kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
принципах: самоуправлiння спiвтовариств, для яких суспiльне благо є головним пріоритетом. Ця нормативна теорiя "гуманного yправлiння" спирається на факт існування багaтьox "спiвтовариств з єдиною долею" i соцiальних pухів. Формою глобального управління, з їх точки зору, є демархiя (demarchy) – функцiональне демократичне правління, що не має нацiонального cуверенітету [85, с. 532]. Прибічники космополiтичної демократiї розглядають демократiю як "двосторонній процес", або процес подвiйної демократизацiї. Це не тiльки поглиблення демократiї в межах національних кордонів, а й поширення демократичних форм i процесiв за їх межами. Демократiя повинна дозволити громадянамкосмополiтам отримувати доступ до соціальних, економічних, полiтичних процесiв , а також бути посередником мiж цими процесами, зробивши їх собi пiдзвiтними.
У межах вищенаведених поглядів під впливом глобалізації переосмислюються проблеми демократичної теорії в категорії нацiональної держави. Iдея держави (демократичної або недемократичної) бiльше не може розглядатися просто як iдея, яка притаманна окремому політичному співтовариству або нацiональнiй державі. Система національних політичних спiвтовариств, безумовно, продовжує iснувати, але вона переосмислюється у межах складних економiчних, органiзацiйних, управлiнських, правових і культурних процесiв i структур, якi обмежують i стримують її ефективнiсть. Побудова справедливого світy передбачає й потребує об’єднаних зусиль для вирішення загальних проблем на основі використання глобальних технологiй i рівноправної участі всіх суб'єктiв мiжнародного процесу. Iнакше свiтy загрожує економічний колапс і політичний хаос, а це i є "вiйна вcix проти вcix", в якiй немає переможців.
Участь будь-якого соціуму у світових політичних процесах, його зовнішньополітична діяльність як суб’єкта міжнародних відносин роблять очевидним те, що повне й остаточне зникнення зі світової арени національно-територіальних, державних утворень не є актуальною, дійсною проблемою ні для сьогодення, ні для найближчого майбутнього. Сучасне людство дуже далеке не тільки від етнічної чи соціокультурної гомогенності та універсалізації, а й від подолання державного відособлення. Більше того, під час глобалізації кількість держав збільшилася, а диференціація між різними групами країн посилилася. І саме глобальні чинники стають усе більш значущими як для світу в цілому, так і для окремих держав. Парадоксом є той факт, що владні функції держав не зменшуються чи навіть підсилюються
281
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
(завдяки вдосконаленню техніки й апаратів влади), а контроль над соціально-економічними явищами і процесами від них втрачається. Відповіддю на це стало створення регіональних об’єднань, зростає і роль неурядових організацій. Фактично формується глобальна політична система, в якій національні держави є лише однією зі складових. Розвиток процесів глобалізації підштовхує держави до чіткішої координації їх політики у сфері правового регулювання інформаційного простору, екології, боротьбі з тероризмом, наркобізнесом і злочинністю. Така координація, не послаблюючи зовнішньополітичну роль сучасної держави, потребує посилення тих аспектів діяльності інститутів державної влади, що пов’язані з міжнародним співробітництвом і розвитком.
Процеси глобалізації й конкуренції у світі посилюють роль держави у створенні оптимальних умов для інноваційного розвитку своєї країни. Участь держави в інноваційному прогресі набула таких масштабів, що в США, наприклад, з’явився спеціальний термін "напівдержавна (semipublic) економіка", який відображає тісні зв’язки між приватними фірмами і органами влади на місцях. Розвиток високотехнологічного "сонячного поясу" (Південна Каліфорнія, Техас, Флорида) значною мірою відбувається завдяки прямій і опосередкованій підтримці держави, субсидіям з її боку і фінансовим гарантіям. Західні дослідники глобалізаційних процесів в економіці підкреслюють, що формування національних конкурентних переваг залежить не тільки і не стільки від ТНК і зовнішніх інвестицій, скільки від політики держави як на національному, так і регіональному рівнях. На практиці економічний дирижизм часто обертається посиленням протекціонізму, стосовно відносно тих економік, які динамічно розвиваються (Росія, Китай, країни Південно-Східної Азії, Індія та ін.). Інститути глобального економічного регулювання намагаються здійснити програми, спрямовані на підвищення якості державного управління і посилення ролі держави. Сьогодні на глобальному рівні простежується відмова від політики, яка вела до послаблення держави як такої у процесі економічної лібералізації. У багатьох країнах, у тому числі тих, які традиційно пропагують цінності вільного ринку, зростає роль держави в регулюванні торгівлі, інвестицій, енергетичної політики.
