kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
Якими б не були патетичними алармісти від глобалізації, відомий американський політик і політолог П. Б’юкенен вважає потрібним тверезо констатувати, що серед проблем, з якими зіткнулися сьогодні Захід і сучасна цивілізація у цілому, і які загрожують їхньому існуванню, є послаблення держав і поступова передача влади від національних урядів світовому, домінування якого неминуче призведе до знищення держав [102, с. 313]. При цьому глобалізм він розглядає як антитезу патріотизму, а транснаціональні корпорації – національному бізнесу.
Говорячи про те, які зміни відбуваються у функціях держави і яка її доля в умовах глобалізації, можна виділити два аспекти: роль інституту держави у світовому суспільстві і всередині окремої країни. Окрім змін ролі держав у зовнішньому вимірі, не менш важливі зміни відбуваються у функціях держави всередині країни. В умовах глобалізації суспільство зазнає зростаючих навантажень, зумовлених послабленням чи розривом традиційних економічних і соціальних зв’язків, соціальним розшаруванням, міжетнічними і міжконфесійними конфліктами. Звідси – посилення історичної ролі держави як гаранта соціальної стабільності, покликаного забезпечувати насамперед необхідну допомогу найбільш уразливим і знедоленим верствам населення, захищати суспільство від хвилі насильства, злочинності і тероризму, що набуває глобальних масштабів.
Сьогодні світ, майже позбавлений стрижневої лінії, намагається знайти новий баланс, нове співвідношення сил між державою, ринком і громадянським суспільством. Складність проблеми полягає в тому, що її вирішення потребує не просто розподілу влади між зазначеними інститутами, а й у зв’язку зі зміною суспільних цінностей і пріоритетів – трансформації самих інститутів. Національна держава і в ХХІ ст. продовжуватиме залишатися суб’єктом, і об’єктом ідентичності – і як носій референтних загальнонаціональних цінностей, і як ініціатор культурної політики, яка забезпечуватиме соціалізацію політики і взаємодію етнічних, конфесійних та інших груп.
3.3. Глобалізація і трансформація національного суверенітету
Криза національної ідентичності й ерозія національної держави, у свою чергу, тісно пов’язана з трансформацією національного суверенітету. Процеси глобалізації, з одного боку, розмивають класичний національний суверенітет, а з іншого – сприяють підйому національної свідомості малих народів,
291
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
підтримують тенденцію до збільшення кількості суб’єктів міжнародних відносин. Технологія, торгівля, транспорт, ТНК, міжнародний капітал спеленали світ новими мережевими зв’язками і роблять кордони держав прозорими. Внаслідок цього скорочується обсяг національного суверенітету і послаблюється становище держави як головного суб’єкта міжнародних відносин. Якщо інтернаціоналізація має на меті обмежену і контрольовану ерозію суверенітету, оскільки кожна політична одиниця автономно вирішує, чи вступати у відносини з іншими, то глобалізація супроводжується більшою ерозією національної суверенності і зростанням взаємозв’язку.
Значні зміни відбуваються у моделях поведінки держав, корпорацій і великих мас людей у цілому. Створюючи контури нового порядку, глобалізація руйнує попередній устрій, причому швидкість руйнування усталених відносин часто випереджує введення нових. У низці країн це наочно втілюється у зламі традиційної ідеології, заснованої на сакралізації батьківщини й нації, і, відповідно, у послабленні таких цінностей, як патріотизм за рахунок поширення альтернативних національним цінностям ідентифікацій. Принцип самовизначення народів, який застосовується до національних меншин багатонаціональних держав, веде до зростання кількості недієздатних державних утворень. Одночасно загострюється криза національної ідентичності у вже усталених державах, зокрема, таких як Німеччина, Франція, США, Іспанія і Російська Федерація. Все це стало серйозним фактором впливу на національну і міжнародну безпеку.
