kozlovez_monograf (1)
.pdf
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
визначення поняття "Європи" (культурних, економічних, соціальних, цивілізаційних), про параметри європейської публічної сфери продовжуються дискусії.
Щоб "любити Європу, захоплюватися нею, вірити в неї", щоб відродити спільну європейську мрію про солідарність, потрібні нові смислі, нові прагматичні рішення, які поділяються громадянами країн-членів ЄС і поступово зближують мрію із реальністю. Ті картинки, які європейці бачать сьогодні на своїй єдиній валюті – євро, відображають, радше, не нинішній стан умів, а можливі майбутні рубежі розвитку. Банкноти прикрашають зображення мапи Європи "від Атлантики до Уралу". На звороті – архітектурні образи, які не викликають спірних суджень про значущість, але досить невизначені, – арки, портали, хмарочоси [93, с. 95].
Питання про зміст наповнення національної ідентичності перебуває сьогодні в центрі політичних дискусій у всіх без винятку європейських країнах. Глобалізація і посилення значущості регіонального рівня політичної та економічної активності, підвищення впливу неполітичних акторів і, навпаки, послаблення ролі держави у визначенні орієнтацій громадян працюють, у крайньому випадку, на перший погляд, на розмивання національної ідентичності. Проте антиномічні процеси світового розвитку породжують і протилежні тенденції, котрі зумовлюють підвищення значимості стійких орієнтирів (етнічних, релігійних, територіальних) у формуванні уявлень людей про своє місце в національній спільноті. Основні механізми соціалізації людини (в першу чергу , інститути системи освіти) як і раніше, перебувають у володінні і під контролем держави. Проте у відкритому і неосяжному інформаційному просторі самі ці інститути вже не мають тієї переваги у формуванні світогляду і соціального статусу, яким вони володіли раніше. Зростання націоналістичних рухів в Європі і перспективи поглиблення тих проблем і ризиків, які сприяють пожвавленню відповідних настроїв, знову ставлять питання про діалектику етнічної, національної, державної ідентичності на порядок денний практичної політики. То чи ж відбувається нове посилення національно орієтованої ідентичності, чи має місце її трансформація і становлення пост національної ідентичності?
Відкритим залишається питання про ефективність державної політики "збирання ідентичності". Вочевидь, що і тут наслідки значною мірою помітні на рівні організації життя місцевих громад, кварталів, територій. В європейських країнах проглядається тенденція до розсіювання сфер відповідальності у прийнятті та здійсненні рішень, які торкаються повсякденного
361
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
життя людей, між державою, громадянським суспільством, місцевими громадами і кооперативним сектором тощо. Одні аналітики говорять про "розподіл управління" (distributive govemance), інші – про практику наділення суспільства відповідними повноваженнями (society empowerment) [94, р. 268, 280]. Насправді йдеться про пошуки шляхів включення у попередню сферу переважно відповідальності держави недержавних акторів і стимулювання активності людей.
У жодній країні, мабуть, так гостро не обговорюєються проблема перегляду ролі держави, як у Франції – країні, орієнтованій на цілеспрямоване державне регулювання публічної сфери. Організація міського простору, соціальні субсидії, система медичного страхування, пенсійного забезпечення та інші складові соціальної держави тривалий час залишалися недоторканими завоюваннями. "Соціальна держава пофранцузьки" була однією з найпотужніших і найбільших засад національної самоідентифікації поруч зі світскими принципами державного устрою, статусом французької мови, національними досягненнями в науці та культурі. Тому вимоги радикальних перетворень в соціальній сфері розглядаються як рівноправна перегляду тих параметрів суспільного договору, на яких тримається сучасна французька громадянська нація.
