kozlovez_monograf (1)
.pdf
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
культурно-освітньої політики підтримки процeciв формування та розвитку європейської iдентичнocтi належить таким iнформацiйним структурам сучасного суспiльства, як служби паблiк рілейшнз державних установ та євpoпейських інституцій i засобів масової інформації.
Оскільки бути європейцем – це не стільки питання народження, скільки питання соціалізації та виховання, то важливу роль у формуваннi вiдчугтя європейської iдeнтичностi вiдiгpaє система освiти. Для України, зокрема, це передбачає європеїзацiю самої системи освiти, розвиток системи бiлiнгвiзму (точніше трилінгвізму – обов’язкове знання трьох мов: рідної, державної й іноземної), розширення прямих зв’язкiв мiж навчальними закладами рiзного рiвня європейських країн; розробка спільних освiтнix програм iз культурного й oсвітнього обміну учнiв та студентiв; проведення спільних освітньокультурних заходiв: олімпіад, змагань, конкурсiв, спільного відпочинку учнiв та студентів тощо; налагодження молодіжного обмiну на основi icнуючих європейських моделей; вироблення державної полiтики навчання українських студентів і фахівців у європейських кpaїнах з метою акумулювання конкурентоспроможного iнтeлектуального потенцiалу нації.
До рефлексії Європи як духовної спільноти долучилися роздуми про відмінності релігійних і національних традицій. Також постало питання й про те, яка частка в спільній європейській ідентичності припадає на національні культури. У таких дебатах міфи зіштовхнулися з реальністю – економічними та культурними відмінностями. Супротивники цілковитої інтеграції, побоючись культурної асиміляції, нагадують про значення традиції та національної окремішності. Натомість прихильники запевняють, що загроза уніфікації є позірною. На користь своєї тези вони наводять різноманітні аргументи, зокрема, про чітке відокремлення в політиці Європейського Союзу економічних проблем від культурних, а також застосовують історичні аргументи. Зокрема, прибічники інтеграції посилаються на демократичні механізми, що унеможливлюють уніфікацію всупереч волі громадян і вказують на те, що в ХІХ столітті держава мала досить багато засобів примусу, щоб уніфікувати суспільство, але цього не відбулося, а нині про таке годі й говорити [29].
У політичних дискусіях про пріоритети "єдиної Європи " з кінця 1980-х років чільне місце посідають питання про європейське громадянство як інститут нового правового, політичного і культурного змісту. Саме становлення інституту європейського громадянства пропонується розглядати у
331
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
конструктивному руслі як "процес пізнання", включення в нові спільні досвіди, створення нових смислів, вибудовування власної долі за допомогою засвоєння й контролю над потоками інформації [30].
Відповідно до положень Маастрихського договору, європейське громадянство забезпечує право вільного переміщення і проживання, право голосувати і бути обраним у Європарламент, брати участь у виборах до місцевих органів влади в країні проживання. Право звертатися до Співтовариства як до арбітра в ситуаціях, які перебувають в його юрисдикції. Йдеться не про скасування, а про доповнення інституту національного громадянства громадянством європейським, коли володарями європейського громадянства стають громадяни держав-членів. Але надання регульованості європейського виміру не веде автоматично до перегляду самоідентифікації тих, хто безпосередньо потрапляє у поле такого регулювання. Вони формуються переважно на національному рівні, де інститут громадянства має як політичне (права і обов’язки, різноманітні форми політичної участі), так й емоційне наповнення. Європейський інститут громадянства набагато слабше генерує емоційно забарвлені позитивні сигнали; але разом із тим, у масовій свідомості з ним асоціюється підвищення ризиків, пов’язаних з неконтрольованим рухом біженців та іммігрантів "крізь" прозорі національні кордони і переміщенням потоків людей із "нової" Європи в "стару".
Уже сьогодні 2 % громадян ЄС (тобто понад 10 млн. осіб) мешкають у країні-члені ЄС, яка не є їхньою батьківщиною. До того ж, у 2006 р. 57 % європейських громадян заявили про готовність переїхати за кордон із професійних міркувань. Серед таких людей найбільш мотивованою є молодь (півмільйона молодих мешканців ЄС вже навчаються не в своїй країні) [31, с. 7].