Зауважимо, що в соціально-філософській літературі проблема трансформації (розмивання, нівеляції) національного суверенітету розглядається переважно у межах вивчення глобалізації і процесу становлення "нового" світового порядку, а також у зв’язку з військовими діями щодо окремих країн, зокрема, таких, як Ірак, Сомалі, Югославія, Афганістан. Однак причини трансформації суверенних засад держави, на наш погляд, досліджені недостатньо глибоко і всебічно. Складається враження, що більшість дослідників недооцінюють масштабність процесу зміни суверенітету і, головне, ступеню його впливу на всі сфери суспільного розвитку. У більшості випадків трансформація національного суверенітету розглядається як процес, котрий відбувається під сильним впливом могутніх наднаціональних сил начебто всупереч волі самих держав. Тоді як майже не поміченим, на думку Г. Гриніна, залишається інший аспект проблеми: суверенітет значною мірою скорочується добровільно самими національними державами [103, с. 123]. Не враховується
292
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
двосторонній характер трансформації суверенітету в умовах глобалізації: з одного боку, посилюються чинники, які зумовлюють скорочення номенклатури і обсягу суверенних повноважень держав, а з іншого – більшість держав добровільно й свідомо йдуть на обмеження свого суверенітету.
Найбільш небезпечним є те, що глобалізація справді підважує не лише принципи суверенного розвитку незалежних держав, а основи їх національної ідентичності. Добре знаний у світі британський історик Е. Хобсбаум констатує, що одним з основних викликів ХХІ ст. є "зниження ролі національної держави як системи, у межах якої живуть люди і на просторі якої відбувається більшість значущих для них подій" [104, с. 9]. На цьому акцентує увагу і З. Бжезінський. Глобалізація, пише він, стимулює процеси, які "призводять до ерозії традиційних державних суверенітетів", загрожує "втратою національного контролю над основними економічними та соціальними цінностями" [105, с. 185]. Багато й інших дослідників наголошують, що в умовах прогресуючої глобалізації національні держави поступово втрачають здатність контролювати ситуацію, дедалі більше делегують свій суверенітет на користь об’єднання в наднаціональні організації [106; 107].
Назви праць деяких західних авторів говорять самі за себе: "Хто ми?", "Смерть Заходу", "Якщо ми перестанемо бути нацією", "Італійці без Італії", "Смерть батьківщини", "Наше розділене "ми" та ін. "Ідентичність, – зазначає один із авторів, – стає проблемою, коли ми перестаємо як слід знати, хто ми є" [108, с. 166]. Більшість дослідників у своїх працях про становище і роль національної держави в сучасному світі, як справедливо зазначає М. Манн, ведуть односторонні дискусії на тему: посилюється державна система чи послаблюється [109]. Насправді становище національних держав на тнинішньому етапі досить складне й неоднозначне: в чомусь позиції держави послаблюються, а в чомусь – посилюються. Так, за спостереженням С. Стренга, майже не залишилося суспільної сфери, в яку б не втручалася державна бюрократія, чи-то будівництво будинку, чи сімейні відносини [110, с. 128].
Слід вказати ще на одну тенденцію: на тлі скорочення обсягу національного суверенітету простежується стрімке зростання націоналізму, що втілюється у прагненні навіть найменших народів здобути власний суверенітет. "Пояснення причин сучасного сепаратизму на перший погляд може видатися парадоксальним: націоналізм посилюється тому, що слабшають держави як системи" [111; 112, с. 123-133]. Але жодного парадоксу тут немає. Нації – не вічні сутності, а етнополітичні
293
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
спільноти, які формуються саме у межах держав. За одних умов їх згуртованість і єдність посилюються, а за інших, навпаки, послаблюються. Формування наднаціональних систем у ХХ ст. йшло паралельно з руйнуванням не тільки колоніальних імперій, а в низці випадків старих і новопосталих держав, особливо багатонаціональних, серед яких були й вельми стабільні (АвстроУгорщина, пізніше – СРСР, Югославія). Подібні болісні руйнування іноді відіграють позитивну роль, полегшуючи регіональну й світову інтеграцію.
Очевидно, що національні проблеми будуть досить гостро стояти у різних регіонах і країнах ще протягом десятиліть. Між тим, у світовій громадській думці, хоч і не послідовно, формується негативне ставлення до зловживання правом нації на самовизначення, яке, за висловом У. Альтерматта, перетворилось в "опіум для народів" [113, с. 104]. Вкрай агресивні форми націоналізму, які розколюють держави і створюють небезпеки світовому порядку, поступово мають відходити. Підкреслимо, йдеться не про зникнення націй і національних відмінностей, а про перехід національних проблем і відносин із сфери високої політики і запальних дебатів у більш спокійне русло, наприклад так, як це відбулося з християнством у більшості країн Європи.
