kozlovez_monograf (1)
.pdf
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
4.3. Європейська ідентичність як наднаціональний концепт
Інтеграційні процеси в Європі поставили на порядок денний проблему формування нової ідентичності – європейської ідентичності як важливої складової інтеграції окремих країн до європейської спільноти. В політичних дискусіях про пріоритети "єдиної Європи" з кінця 80-х років ХХ ст. чільне місце починають посідати проблеми становлення європейської ідентичності, а формування спільної європейської ідентичності стало складовою європейського політичного проекту і одним із ключових напрямків практичної діяльності структур ЄС.
Одним з перших дослідників, котрі поставили проблему європейської ідентичності, був французький соціолог Еміль Дюркгейм, який на початку ХХ ст. констатував формування колективної свідомості європейських суспільств. Він зазначав, що "над європейськими народами прагне утворитися спонтанним рухом європейське суспільство, що має віднині певну самостійність і початкову організацію. Якщо створення єдиної людської спільноти неможливе (що, однак, не доведено), то, тим не менш, формування суспільства, яке постійно збільшується, нескінченно наближує нас до цілі" [67, с. 141].
Зазначимо, що у публікаціях, присвячених становленню європейської ідентичності, їх автори апелюють, як правило, до групи країн-членів ЄС. Хоча проблема становлення масової європейської ідентичності значно ширша, вона торкається всієї Європи ("від Бреста до Бреста"). Наше дослідження європейської ідентичності здійснюється у контексті реалізації проекту європейської інтеграції у межах нинішніх кордонів ЄС-27.
Колективна ідентичність "європеєць" ґрунтується на усвідомленні географічного положення та відокремленості території Європи певними (нехай навіть уявними) кордонами, а тому вона є укоріненою в історії субконтиненту, в свідомості європейських народів. Поряд з формуванням націй одним із феноменів Нового часу, на думку С. Карпова, було усвідомлення європейцями своєї культурно-політичної спільності. "Поняття Європа, – зазначає автор, – стало актуальним на тлі відкриття нових континентів і знайомства з іншими цивілізаціями, релігіями та культурами. За всіх етнічних і конфесійних відмінностей європейські народи об’єднувала спільність історичного походження, території, християнської віри, культурних та політичних традицій" [68, с. 20].
Пошук шляхів легітимації нових функцій європейських структур спонукає шукати спільну ідентичність, яка б
351
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
об’єднувала сотні мільйонів людей. Адже почуття європейської спільності протягом багатьох століть було притаманне в основному представникам еліт – культурних, політичних, економічних. Пересічні ж громадяни Євросоюзу проявляли або незначну активність, або взагалі не брали участі у формуванні цього інтеграційного об’єднання. Нині ж від мешканців Європи вимагається "думати про себе менше як про німців, чи греків, чи фінів, а більше як про "європейців" [69, с. 235]. Творці європейської спільноти з самого початку розуміли, що ЄС як наднаціональний інститут, за висловом В. Хьосле, "є онтолігічно залежним від індивідів, що його підтримують", а тому "вимушений постійно боротися за їх лояльність… бо взяття ними назад своєї лояльності означало б смерть інституту" [70, с. 121]. Крім того, мета, для досягнення якої створюється ЄС і, відповідно, його наднаціональна ідентичність, це і захист Європи, національних культур від уніфікуючих хвиль глобалізації.
Формальним стартом реалізації політики ідентичності в Європейському Союзі можна вважати "Декларацію щодо європейської ідентичності", яку міністри закордонних справ країн-членів ЄС прийняли в 1973 р. Слідом за нею з’явилася "Доповідь про Європейський Союз" (1976 р.), в якій було введене поняття "громадянина Європи" [71]. Йдеться про поступове формування у громадян ЄС відчуття належності до європейської спільноти, яка є не тільки кількісно більшою, а й якісно відмінною від національної. Усвідомлення себе "європейцем" – навіть не так у ментальному, як у політичному сенсі – це шлях до справжнього згуртування народів і держав, що творять європейську спільноту.