Національні законодавства про громадянство до цього часу зберігають значні відмінності, і введення інституту громадянства ЄС спрямовано на забезпечення свободи переміщення і рівних прав європейців за межами кордонів своїх країн. Відмова Австрії, Німеччині і Данії зняти обмеження на ринку праці стосовно громадян "нової Європи" серйозно підриває цей принцип. Разові легалізації незаконних іммігрантів, котрі проживають в Іспанії й Італії, створили напруженість у відносинах із сусідньою Францією, куди хлинули потоки тих, хто намагається облаштуватися в ній і скористатися соціальною допомогою. Жителі Латинської Америки італійського походження, одержавши паспорт в Італії (для цього не потрібно проживання на території країни), використали
332
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
можливості для переїзду в більш сприятливі з погляду працевлаштування країни ЄС.
Про назрілу необхідність гармонізації національних законодавств і перспективи введення загальних стандартів у цій сфері триває активна публічна дискусія. Визріле в самих структурах ЄС прагнення знайти компромісні шляхи вирішення проблем знайшло відображення у "Спільному порядку денному європейського громадянства". В цьому документі сформульована вимога партнерства структур ЄС і їх тісної взаємодії у сфері регулювання громадянства з національними інститутами [32]. Налагодження більш ефективної комунікації з громадянами повинно підвищити рівень обізнаності про проблеми і пріоритети європейського будівництва.
Прибічники "патріотичного конституювання", серед яких і відомий німецький мислитель Ю. Габермас, пропонують вибудовувати європейську ідентичність на основі цінностей демократії, принципів правової держави та повазі до наявних відмінностей. "Націю громадян" не слід ототожнювати в межах такої логіки зі "спільністю долі, яку формують спільні коріння, мова та історія". Іншими словами, слід виходити із самодостатності громадянської складової ідентичності, яка формує "абстрактну, підтримувану правовими засобами солідарність між незнайомими людьми" [33, с. 77-78].
Перспективі досягнення соціальної солідарності – предмет рефлексії сучасної політичної філософії і публіцистики [34]. Проте така солідарність як морально-етичного вибору вимагає подолання орієнтації на захист переважно групових інтересів. І, що дуже важливо, серйозних зрушень у менталітеті великих соціальних груп і формування "європейського менталітету", причому, аж ніяк не в протиставленні "іншим". А ці завдання не вирішуються винятково в межах підтримання громадянської ідентичності. Цінності демократії і права людини, якими пишається "західна" цивілізація, є недостаніми для того, щоб надати європейському політичному проекту, вписаному в цей цивілізований простір, "тривале дихання".
Якою ж бути Європі націй, якщо не зводити відмінності держав та їх народів до етнографічних і мовних? Можливо, далекоглядні ті, хто передбачає велике майбутнє "Європі регіонів". Адже майже всі регіони європейських країн підтримують яскраво виражений культурний образ і місцеві еліти всіляко цьому сприяють. Тим більше, що відкриття міждержавних кордонів надало можливість індивіду будувати іншу систему життєвих кординат, опуститися з рівня "уявленого
333
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
європейського співтовариства" на рівень спільноти реальної, тієї, в якій проходить його повсякденне життя.
4.2. Європоцентризм як метаідеологія Заходу
Концепт "європоцентризм" міцно увійшов до філософського дискурсу та політичної лексики. Зазначимо, що в літературі вживаються як тотожні два поняття "євроцентризм" і "європоцентризм". На наш погляд, більш адекватним є поняття "європоцентризм", тому в подальшому ми будемо використовувати саме цей термін.
Науковці, інтелектуали й політики дедалі частіше порушують проблему європейського універсалізму, в якому частина дослідників вбачає європоцентризм. Спроби визначення ідеології європоцентризму були невіддільні від намагань провести кордон між Європою і не-Європою. В часи, що передували Новій добі, той кордон пролягав, немов давньоримський limes, між цивілізацією і варварами, за останніх вважали передусім нехристиян. У Нову добу, разом з посиленням переконання, що Європа – це спільність, оперта на засади свободи й повазі до прав людини, у масовій свідомості сформувався стійкий погляд про поділ Європи на "ліберальний" Захід і автократичний Схід, до якого ще в ХІХ столітті зараховували Австрію, Прусію та Росію. Крім того, існував поділ на новочасний Захід (передусім, Англія, завдяки бурхливій індустріалізації) і відсталий Схід (власне, вся Східна Європа разом з Австро-Угорщиною). У ХХ столітті в рефлексіях над Європою переважали геополітичні концепції, котрі сформувалися після повоєнного політичного поділу. Тоді ж таки виникла теорія цивілізаційних градієнтів, у якій під позірною об’єктивністю крилася ідеологічна складова.
