kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
основною перешкодою на шляху господарського розвитку окремих бідних країн, так і головною загрозою усій міжнародній системі в цілому" [62, с. 124]. Розрізняючи поняття "велика" і "сильна" держава, Ф. Фукуяма вважає за необхідне виявлення точок рівноваги між масштабом державних функцій і жорсткістю їх реалізації. "Проблемою для багатьох країн, – пише він, – стало те, що, скорочуючи масштаби державних функцій, реформатори або понижували вимоги до сили держави, або породжували потребу в нових функціях, які не могли ефективно реалізуватися [63, с. 20]. Піддаючи критиці запропоновану американськими політиками теорію та практику "державного будівництва" на периферії сучасного світу, Ф. Фукуяма робить висновок, що "мистецтво державного будівництва незабаром стане ключовим компонентом національної могутності, не менш значущим для підтримання стабільного світопорядку, ніж традиційна військова сила" [64, с. 164].
Усе це вказує на безпідставність прогнозів і хибність стратегій виходу за межі нинішнього національного облаштування світу в "наднаціоналізм", зважаючи на неослабну силу національної ідентичності та слабкість альтернативних ідентичностей більшого масштабу. На думку відомого британського суспільствознавця Е. Сміта, перехід деяких повноважень до структур більшого масштабу не похитнув позицій національної держави й націоналізму: "...національна держава залишається життєздатною, а національні ідентичності, хоч періодично і змінюють вигляд, аж ніяк не відмирають" [65, с. 164]. І далі він констатує: "Поки що жодне регіональне чи континентальне утворення не здатне скласти конкуренцію наявним національним державам у змаганні за лояльність громадян і в здатності мобілізувати маси населення: привабливість будь-яких наднаціональних ідентичностей тьмяніє, порівняно з привабливістю міфів і символів наявних націй" [66, с. 294].
На думку М. Мнацаканяна, співвідношення феноменів глобалізації й національної держави також розглядається в сучасній науковій парадигмі навколо трьох основних міфологем. Першою з них є твердження, що глобалізація – це процес, несумісний з існуванням націй. Власне, вона спрямована на ліквідацію національних спільнот. Однак, на думку дослідника, якраз у процесі інтернаціоналізації відбувається перевірка соціальної значимості створених у національному житті духовних, наукових, матеріальних продуктів і цінностей. Більше того, на основі економічної, політичної, культурної, соціальної глобалізації відбувається формування і розвиток національного
271
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
життя і там, де до цього не було жодних передумов – у країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Подальша глобалізація не лише неможлива без створення у межах національного життя нових цінностей, соціально значущих для всього людства, одночасно вона зумовлює зростання національної самосвідомості народів, значущості національної ідентичності для кожної людини.
Друга міфологема виходить із твердження, що національні держави вичерпали себе, вони несумісні з глобалізацією і відходять з історичної арени вже тому, що економічна потужність транснаціональних корпорацій перевершує могутність середніх держав. Однак, як ми вже зауважували, що ТНК якраз найбільше сконцентровані у трьох наймогутніших економічних осередках за віссю США – Західна Європа – Японія, в межах яких навіть не йдеться про розмивання національних суверенітетів. Саме в центрі найбільш благополучної Європи малочисельні народи (шотландці, валлійці, валлони, фламандці, баски, каталонці та ін.) чомусь вимагають національної державності. Пояснення можна знайти, за словами М. Мнацаканяна, в тому, що відбувається активний перерозподіл життєвих потужностей в сучасному світі. Мова йде не лише про те, наскільки незручно й неадекватно відчуває себе людина поза культурними національними кордонами, а й про те, що в конкурентній боротьбі за життєві перспективи вона, як і цілі колективи, не отримає виграшних ролей, якщо не буде опиратися на силу держави. Власне, це й пояснює затребуваність сучасної ідеї національної держави.
Третя міфологема базується на думці, що глобальні сили, котрі йдуть на зміну національному державному суверенітету, анонімні, некеровані і несуть з собою наднаціональні установи, правила, цінності для усіх без винятку націй і держав світу. Проте найбільші суб’єкти глобалізаційних процесів (наприклад, ТНК) не є знеособленими, вони за походженням і за приналежністю мають національну прив’язаність до конкретних великих держав, отримуючи від них підтримку в кризових ситуаціях. Отже, заперечення ролі і значення національних держав у сучасному світі – це заперечення слабких, залежних держав з позиції розвинутих і багатих конкурентів [67, с. 137-141].