На сьогодні окреслилося декілька основних підходів до розуміння європейської ідентичності та оцінки її місця в житті Європи. Одні автори заперечують право на існування європейської ідентичності, апелюючи до сили національнополітичного елементу і висуваючи як визначальну національнодержавну ідентичність народів Європи. Інші говорять про виникнення постнаціонального європейського простору, висуваючи концепції "єдиної Європи" або "Європи регіонів", у яких, навпаки, на перше місце висувається європейська ідентичність або європейська регіональна ідентичність і втрачається значення національно-державної ідентичності, що викликає спротив національно-свідомого громадянства європейських країн, котре вбачає у цьому загрозу власній національній приналежності. Існує й третій, найбільш оптимальний, на наш погляд, підхід до проблеми європейської
352
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
ідентичності, котрий передбачає органічне поєднання трьох можливих рівнів самоідентифікації спільнот об’єднаної Європи: національний, що існує на звичному для нас державному рівні; панєвропейський (транснаціональний), що формується на наднаціональному рівні, створюючи такий феномен, як "європейська ідентичність"; і етнічний, що спостерігається на регіональному рівні поліетнічних суспільств.
Дослідники європейської ідентичності виділяють два аспекти розгляду цієї проблеми. Перший з них випливає з уявлень про ідентичність, що сформувалися в межах соціального конструктивізму. Європейська "уявна спільнота" будується за допомогою тих самих механізмів, за допомогою яких створювалися національні ідентичності окремих європейських держав: єдиний культурно-символічний простір нації, уніфікація освітньої системи та уніфікація мовного простору. З погляду конструктивістів, об’єктивною основою постання європейської ідентичності є дихотомія "ми-вони", яка виражається в протиставленні "ми" – громадяни Європейського Союзу, а "вони" – ті, хто поза кордоном ЄС. Очевидно, що з огляду на існування чітко визначених кордонів ЄС, "інший" автоматично з’являється поза ними.
Другий аспект передбачає розкриття її змісту. В площині характеристики європейську ідентичність досліджують з двох позицій. Перша з них полягає в розгляді її як такого типу колективної ідентичності, що має (матиме) всі ознаки національної ідентичності та замінить собою національні ідентичності країн-членів ЄС. Така ідентичність є (буде) властивою громадянинові Європейського Союзу, оскільки ЄС все більше і більше набуває рис держави. Більшість дослідників, до яких приєднуємось і ми, вважають, що про європейську ідентичність такого типу на сучасному етапі говорити немає підстав. По-перше, для зникнення національної ідентичності кожної з країн-членів, повинні зникнути її причини, насамперед кордони національних держав (щоб не було образу "іншого", який існує за кордоном), а така перспектива видається малоймовірною. Можна констатувати, що в ЄС зникли тільки економічні кордони, а про зникнення державних (національних та адміністративних), говорити завчасно. По-друге, потрібна повна уніфікація соціокультурного простору ЄС – виникнення спільної історії, міфів, героїв, традицій тощо (як це відбувалося за часів становлення національних ідентичностей європейських націй в межах їх територій), що на сучасному етапі є немислимим навіть теоретично. Отже, поява єдиної європейської ідентичності за взірцем національної, тобто такої, яка замінить
353
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
існуючі в ЄС національні ідентичності, є неможливою. Такий тип європейської ідентичності, якщо і є теоретично ймовірним, то тільки в дуже віддаленому майбутньому [72, с. 12-34].
