kozlovez_monograf (1)
.pdf
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
привабливим прикладом для всього світу. На межі ХХ – ХХІ ст. процес розширення стимулюється великим бажанням країнкандидатів повернутися до материнського лона європейської цивілізації, а також об’єктивною зацікавленістю "старих" членів ЄС в експансії впливу, здобутті нових ринків, закінченні процесу політичного об’єднання Європи.
Європейський Союз як політичне утворення якісно відрізняється від держави, а, отже, його не можна оцінювати критеріями, характерними для національної державності. На відміну від інших інтеграційних процесів, які відбуваються у світі, європейська інтеграція цілеспрямовано зорієнтована на інтеграцію політичну [9]. Тому параметри становлення демократичних інститутій наднаціонального (постнаціонального) рівня перебувають у фокусі уваги не тільки теоретичного аналізу, а й політичної практики. Відомий італійський політолог А. Сбраджіа вважає необхідним розглядати реалізацію європейського політичного проекту як "поступальний процес постнаціональної демократизації", в центрі уваги якої – становлення інституційного дизайну ЄС [10, р. 14-15]. Звичайно, цей процес ґрунтується на досвіді демократичного розвитку країн-членів, але посталі перед ЄС завдання потребують іншого, порівняно з національною демократією, інституційного оформлення та якісно іншого підгрунття. У цьому сенсі Євросоюз можна розглядати як більш-менш ефективно працюючу систему узгодження різнорівневих інтересів. Для підтримки і розвитку цієї нової якості ЄС має потребу в оперті на різноманітні механізми представництва і взаємодії національних, регіональних, групових інтересів. Громадянські ініціативи загальноєвропейського рівня формують мережеві структури включених у загальну справу людей.
З упевненістю можна стверджувати, що стимулом для зміцнення почуття належності до єдиної Європи у перспективі може стати розвиток європейського регулювання спільних "проблемних" для нинішньої Європи питань. Йдеться про регулювання імміграції та інтеграції інокультурних громад, вирішення демографічних проблем, спільну стратегію протистояння змінам клімату, екологічним ризикам і загрозам безпеці громадян. Звісно, за умов досягнення не тільки принципової згоди, а й вироблення спільних підходів і запуску спільних механізмів вирішення цих проблем. Ефективна політика, результати якої безпосередньо впливають на якість життя, може сприяти і більш широкій підтримці ініціатив наднаціональних інститутів громадською думкою, і підвищенню
321
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
значущості ідентифікації з Європою у самосвідомості європейців [11, с. 84-85].
Об’єднана Європа як спільний політичний, економічний і культурний простір має дві основні характеристики, які відрізняють її від решти світу. По-перше, Європа – це, насамперед, антропоцентричне утворення за своєю культурою. На відміну від країн, які розвиваються за етатоцентричним (державоцентричним) принципом (Росія, Китай, загалом східні країни), формування європейської (західної) цивілізації як світу свободи, протиставленої азійській (східній) цивілізації як світу деспотизму, відбувалося на основі центральності людини, її прав та свобод. По-друге, основний принцип формування європейської цивілізації – це збереження національних, регіональних, локальних особливостей [12, с. 599]. Зазначимо й таке: мотто Європи "plures in unium" ("єдність у багатоманітності") хоча нібито й нагадує мотто Америки "e pluibus unium" ("єдність із багатоманітності"), однак має суттєву відмінність. "В американському просторі всі національні компоненти, не втрачаючи своєї ідентичності, знаходять спільний знаменник у вимірі американського громадянства, яке за означенням є виміром демократії, а отже, верховенства права і гарантії громадянських свобод. Європа – це цивілізаційний простір, основною умовою існування якого є збереження культурного розмаїття. Власне Європа як цивілізація постала з культурного розмаїття, а спільним знаменником став її антропоцентричний вимір" – слушно зазначає відома дослідниця О. Пахльовська [13, с. 599].