Усталені принципи, на яких протягом останніх майже 400 років (після Вестфальського мирного договору 1648 р.) будувалася система міжнародних відносин (державний суверенітет, недоторканність кордонів, невтручання у внутрішні справи країни тощо), у третьому тисячолітті змінюються на підтримку демократії й утвердження прав особистості у будьякій країні чи регіоні світу. Небезпеки, пов’язані із слабкістю державного управління, вимагають перегляду традиційного розуміння суверенітету. Воно полягає в трактуванні його як безумовного і абсолютного атрибута кожної суверенної держави, захищеної від втручання ззовні. Деякі зрушення, за твердженням Ф. Фукуями, у цьому напрямку вже відбулися: сформувалась (принаймні на Заході) норма гуманітарної інтервенції, суверенітет розуміється як відповідальність держави перед населенням та її здатність виконувати свої базові функції. Інших же критеріїв обмеження суверенітету, окрім гуманітарної катастрофи, не існує [114, с. 163-167]. Поряд із цим відсутні стандарти, що регламентують, який ступінь державної слабкості допускає зовнішнє втручання, в тому числі і військове.
Зазначимо, що будь-які намагання сконструювати зручний для його нинішніх лідерів і достатньо жорстокий щодо аутсайдерів світ "глобального регулювання" і "глобального
294
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
лідерства" однієї держави чи низки держав, слабо співвідносяться з уявленнями про демократичність, більше того – про рівноправність націй як таких. Викликають занепокоєння послідовні спроби провідних держав світу істотно трансформувати й змінити основоположні принципи міжнародного права, значно розширивши при цьому міжнародно-правові рамки власної діяльності та обмежити суверенітет усіх "інших" учасників міжнародного спілкування.
Виходячи з дискусій про несумісність "застарілого" суверенітету і гуманітарних принципів сучасного світоустрою, доречно згадати думку одного із засновників теорії міжнародних відносин Є. Карра, яку він висловив півстоліття тому назад: "Недоречність державного суверенітету – ідеологія домінуючих держав, які розглядають суверенітет інших держав як перешкоду для використання власного домінуючого становища" [115, с. 9]. Дійсно, національні держави, в їх класичному розумінні, сьогодні вже неспроможні повною мірою забезпечити власний суверенітет. Адже 100-150 років тому вони будувалися на фундаменті етнічності (мова – культура – територія), натомість зараз цю роль виконує складний синтез політичних, економічних, ціннісних, культурних, ментальних, інформаційних засад.
Під суверенітетом, зазвичай, розуміють найважливішу ознаку держави, яка втілюється в її повній самостійності, тобто
верховенстві у внутрішній і незалежності у |
зовнішній |
|||
політиці [116, с. 367; 117, P. 162-163]. Перші трактування цього |
||||
поняття, зокрема, як |
"постійної й абсолютної |
влади |
держави" |
|
(Ж. Боден) з’явились |
ще на початку Нового |
часу |
в працях |
|
Н. Макіавеллі, |
Т. Гоббса [118, с. 144-147]. |
Зміст |
поняття |
|
"суверенітет" постійно змінювався залежно від того, хто був найвищим сувереном – феодальний монарх, який мав "право дарувати чи розділяти держави під час поділу спадщини", просвітницький абсолютний монарх, який виступав від імені народу, чи та ж сама нація [119, с. 33-49]. Після ствердження Вестфальської системи міжнародних відносин принципи суверенності держав набули загальноєвропейського визнання.