Існують різні підходи до визначення європейської ідентичності. Дехто розглядає її як набір цінностей демократії та громадянського суспільства, що коріняться в християнстві [73]. Для інших європейська ідентичність – це могутній вираз мети, що визнається багатьма європейцями, котрі після століть війни нарешті визнали свою відповідальність за власний континент [74, с. 109]. На думку Т. Фадєєвої, нині в ЄС існує багато суверенітетів, а це веде до того, що люди мають різні ідентичності [75, с. 44]. Існування різних ідентичностей може бути серйозною перешкодою на шляху до інтеграції. Російський дослідник А. Медушевський констатує "проблематичність європейської ідентичності у зв’язку зі зростанням культурної і національної невизначеності (мультикультуралізм); правової (співвідношення національного і європейського суверенітетів), політичної (різні підходи до реалізації ідеології прав людини). Ці процеси охопили як Західну, так і Східну Європу, породжуючи відцентрові тенденції всередині Європейського Союзу" [76, с. 17]. Г. Вайнштейн, критично аналізуючи різні підстави й системотворчі компоненти європейської ідентичності, доходить висновку, що мову слід вести не про поступ загальноєвропейської консолідації, а скоріше про вичерпання потенціалу і спонукальних мотивів цього руху [77, с. 123-134]. Звертаючись до теми формування європейської ідентичності, О. Попова розглядає її не тільки як цивілізаційну модель, а й як інституціональну форму політичної організації єдиної Європи [78, с. 151-155]. Нинішні пошуки європейської тожсамості дехто схильний вважати відповіддю на політичні перетворення та зміни, що виникли внаслідок запровадження нових технологій. Підгрунття такого процесу, безперечно, треба шукати набагато глибше – він пов’язаний з кризою самого поняття ідентичності.
Убільшості публікацій про європейську ідентичність схильні говорити як про ідентичність універсальних цінностей на основі єдиного цивілізаційного походження. Звідси – присутність
упроцесі європейської інтеграції елементів, які відображають теорії і "союзного націоналізму", і "патріотичного конституціоналізму", такі, що намагаються поєднати ретроспективний погляд на спільне минуле і перспективне бачення спільного майбутнього [79, с. 205].
УХартії європейської ідентичності дається різнобічна характеристика європейської ідентичності. По-перше, вона розглядається як спільність долі, залежність народів Європи один
354
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
від одного у спільному будівництві мирного європейського порядку. По-друге, європейська ідентичність виявляється у спільності цінностей, що беруть початок у класичній старовині, християнстві, Ренесансі та Просвітництві й засновані на толерантності, гуманізмі й братерстві, визнанні фундаментальних прав людини і норм права, котрі впроваджені в загальних принципах, що підтверджують волю індивідуальної і соціальної відповідальності. По-третє, європейська ідентичність постає як спільність життєвого простору, в якому розвивається європейське громадянство, згідно з яким всі громадяни у державах-членах мають ті самі права й обов’язки. По-четверте, європейська ідентичність виявляється у специфічній відповідальності: тільки через співробітництво, згуртованість і єдність може Європа ефективно допомагати вирішувати власні та світові проблеми, розбіжність у європейській політиці – безвідповідальність, яка може привести до хаосу [80, с. 56-57].
Висновок про сумісність характеристик національної і європейської ідентичності сьогодні мало ким піддається сумніву. Соціальна ідентичність сучасної людини містить декілька складових. Її можна зобразити, за порівнянням відомого дослідника проблематики ідентичності Т. Рисса, як "російську матрьошку", одна частина якої "вкладається" в іншу: етнічна (шотландець чи корсиканець) – в національну (британець чи француз) і в європейську. Водночас ці самоідентифікації можуть і пересікатися, не суміщаючись (наприклад, члени Європарламенту відчувають себе цілковито "європейцями", які виступають від імені всього Союзу, але при цьому орієнтуватися на національні інтереси, і це може продукувати "конфліктну" ідентичність. І часто їх просто не можна розділити. В цілому "можна говорити про зростаюче почуття спільності європейських громадян, як представників еліт, так і простих людей", і про становлення "європейського демосу", в якому співіснують національна та спільна європейська ідентичність [81].
"Перспектива появи європейської ідентичності на кшталт ідентичностей, які мають національні держави, є дуже туманною, – зазначає Д. Фоссум. – Натомість, очевидна тенденція трансформації національних ідентичностей, або поява постнаціональної ідентичності. Національні ідентичності стають більш ексклюзивними, і є всі підстави зробити висновок про появу інклюзивної концепції європейської ідентичності. За своєю суттю вона є радше постаніцональною ідентичністю, ніж ідентичністю національного типу" [82].