Завдяки змінам, котрі припали на 80-90-ті рр. ХХ ст., з’явилося поняття "нової Європи". Щоправда, разом з надіями, пов’язаними із занепадом комунізму, форма отієї нової Європи в багатьох людей, зокрема у Західній Європі, породжує й певні побоювання. До останніх підштовхує впевненість у відмінному характері країн Східної Європи, їм приписують особливу схильність до "дикого" націоналізму, а також переконання про закладені в такому націоналізмі загрози для цілої Європи. Різними є й думки щодо наслідків об’єднання Європи: одні вважають, що від нього виграють великі народи, а малі зазнають втрат, інші, навпаки: в об’єднанні Європи вбачають шанс для малих спільнот [14, с. 72-77].
Політичні аспекти європейської інтеграції, на відміну від економічних, де завжди присутній конкретний матеріальний інтерес, який стимулює швидкий пошук компромісних рішень, більше пов’язані з проблемами функціонування національних державних механізмів, із поняттям "суверенітету", "національної
322
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
ідентифікації", "узгодженням позицій різних політичних еліт". Зараз викристалізувалися дві гіпотетичні моделі розвитку Європейського Союзу. Одна пов’язана з формуванням конфедеративного союзу національних держав, друга – з формуванням федеративних Сполучених Штатів Європи. "Третій шлях", котрий полягає у певному поєднанні цих двох напрямів, поки що не сформувався як чіткий політичний проект.
В основу формування єдиної Європи нині покладена атлантична модель. Ідея атлантичного федералізму стала соціокультурною стратегією Західної Європи. Тут пріоритет віддається об’єднанню не національних держав, а громадянському суспільству, поетапному переходу до Європи регіонів. У цьому процесі Рада Європи йде начебто попереду Європейського Союзу. Якщо нинішня влада ЄС фактично пропонує космополітичний проект, який фактично рухається до перетворення Європи в одну наддержаву, то проект, уособлений Радою Європи, побудований на засадах збереження національного суверенітету держав і узгодження їх інтересів на основі дотримання певних стандартів соціально-економічного розвитку. Тому не можна однозначно погодитися з твердженням вітчизняного дослідника М. Головатого про те, що в Європі фактично вибудовується система держав, що повністю нагадуватиме тоталітарне утворення на кшталт колишнього СРСР [15, с. 18]. Важко розділити і погляд, згідно з яким "Європа одночасно є супердержавою із глобальною сферою інтересів, і регіональною наддержавою, що проводить на своїх кордонах політику, яка не має аналогів" [16, с. 99-100]. Результати референдумів у Франції, Данії і Норвегії засвідчили досить низький рівень підтримки проекту Європейського Сгоюзу як наднаціонального утворення.
Хоча Європейський Союз офіційно й не визнається федеративним утворенням, однак він має певні ознаки федерації. В умовах глобалізації, інтеграції й уніфікації, з одного боку, і намагань зберегти національну й регіональну ідентичність, з іншого, європейський федералізм дуже важливий, оскільки він може примирити ці різноспрямовані тенденції. Прихильники федеративного устрою вважають, що принцип субсидіарності, який покладений в основу цього об’єднання, перешкоджатиме централізації влади в межах ЄС, сприятиме наближеню влади до громадян, для яких сьогодні характерна певна дистанційованість від політики. Але федералізм суперечить класичній юридичній доктрині, яка надає перевагу національному суверенітету [17, с. 99].
Схвалення на Лісабонському неформальному саміті ЄС проекту нової Угоди реформ Євросоюзу зняло з порядку денного
323
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
збанкрутілу ідею Євроконституції стосовно федералізації Європи – створення (у форсованому режимі) об’єднаної Європи як наддержави. Унікальність європейської інтеграційної моделі з самого початку полягала в тому, що вона утверджувалася і вдосконалювалася як модель міждержавних відносин. Не ілюзорні принципи "цілісності європейського народу", "асиміляції європейських народів", "досягнення колективної ідентичності поза межами націй", а "Європа націй", об’єднана Європа, центром інтеграційної перспективи якої, її головним суб’єктом і носієм залишаються "держави-нації". Європа, що не демонтує, а, навпаки, поглиблює національну та соціальну ідентичність кожного народу – такими є принципової ваги засади євроінтеграційного процесу, які робили й роблять його привабливим для великих і малих народів, для "старої" і "нової" Європи. Європу об’єднують спільність долі й побоювання втратити національну та культурну тожсамість. "Європеїзація" несе з собою нову логіку: "і те, й інше", за якої національні правові та політичні культури, продовжуючи існувати, одночасно заглиблюються в загальноєвропейську культуру, тоді як космополітизм означає "логіку включених опозицій" [18, с. 268-288].