Як зауважує український дослідник М. Мовчан, у плані розвитку національної ідеології та національної ідентичності Франція є унікальним випадком в історії. Їй вдалося спрямувати французький націоналізм в мирне русло і завоювати імідж такої держави в світі, яка має міцну національну самосвідомість та інтереси [95, с. 70]. Це відбулося в контексті того, що з початку нинішнього тисячоліття в публічній дискусії домінують уявлення про екзистенційний шлях, що вразив країну. З’явилися чисельні публікації алармістського характеру, тональність задають французькі інтелектуали. За висловлюванням британської газети "Гардіан", Франція опинилася "у владі полону страху. Страху перед невідомим, страху перед іноземцями, страху змін; страху перед "великою Європою", центром тяжіння якої вже не буде Париж" [96, с. 92]. Відчуття занепаду аналітики пов’язують з "відсутністю у політичної еліти волі до змін і бачення майбутнього", яке визначає падіння економічного потенціалу і конкурентоспроможності країни. Ці настрої поділяють, згідно даних опитувань, понад половини (52 %) французів [97, р. 23]. Національна ідентичність набуває в таких умовах яскраво виражених захисних характеристик. А це позбавляє Францію перспектив лідерства в європейському політичному будівництві. Між тим є сфери, де таке лідерство можна успішно
362
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
підтримувати. Це традиційні для Франції мирні ініціативи у зовнішній політиці, культурна політика, охорона здоров’я (одна з найкращих у світі національних систем, за оцінками ВООЗ). Не менш значуща і така глибоко укорінена у масовій свідомості характеристика образу Франції у світі, як "смак до життя" (gout de vivre). Зміцнення європейської складової національної ідентичності перебуває в прямій залежності від поступальної динаміки розвитку країни, а подолання кризових явищ у сфері вищої освіти, зайнятості молоді, соціальної і культурної інтеграції іммігрантів – невід’ємна складова порядку деного євробудівництва [98, c. 91-92].
Аргументи на користь прихильників конструктивістського підходу дає також аналіз участі засобів масової інформації у формуванні загальноєвропейського інформаційного та комунікаційного простору на основі погоджених і сумісних інформаційних стандартів та систем (наприклад, створення фонду "Євроімідж", загальноєвропейського телеканалу "Euronews", проект "Euro-vision", телевізійні конкурси на премію "Європа" та ін.), створення Євро-інфоцентрів і бази даних CELEX та INFO, підтримки та координації наукових досліджень тощо. Однак інформаційне поле неоднорідне, і постає широким спектром думок. Значно регульованішою сферою є цілеорієнтована культурна політика ("культурні столиці Європи" і чисельні програми різного масштабу та рівня). Особливу роль відіграє символічна репрезентація спільної політики і спільного простору "європейського будівництва", яка позначилась в основному наприкінці 80-х років минулого століття. Найбільш впізнавані символи єдиної Європи – це прапор (офіційний символ ЄС з 1986 р., спочатку використовувався як символ усієї Європи) і гімн (вступ до "Оди до радості" – фрагмент 9-ої симфонії Бетховена на слова Шиллера). Менш значущим є День Європи (щорічно відзначається 9 травня; в цей день в 1950 р. міністр закордонних справ Франції й один із "батьківзасновників" ЄЕСР Р. Шуман виступив з декларацією про об’єднання "вільних націй Європи") і девіз "Єдність в розмаїтті" (лат. – in varietate сoncordia). Згідно з опитуваннями, рівень впізнання цих символів постійно зростає завдяки розширенню поля проектної діяльності під егідою ЄС та інших європейських структур (найбільш впізнаванний прапор – синє полотнище з дванадцятьма зірками, присутність якого позначає різноманітні загальноєвропейські ініціативи). Дія єдиної валюти, спільного мережевого домена ("EU", з 2005 р.) і паспорту громадянина ЄС (англійською він називається "identity papers") окреслює в масовій свідомості нинішні кордони простору реалізації
363
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
європейського політичного проекту, є ознаками наднаціонального символічного простору.
На сучасному етапі європейська ідентичність формується внаслідок впроваджуваної ЄС політики ідентичності, мета якої полягає в легітимації ЄС як наддержавного інституту, поступовій модифікації свідомості народів Європи стосовно політичної спільноти, до якої вони належать, формуванні та забезпеченні підтримки інтеграційних процесів з боку громадян країн-членів, в подоланні існуючих в Європі націоналізмів, захисті Європи від уніфікуючих хвиль глобалізації. Головними, чітко визначеними та ґрунтовно розробленими механізмами впровадження політики ідентичності є розвиток громадянства, створення наднаціонального символічного простору ЄС, формування загальноєвропейського інформаційно-комунікативного простору та гомогенізація систем освіти країн-членів ЄС завдяки виводу їх з-під контролю національних держав (Болонський та Копенгагенський процеси).