На наше переконання, ми є свідками народження нового типу колективної ідентичності, котра існує поряд з іншими
355
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
колективними ідентичностями громадян країн-членів ЄС і функції якої відрізняються від функцій національної ідентичності. Західний дослідник М. Загар так характеризує європейську ідентичність: інклюзивна ідентичність; багатошарова та множинна ідентичність, яка зможе інкорпорувати багато існуючих різних субнаціональних (регіональних), національних та наднаціональних ідентичностей; міжкультурна, багатокультурна ідентичність, яка буде визнавати, поважати та сприяти розвитку існуючого розмаїття, але також здатна буде виробляти нові ідентичності; ідентичність, побудована на основі демократії й на демократичному баченні спільної Європи; ідентичність, побудована на наднаціональному, демократичному патріотизмі [83].
Будучи органічно пов’язаною з національною ідентичністю, європейська тожсамість не є її конкурентною, що може замінити націю, вона є чинником, котрий цементує, доповнює чи навіть зміцнює національну ідентичність. В жодному разі не йдеться про "зняття" європейською ідентичністю національної, а про вироблення багаторівневої моделі співіснування різних народів та культур під спільним знаменником Євросоюзу, основними рисами якої є мультикультурність і толерантність. Філософія європейського інтеграційного розвитку відображається формулою "єдність в розмаїтті" ("plures in union"). Глибоко шануючи власні історичні корені, сучасний європеєць не відмовився від національної ментальності й культури свого народу, а їх органічно доповнює відчуттям належності, разом з іншими європейськими народами до єдиної субстанції зі спільними коренями та зі спільною перспективою на майбутнє. Кожен європейський народ долучає до загальної ідеї єдиної Європи власні неповторні риси. Як і сама Європа, європейська ідентичність не є чимось наперед (і назавжди) даним. Вона формується і видозмінюється. Не виключено, що з можливим вступом до ЄС, скажімо, Туреччини, він набуде невластивих йому нині елементів і рис,а отже, набуде нових якостей й ідентичність.
В об’єднаній Європі, зазначає австрійський вчений Е. Райтер, "слід не усувати відмінності, а поєднувати розмаїття. Мирний порядок і ціннісна орієнтація Європи не повинні підмінити ідентичність європейських народів і націй. Вони мають вибудувати над старими націями додаткове "європейство". Європейський Союз, на його думку, ще не сформував власну ідентичність, проте в умовах нинішньої кризи сприйняття (і схвалення) ЄС потреба її обґрунтування накладає відбиток на міркування про подальший розвиток
356
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
Співтовариства та його інститутів. Об’єднана Європа як єдине ціле має потребу в політичній ідентичності, а не тільки у виправданості як цільовий союз. Культурна спадщина та історичні традиції будуть відігравати важливу роль у розвитку європейської ідентичності. Європа повинна бути усвідомлена як ідейно-єдина сутність (ціннісне співтовариство). Колективна європейська ідентичність (хто ми, європейці?) буде утверджуватися як завдяки духовній спорідненості, так і через заперечення (через відмінності між нами і ними) [84].
Австрійський дослідник У. Альтерматті стверджує, що за умов сучасної європейської інтеграції неминуче зберігатимуться подвійна та множинна ідентичності: "Європейський Союз буде функціонувати тільки в тому випадку, якщо люди офіційно й публічно зможуть відчувати себе громадянами своїх держав, що мають тривалу історію розвитку та свою приналежність до якоїсь культури. Майбутньою надією Європейського Союзу залишається розвиток на цій основі ще однієї, європейської, ідентичності"
[85, с. 145-146].