Одним з основоположних принципів діяльності Європейського Союзу, закладених в Маастрихтській угоді (1992), є субсидіарність: рішення мають прийматися на найнижчому з можливих рівнів, необхідних для вирішення питання. На цій підставі виділяють три можливих рівні самоідентифікації спільнот людей, котрі населяють сучасну Європу: національний, який існує на звичному для нас державному рівні; панєвропейський, що формується на наднаціональному рівні, створюючи такий феномен, як європейська ідентичність; і етнічний, що простежується на регіональному рівні поліетнічних суспільств. При цьому усвідомлення спільної належності до Європи – європейська свідомість – не скасовує попередніх їй рівнів самоусвідомлення, а, навпаки, підсилює їх. Разом з тим, традиційний культ нації, національно-державний патріотизм поступово відступає перед ідеєю спільності та різноманітності європейської цивілізації [19, c. 33-34].
Зміщення самоідентифікації від національно-державного рівня до етнічного є цілком органічним процесом як відповідь на глобалізацію й інтеграцію, адже процеси об’єднання почали розмивати межі національної ідентичності та суверенітету. Тому ідентичність частково змістилася на нижчий рівень. Цьому сприяла й регіональна політика ЄС, передача повноважень на місця. Наслідком цього стало посилення позицій етноцентристів у країні Басків та Каталонії в Іспанії, Ліги Півночі в Італії,
324
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
зміцнення етнічно-орієнтованих партій Фландрії та Валонії, зближення позицій австрійського Тіроля й німецькомовного Південного Тіроля і Трентіно в Італії.
Загалом, ідентифікація європейців відбувається під впливом взаємопов’язаних і взаємостимулюючих інтеграційних й етномобілізаційних процесів. Етнічний рух використав панєвропеїзм для отримання більшої автономії і розширення кола повноважень в межах регіональних програм й реалізації принципу субсидіарності, а прихильники тісної європейської інтеграції здобули підтримку різних етнічних груп за рахунок політики регіоналізму.
Свідченням цього є те, що зараз в Європі немає однієї традиційної культури, немає єдиної церкви, однієї домінуючої мови, як немає єдиних культурних течій. Європейський простір – це своєрідна мультикультурна і мультинаціональна спільність, яку навряд чи можна привести до єдиного знаменника. Саме тут й постає проблема зміни самоідентифікування громадян різних національних держав в єдине означення "ми – європейці". Водночас ця багатоаспектна проблема містить у собі небезпеку завжди готових перетворень відмінностей в протиріччя, а то й в антагонізми. Специфіка Європи полягає і в тому, що кожен з її історичних регіонів містить ще стільки ж підстав для поділу, як і весь континент.
Дискусії з проекту Європейської конституції, які завершилися зниженням рівня узгодження позицій і підписанням Договору про реформи інститутів ЄС в грудні 2007 р., засвідчили, що компромісні політичні рішення на рівні держав-членів залишаються ключовою умовою будівництва об’єднаної Європи. Проте їх явно не вистачає, щоб заглушити зіткнення національних інтересів і надати "європейському проекту" необхідний імпульс. Сам по собі екстенсивний розвиток за рахунок розширення нових членів (і, відповідно, території, населення, виробництва Євросоюзу) ніяк не надає цим процесам нової якості, про що свідчать нинішні суперечності між державами-учасниками, між представниками "старої" і "нової" Європи. Такий розвиток зумовлює нові зіткнення інтересів, спричинені різним рівнем розвитку економіки і соціальної сфери, відмінностями в якості життя і в політичній культурі національних суспільств. Досягнення компромісу потребує чіткого, співвідносного з конкретним рішенням поля домовленостей. Його підгрунтям є спільна ідентичність – самоототожнення зі спільними цінностями, спадщиною та орієнтирами розвитку. Становлення спільної європейської
325
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
ідентичності є необхідною передумовою динамічного розвитку інтеграційних процесів.