А відтак, сучасна епоха характеризується другим диханням системи національних держав, яка традиційно називається "Вестфальською". Якщо деякі дослідники й говорять про зменшення ролі держави, то констатують її збереження і в майбутньому [68, с. 109. Інші ж, навпаки, прогнозують згортання глобалізації, зростання впливу держав і національних інтересів,
272
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
нездоланність в ТНК і мозаїці соціальних інновацій і угрупувань національно-державного бачення чи його слідів [69, с. 15].
Держава-нація – це складний і багатоаспектний як в історичному, так і в інституційному плані феномен. Аналізуючи інституційні засади нації-держави, слід зазначити, що національна держава ґрунтувалася насамперед на веберівському тлумаченні соціального інституту як відповідно встановленого порядку, де "суспільна поведінка… значною мірою впорядкована щодо своїх засобів і мети прийнятими постановами і, отже, є "усуспільненою"; одначе всередині таких об’єднань мало не головною передумовою існування є такий принцип: індивід, як правило, є учасником суспільних дій і, отже, одним із тих, на кого поширюються очікування, що його поведінка буде зорієнтована на вищезгадані настанови, але при цьому без його власного сприяння" [70, с. 146-147]. Натомість наднаціональні проекти (як сучасні, так і майбутні), схоже, більше скидаються на "цільову спілку" [71, с. 231], яку М. Вебер описав як ідеальний тип раціонального об’єднання у спільноту, що ґрунтується на чіткій домовленості щодо засобів, мети, порядків. Об’єднання такого типу передбачають, що "участь" окремих осіб, тобто обґрунтоване в середньому сподівання, коли кожний учасник орієнтуватиме свої дії на встановлений порядок, базується на особливій раціональній домовленості з кожним індивідом окремо. Саме риси "цільової спілки" мають сучасні наднаціональні утворення.
Інтеграція національних держав з наднаціональними об’єднаннями може детермінувати велике напруження у взаєминах між урядами і громадянами щодо державного суверенітету. Водночас, постає проблема, що наднаціональні об’єднання через свою масштабність не зможуть задовольнити специфічні потреби своїх громадян, позаяк такі утворення, як "цільові спілки", позбавлені рис базової цінності, є аморфними, несталими спільнотами, оскільки підґрунтя їх формування постійно перебуває під тиском сумніву й оскарження, адже вони не мають культурно-історичного коріння.
Слід, утім, зважити, що нації-держави в минулому також не були цілком незалежними одна від одної. Тому, мабуть, марними є сподівання, що глобалізація зможе стерти політичні кордони. Наявна тенденція до створення гомогенної глобальної культури наражається на саму економічну сутність глобалізації. Адже глобалізація залежить від поділу простору між державами, і більшою мірою між регіонами й містами, бо капітал може циркулювати лише між різними юридичними просторами, створеними в межах держав чи регіонів. Підґрунтям
273
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
акумулювання капіталів є відмінність між законодавством різних юридичних просторів (наприклад, офшорні зони, кредитні рейтинги тощо). Саме світова економічна система потребує нерівності й політичних кордонів, які узаконюють ці нерівності. Таким чином, політичні кордони є біо-, етно- й соціальною константою життя суспільства, позаяк без певних меж неможливо регулювати обмін між державною територією та зовнішнім світом, захищаючи цю територію від зовнішнього хаосу (міграцій, злочинності, тероризму тощо) [72, с. 232].
На відміну від націй, наднаціональні спільноти не можуть формувати почуття вірності й прихильності. Також не витримує критики теза, що наднаціональні ідентичності можуть утворюватися на ґрунті "цивілізації" як групи близьких за культурою націй-держав. За приклад може правити так звана "радянська ідентичність". Хоча ця ідентичність і досі наявна серед пострадянських суспільств, перспективи успадкування її наступними генераціями видаються сумнівними. Власне, коли розпався СРСР, активних виступів на захист супернаціональної спільноти не фіксували.