У середньовічній Європі не ставили державний суверенітет надто високо. Землі й люди із надзвичайною легкістю переходили від одного монарха до другого, від одного феодала до другого. В той же час саме Європа, після Тридцятилітньої війни, подарувала світу феномен чітко структурованих держав-територій (Вестфальська система). В цьому була своя історична логіка. Ті чи інші моделі субкультурного розвитку могли тепер достатньо вільно розвиватися у межах зарезервованої території. Епоха колоніалізму і пов’язаний з нею глобалізаційний приплив як
295
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
реакція на надто швидку глобалізацію породили новий глобалізаційний відлив, який виразився у формуванні в ХІХ ст. "держав-націй" як засобу захисту різних моделей індустріальнокапіталістичного розвитку. Звідси – знову затребуваний суверенітет. Він не має етнократичних інтенцій, і його сутність можна виразити як групу людей, які проголосили себе нацією, поділяють деякі спільні цінності, цілі і бажають дотримуватися спільного способу життя, думок і дій. Вимагають абсолютного
невтручання у свої справи будь-яких інших груп людей. |
|
|||
Таке |
розуміння |
суверенітету |
проіснувало |
до |
середини ХХ ст. Друга його |
половина характеризується |
двома |
||
протилежними тенденціями: як різкою критикою ідеї суверенітету, так і значним посиленням прихильників його абсолютного характеру. Ситуація ускладнюється й тим, що в сучасному світі є держави-нації, і держави-території, і держави, які не можуть бути однозначно класифіковані в цих термінах взагалі. На питання про те, чи підриває глобалізація державний суверенітет, відповідь може бути лише одна: глобалізація (як і будь-яка інша інтеграція) розмиває і, будучи доведена до логічного кінця, руйнує суверенітет тих державних одиниць, які перебувають у просторі її дії. В таких геополітичних системах, як НАТО чи Європейський Союз, суверенітет держав, які входять до них, серйозно обмежений уже зараз. Після введення єдиної європейської валюти Euro можна говорити про початок процесу втрати країнами Eurozone свого суверенітету. Якщо процес європейської інтеграції буде розвиватися й далі, і виникнуть єдині зовнішньополітичні і військові інституції, то можна буде говорити про абсолютну втрату країнами Євросоюзу свого суверенітету.
Суверенітет в явній чи прихованій (латентній) формі, передбачає, що для людей найважливіша та форма самоідентифікації, яка пов’язана з сувереном, тобто етнічна, національна чи державна. Взагалі, це питання є досить дискусійним. Спочатку його категорично поставило під сумнів вчення Ісуса Христа, потім пророка Мухаммеда. З нерелігійної точки зору, проти суверенітету категорично виступив автентичний марксизм: який може бути суверенітет для "пролетаріїв, які не мають вітчизни"? Дійсно, люди ідентифікують себе з тими чи іншими групами не лише за ознакою етнічної, територіальної, національної чи державної гомогенності.
Хто є ближчим для високооплачуваного програміста з банку на Уолл-Стріт? Хлопець-чистильник взуття, який сидить в десяти метрах від входу у банківський офіс, чи колега з Мілану?
296
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
Відповідь на це питання як очевидна, так і не зрозуміла. Є інтереси, які об’єднують нашого програміста і його співвітчизника-чистильника взуття. Це і згадані національні інтереси, задля захисту яких США та Італія воювали між собою під час Другої світової війни. З іншого боку, двох високооплачуваних програмістів з Нью-Йорка і Мілану об’єднує цеховий (професійний) і класовий інтерес. Думається, що в міру того, як утворювався і набирав силу транссистемний інтеграційний прошарок, люди, які належать до нього, все більше ставлять його інтереси вище державного суверенітету. Демонстрації і маніфестації проти глобалізації проходять від Нью-Йорка, Лос-Анджелеса, Сієтла і Вашингтона до Парижа, Праги і Давосу – в будь-якій країні сучасного світу уже, напевно, відбувся розкол на глобалістів і антиглобалістів. Другі активно захищали і будуть захищати такі речі, як суверенітет, патріотизм, державні та національні інтереси. Перші цього робити не будуть, хоча, можливо, не будуть надто відкрито протестувати проти них. Однак, це не змінює смислу головного: процес глобалізації неминуче і нерозривно пов’язаний з дифузією суверенітету, державних і національних інтересів, патріотичних цінностей.