Нинішня світова фінансово-економічна криза, на думку деяких європейських політиків, ставить під сумнів основи Європейського Союзу. Тому необхідно терміново зміцнити внутрішній устрій та ідентичність Європи, підтвердити саму суть європейської моделі – моделі відкритої всередині, із зовні й для всього світу. Нещодавно затверджений Радою Міністрів ЄС план економічного відновлення в основному зосереджений на національних заходах підтримки внутрішнього попиту, уряди повинні утриматися від спокуси перетворити національні заходи на вузькі протекціоністські схеми. Вони виступають проти протекціонізму у подоланні кризи, що може похитнути саму основу європейського проекту – проекту, заснованого на "чотирьох свободах": свободі руху товарів, людей, послуг і капіталу [20, с. 7].
Європеїзація не тотожна вестернізації, хоча існує й така точка зору. Вона не вимагає від жодної країни втрати своєї самобутності. На підтвердження цього можна навести багато прикладів. Так, скажімо, країни Центральної і Східної Європи, які щойно вступили в ЄС і НАТО, аж ніяк не розчинилися в європейському чи атлантичному "плавильному казані", а, навпаки, зберігають свою самобутність і виявляють принциповість у відстоюванні власних національних інтересів.
Безаперечно, що країни, які освоюють західні технології з метою економічного розвитку, зазнають впливу вестернізації практично у всіх сферах суспільного і навіть особистого життя. Небезпека "вестернізації" чи "американізації" способу життя змушує ці країни здійснювати перетворення на власній культурно-цивілізаційній основі, поєднуючи національні традиції із західними інноваціями. Світовий досвід (наприклад, країни нової хвилі модернізації – Індія, Індонезія, Бразилія, ПАР і, звісно, Китай) свідчить, що успішна модернізація соціального й економічного розвитку не призводить до масштабної культурної вестернізації. Навпаки, вона викликає повернення до традицій, до консолідації на основі національної культури, до розуміння необхідності і цінності культурної самобутності. Поряд з цим не слід піддаватися і певним ілюзіям: у малих народів Європи значно менше можливостей протистояти потоку уніфікації, їм належить радше влитися в нього, втрачаючи при цьому свою індивідуальність, ніж формувати цей потік.
Погоджуючись з твердженням, що європейство не тільки не скасовує, а й навіть надає додатковий стимул самоідентифікації європейських націй, дискусійною, на наш
326
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
погляд, є ідея про європейство як ціннісне співтовариство, котре зможе охопити лише обмежене число культур і націй. Навряд чи правомірним є питання про пошуки "оптимальної" величини Європи, щоб загальний культурний знаменник не став би замалим. Має рацію М. Соарес, стверджуючи, що питання створення Великої Європи не обмежується лише Центральною Європою, воно також пов’язане і з Середземноморським басейном, і зі Східною Європою [21, с. 59]. Саме така позиція відповідає інтересам Європейського Союзу і слугує на користь об’єднаної Європи й поширення її цінностей.
Уцьому контексті спірним є твердження австрійського вченого й державного діяча Є. Райтера про те, що формування європейської ідентичності залежить не тільки від організації, а й значною мірою від "правильної" географії об’єднаної Європи, оскільки саме вона створює фундамент загального сприйняття на спільній історико-культурній основі. І саме ті країни, які несуть відбиток греко-романської культури і подальшого християнського розвитку античної спадщини, зададуть географічні межі ціннісної Європи [22].
Узв’язку з цим пригадаємо висловлені ще в 1920 р. на сторінках "The Ecоnоmic Consequences of Peаce" Дж. Кейнсом міркування, що вражаюче ілюструють відносність репрезентацій європейської ідентичності та "кордонів" Європи стосовно певних політичних кон’юктур та цілей: "проблематичними" видаються чи то приналежність Великої Британії до "системи" європейських націй, чи то приналежність слов’янського, чи, точніше, російського простору, чи то середземноморського простору (здатного поширитись на два береги, як сьогодні бачимо від Терції до Північної Африки). У цих виключеннях немає нічого ані тривкого, ані a fortifiori природного" [23].