Отже, якими б оптимістичними не були заяви алармістів від глобалізації, потрібно тверезо констатувати, що сьогодні держава, як і раніше, виконує життєво важливі політичні, соціальні та економічні функції, і жодна інша організація не здатна конкурувати з нею. Якщо в 90-тих рр. ХХ ст., у зв’язку з глобалізацією домінуючою парадигмою було так зване "відмирання держави" та її заміна деяким "плоским глобальним селом", в якому більшість політико-економічних і навіть культурних відмінностей начебто мають зникнути, то сьогодні, навпаки, головною позитивною тенденцією є свого роду "повернення держави" – поступове посилення її регулюючої ролі в економіці, соціальній сфері і міжнародних відносинах держави [73, с. 160-170]. І міжнародна стабілізація, і економічне зростання, і конкурентноздатність, і зменшення соціальної напруженості, і подолання нинішньої світової фінансової кризи пов’язуються саме з посиленням держави. Показовою у цьому контексті є фінська модель інформаційного суспільства, яка побудована на фінській ідентичності, де саме держава є носієм національної ідентичності. Об’єднання інформаційного суспільства у Фінляндії з "державою загального добробуту", яка пом’якшує соціально руйнівний вплив інформаційного суспільства й робить його успіх фінансовим базисом держави загального добробуту, є важливим чинником процесу національної ідентифікації [74, с. 150].
274
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
Фінська держава народилася як програма виживання, і кожен наступний уряд має переконати населення, що його програма гарантує неперервність фінської нації. "У фінській історії держава стає легітимною через утвердження національного виживання. Розвиток інформаційного суспільства став новим проектом виживання, який узаконює державу доти, доки люди можуть бачити, що вона підтримує виживання Фінляндії" [75, с. 154]. З іншого боку, міцна фінська самосвідомість, яка базується на етнічній однорідності й спільній мові, не стаючи ультранаціоналістичною, є надійним підґрунтям для розвитку нації в добу інформаційного суспільства.
У нинішній ситуації на найближчі десятиліття стратегічне завдання української держави полягає в тому, щоб забезпечити інтеграцію національної економіки у світове господарство на умовах, які б були максимально сприятливі для більшості населення. За таких умов держава має забезпечити формування таких економічних структур, які б сприяли інтеграції основної маси населення в національний господарський організм, а через нього – у світовий процес відтворення. "Відповідно, національна економічна політика має орієнтуватися на досягнення оптимальної рівноваги між національним і світовим господарством, між внутрішніми і транснаціональними структурами, між нинішніми і майбутніми інтересами країни. Подібна ситуація характерна і для процесів, які розгортаються всередині окремої держави. Тільки тут замість ТНК діють фінансово-промислові групи (ФПГ), а замість національних економік – окремі регіони [76; 77, с. 81-84].
Ці обмеження ланцюговою реакцією накладаються на всі сфери – економічну, геополітичну, демографічну, соціальну й навіть релігійну. Прикладів вистачає. З найбільш яскравих можна навести зниження ефективності глобальних міжнародних організацій: ООН, СОТ, НАТО та інших. Щонайбільше вони перебувають у стані застою, в гіршому – в стані кризи, засвідчуючи не лише свою нездатність розв’язувати проблеми на глобальному рівні, що дедалі більш загострюються, а й навіть нездатність до власного реформування. І чим вищий рівень глобалізації міжнародної організації, тим гостріша криза. Прогноз, який ще недавно активно рекламувався футурологами про те, що наднаціональні утворення будуть поступово брати на себе значну частину функцій традиційної держави, не виправдовується.
Зазначаючи послаблення ролі національних держав, зокрема, їх фінансово-економічних та соціальних засад, у зв’язку з експансивною економічною політикою ТНК, науковці
275
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
справедливо зауважують й інший аспект. Транснаціональні корпорації як суб'єкт здійснення прямих іноземних інвестицій обирають держави з жорстким державним регулюванням, ті, що активно впливають на зростання економічних показників [78, с. 33]. Наведене підтверджує правотворча та правозастосувальна практика держав Східної Азії й Китаю. Таким чином, для ТНК вигідна діяльність у державах, законодавство яких є ефективним регулятором економіки.