Протягом ХІХ століття поділ світу на Захід і Схід ставав чимраз виразнішим, це, зазвичай, підтверджують цитатою з поеми Ред’ярда Кіплінга: "West is the West and East is the East and never the twain shall meet" ("Захід – це Захід, а Схід – це Схід,
і їм ніколи не зустрітися"). Внаслідок колоніальних завоювань насамперед посилювалося переконання про вищість "білої" Європи над нижчою і "кольоровою" Азією, що його супроводжувало почуття цивілізаційної місії, успадковане від домодерної доби. У те річище, як доводить американський культуролог палестинського походження Е. Саїд, вписувалася і зачарованість романтиків Сходом, що дістала назву "орієнталізм" [35]. Зазначимо, що риси, якими наділяли Азію, переносили також на сусідні народи, котрих здебільшого вважали за менше цивілізовані.
334
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
У післявоєнний час тло дискусії про об’єднану (більшою чи меншою мірою) Європу становила "Інша Європа" (Other Europe), народжена після Ялтинської конференції. Таке визначення стало певним доповненням до поняття "об’єднаної Європи" і зміцнило сформовану протягом багатьох століть структуру мислення, в якій засадничо важливе значення мав поділ на Захід як квінтесенцію європейськості і Схід як втілення орієнтальних рис. У масовій свідомості Захід почав означати все прогресивне в історії людства, він став джерелом універсальних цінностей, еталоном і взірцем [36, с. 72-77]. Конструювання Іншого (Азії, Сходу) допомагало не тільки чіткіше визначити власну тожсамість – образ Іншого використовували також для критики вад європейських суспільств (класичний випадок проекції).
На зламі ХХ – ХХІ століть формується європейський дух, неясне і нечітке почуття належності до Європи, прожитої як спільність традицій і цінностей і як спільне майбутнє, навіть якщо цим майбутнім буде війна. Зберігається, а також поширюється і навіть зміцнюється, набуваючи інколи карикатурних форм, впевненість у тім, що європейська цивілізація за своєю сутністю вища від усіх інших. Для одних ця вищість пов’язана з універсальною цінністю тих рішень фундаментальних проблем людства, які знайшла лише вона. Для інших – прихильників соціального дарвінізму – вищість європейської цивілізації випливає переважно з її найпотужнішої сили, яка свідчить про кращу її пристосованість до умов середовища. Одні надають європейцям право, навіть обов’язок переробити усі людські спільноти на свій лад, а інші – право змусити нижчевартісні народи працювати на збагачення цивілізацій. І перші, і другі виправдовують таким чином імперіалізм, що практикувався на початку 80 років ХІХ ст. у більшому, аніж будь-коли масштабі.
Неможливість європейських держав змінити відносини в Європі без розв’язання війни штовхали їх на зовнішню експансію: колонізування територій, що вважаються вільними, бо не належать жодній з держав, нав’язування свого протекторату формально визнаним державам або ж їх окупація під будь-яким протекторатом.
Колоніальна європейська експансія, яка головним чином орієнтувалася на Азію та Африку, супроводжувалася пропагандою доктрин, котрі намагаються знайти наукове виправдання давньої ідеї про нерівність людських рас, викривають жовту загрозу або ж разом із Кіплінгом славлять обов’язок білої людини, яка призначена долею урядувати над нижчими народами. Саме в ім’я місії Європи всесвітньо відомий
335
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
письменник Дж. Конрад виявляє глибину тих сутінків, які вона криє в собі самій і які стають видимі лише тоді, коли вона зіштовхується з іншими культурами. Однак, якщо дивитися ззовні, Європа декларує свою єдність, підпорядковуючи науку, техніку та підприємницький дух бажанню панувати, яке не соромиться ні феодальних чи християнських засад, ні засад Просвітництва і романтизму. Водночас формується культурна, інтелектуальна єдність Європи, національні культури стають набутком ширшого загалу [37, с. 134-138 ].