Основним чинником формування європейської ідентичності , без сумніву, є спільне економічне життя. Разом із тим, як відомо, розвиток у напрямі утворення європейського внутрішнього ринку супроводжується певним відчуженням громадян від бюрократії ЄС. Неоднозначно може бути оцінено і вплив уведення спільної валюти (до того ж, не для всіх членів) на формування європейської ідентичності. Проте економіка, залишаючись важливим чинником зміцнення європейської ідентичності, повинна отримати "підкріплення" з боку політичних інституцій, культури. Взаємне пізнання та взаємопроникнення між багатими національними культурами зумовлює зближення та усвідомлення спільності коріння й інтересів.
Об’єднаній Європі не менш потрібні й європейські демократично легітимізовані органи, що будуть уповноважені здійснювати колективні дії й одночасно зможуть представляти спільну справу. Поряд із зміцненням економічного співробітництва та створення єдиних політичних інституцій в межах об’єднаної Європи для формування й розвитку європейської ідентичності потрібна подальша демократизація суспільства як на національному, так і на загальноєвропейському рівнях. У Хартії європейської ідентичності, зокрема, зазначається, що громадянам потрібно дати шанс брати активнішу участь у процесі європейського об’єднання. Так, наприклад, у Лаакенській декларації "Майбутнє Європейського Союзу" (2001 р.) підкреслювалося, що у зв’язку з розширенням ЄС та обговоренням його майбутнього дедалі більше виникає
364
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
потреба зробити європейські проекти зрозумілішими та транспарентнішими [99].
Останнім часом зростаюча увага приділяється цілеспрямованій економічній, соціальній і культурній інтеграції носіїв інших культурних традицій в співтовариство, що їх приймає, шляхом вивчення мови, культури і включення в діяльність соціальних інститутів сторони, що приймає. Це тим більше є актуальним, оскільки реалізація практик мультикультуралізму на національному рівні зіштовхується з серйозними труднощами, а ставлення до інокультурного досвіду стає одним із значущих чинників самовизначення громадянина сучасної Європи [100, с. 109]. Реалізація конкретних програм може "зависнути" у вакуумі партикулярних прагнень, якщо будьяка програма не буде закріплена у великому наративі. Відомий канадський філософ і теоретик мультикультуралізму Ч. Тейлор розглядає потребу у "великому наративі" як запоруку підтримання "здорового клімату" в Європі, а інтелектуальну боротьбу, діалог і компроміс навколо довгострокових цілей розвитку – як перешкоду для втілення приватних устремлінь і реалізації групових інтересів всупереч загальному благу [101, с. 41]. Лише один перелік проблем, з якими сьогодні зіштовхнулась реалізація европейського проекту, свідчить про те, що можливості конструювання ідентичності мають цілком визначені межі. Становлення європейської ідентичності відбувається в умовах зниження значимості політики як сфери індивідуальної діяльності, а це обмежує можливості її конструювання.
Принципове значення для творення європейської ідентичності мають цінності громадян Європи ті їх відображення в соціальних інститутах. Будь-які ініціативи, що приймаються в межах ЄС, ефективно впливають на повсякденне життя, і світосприйняття людей багато в чому залежить від того, наскільки вони вписуються в локальний соціокультурний контекст, в діяльність місцевих спільнот. Саме на цьому рівні і в повсякденній практиці соціальної взаємодії формується публічний простір, співвідносний можливостям і потребам участі пересічного громадянина. В цьому аспекті характер домагань європейців не зазнав за останні роки суттєвих змін. Згідно з даними третього Європейського обстеження цінностей (1999 р.), про свою належність переважно до місцевої спільноти заявили 47 % громадян ЄС-15. Саме географічне поняття Європи помітного впливу на самоідентифікацію не мало: 16,6 % респондентів обрали як перший за значимістю рівень ідентифікації регіон, 25,9 % – країну, і тільки 4 % – континент,
365
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
6,4 % – світ в цілому [102, с. 88]. Належність до Європи залишається важливою передумовою самоідентифікації, але інтенсивність її переживання прямо залежить від конкретного політичного контексту. Так, протести проти американського втручання в Ірак сприяли формуванню європейської громадської думки і спільної антивоєнної позиції, співзвучної загостреному сприйняттю європейською свідомістю проблем миру і війни.