Без сумніву, сьогодні поняття "національного суверенітету" має відносний характер, абсолютного суверенітету, як це мало місце, наприклад, в ХІХ ст. чи навіть у першій половині ХХ ст., як воно трактувалося юристами і політиками, вже немає. І будь-яка суверенна держава сьогодні має низку зобов’язань міжнародного характеру, які записані у міжнародних правових документах (ООН, ОБСЄ, СНД та ін.), котрі тим самим обмежують її суверенітет. Однак сьогодні ми спостерігаємо у світі прямо протилежну тенденцію тій, яка заявлена прибічниками концепції десуверенізації й активного втручання у внутрішньополітичні процеси, обминувши оболонку сучасної держави-нації. Ці тенденції і процеси особливо рельєфно виявилися у діяльності двох азіатських гігантів, котрі впродовж останніх 10-15 років впевнено збільшують свій вплив у світовій політиці – Китаю й Індії. Індію часто називають найбільшою у світі демократією, але це демократія справді суверенної держави, яка істотно просунулася по шляху зміцнення свого суверенітету, і безумовно, на цьому шляху значно зміцнила свої економічні і, зокрема, військові позиції. Можна побачити спроби забезпечення суверенітету і низкою інших держав, наприклад, Бразилії. Прихильники концепції десуверенізації не помічають і того, що найбільша держава сучасності – США – не демонструє жодних ознак того, що вона готова відмовитися хоча б від частини свого суверенітету.
297
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Навпаки, дії Сполучених Штатів на міжнародній арені багато в чому спрямовані на зміцнення своїх суверенних позицій.
Сьогодні можна говорити про те, що є країни, які володіють реальним суверенітетом, а є країни, котрі володіють де-юре суверенітетом. Практично всі держави, які входять в Організацію Об’єднаних Націй, володіють суверенітетом де-юре, який, з одного боку, традиційно має абсолютний характер, а з іншого, – як зазначалось раніше, має відносний характер через прийняті міжнародні зобов’язання. Якщо говорити про реальний суверенітет у сучасному світі, то й сьогодні, і традиційно він був притаманний дуже невеликій кількості держав, які здатні забезпечити певні параметри свого розвитку, наприклад, економічного, військового чи розвитку своєї політичної системи. Слід зазначити, що багатьма параметрами реального суверенітету володіють не тільки найбільші і великі держави, а й такі, що прагнуть ними стати. У світі є багато прикладів порівняно невеликих держав, які володіють дуже високим рівнем реального суверенітету. В Європі, наприклад, такою державою є Швейцарія, яка має незалежну військову організацію з добре продуманою концепцією національної оборони. Швейцарія з низки параметрів, особливо у фінансово-економічній сфері, переконливо демонструє наявність свого реального суверенітету.
У свою чергу принцип обмеженого суверенітету в умовах глобалізації може набути більш універсального характеру, у масштабах міжнародної спільноти в цілому. Це означає, що у певних випадках з метою захисту міжнародної стабільності стає припустимим втручання у внутрішні справи окремої держави і заміна її керівників, тим більше, якщо це керівництво не є в очах світової громади легітимним, хоча формально або реально користується підтримкою власного населення. Таким чином, під знак питання ставиться право уряду суверенної держави чинити щодо власного населення будь-які дії, які воно вважає потрібним, зокрема, якщо ці дії спрямовані на знищення власних громадян.
Більшість західноєвропейських малих держав давно усвідомили, що їх порятунок полягає не в суверенітеті, який систематично захищається від втягнення в інтеграційні процеси, а в добре продуманій і до того ж конституційно обгрунтованій передачі національно-суверенних прав наднаціональним інститутам і міжнародним організаціям. Суверенний не той, хто відстежує всі необґрунтовані твердження інших, "суверенний той, хто разом з іншими сидить за столом переговорів і тим самим має можливість брати участь у визначенні того, що слід робити і яким шляхом потрібно рухатися далі" [120, с. 40]. Позбавлення прав на національний суверенітет на користь наднаціональних інститутів і
298
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
міжнародних організацій для малої країни означає не втрату суверенних прав, а навпаки, їх зміцнення.
Уконтексті дослідження процесу трансформації національного суверенітету в умовах глобалізації доречно звернутися до еволюції поняття "національні інтереси". Закінчення глобальної конфронтації двох наддержав, крах біполярного світу, розвиток процесів глобалізації не призвели, як вважали деякі політики (в тому числі і колишнього СРСР), до "розчинення" національних інтересів у "загальнолюдських". Навпаки, традиційно вузьке розуміння національних інтересів, а в низці випадків і національний егоїзм, знову вийшов на передній план. В умовах подальшої демократизації світового співтовариства, національні інтереси, вірогідно, будуть не просто відмирати, а все більше розширюватися, вбираючи в себе все нові характеристики світової політики, наповнюючись новим змістом, враховуючи інтереси інших країн і світової спільноти в цілому.