Оскільки європейська ідентичність має об’єктивні основи, вона, з одного боку, не встановлюється згори національними державами чи Європейським Союзом, а, з іншого – потребує від них активної дії та співпраці в її формуванні і розвитку. Етнічне начало, культура, релігія й історія, звісно, важливі чинники для утворення європейської ідентичності. Однак на цій стадії процесу європейської інтеграції головне полягає в тому, що європейці хочуть і будуть робити разом. Відповідь на це питання залежить від розуміння того, як ми реагуватимемо на виклики глобалізованого світу. Це не академічне питання, а питання виживання, адже ідентичність має служити змінам. Вона не є чимось "статичним", даним раз і назавжди, а тому формування європейської ідентичності не є спонтанним й стихійним процесом. Як зазначає Є. К. Алтеє, великою спокусою є спроба шукати свою ідентичність у структурі Європейського Союзу, її установах, інструкціях тощо. Оскільки європейська союзна ідентичність залежить від політичного начала – Європейського Союзу і держав-членів, то внесок у її формування повинні робити як наддержавні європейські структури, так і національні держави, що є учасниками інтеграційного процесу. У нинішніх історичних умовах їхня дія дала б більший імпульс розвитку європейської союзної ідентичності, ніж тисяча семінарів і численних урочистих декларацій політичних діячів [86, с. 58].
Існує три стратегії формування європейської ідентичності. Перша подібна до тієї, на якій будувалися національні ідентичності. Тобто, через історичні міфи про спільне
357
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
християнське коріння, починаючи з Римської імперії і гуманістичних традицій Відродження. Навіть більше, ідеологія Європи як демократичного і модерного проекту, а також певні ритуали (вибори до Європарламенту) та євросимволізм (прапор, гімн, паспорт) були використані, щоб підкреслити спільну культурну ідентичність. По-друге, було впроваджено наднаціональні системи права, які гарантували мешканцям Європи не тільки основні права, а й специфічні права (наприклад, для робочої сили за умовами Римського договору). І, по-третє, було впроваджено нову форму європейського громадянства – "громадянин Євросоюзу", яке підтверджувало право на вільне пересування по території країн-членів ЄС, право звертатися до Європарламенту та європейського омбудсмена.
Щодо визначення змісту європейської ідентичності, що, до речі, є дискусійним, то насамперед йдеться про укорінення почуття належності до Європи як єдиного цілого у свідомості її пересічного жителя, про зростання значення самототожності з Європою як політичною (громадянською) і культурноцивілізаційною спільнотою. Громадянський компонент європейської ідентичності ґрунтується на цінностях демократії, громадянських свободах, свободі пересування людей, економічному добробуті. Культурна складова – це мир і гармонія як ідеал європейської ідентичності, спільне цивілізаційне коріння, традиції, доля. Значення цих складових для європейців – представників національних спільнот визначається історичним минулим, географічним становищем країн, характером публічної дискусії і пріоритетом європейського будівництва для національних політичних еліт. Ступінь відкритості національного менталітету зовнішнім впливам також має істотну роль. Так, громадяни Великобратанії і Данії, з одного боку, та Італії й Іспанії, з іншого – різною мірою відчувають значущість належності до Європи в формуванні своєї, національної картини світу.
В деяких дослідженнях особливо виділяється "інструментальна" складова європейської ідентичності, що грунтується на оцінці людьми втрат і надбань від належності до спільного європейського простору [87, р. 16-19]. Цей чинник корелює з оцінками ефективності роботи інститутів і програм ЄС. Але безперечно, що найбільший вплив на становлення почуття спільності з Європою має індивідуальний повсякденний досвід. Значущим є і досвід безпосереднього спілкування з громадянами інших європейських країн, і поїздки за кордон, і читання літератури на мові своїх сусідів. Саме тому відсутність кордонів, вільне переміщення людей, що відкриває нові
358
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
можливості для професійної і соціальної самореалізації, для знайомства з культурою один одного виявляються найбільш відчутними і значущими компонентами європейської ідентичності.
В тому, що у межах ЄС "долалися міцні національні кордони, формувалось єдине громадянське суспільство, яке об’єднує декілька країн, переосмислювались поняття громадянства і демократії", проводились "сміливі експерименти в економічній області" і відбувався "поступовий відхід від традиційної матеріалістичної мотивації на користь креативності й постматеріалізму", "єврооптимісти" – прихильники послідовної інтеграції бачать здійснення "дійсно цивілізаційного проекту" [88, с. 53-54; 89, с. 134]. У цьому аспекті однією із засад підтримання власної, відмінної від інших, ідентичності традиційно був і залишається підсвідомий спротив іншій, цивілізаційно близькій (в цьому випадку американській) моделі. Несумісність європейських ідеалів соціальної солідарності та американських цінностей індивідуалізму й успіхів особливо значима для самовизначення представників європейських інтелектуальних кіл. В лавах європейської політичної еліти і в масовій свідомості відторгнення викликають американські претензії на світове лідерство. Як "інший" нерідко використовується й образ країн Східної Європи, особливо Росії, яка сприймається або як "девіантна частина спільного культурного поля" [90, с. 114], або, за С. Гантінгтоном, як "деякий цивілізаційний простір"
[91, с. 168-174].