Сьогодні маємо всі підстави стверджувати, що механізми конструювання європейської ідентичності є досить дієвими. В жовтні 2006 в журналі "Science" група австрійських соціологів опублікувала результати досліджень громадської думки, які проводились з 1996 по 2004 серед молоді 15 перших країн-членів ЄС. Результати свідчать про повільну зміну відчуття ідентичності стосовно національного та європейського контекстів. У 2004 році 58% респондентів, які брали участь в опитуваннях Євробарометра стверджували, що значною мірою вважають себе європейцями і 42 % визнали, що мають тільки одну національну ідентичність [103]. За прогнозами експертів, якщо така тенденція збережеться, то в недалекому майбутньому переважна більшість європейців будуть вважати себе такими, що мають багато ідентичностей, а не тільки одну національну. Чим молодші респонденти, тим вище вірогідність того, що вони матимуть не тільки одну національну ідентичність.
Прямий вплив на зміцнення європейської самоідентифікації чинить і тривалість перебування у складі євроспільноти, а також період приєднання до неї. Так, за спостереженням британського дослідника М. Брютера, ступінь близькості до "єдиної Європи" вищий у громадян країн, які вступили до неї на етапі "великих надій" (при заснуванні ЄС і 80ті роки ХХ ст., коли йшлося про "народну Європу"), і нижчий у громадян країн, котрі приєдналися на "технічних етапах розширення" (1973 р., 1995 р.). Найбільшою мірою ототожнюють себе з Європою італійці, французи, іспанці і меншою мірою британці, датчани, греки. Щодо громадян нових країн-членів ЄС, то вони більшою мірою виражають прагнення "бути європейцями", однак цей намір при наявності значного розриву в якості життя зі "старою Європою" не збігається з моделями поведінки і соціальним статусом великих верств населення цих країн [104].
Про посилення відчуття європейської спільності говорять й емпіричні спостереження взаємного сприйняття громадян традиційно багатих країн, які приймали робітників-мігрантів із південної Європи, і країн, котрі раніше були постачальниками робочої сили (в першу чергу Італії). І перші, і другі стали
366
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
"співгромадянами-європейцями", а поняття "іммігрантів" переноситься сьогодні на приїжджих із третіх країн. Хоча має пройти й певний час, щоб урівняти в суспільному статусі жителів "старої Європи" і жителів нових членів-країн ЄС (насамперед країн Центрально-Східної Європи), однак межі між "своїми" і "чужими" поступово розмиваються. Разом із тим слід зазначити, що вони, як і раніше, чітко окреслені. У повсякденній практиці ідентифікація з європейським проектом є досить слабкою, а національна ідентичність важить надто багато для громадян ЄС [105].
Традиційний розподіл між "своїми" і "чужими" відбувається по лінії належності до західної культури. У цьому контексті гостро постає питання про ставлення до власної духовної спадщини і християнських цінностей європейської культури. Згадування про християнське духовне коріння Європи було, як відомо, виключено із проекта конституційного договору. Принципи секуляризму (світська держава, закріплення ставлення до релігії як цілковито власної справи в межах правового регулювання), які відстоювали в ході роботи над цим документом такі представники "старої Європи", як Франція, розглядаються як запорука реалізації громадянських прав і свобод. Цей підхід на рівні європейських інститутів мотивується, в тому числі, імперативом "політкоректності" щодо представників інших релігій, в першу чергу ісламу. Однак риторика прав і свобод особи нерідко витісняє проблеми моральної відповідальності і значення духовних засад у житті сучасної людини. Це об’єктивно ускладнює і діалог з послідовними прибічниками інших релігійних і духовних традицій.