Ігноруючи культурний плюралізм сучасних суспільств, теоретики європоцентризму проголошують західну культуру унікальною. Етапи розвитку інших цивілізацій, які не вписуються в концепцію євроцентризму, розглядаються як "напівварварські", визнаються "туземними" відносно переможної візниці західного суспільства і заперечуються. Натомість критичні ревізіоністи вважають Захід за головне джерело імперіалізму та утисків. Професор Кембриджського університету Брайян Тернер зазначає, що "орієнталістська парадигма була постійною рисою західних суспільних наук… Орієнталізм – це спосіб мислення, котрий ґрунтується на специфічній епістемології й онтології, які встановлюють глибокі відмінності між стагнуючим, ірраціональним і відсталим Сходом і змінюваним, раціональним Заходом, що постійно розвивається" [38, р. 42, 43].
Незважаючи на розбіжності у деталях щодо особливих рис західного домодернованого суспільства, позиції вчених стосовно ключових інституцій, традицій і поглядів збігалися. Такими основоположними засадами європоцентризму були: Захід як цивілізація третього покоління успадкував багато чого від попередніх цивілізацій, у тому числі найбільше – від класичної цивілізації (грецька філософія та раціоналізм, римське право, латина і християнство); західне християнство (спочатку католицизм, а потім – католицизм і протестантизм) історично є єдиною найважливішою рисою західної цивілізації; серед більшості інших цивілізацій Захід вирізняється розмаїттям своїх мов; відокремлення духовної та світської влади; верховенство закону; соціальний плюралізм; представницькі органи влади; індивідуалізм, традиції індивідуальних прав і свобод. Наведений вище перелік особливостей західної цивілізації аж ніяк не є вичерпним, як і не завжди і повсюдно вони виявлялися у західному суспільстві. Взяті окремо ці поняття, практичні підходи й інституції, були притаманні й іншим цивілізаціям, однак значно більше домінували на Заході. Більше того, їх поєднання було притаманне тільки Заходу, що надало йому
336
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
специфічних рис. Вони становлять принаймні частину найважливішого постійного ядра західної цивілізації. Саме вони є західними, але не сучасними щодо самого Заходу. Крім того, вони сьогодні є значною мірою тими чинниками, які дають змогу Заходові вести перед у власній модернізації та модернізації світу [39, с. 76-80].
Одержавши потужну ідеологічну підтримку від науки у формі еволюціонізму, дарвінізму тощо, європоцентризм поширився у ХІХ столітті, але його основні положення залишилися незмінними й сьогодні. Логiка європоцентризму, стверджує вітчизняний дослідник А. Гальчинський, зводиться до оцiнки процесiв цивiлiзацiйного розвитку винятково крiзь призму європейських стандартів. Ця вельми спрощена (якщо не примітивна) однолiнiйна методологiчна конструкція базується на таких принципах:
по-перше, на iсторiографiчиих постулатах, якi абсолютизують європейськi надбання епохи модернiтi й акцентують на тому, що досягнення вiдповiдних результатiв виявилося недоступним для iнших народiв;
по-друге, на утвердженнi прииципу унiверсалiзму, що передбачає icнування однопорядкових iстин, справедливих завжди i скрiзь. На основі цього принципу здiйснюються спроби представити icторичний шлях захiдного світу як унiверсальну модель;
по-третє, на однобiчнiй iнтерпретацiї логiки цивiлiзацiйного розвитку, намаганнях представити Європу як єдине уособлення такого розвитку, унiкального носiя загальноцивiлiзацiйних цiнностей. Вiдповiдно до цього сприйняття європейських стандартiв ототожнюється з утвердженням цивiлiзацiйностi;
по-четверте, на логiцi орiєнталiзму, яка виходить iз того, що держави, якi перебувають нинi на paннix етапах розвитку, не лише можуть, а й неодмiнно прийдуть до тієї точки, коли стануть копiями тих держав, якi вважаються в даний час передовими. Вiдповiдно до цієї логiки формулюються стандартнi для всіх країн рекомендації – так званi "матрицi розвитку", або ж, як тепер модно про це говорити, "дорожнi карти" щодо механiзмiв "наздоганяльної поетапної, унiфiкованої за своїми принципами модернiзацiї", яка реалiзується нинi пiд патронатом "старших" за своїм рангом держав та пiдконтрольних їм мiжнародних iнституцiй;
по-п’яте, на монополiзацiї iдeї суспiльного прогресу, його ототожненнi знову ж таки з суто європейськими цiнностями й
337
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
інтерпретації як не лише аналiтичного, а й приписуваного (нав’язуваного ззовнi) поняття [40, с. 102-103].