Уцьому зв’язку можна погодитися з російськими дослідниками А. Галкіним і Ю. Красіним, які стверджують, що нові підходи до національних інтересів і національної безпеки утверджуються за одночасного збереження, а подекуди й домінування усталених національних інтересів. Поряд з утвердженням розуміння національної безпеки з позицій цілісності і взаємозалежності сучасного світу, зберігається, а в низці випадків і переважає, підхід до цієї проблеми з позицій протиставлення "свого" і "чужого". Його неможливо просто відкинути, а потрібно подолати, раціоналізуючи і гармонізуючи його зміст, звільняючи від ідей підпорядкування інтересів живих людей деякій загальній абстракції, наблизити прагнень окремої особи [121, с. 81-84]. Поки що прагнення до злиття національнодержавних утворень в єдине людство, до їх об’єднання в цивілізовану кооперацію всіх націй і держав не є на часі. Посилання на глобалізацію і демократизацію світового співтовариства і перспективу світового порядку, в якому не буде статусу великих держав, не можуть слугувати аргументом і підставою для нехтування національними інтересами і національною безпекою.
Злиття людства в єдине співтовариство навряд чи буде виглядати ідилічним, вільним від міжнаціональних і міждержавних конфліктів. Поступ до цієї мети тривалий і важкий. У його процесі, без сумніву, програє той, хто безоглядно забуває про національні інтереси. Вони в наш час відіграють не меншу роль, ніж в ХІХ чи ХХ ст. І будуть зберігати своє значення
усвітовій політиці досить довго. "Якщо колись у світі і сформується міжнародне громадянське суспільство – то
299
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
виникнуть і умови для утвердження нового демократичного міжнародного порядку, який забезпечуватиме демократичні принципи взаємовідносин усіх елементів і частин світової спільноти. Тільки тоді національний інтерес дійсно може бути піднятий до рівня планетарного, загальнолюдського" [122, с. 81-84]. Однак, до цього ще дуже далеко. Поки ж національний інтерес залишається базовою категорією політики всіх без винятку держав світу. І нехтувати ним було б не просто помилково, а й вкрай небезпечно.
Це не виключає, а лише підтверджує думку, що водночас із глобалізацією, прозорістю кордонів і послабленням суверенітету, відбувається трансформація традиційного національного громадянства в громадянство глобальне, світове. Хоча сукупність прав, які становлять набір громадянських благ, надається кожним окремим суспільством, однак принципи і цінності ("права людини"), які становлять зміст громадянства, є універсальними. Громадянство не означає нічого понад те, що людині гарантується державою. Можуть бути і винятки з правил, однак вони мінімальні. Світове громадянство не несе в собі більшого смислу, ніж можливість такого порядку, коли на будьякій території планети Земля людина має право апелювати до своїх прав і одержати захист. Глобалізація громадянства – це можливість у будь-якому куточку землі гарантувати кожній людині певний рівень якості життя.
Дехто з дослідників говорить про необхідність "постнаціонального громадянства", маючи на увазі те, що деякі ідеальні норми нинішнього громадянства вступають у суперечність з глобалізацією, стають сумнівними і потребують перегляду. Але подібні норми переглядалися й уточнювалися протягом усього існування інституту громадянства. Наприклад, окремі норми полісного громадянства стали "неможливими" зі створенням історичних імперій, норми імперського громадянства довелось переглядати в умовах західноєвропейської хризаліди, змагання корпоративних, міських, університетських та інших "республік" періоду "осені Середньовіччя", нарешті, у зв’язку з виникненням національного громадянства [123; 124]. Буквальне і догматичне розуміння "постнаціонального громадянства" робить його неможливим не тільки в глобальних, а й у будь-яких інших масштабах. Воно неможливе як життєва реалізація абстрактної схеми, оскільки в житті ми маємо справу з практикою. Абстракція ж існує лише у свідомості теоретиків, ідеологів, філософів.
У час глобалізаційних процесів транснаціональні корпорації стали основною рушійною економічною силою. Вони
300