Світські цінності не охоплюють і не можуть охопити значну частину культурної спадщини Європи. Схильність до принципів секуляризму будь-якою ціною створює проблему для тих європейців, для яких християнські цінності не тільки значуща складова ідентичності, а й вираження їх нерозривного зв’язку із загальною цивілізаційною і культурною традицією. Замовчування релігійної складової європейської духовної спадщини дає підстави критикам нинішніх пріоритетів європейського будівництва піддавати сумніву об’єктивність оцінок, сформульованих в основоположних документах Євросоюзу. Релігійний досвід Європи може знову, особливо в умовах розширення ЄС, перетворитися в предмет гострої політичної і суспільної дискусії.
Серед цінностей, які репрезентують сьогодні обличчя Євросоюзу, громадяни Європи бачать мир, права людини, демократію, верховенство закону, повагу до інших культур.
367
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Індивідуальні права і демократичні свободи переживаються як основа основ спільної системи цінностей. Але ці цінності давно перестали бути особливою характеристикою європейської спадщини і розглядаються як універсальні, загальнолюдські. Інша справа, що в Європі вони інституйовані в межах соціальної держави, й ідеальна модель європейської ідентичності будується (на відміну від, наприклад, американської моделі) на прагненні до соціальної справедливості.
Дані опитувань про цінності, що найбільшою мірою представляють країну, виявляють суттєві відмінності в оцінках громадян навіть "старої Європи" (Європи-15-ти). Демократію вважають "найбільшою цінністю для своєї країни" близько третини громадян Люксембурга та Ірландії. Мир – найважливіша характеристика країни для 62 % греків і половини австрійців, для 39 % громадян ЄС в цілому, але лише для менше третини британців і голландців; права людини – для 54 % французів і 43 % шведів, 34 % респондентів у середньому по ЄС, але тільки для чверті опитаних італійців. Що ж стосується такої цінності, як солідарність і "підтримка інших", то її вважають "візитівкою країни" 19 % бельгійців і 17 % італійців, 13 % громадян у середньому по ЄС, але тільки 6 % греків і фінів; 20 % опитаних британців і 15 % французів називають "терпимість" (13 % у середньому по ЄС), але її відмічають тільки 4 % греків і 6 % шведів та фінів. Для греків (27 %) та італійців (20 %) обличчя країни багато в чому визначає релігія, але її називають як головний орієнтир тільки 2 % шведів, 3 % французів і данців (середній показник по ЄС-15 – 8 % [106, с. 90]. Cамоототожнення (як і відторгнення) відбувається багато в чому на рівні підсвідомості. Підсвідоме самоототожнення з Європою закладає, в свою чергу, основу для подальшого продуктивного конструювання спільної ідентичності.
Другий чинник зближення – вступ в активне соціальне життя вже другого покоління громадян, які народилися після створення ЄЕС і виросли в роки активного європейського будівництва. Тривалість перебування у складі співтовариства прямо впливає на зміцнення європейської самоідентифікації громадян країн-членів ЄС. Причому ступінь близькості до "єдиної Європи" визначає, за спостереження англійського дослідника М. Брютера, і період приєднання до неї. Вона є помітно вищою у громадян країн, які вступили в ЄС на етапах "великих надій" (при заснуванні ЄС і в 1980-ому році, коли йшлося про створення "народної Європи"), але нижче – для громадян держав, які
приєдналися |
на "технічних" етапах розширення (1973 р., |
1995 р.) [107, |
р. 147-149]. Це підтверджує контент-аналіз даних |
368
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
опитувань: найбільшою мірою себе ототожнюють з Європою італійці, іспанці, французи, а найменшою – британці, данці, греки. Громадяни нових країн-членів виражають прагнення "бути європейцями", але цей намір при збереженні розриву в якості життя зі "старою Європою" багато в чому розходиться з моделями поведінки і соціальним статусом великих груп населення цих країн [108, с. 90].
Хоч європейська ідентичність має за мету інтеграцію і подолання націоналізму, а також включення європейців у спільний економічний, політичний і культурний проект, для негромадян це означає виключення з системи європейських відносин. Разом із тим, як правило, виключаються ті групи, які не здатні підтвердити свої історичні та культурні зв’язки з Європою.