Економічна політика, яка орієнтована на стимулювання інновацій, неможлива без відповідної соціальної політики, спрямованої на розвиток головного ресурсу економіки – людини. Звідси – значне збільшення у всіх економічно розвинених держав витрат на освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення, що
282
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
знаходить своє вираження у динаміці питомої ваги держави у ВВП. Відмінною особливістю оптимальної стратегії держави в умовах глобалізації є й те, що вона не підпорядковує під себе суспільство, а все більше кооперується з ним, делегуючи частину своїх повноважень місцевому самоврядуванню та інституціям громадянського суспільства. Тісна співпраця державних органів
зпрофспілками, асоціаціями підприємців, екологів, іншими громадськими організаціями дозволяє консолідувати суспільство, активізувати творчі сили нації на найнижчому і масовому рівні, адекватно підходити до розв’язання соціальних проблем, ефективно контролювати дії бюрократичного апарату і боротися
зкорупцією. Це дає всі підстави говорити про тенденцію до соціалізації держави у відповідь на виклики глобалізації, що є передумовою успішної інтеграції національного соціуму у світове співтовариство.
Отже, пророцтва про "кінець національних держав" суперечать реальній політичній практиці, оскільки період
наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. позначений зростанням кількості держав у світі, зокрема, в Центральній і Східній Європі, переважно малих. "Інтелектуальні дебати про відмирання держави, про квазі-держави тощо, – зазначає російський дослідник А. Тишков, – насправді містять у собі утилітарну місію послаблення або навіть руйнування одних держав для посилення інших" [86, с. 87].
Не можна забувати й про те, що новоутворені незалежні держави можуть стати "легкою здобиччю" могутніших держав. Розраховувати на соціальний альтруїзм останніх, як свідчить історія, не доводиться. Кожна з них обстоює свої пріоритети, прагне досягти панування в економіці, політиці й навіть культурі. "Слабкі держави, – застерігає З. Бауман, – це саме те, чого потребує Новий Світовий Порядок – який часто підозріло нагадує новий світовий безпорядок – для підтримання і відтворення свого існування. Слабкі квазі-держави легко звести до рівня місцевих поліцейських дільниць, які будуть забезпечувати мінімальний порядок, необхідний для бізнесу: при цьому можна не турбуватися, що вони зможуть ефективно обмежити свободу глобальних корпорацій" [87, с. 99].
У доповіді Національної ради з розвідки (США) під назвою "Глобальні тенденції 2025 року: світ, який змінився" дається прогноз щодо того, яким буде світ 2025 року і яке місце в ньому займуть США. У ній, зокрема, прогнозується повсюдне поширення в світі державного капіталізму як провідної моделі розвитку. Під цим розуміється система управління економікою, в якій державні інститути відіграють вирішальну роль. "Замість
283
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
того, щоб копіювати західні моделі політичного та економічного розвитку, все більша кількість країн прагнутиме до повторення альтернативних моделей, що здійснюються в Росії та Китаї", – зазначається в документі [88, с. 7]. Держава відновлює свої позиції в ролі економічного гравця – й не в останню чергу в США. Сьогодні вже й американська еліта визнала, що ринковий капіталізм зазнає кризи, й що світ у подальшому не буде сліпо слідувати за Сполученими Штатами. У всьому світі більшість країн з високим рівнем зростання в 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст. відійшли від ідеології вільного ринку, зберігши потужну участь держави в економіці. Досвід Китаю, Індії, Росії та деяких країн Латинської Америки чітко показав важливість сильних державних інституцій у регулюванні ринкової економіки.