Вихід монополізації за межі національних кордонів є основою утворення багатонаціональних та транснаціональних компаній або корпорацій, які під впливом сучасних розвинених економічних відносин стають транснаціональними монополіями. Однак, транснаціональні корпорації, які здійснюють свою діяльність поза межами своєї країни у формі філій, агентств, відділень, дочірніх товариств тощо, створені за законами якоїсь однієї держави, тобто, мають відповідну "національність". Незважаючи на міжнародну сферу діяльності, вони характеризуються певною "національністю" свого капіталу. До таких монополій належать відомі всьому світові "Дженерал моторз", "Форд моторз", "Інтернешнл бізнес мешинз" (в США), "Фольскваген та Сіменс" (в Німеччині), "Філіпс" (в Нідерландах), "Бритіш Петролеум", "Імперіал кемікал індастріз" (у Великій Британії), "Нестле" (у Швейцарії) тощо. Навіть діяльність тих ТНК, які є міжнародними як за сферою діяльності, так і за капіталом (тобто належать капіталу кількох держав), регулюється одним материнським підприємством – головною фірмою, яка визначає стратегію та здійснює контроль і має "національність". Наприклад, англо-голландські концерни – нафтовий "Роял датчШелл" та хімічно-харчовий "Юнілевер"; англо-американсько- канадський нікелевий трест "Інтернешнл нікл компані оф Канада"; бельгійсько-франко-люксембургський металургійний концерн "Арбед"; німецько-бельгійський трест фотохімічних товарів "Арфа-Геверт"; англо-італійський концерн гумотехнічних виробів "Данлоп-Піреллі" та ін.
Тенденція до послаблення влади існуючих держав певною мірою компенсується процесом, позначеним поняттям "регіоналізм". У науковій літературі під регіоналізмом розуміють поступове просування "заземленої влади" по вертикалі донизу. У верховної влади залишаються тільки ті повноваження, які не здатні реалізувати регіони і виконання яких потребує кооперація зусиль [79, с. 125]. Регіональний рівень "залучає" наднаціональну владу групи держав, оскільки окремо кожна з держав не в змозі забезпечити себе технологічними ресурсами, ринками збуту тощо. Тому створюються зони вільної торгівлі, запроваджується
276
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
єдина валютна політика тощо. Це, своєю чергою, зумовлює гармонізацію законодавства окремих держав, єдину інтерпретацію норм права. Групи держав реалізують свою владу, зокрема, через регіональні економічні організації: а) системи ООН (наприклад, Європейську економічну комісію ООН та ін.); б) держав Західної Європи (наприклад, Європейський банк реконструкції та розвитку); в) держав Центральної та Східної Європи й Азії (СНД, Міжнародний інвестиційний банк та ін.); г) держав Америки (наприклад, Північноамериканська зона вільної торгівлі, відома за абревіатурою НАФТА, Південний спільний ринок, відомий за абревіатурою МЕКОСУР); д) держав Азії й Тихого океану (Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, відоме за абревіатурою АТЕС), Асоціація держав Південно-Східної Азії – (АСЕАН та ін.); е) арабських держав (зокрема, Рада арабської економічної єдності, у межах якої утворено численні союзи і федерації, що становлять собою спеціалізовані об'єднання підприємців); є) держав Африки (наприклад, Південноафриканське співтовариство розвитку, відоме за абревіатурою САДК), Митний і економічний союз Центральної Африки – абревіатура ЮДЕАК).
Загалом йдеться про понад півсотню регіональних економічних організацій, діяльність яких ТНК не можуть ігнорувати. Водночас звертається увага на принцип "відкритого регіоналізму", про необхідність утвердження якого постійно говориться на різних міжнародних й регіональних економічних форумах. Це дасть змогу відвернути перетворення регіональних схем на центробіжні сили руйнування багатосторонньої системи.
Групи держав реалізують свою владу також через багатосторонні міждержавні організації. Участь держав у цих організаціях, які створені на підставі міжнародних багатосторонніх договорів (Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародний валютний фонд, Міжнародна організація праці, Світова організація торгівлі), зобов’язує країну-члена імплементувати конвенційні норми у власне законодавство, підпорядковувати правовий режим регулювання праці та зовнішньоекономічної торгівлі правилам, прийнятим цими організаціями.