З цього можна зробити висновки, що нові форми громадянства і нові дискурси з приводу ідентичності в наднаціональному контексті скоріше пов’язані з характеристиками національного громадянства, побудованим на виключенні (exlusion) і сконструйованого культурного базису, ніж з проголошеним постнаціональним громадянством на територіальній основі й індивідуальному базисі. Можливо прагнення побудувати соціальний проект майбутнього Європи подолає цю тенденцію. Але у короткостроковій перспективі вплив цього проекту на формування європейської ідентичності буде досить слабким. Також досить сумнівним є й те, що він може успішно боротися з викликами мультикультурного європейського суспільства, а також забезпечить процес європейської інтеграції.
Отже, інтеграційні процеси в Європі поставили на порядок денний проблему формування європейської ідентичності як важливої складової інтеграції окремих країн до європейської спільноти. Незважаючи на розбіжність поглядів дослідників на характер європейської спільноти та її майбутнє, вони єдині в тому, що європейці переживають етап пошуку та формування європейської ідентичності. Водночас інтеграційні процеси поставили під загрозу розмивання традиційних демаркаційних ліній у свідомості європейців.
Формування європейської iдентичностi, яка є пiдrpунтям європейського об'єднання, поряд з економічним підгрунттям має супроводжуватися політико-культурними й соціальнопсихологiчними чинниками інтеграції. Європейська економіка потребує європейського соціально-полiтичного та культурного середовища i "європейського" громадянина, тобто людини, яка вiдчуває себе органічною частинкою європейського світу.
369
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Для українців європейська ідентичність постає як ще одна ексклюзивна ідентичність. Незважаючи на євроінтеграційні прагнення, Україна для європейців втілює образ "іншого", який буде вельми важко подолати, коли процес створення європейської ідентичності перейде на якісний рівень. Як справедливо зазначає Н. Лукша, "створення сильної європейської ідентичності стане могутнім розділяючим фактом стосовно зовнішніх для ЄС народів… Дихотомія створення кордонів спільноти "ми – вони" буде перенесена з національного (ми німці – вони французи) … на наднаціональний (ми європейці – вони не європейці, а наприклад, росіяни) рівень. Таким чином посилення внутрішньої інтеграції ЄС може призвести до чергового розлому Європи на ЄС-простір щодо якого буде здійснюватися зовнішня політика ЄС та буде розгорнута політика оборонна" [109, с. 12-34]. Євроінтеграційні прагнення України, її відкритість щодо Європи, характер дискусій навколо свого місця в Європі та можливого членства в Євросоюзі помітно впливають на розуміння і переживання українцями своєї національної ідентичності.
Література
1.Renan E. Was ist eine Nation? Und andere politische Schriften – Wien, 1995.
2.Самутина Н. Эта музыка слишком прекрасна // Искусство кино. –
|
1999. – |
№ 9. – |
C. 78-89. |
http://www.iek.edu.ru/projects/ |
|
ppnsamul.htm. |
|
|
|
3. |
Політика |
європейської інтеграції / Під ред. д. ф. н., проф. |
||
В. Воронкової. – К.: ВД "Професіонал", 2007.
4.Зидентроп Л. Демократия в Европе. – М.: Логос 2001.
5.Integration and Identity. – Part 2. The Chellenge of Education in Postnational Europe // European Education – vol. 37. – no. 4 – Winter, 2006.
6.Круглашов А. Від "Європи націй" до "Європи регіонів" // Політика і час. – 2003. – № 10. – С. 69-78.
7.Rhodes M. The Future of Europe. Renewing the Project. – L., 2006.
8.Європейська інтеграція / Уклад.: М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох; Пер. з нім. М. Яковлєва. – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2007.
9.Шишков Ю. Интеграционные процессы на пороге ХХІ века. Почему не интегрируются страны СНГ. – М.: НП "ІІІ тысячилетие", 2001.
10.Sbragia A. Post – National Democracy: A Challenge to Political Science. Paper Deliverend as the Introductory Presentation. – Convegno Nationale della Societa Italiana di Scienza Politica (SISP), Universita degli Studi di Trento. 2003. – 15 September. – p. 14-15.
370