Отже, згідно з концепцією євпропоцентризму, Захід – єдина цивілізація, яка пройшла у своєму розвитку "правильний" шлях ("проторений стовповий шлях"), котрий неминуче мають пройти решта культур і цивілізацій. Це при тому, що захiдна цивiлiзацiя зародилася лише у VIII-IX ст., тодi, як, скaжiмо, ciнcька (китайська) – у І-ІІ тис. до н. е. Такий же вік має iндiйська цивiлiзацiя. Зазначимо, що сьогодні все зростаюча впевненість у собі країн Південно-Східної Азії дала поштовх новому азійському універсалізму, який можна порівняти з тим, що був характерним ддля Заходу. "Азійські цінності – це універсальні цінності. Європейські цінності – це цінності лише самої Європи". Азія повинна передати решті світу азійські цінності, експортувати соціальну систему Азії і, зокрема, Східної Азії, необхідно просувати "тихоокеанський глобалізм", "глобалізувати Азію" і, таким чином, "рішуче сформувати якісно новий світовий порядок". Додамо, що в 70-80-ті роки ХХ ст. значна частина радянської інтелігенції також потрапила під вплив цієї ідеології, а після президентських виборів 2004 року євроцентризм негласно став ідеологічною основою офіційної зовнішньої політики України.
Європоцентризм, хоч і близький, однак не зводиться до жодного з різновидів етноцентризму, від якого не вільний будьякий народ (особливо в умовах кризи). Якщо етноцентризм як механізм міжетнічного сприйняття полягає в схильності оцінювати явища оточуючого світу через призму традицій і норм своєї етнічної групи, котра розглядається як своєрідний всезагальний еталон [41, с. 1279], то ідеологія європоцентризму претендує на універсалізм і стверджує, що всі народи і всі культури проходять один і той же шлях і відрізняються один від одного тільки стадією розвитку. Закінчення холодної війни розглядалося на Заході як його тріумф, як вирішальний поворотний момент, що відкриває еру "нового світового порядку", в якому Захід буде визначати "стандарт цивілізації" у ХХІ столітті. Коли та чи інша країна перебуває на роздоріжжі і визначає шлях свого подальшого розвитку, політики, просякнуті ідеологією європоцентризму, стверджують, що відповідь на це питання є, її дала Європа: "Слідуйте за Заходом – це найкращий із світів". А, отже: "Для того, щоб досягти успіху, ви мусите стати, як ми, наш шлях – єдино можливий". Підсумком цього шляху буде те, що людство набуде однієї й тієї ж системи господарювання і суспільного устрою, а саме: за типом західних країн.
338
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
Розглядаючи проблему європоцентризму, С. Гантінгтон констатує: європоцентризм спирається на припущення, що сучасне суспільство має наблизитися до єдиного типу, а саме – західного, що сучасна цивілізація – це і є західна цивілізація, і що саме західна цивілізація є сучасною". Цей постулат він вважає "цілком хибним ототожненням" [42, с. 76]. До проблеми європоцентризму звертається і французька дослідниця Ж. Рюс, яка з цього приводу пише, що ми бачили, як у ХХ ст. розсипалися претензiї Європи на тоталiзацiю світової історії; ми нaвіть були присутнi при розпадi успадкованого знання, яке вона (Європа) намагалася iнтегрувати в одну провiдну ідею. Євроцентризм загинув, однак питання "Що далi?" залишається вiдкритим [43, с. 520-525].