В умовах зростання чисельності мусульманського населення Європи і ускладнення проблем, пов’язаних з інтеграцією інокультурних спільнот і з тиском густозаселеного Сходу на охоплений демографічною кризою Захід, все більш чітких обрисів набуває "ісламський чинник" формування європейської ідентичності. У довготривалій перспективі вимальовується "китайська загроза", яка матеріалізується в напливі мігрантів і руйнуванні традиційних для Європи галузей промисловості через дешевий китайський імпорт.
Вищеназвані та інші чинники сприяють становленню ідентичності, орієтованої на відторгнення непритаманних "західному" менталітету цінностей та установок. Однак у відкритому інформаційному полі ідентичність розмивається не тільки в негативній, а й в позитивній взаємодії з іншими культурами. Європейська культура діалогічна, вони увібрала в себе привнесені ззовні досягнення і переплавила їх в універсальні, відкриті решті світу цінності. Питання "відповідальності перед "іншими", неєвропейськими спільнотами,
359
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
які протягом історії сприяли і продовжують сприяти формуванню і розвитку її ідентичності" [92, с. 13], стає однією з умов її позитивного, орієнтованого на розвиток становлення. В нинішньому європейському соціокультурному просторі співіснують різні культурні традиції і діалектика європейської ідентичності орієнтує громадяна Європи на "єдність в розмаїтті".
Культурне розмаїття Європи, про значення якої багато говорять на рівні різних соціальних інститутів, особливо у світлі розширення ЄС і під час обговорення проблем імміграції – важлива складова європейського соціально-філософського і політичного дискурсів. Однак якщо вийти за межі дискурсивних практик, то питання про зміст європейської і національної ідентичності стає одним із ключових для реалізації європейського політичного дискурсу. Незважаючи на вражаючі успіхи економічного й політичного зближення у межах європейської інтеграції, поняття "нація" продовжує залишатися насиченим емоційним змістом. Висока напруженість дискусії довкола національної та етнічної ідентичності в низці європейських країн свідчить про дещо інший рівень їх наповнення, про більшу інтенсивність переживань порівняно з європейською ідентичністю. І в процесі зіткнення національних і європейських норм люди схильні солідаризуватися з першими, навіть в силу інертності свідомості, підсвідомого вибору знайомого і звичного.
Якою ж бути Європі націй, якщо не зводити відмінності держав та їх народів до етнографічних і мовних? Можливо, праві ті, хто прогнозує велике майбутнє "Європі регіонів"? Адже багато європейських країн підтримує яскраво виражений культурний образ, і місцеві політичні еліти всіляко цьому сприяють. Тим більше, що відкритість і прозорість міждержавних кордонів надає можливість людині будувати іншу систему життєвих координат, опуститися з рівня "уявленої спільноти" (нація) на рівень співтовариства, що сприймається дотиком, того, в якому проходить його повсякденне життя.
Існування європейського культурного простору мало ким піддається сумніву. Воно будується на засадах громадянської рівності людей і свободи особистості, християнській моралі й етики, спадщини Греції та Риму, гуманістичних ідеалах Відродження і Просвітництва, на спільності минулої долі та її проекції в майбутнє через євробудівництво. Європейський політичний простір в основному асоціюється у свідомості громадян з реалізацією інтеграційного проекту, і "бути європейцем" для багатьох означає бути громадянином ЄС. Це, незаперечно, свідчить про глибокий вплив інститутів на формування громадянської ідентичності. Проте про критерії
360