Послаблення влади держави означає обмеження їхнього національного (державного) суверенітету. Транснаціональні корпорації та банки діють з мінімальними обмеженнями з боку держав, підпорядковуючи виробничі процеси законодавству однієї держави, сплату податків – іншої, вимагаючи державних субсидій від третьої держави. Світовий ринок поступово звужує сферу діяльності національних урядів [80, 70-74]. Таким чином,
277
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
виявляючи ділову активність, ТНК впливають на класичні постулати держави, зокрема, на непорушність їх суверенітету. Захищаючи свій суверенітет, держави мають визначати правову політику щодо ТНК у контексті врахування інтересів цих корпорацій у певному регіоні (йдеться про право інтелектуальної власності, доступ до технологічної інформації, визначення зон пріоритетного розвитку, встановлення пільг, преференцій, використання робочої сили).
ТНК у час глобалізаційних процесів стали основною рушійною економічною силою. Вони вміло маніпулюють існуючими національними нормами права, використовуючи їх на свою користь. Їх задовольняє делегування їм права прийняття ключових, економічних, фінансових і соціальних рішень. ТНК послаблюють значення держав. Щодо цього доцільно звернути увагу на створення міжнародними організаціями й транснаціональними міждержавними співтовариствами противаги діяльності ТНК з метою послаблення негативного впливу цих корпорацій на економічну й інші сфери суспільного буття.
Глобальна ієрархія влади не дає можливості всім однаковою мірою скористатися плодами глобалізації. Глобалізація економіки спричиняє подальшу поляризацію країн, що перебувають на сильних і слабких позиціях. Вона значно розширює для окремих країн можливості щодо використання ресурсів та їх всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, а також загострює конкуренцію, сприяє маніпулюванню фінансовими та інвестиційними ресурсами, що створює реальну загрозу економічній безпеці для країн як з недостатньо розвиненими економіками й низькими доходами, так і для низки країн з транзитивною економікою, до якої нині належить і Україна. За таких умов ліберальна демократія зіштовхується із серйозною проблемою. Ця тенденція яскраво репрезентована І. Валлерстайном: "Глобальний рух капіталу, фінансові, інформаційні потоки, виходячи з-під контролю національної держави, впливають на внутрішнє політичне життя країни, держава позбавляється регулятивних функцій і потрапляє у пастку транснаціональних зв’язків, у яких переважають непідвладні їй глобальні сили, і стає нездатною визначити власну долю" [81, с. 98]. Таким чином глобалізація робить проблематичним розвиток ліберальної демократії як основи національної держави, підриває її цінності, а без держави, як стверджує І. Валлерстайн, немає й демократії.
Необхідно зазначити, що останнім часом, незважаючи на всі заяви, особливо прибічників неоліберального варіанту
278
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
глобалізації (Ф. Хайєка, М. Фрідмана та ін.) про послаблення ролі держави, насправді в економіці західних країн спостерігається цілком протилежний процес. За останні два десятиріччя, стверджує український економіст, професор В. Андрійчук, частка ВВП, яка розподіляється через бюджет, практично постійно лишається там незмінною, або навіть збільшується. Поряд з цим, на думку вченого, різко зростає участь держави у підвищенні конкурентноспроможності вітчизняних підприємців, у розвитку (і здешевленні) необхідної для цього інфраструктури – науки, засобів зв’язку, збору інформації; суттєво перебудовується податкова система, що сприяє нарощуванню конкурентноздатності; проводиться стимулююча національна інвестиційна, валютно-фінансова і регіональна політика [82, с. 30]. Доля держави і в економіці, і в управлінні значно зростає. Зовсім не випадково, що в деяких державах береться на озброєння дворічне планування, п’ятирічні плани координації і розвитку. Розробляються, оцінюються перспективи розвитку економіки на декілька років уперед. Все це свідчить про те, що на Заході відбувається не згортання економічної ролі держави, а, навпаки, "реформа державного регулювання".
