своєї ролі" [52, с. 144]. Індивід опинився в центрі уваги після занепаду традиційного суспільства та притаманних йому форм солідарності, а також традиційних схем тожсамості, які ґрунтуються на поняттях, що таке "природне коріння" і сенс належності.
Очевидно, що дискурс ідентичності містить елементи не тільки ототожнення, а й розрізнення тих чи інших категорій (культурних, національних, суспільних тощо). При цьому ми часто утверджуємо нашу національну, етнічну, релігійну ідентичність за допомогою формулювань, які містять заперечення іншої ідентичності, оголошуючи про те, ким ми не є. Для появи будьякого типу колективної або особистої ідентичності повинен з’явитися образ "іншого", на тлі якого й відбувається процес самоідентифікації. Цей спосіб визначення ідентичності давно і добре відомий, він будується на негативному принципі побудові дефініції ("Omne definition est negatio").
Роль чужого за таких обставин часто відводять як внутрішнім, так і зовнішнім ворогам (close strangers, "близьким чужинцям"). Йдеться про класичну проекцію: не "ми" створюємо проблему, а "вони". Перекладання проблеми на плечі "іншого", як правило, поєднується з глибоким переконанням, що проблема полягає не в "нас", а в "них". На додаток, власні негативні риси "ми" проектує на "чужого". Інколи ворожість до чужинців зростає пропорційно до скорочення дистанції – стирання відмінностей у рисах. "Ми" – скарбниця всіх цінностей, а "вони" їх підривають, тому становлять для "нас" загрозу. Формування категорії внутрішнього ворога спонукає до консолідації, а та, своєю чергою, – до гомогенізації спільноти. Такий спосіб формування або захисту власної ідентичності є досить поширеним.
39
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Відчуття "ми" (we-feeling) можливе лише тоді, коли поруч існує хтось інший або "вони". Але в силу причин методологічного й ідеологічного характеру, дослідження цієї негативної складової ідентичності, процедура визначення конкретних ознак відштовхування від "інших" є надзвичайно ускладненою. Дійсно, представляючи перелік ознак (етнічних, культурних, релігійних, економічних), від яких відштовхується певна спільнота для ствердження власної ідентичності, ми мимохіть створюємо підстави для негативного сприйняття тих, хто потрапляє до категорії "вони". Якщо ми стверджуємо, що етнічна ідентичність сучасних українців сформувалася шляхом заперечення їх приналежності до поляків і росіян, то це коректне з наукової точки зору твердження, як і будь-яке твердження такого плану, може за певних умов викликати звинувачення представниками "вони"-спільнот в упередженості і навіть ксенофобії (особливо в тих випадках, коли ідентичність описується автором зсередини, тобто вчений належить до "ми"-спільноти). Семіотичний і власне лінгвістичний механізми, які роблять можливим таке політичне прочитання, є досить складними і заслуговують окремої розмови
[53, с. 144].
Загалом, можна спостерігати різноманітні модифікації взаємин між "своїм", "чужим" та "універсальним", що також має бути враховано під час аналізу ідентичності. Ще з античних часів відомий варіант, коли "своє" видавалося за "універсальне" – звідси і варвари сприймалися не просто як інакші, а як такі "чужі", що є порушенням норми "універсального", котрі не досягнули потрібного розвитку. Звідси і європоцентризм, з позицій якого решта країн, народів і культур виступають як ще недорозвинені, такі, що мають реалізувати у своєму поступі ті ж самі засади і схеми розвитку, які вже зреалізувала Європа.
Може бути й по-іншому: "універсальне" подається як "своє", один із прикладів з нашої нещодавньої історії, коли всі народи колишнього СРСР (і поза його межами – в "соціалістичному таборі") присилували переживати "радянське" як "своє", навіть тоді, коли його чужість виразно проступала і народи прагнули встановити контраст до такого "свого" через наголос своєї волелюбності – інколи, як достатньо тривалий час в Україні та Литві, зі зброєю в руках. Зазначимо, що "радянське універсальне" насправді було "російським своїм", що й не дуже приховано правило за спільне для всіх народів
[54, c. 214-229].
Таким чином у процесі заперечення належності до "інших" виникає асиметричність. Така асиметрія може простежуватися в декількох вимірах. Якщо українці визначають себе як не-росіяни
40