Однак, у міру того, як моделі економічного розвитку з державним регулюванням стають привабливішими, демократична форма правління піддається критиці. "Залишається незрозумілим, чи зможе "державний капіталізм" сприяти такому рівню інновацій і підприємництва, як цьому сприяли ліберальні моделі в період свого розквіту. Акцент на економічну й політичну свободу, що лежить в основі лібералізму, зможе вижити за умови, якщо запропонує переконливі відповіді на питання екологічної деградації й економічної нерівності" [89, с. 7]. Міцніючі авторитарні держави (Китай або Росія), наприклад, не мають підстав використовувати свій зростаючий міжнародний вплив на просування демократії. Навпаки, вони посилюють свої спроби завадити країнам Заходу просувати політичний лібералізм, ринкову політику й плюралістичний спосіб мислення в усьому світі.
На самміті в листопаді 2008 р. лідери G-20 пристрасно засудили протекціонізм і взяли на себе зобов’язання не вживати таких засобів. Однак, дослідження Світового банку показує, що 17 з 20 країн фактично вжили нових протекціоністських заходів, найпомітніші в США. Хоча глобальна криза й вимагає глобальної відповіді, але відповідальність за заходи у відповідь залишається на національному рівні. Визначаючи певні тенденції в економці, дослідники констатують посилення протекціоністського тиску, збільшення ролі держав в економіці, політизації ринків, більшого контролю за фінансовою сферою [90, с. 3]. Тому ми не повинні задаватися питанням про те, що відбудеться з суспільством і економікою, коли держава почне відмирати, оскільки маємо на цей випадок надто багато негативних прикладів. Найбільш очевидними з них є Китай у 20-30-х рр. ХХ ст. і в період культурної революції, багато африканських країн після здобуття ними незалежності, а також пострадянські держави, в тому числі
284
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
й Україна. Чим менше самодостатньою є держава, тим вірогідніше, що вона розпадеться на складові частини або виявиться нездатною адаптуватися до транснаціональних змін.
Зазначимо й таке: будь-які намагання сконструювати зручний для його нинішніх лідерів і достатньо суворий щодо аутсайдерів світ "глобального регулювання" і "глобального лідерства" однієї держави чи низки держав, взагалі і в цілому слабо співвідносяться з уявленнями про демократичність, більше того – про рівноправність як таку. Викликають тривогу й занепокоєння послідовні спроби провідних держав Заходу істотно трансформувати і змінити основоположні принципи міжнародного права, значно розширивши при цьому міжнародно-правові рамки власної діяльності й урізати суверенітет усіх "інших" учасників міжнародного спілкування. Будучи свідком дискусій про несумісність "застарілого" суверенітету і гуманітарних принципів сучасного світоустрою, доречно згадати у зв’язку з цим думку одного із батьківзасновників теорії міжнародних відносин Є. Карра, яку він висловив півстоліття тому: "Недоречність державного суверенітету – ідеологія домінуючих держав, які розглядають суверенітет інших держав як перешкоду для використання власного домінуючого становища" [91, с. 9].
У запалі боротьбі за "універсальні цінності", що розгортається одночасно з намаганням Сполучених Штатів якщо не зміцнити, то зберегти свій нинішній статус і позиції в системі міжнародних відносин, почали вимальовуватися такі контури "нового світового порядку", про які не могло й бути мови ще декілька десятиліть назад. Явно позначилася тенденція до поліцентризму. Але "формується не класична багатополярна модель, а, скоріше, багаторівнева, вельми рухлива міжнародна і міждержавна система, в якій на перший план виходять глобальні проблеми, котрі потребують нових багатосторонніх механізмів та інститутів їх розв’язання. Однак, поки такі механізми та інститути не склалися, у світі наростає дестабілізація, і навіть хаос" [92, с. 115].