Нацiональнi лiдери, якi виступають за збереження державного cyвepeнітету, полiтичної незалежностi та територiальної цiлiсностi, намагаються обмежити вплив глобалiзацiї межами економiчного спiвтовариства, не виключаючи своєї участi в iнтеграцiйних структурах і мiжнародних органiзацiях (СОТ, МВФ, Всесвiтнiй банк). Щодо країн i урядiв, якi перебувають в опозицiї до глобалiзацiї як форми розширення американського або захiдного впливу (вестернiзацiя), то таких країн съогоднi не так вже й багато. Бiльшiсть кpaїн cвітової "периферiйної зони" з причин структурної слабкостi взагалi не в змозi чiтко визначити свої позицiї щодо позитивiв i негативiв глобалізації.
Як зазначає С. Шергiн, глобалiзацiя у сучасних формах охопила впливом не бiльш як 30 % країн cвiтy. Biн посилається на думку колишнього голови Всесвiтнього банку Дж. Волферсона, який стверджував, що "з’явилися нові рубежі, якi поділили світ на чотири взаємопов’язанi сфери" [83, с. 8]. До першої сфери відносяться "найбагатшi країни" або країни "глобального центру" – це CША, Канада, постіндyстрiальна Європа, Японiя, Австралiя i деякi країни Cxiднoї Азії (Південна Корея, Сінгапур) iз загальною кiлькiстю населення 1 млрд. осіб і 80 % світової товарної продукції. Другу сферу утворюють 30 кpaїн з низьким i cepeднім piвнем доходiв, якi глобалізуються і вступили у суперництво з економічним пануванням "найбагатших країн",
279
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
включаючи Бразилiю, Iндiю, Китай, Iндонезiю, Мексику, Тайланд iз населенням близько 3 млрд. людей. Цi країни мають високi темпи росту ВВП й не виключено, що вони у майбутньому можуть стати новими локомотивами світової економіки. До третьої сфери належать приблизно 50 кpaїн iз cepeднiм piвнем доходiв i населенням 1,1 млрд. осіб. Це – "крaїни-рантьє", якi використовують свої ресурси для сталого економiчного розвитку. Четверта сфера – це бiднi крaїни cвiтy з понад мiльярдним населенням, eкономіка яких перебуває у cтaнi глибокої кризи.
Таким чином, глобальна трансформації торкнулася лише чверті населення Землі, а інша її частина – 4,5 млрд. осіб живе не лише за межами постіндустріальної, а й iндустрiальної цивiлiзацiї. Цi країни перебувають у фазi "наздоганяючого розвитку" і розрив мiж ними i "глобальним центром" постiйно збільшується. Закономірно виникає питання – на яких умовах бiднi країни стануть партнерами авангарду глобалiзацiї? Яким чином можна узгодити ефективне демократичне управління з глобальними змiнами сучасного світу?
Прогресуюча глобалізація ставить перед лiберальними демократiями багато викликiв, насамперед, скорочення доходів, безробiття серед неквалiфiкованих робiтникiв, скорочення контролю громадськості за соціальними і економiчними процесами тощо. Iз глобалізацією пов’язане ослаблення лiберальної демократiї i спроможностi національної влади впливати на економiчнi процеси, соцiальну й внутрiшню полiтику в межах простору, окресленого державними кордонами.
У політичній науці виокремилися три основні школи, якi пропонують власні програми (теорії) з регулювання i демократизацiї сучасної глобалізації – лiберальний інтернаціоналізм, радикальний республiканiзм і космополiтична демократiя [84, с. 532]. Ліберальна інтернацiоналiстська програма виходить з того, що полiтична необхідність змушує глобалізацію виконувати демократизуючу i цивiлiзацiйну функцiю, щоб уникнути глобальної екологiчної кризи й yправляти соцiальною, економiчною, політичною дестабілізацією, яка викликана процесами сучасної глобалiзацiї. Для цього потрібне співробiтництво, засноване на принципах злагоди, прозоростi, пiдзвiтностi й колективна влада. У ключових питаннях лiберальний iнтернацiоналiзм є нормативною теорією, яка намагається перетворити слабку форму нацiональної лiбералдемократiї в модель демократичного світового порядку.
Радикальний республіканізм пропонує утворення альтернативних механiзмiв світової соціальної, економiчної i політичної органiзацiї, заснованої на республіканських
280