Європоцентризм як ідеологічна конструкція, за С. Г. КараМурзою, містить у своїй структурі декілька міфів. Перший міф – це міф християнізації Заходу як тієї матриці, що визначила соціальний порядок, тип раціональності і культуру західного світу в цілому. Залежно від історичної кон’юктури, цей міф подавався у різних варіаціях або взагалі приглушався. Прикметно, що християнство подається як формотворча ознака західної людини – у протиставленні "мусульманському Сходу". Зазначимо, що нинішній етап європоцентризму характеризується внутрішньою суперечливістю трактування християнського міфу. З одного боку, потреба в консолідуючих міфах зросла, а з іншого – сам тип сучасної цивілізації, її етика, система цінностей і решта провідних міфів дедалі більше несумісні з постулатами християнства.
Другим міфом європоцентризму є створена буквально "лабораторним способом" легенда про те, що сучасна західна цивілізація є продуктом поступального розвитку античності – колиски цивілізації. Ця легенда відповідним чином втілюється у всіх основних історичних візіях, зокрема, в соціальноекономічній сфері як історія "правильної" зміни соціальноекономічних формацій і невпинності прогресу, в безперервності процесу культурної еволюції тощо. Одне із тверджень європоцентризму полягає в тому, що саме західна цивілізація створила культуру (філософію, право, науку і технологію), яка сьогодні домінує в світі та визначає життя людства, що саме Захід з самого початку був генератором технологій для всього світу. У це щиро вірить сучасна західна людина, яка вже нездатна критично поглянути навколо себе.
Третій міф про людину економічну – homo economicus, котра створила ринкову економіку і щаслива в ній жити. Витворена європоцентризмом ця антропологічна модель
339
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
легімітизувала руйнацію традиційного суспільства і встановлення нового, специфічного економічного і соціального порядку, за якого стає товаром робоча сила і кожна людина перетворюється в торговця.
Четвертим, одним із центральних міфів європоцентризму, є міф розвитку через імітацію Заходу. Західна цивілізація вирвалась вперед завдяки тому, що капіталізм створив засновані на раціональній політекономії могутні продуктивні сили. Решта суспільств відстали у своєму розвитку і зараз змушені наздоганяти західні країни. Тим, хто слухається "вчителів", Захід допоможе – і, нарешті, у світі встановиться (вже встановлюється) ліберальний капіталізм англосаксонського взірця і настане (вже настає) "кінець історії" (Ф. Фукуяма). При цьому цей міф експлуатується тим інтенсивніше, чим наочнішим і очевиднішим стає неможливість його здійснення [44, с. 15-63].
Нинiшнi визначення етапностi загальноцивiлiзацiйного процесу, якi подаються не лише в науковій, а й у навчальнiй лiтературi, йогo подiл на доiндyстрiальну, iндyстрiалъну та постiндyстрiальну цивiлiзацiї стосуються насамперед характеристики етапностi зaxiдної цивiлiзацiї. Унiверсальнicть цих етапiв є достатньо умовною, якщо не сказати бiльшого. Насправдi, як зазначав А. Дж. Тойнбi, йдеться про те, що "захiдна цивілізацiя накинула мережу своєї економiчної системи на весь світ, i економiчна унiфiкацiя на зaxiдний взiрець спричинила, на тiй самiй основі, i полiтичну унiфiкацiю, яка зайшла досить-таки далеко" [45, с. 47].
У цiй констатації виявляється одна з визначальних суперечностей сучасного cвітового розвитку: у реальнiй дiйсностi зберiгаються рiзнi за своїми культурно-icторичними цiнностями локальнi цивiлiзацii, якi водночас у багатьох cвоїх аспектах реалiзуються через штучно унiфiкованi економiчну i полiтичну системи західного зразка. "Тодi як економiчна i полiтична карти
світу нинi справдi забарвленi |
в колiр |
Заходу, – пише про це |
А. Дж. Тойнбi, – культурна |
карта |
по cyтi залишається |
незмiнною" [46, с. 47].
Така логiка, за визначенням автора, побудована на достатньо суперечливому припущенні, що "існує лише один потiк цивілізації – наш власний, а вci iншi або випадають з нього, або губляться у пустельних пiсках" [47, с. 48]. Iнша суперечнicть пов’язана з ілюзорним уявленням про суспільний поступ "як про рух по прямiй лiнii", при якому нiвелюються специфiчнi ознаки кожної окремо взятої цивілізацiї, її власний енергетичний потенцiал. "Звiдси, – наголошує iменитий англiйський учений, – можна зробити висновок, що людство не зможе досягти
340