Поданий огляд позицій допомагає збагнути, що як дискурс ідентичності Європа є настільки розрідженою, що може означати
абсолютно "все і нічого". Відомий британський історик Е. Хобсбаум вважає, що європейський континент – це не більше ніж інтелектуальний конструкт [24, р. 289].
Європейський Союз не може не розширюватись, але це розширення, звичайно, не може бути безкінечним. ЄС має розширюватись насамперед за рахунок тих країн, які самоідентифікують себе як європейські. І приклад тіє ж Росії говорить, що є межа розширення, бо Росія ідентифікує себе як цивілізаційну і самодостатню країну. Вона не заявляла і не заявляє на офіційному рівні про якесь своє бачення себе в Євросоюзі, що не означає, що Росія не може бути (чи не є) європейською державою.
327
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Зазначимо й таке: справжня європейськість – категорія настільки ж умовна, наскільки символічна. Вона не збігається повністю з поняттям "Європейський Союз", оскільки європейцями в культурному сенсі є значно більше число націй. Тому членство в Європейському Союзі не може бути свідченням успішного складання тесту на "європейськість" і зводити євроцентричні прагнення, наприклад, нашої країни лише до членства в ЄС було б неправильно, оскільки останній не має монополії на "європейськість".
Ідеології європоцентризму з самого початку її виникнення притаманна одна цікава риса – вона узурпувала саме ім’я Європи. Хоча процес інтеграції охоплював, особливо в перші десятиріччя ХХ ст., лише меншу частину західноєвропейських держав, однак в назвах цього об’єднання, які постійно змінювалися, фігурувало визначення "європейський". На практиці це призвело до того, що східна частина континенту, котра знаходиться за довільно проведеним кордоном, і насамперед Росія, виявляються поза межами того, що на Заході без будь-яких зауважень називається вся Європа. "Первородним гріхом" західноєвропейської інтеграції є те, що вона узурпувала поняття "Європи" і право визначати, хто з європейців є європейцем, а хто ні. Між тим в єдності континенту зацікавлені і європейський Захід, і європейський Схід: тільки вона може забезпечити Європі роль одного з основних центрів сили і тяжіння у світі.
"Відлучення" трьох слов’янських держав СНД – Росії, України і Білорусії – від об’єднаної Європи диктується не стільки глибинними відмінностями в "європейській ідентичності", скільки поточними геополітичними інтересами частини будівників об’єднаної Європи. Серед них ще з довоєнних років боролися дві тенденції. Одні вважали (згадаймо пакт БріанаКеллога в 1929 р. про пан-Європу, до якої приєднували і СРСР), що об’єднана Європа без СРСР (Росії, України, Білорусії) – нонсенс. Серед них був і генерал де Голь з його гаслом "Європа від Гібралтара до Урала", яка охоплювала б й СРСР.
Але з часів Версальської системи 1919-1939 рр. та її "санітарного кордону" навколо СРСР, було немало однодумців Е. Райтера, які з самого початку відлучали східнослов’янські народи від "справжньої" Європи. Форма цього відлучення була різною – "російська загроза" (за Наполеона Бонапарта чи в період Кримської війни), "комуністична загроза" (часів СРСР), "загроза мафії" (Росія часів Єльцина), – але суть одна: "російського ведмедя" в європейську порцелянову "лавку" пускати не слід – все переб’є.
328
Європейська субглобалізація і національна ідентичність
Без подальшого розширення Європи за рахунок нових членів, цілеспрямованого продовження європейської інтеграції неможливе самоствердження європейської спільноти у глобалізованому світі. Колишній канцлер Німеччини Гельмут Шмідт зазначає, що в ХХІ столітті будь-яка європейська нація без об’єднаної Європи у світовому масштабі буде малою, у кращому випадку середньою державою [25, s. 99-101].