Глобалізація поки що не є інструментом формування дійсно єдиного світу, де панує етнічна толерантність, співпраця й співіснування різноманітних етносів та культур, про що заявляють її адепти. Вона уособлює експансію і зовсім не прагне бути засобом взаємодії різних культур і традицій. Здійснюється агресивне насаджування методів ринкового фундаменталізму "відсталим" суспільствам. Навіть в економічному аспекті вона не зближує, а субординує регіони і країни світу, не долає, а закріплює периферійний характер певних країн [93, с. 26-27]. З
285
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
цього приводу Е. Сміт зазначає: "Доки глобальний порядок лишатиметься ґрунтованим на балансі конкурентних держав, доти принцип національності лишатиметься єдиною широко визнаною легітимацією і фокусом народної мобілізації. Оскільки є мало ознак, що змагання держав, навіть у Європі, долається якимось абсолютно новим політичним порядком, імовірність того, що нація, яка формує rasion d’etre держави і її спільноту, відійде, залишається незначною" [94, с. 214]. Навіть якби якісь держави об’єднали свої суверенітети, навіть якби їхні національні спільноти погодилися на союз у межах єдиного політичного обрамлення, нація і націоналізм довго залишалися б єдиним чинним фокусом і виборчою одиницею для з’ясування народної волі. В інших регіонах також мало ознак федеративних тенденцій, і розмаїтий світ націй і національних держав залишається єдиним запобіжником проти імперської тиранії.
Сьогодні важко передбачити, якими будуть наслідки глобалізації навіть у сфері економіки та комунікацій, де вона себе найперше виявляє, але зрозуміло, що вона не може скасувати національні інтереси, які зумовлені конкретними обставинами існування того чи іншого народу на своїй території. Неспроможність справитися зі зростаючим валом транснаціональних проблем не повинна призводити до капітуляції перед складнощами наукового пошуку, коли заявляють, що врешті-решт усе йде до заперечення національної держави як суспільного утворення.
Ми солідарні з коректною оцінкою відповідних тенденцій, яку дав А. Гальчинський: "У сучасному світі справді відбувається суперечливий процес самозаперечення держави, однак держава не зникає взагалі – зникає традиційна (класична) держава індустріального суспільства, звична для нас держава модерністської культури. Водночас у великих муках, ще, природно, повною мірою не визначивши свої базові засади, народжується держава нового типу – держава постіндустріалізму" [95, с. 280]. Тому говорити про занепад держави – явне перебільшення, скоріше йдеться про становлення нових форм організації влади, "вторгнення" "нових акторів" у традиційні сфери компетенції національної держави. Співіснування нинішнього перехідного періоду різних за своєю природою акторів не гарантує, що внаслідок конкурентної боротьби між ними залишиться лише один домінуючий тип. Цілком можливо, що існуючі нині форми організаційноінституціонального устрою виконують і будуть в подальшому виконувати взаємоподоповнюючі функції, відповідно з новим характером посталих проблем.
286
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
Відповідним чином трансформується і вестфальська архітектура міжнародних відносин. Очевидною є цілковита безрезультативність титанічних намагань хоча б приблизно окреслити можливі контури поствестфальського світу, розбудованого на принципах бездержавного розвитку. Без держави, як це підтверджує, зокрема, унікальний досвід ЄС, нічого не виходить і в питаннях регіональної глобалізації.
Незважаючи на те, що національні держави потерпають від втрати суверенності, державних функцій і влади, вони продовжуть бути головними гравцями на світовій арені. "Держави є і залишатимуться домінуючими фігурами у міжнародних питаннях, – стверджує С. Гантінгтон. – Вони утримують армії, ведуть дипломатичні переговори, обговорюють угоди, беруть участь у війнах, тримають під контролем міжнародні організації, впливають і значною мірою формують виробництво і торгівлю. Уряди держав вважають пріоритетним завданням гарантувати зовнішню безпеку своїх держав (хоча вони часто можуть надавати першочергового значення власній безпеці від внутрішньої загрози)" [96, с. 28].
У деяких випадках, особливо це помітно в Європі, регіональні і міжнародні інституції взяли на себе важливі функції, які раніше належали державам. Було створено потужну міжнародну бюрократію, що може безпосередньо впливати на життя окремих громадян. У світовому масштабі з’явилась тенденція, коли уряд втрачає владу через передавання її субдержавним, регіональним, провінційним чи місцевим державним утворенням. У багатьох країнах, у тому числі й державах розвинутого світу, існують регіональні рухи, що вимагають значної автономії чи відокремлення. Уряди держав значною мірою втратили можливість контролювати потоки грошей, що потрапляють в їхні країни і витікають із них, і зіштовхнулися з усе більшими труднощами щодо контролю потоків ідей, технологій, товарів і людей. Одним словом, державні кордони стали максимально прозорими. Подекуди міжнародні інституції утверджують своє право судити про те, що держави роблять на своїй території, і намагаються обмежувати їх у цьому.
Зрозуміло, що в сучасному глобалізованому світі держава має звільнитися від обмежень, які накладаються національними рамками, хоча б тому, що більшість нині існуючих держав з’явилися не так і давно. Для народів країн, слабо охоплених процесом глобалізації чи обійдених нею взагалі, національна державність й ідентичність залишаються суперцінністю. А таких у міжнародному співтоваристві переважна більшість: це можна
287
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
сказати про більшість країн Африки й Латинської Америки, значною мірою про країни СНД, про всі країни Близького Сходу (за винятком, можливо, Ізраїлю) і про значну частину Азії.
Говорячи про соціальні наслідки зростання значущості національної ідентичності, найчастіше звертають увагу на численні міжнаціональні, міжетнічні конфлікти, що розгортаються нині у багатьох країнах світу незалежно від рівня їхнього політичного, соціально-економічного розвитку і які за певних умов можуть призвести до розпаду національних держав. "Етнічний націоналізм, який зараз дробить усталені національні держави, – підкреслює Т. Цимбал, – аж ніяк не спростовує принцип національної організації світу, а продовжує його. Він може завдати шкоди конкретній національній державі (наприклад, Іспанії, Великій Британії, Канаді", але не ідеї національної держави…" [97, с. 293]. Нестача національних почуттів шкодить не менше, ніж їх надлишок. Сьогодні у низці країн третього світу і колишніх соціалістичних країнах Східної Європи національна ідентичність вельми хистка й уразлива, а потужний націоналістичний символізм (військові паради, святкування дат визволення, проголошення незалежності тощо), що не може приховати цієї слабкості, є радше свідченням, за висловом Л. Гумільова, "меморіальної фази розвитку етносу".
Разом із тим слід уникати категоричності під час оцінки ролі держави в умовах глобалізації, тверджень щодо роздержавлення суспільного процесу. Нині у світовому співтоваристві розвиваються дві протилежні тенденції. Перша тенденція відображає процеси інтеграції, об’єднання держав, а друга – процеси виникнення нових державних утворень. Збільшення числа держав інколи пов’язується з досить поширеним уявленням, що створення власних держав – шлях до вирішення тих проблем, які повинні вирішувати нації на сучасному етапі розвитку. Цю ідею підтримують насамперед певні етнічні групи, а також їх політичні еліти, які розраховують у такий спосіб підвищити свій статус. Однак проблема набагато ширша. Часи, які сприяли державній побудові, пройшли. Уже немає територій, населення яких демонструвало б виражене прагнення до знаходження власної державності і при цьому було б однорідним в етнічному, конфесіональному і соціокультурному плані. Тому нові держави найчастіше виникають там, де відсутнє необхідне для цього соціокультурне середовище. Не випадково, більшість новостворених держав виявляють нездатність ефективно виконувати ті функції, задля яких вони, власне, і створювалися, а принцип суверенітету лише прикриває внутрішньодержавне свавілля, владу кримінальних структур.
288
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
Звідси – характерні для молодих держав перманентні бунти і масові порушення суспільного порядку.
Починаючи з середини 90-х рр., у світі ведуться дискусії щодо порівняно нового поняття "failed state", що означає "неспроможна держава", "держава, яка не відбулася", "державаневдаха", "держава в руїні". Згідно з визначенням авторитетного політологічного довідника, failed state – це "номінально суверенна держава, яка не може довго підтримувати своє існування як життєздатна політична та економічна одиниця. Це держава, яка стає некерованою і недостатньо легітимною в очах міжнародного співтовариства" [98, с. 105-107]. Той самий довідник наводить приклади "держав, що не відбулися": Руанда, Гаїті, Камбоджа, Сомалі, Сьєра-Леоне, країни Екваторіальної Африки. Серед факторів, що сприяють перетворенню звичайної держави на failed state, автори називають перехід від автократії і тиранії до демократії (утворення вакууму влади), а також погане управління й корупцію, привнесені глобальною капіталістичною системою, коли надміру заборговані слабкі держави деградують і втрачають здатність до розвитку.