Один з батьків європейської інтеграції Ж. Монне на схилі свого життя наголошував, що якби йому дали можливість розпочати цей процес заново, він започаткував би його з соціокультурної складової єднання європейських народів. Тим самим було б розчищено "поле" для побудови спільного дому – єдиної Європи – на основі ментальної єдності її народів. "Зміна соціокультурних меж пов’язана перш за все з трансформацією відповідних архетипів, тобто своєрідної "закодованої" просторово-часової моделі певного соціального організму. Зрозуміло, що на цей надзвичайно складний процес історія мусить витратити доволі багато часу" [26, с. 161].
В побудові образу єдиної Європи, формуванні системи європейських цінностей з необхідністю постає питання: а чи існує взагалі феномен європейської культури? І чи дійсно перед нами постає проблема асиміляції тільки з культурою європейською?
Якщо розглядати поняття "культура" в його найширшому розумінні, яке містить "культурний підтекст", "образ світу", "систему вірувань і цінностей", то ми, напевно, маємо справу таки з "європейською культурою". Про це свідчить наше сприйняття політичних, релігійних і соціальних інститутцій та пов’язаних з цим цінностей, які притаманні саме Європі. Це секуляризація державних інститутів, поділ влади, правова держава, соціально ринкова економіка, соціальна справедливість, рівність усіх перед законом, права і свободи громадян. Ми сприймаємо найширше коло західних культурних зразків не інакше як з означенням "європейський". Дійсно, будьяка інша територія світу навряд чи зможе конкурувати з Європою за показником інтенсивності філософської, релігійної, суспільно-політичної думки та кількості її представників. Де ще можна знайти територію, яка б протягом 2-3 тисяч років наполегливо опрацьовувала всі сфери людської життєдіяльності, залишила величезну кількість пам’яток і зберегла найактивніші позиції в усіх сферах життя до наших днів. Через таку інтенсивність і близькість центрів духовної культури, постійне переплетіння різних національних зразків навряд чи можна
329
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
відмовитися від визначення цього культурного простору як європейського.
Врешті, коли ми будемо говорити і про нормативне сприйняття культури, то і тут наражаємось на абсолютну відповідність моральних настанов й ідеалів щодо європейської культури. Європейський тип культури – ідеал цивілізованості, ідеал етичного сприйняття реальності. Відтак, наше відчуття "культурності" повністю перегукується зі сприйняттям "цивілізованості" європейського простору. Однак, навряд чи можна сказати, що ми маємо справу з внутрішньо узгодженою й інтегрованою цілісною європейською культурою. Перед нами постає тісне переплетіння філософських думок, конгломерат мистецьких течій, які безумовно впливали одна на одну, але не витворили єдиної культури.
Крім того, коли ми будемо говорити про культуру й у вузькому значенні цього слова, тобто про всі ті артефакти оригінального світосприйняття кожного народу, які мають, як правило, національне походження, то навряд чи знайдемо твори, які автоматично стали б європейським надбанням [27, с. 206].
З другої половини ХХ ст. саме діалог європейських культур формує соціально-економічні й політичні передумови для розбудови сучасного Європейського Союзу. При цьому культура розглядається як квінтесенція всіх видів людської діяльності, звичаїв, вірувань, тобто всього матеріального та духовного, що створено людьми. Історичне визначення культури наголошує на важливій ролі соціально-історичного спадку відповідної традиції.
Сьогодні в європейській культурі ведеться цілеспрямована робота щодо продукування й засвоєння комплексу ідей, символів, смислів, пов’язаних з новою Європою і європейськими цінностями, побудові міфу про успішну Європу (у позитивному значенні слова "міф"). Найбільш чутливі й здатні до актуалізації смислів діячі культури уловили цю потребу в позитивному образі Європі, того, що надто часто за останні роки піддавалося розвінчуванню, переосмисленню і деконструкції. Поряд із непривабливими й трагічними сторінками минулого, жахом європейської історії, з калейдоскопічністю і відчуженістю сучасної дійсності продовжує існувати ідеальний комплекс уявлень про високе об’єднуюче начало, образ спільного Європейського Дому, який збере під свій дах коли-небудь красивих, вільних і мислячих людей [28, с.78-89].
Розв’язання проблеми демократизацiї європейських структур та посилення демократичного контексту європейської iдентичності opгaнічно пов’язане iз культурною й освiтньою політикою Європейського Союзу. Особлива роль у забезпеченнi
330