Основна проблема подібних політичних утворень є наслідком цієї слабкості: уряд чи інші органи верховної влади не
взмозі ефективно здійснювати легітимний контроль чи регуляцію правових відносин серед підвладних суб’єктів на підвладних територіях. Дехто навіть стверджує, що основна небезпека сучасному світовому порядку йде не стільки від ядерних держав, скільки саме від держав, які не відбулися
[99, c. 79-86].
Деякі експерти пов’язують із зростанням числа "держав, що не відбулися", "…ймовірність глобальної альтернативи цивілізації: можливість розпечатування заборонених кодів антиісторії, звільнення соціального хаосу, виходу на поверхню і легітимізацію світого андеграунда, утвердження на планеті нової світової анархії" [100, c. 19].
Разом з тим необхідно пам’ятати, що "failed states" – багато
вчому теоретичний конструкт, а також, можливо, не найкращий результат концептуальних дебатів, і є абстрактною протилежністю іншому теоретичному конструкту – "full democracy state", моделі оптимальної держави, з точки зору, конституціонального проектування і процесу державного будівництва. В загальному вигляді проблема зводиться до визначення виняткових суб’єктів у міжнародних відносинах: тих, хто визначає державам і режимам ролі "демократій" і "парій, які безнадійно провалилися". Найчастіше такими суб’єктами
289
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
постають організації-корпорації, які об’єднують лідерів світового розвитку: G7+1, NATO, WTO, EU.
У науковій літературі привертається увага до послаблення економічних функцій держави та її "витіснення" у сферу суто гуманітарних відносин. Ці процеси справді активно розвиваються, але чи є це виявом ерозії держави, девальвації її суспільної значимості? Адже в умовах сучасного постіндустріального глобального розвитку місце людини в тій чи іншій суспільній ієрархії перестає визначатися суто економічними та матеріальними прерогативами, які відсуваються на задній план суспільних відносин. Натомість знання й інформація, безпосереднім носієм яких є людина, набувають статусу основної форми багатства суспільства, його базового виробничого ресурсу.
Не можна не враховувати й інші гуманітарні пріоритети, нехтування тим, що основи нового – справедливого, як того нам хочеться, – світоустрою формуватимуться передусім у сфері морально-світоглядних трансформацій, у процесі яких провідну роль відіграватимуть світоглядні, етичні, психологічні та моральні цінності окремих народів. Тож з огляду і на цей аспект постіндустріального розвитку можна сказати, що "зосередження державою уваги на проблемах нематеріальної сфери – це скоріше процес її осучаснення, а не деградації" [101, с .281]. Це аж ніяк не веде до девальвації владних повноважень держави. Знання, інтелектуальний капітал завжди були і залишатимуться визначальним і водночас найдемократичнішим джерелом влади. Звісно, що відповідно логіці новітніх суспільних трансформацій має модифікуватися цей їхній статус, а призначення держави – не в контролі знань, а в створенні найсприятливіших умов їх індивідуалізації та розширеного відтворення на відповідній основі. Фактична роль держави в нових умовах визначатиметься адекватністю відповідних механізмів, передусім, цій її функції.
Природа і функції держави модифікуються і в іншому аспекті. Держава втрачає суто класовий характер і дедалі більше стає виразником загальнонаціональних інтересів. У діяльності держави пріоритетного значення набувають соціальні функції: інвестиції в соціальну інфраструктуру, політика ефективності зайнятості, гармонізація відносин між працею і капіталом, підтримка недостатньо захищених верств населення, забезпечення людям різних можливостей у виборі умов своєї праці, життя тощо. На основі реалізації цих функцій розвивається, як про це йшлося вище, держава state welfare – соціально відповідальна держава або держава загального добробуту.
290