kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
транснаціональною елітою через наднаціональні еліти [40, с. 191]. Урядовий апарат націй-держав спрямовує свої зусилля на пристосування місцевих економік до динаміки глобальної економіки. Сучасна епоха уже не може бути пояснена парадигмою національної держави (nation-state) як базової одиниці аналізу, вона має бути замінена парадигмою "глобальна система".
Про послаблення ролі держави пише також С. Бенхабиб: "Функції держави реалізуються у середовищі, яке все більше змінюється, і в якому її можливості вплинути на ухвалювані рішення та результати їх виконання виявляються недостатніми. З одного боку, національна держава надто слабка, щоб справлятися з економічними, екологічними, імунологічними та інформаційними проблемами, які виникають в умовах зростаючої взаємозалежності. З другого боку, вона надто громіздка, щоб стати вмістилищем устремлінь суспільних і регіональних рухів, які спонукаються ідеєю ідентичності" [41, с. 215]. За подібних обставин територіальність стрімко перетворюється у застарілу форму розмежування матеріальних функцій і культурної ідентичності.
Поступове зникнення держав-націй прогнозував свого часу і Е. Тоффлер. Розглядаючи націоналізм як ідеологію, яка цілком і повністю відноситься до фази індустріалізму і критикуючи його винятково як ідеологію супротиву світу Другої хвилі світу Третій, він стверджував, що держава-нація з багатьох причин стає небезпечним анахронізмом [42, с. 215]. Найбільш категоричним з цього приводу є твердження канадського письменника, публіциста І. Соханя: "Глобалізація – це тільки початок нового процесу, котрий по-новому перекроїть наше життя. Так, глобалізація – це смерть окремої держави". Полемізуючи з антиглобалістами, які проголошують, що глобалізація – це не природний процес, він зауважує: "Природа – жорстока справа. Якщо прийшов час державі померти, держава має померти і помре, і нічого з цим уже не вдієш". Як природний наслідок світового розвитку, "держав у новому світі вже не буде, тому що їх бути не може і нікому вони вже не потрібні" [43, с. 123]. Допускаючи можливість існування лічених, непомітних, реформованих держав із дуже невеликою внутрішньою владою, хоча й із чисельним населенням, автор констатує, що "влада, життя і слава будуть процвітати всередині успішних чисельних і багатолюдних великих корпорацій".
"Смерть" нації-держави пророкує й А. Негри. Глобальний ринок потребує, на його думку, відповідної форми юридичного правопорядку, який він називає "імперським". "З політичної
261
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
точки зору всесвітній ринок, – пише Негри, – об’єднується навколо того, що у всі часи поставало у вигляді ознак суверенітету: повноважень у військовій сфері, в сфері кредитнофінансовій, інформаційній, культурній і навіть мовній політиці. Повноваження у військовій сфері забезпечується володінням єдиною владою всім арсеналом озброєнь, аж до ядерних; повноваження у сфері кредитно-фінансової політики – існуванням однієї пануючої грошової одиниці, якій підпорядковується увесь світ фінансів у всьому його розмаїтті; повноваження в інформаційно-культурній сфері втілюється через переможну ходу одноманітної моделі культури і навіть, з часом, єдиної всезагальної мови" [44, с. 313]. Тому немає більше націїдержави, оскільки вона втрачає три істотні характерні ознаки суверенітету: повноваження у сфері оборони, політики й культури, які поглинаються і замінюються центральною владою "Імперії". Як наднаціональне управління, імперія – це порядок "колективного капіталу": американського, французького, британського, німецького, російського, арабського та ін. Вона ж відкриває і новий етап боротьби експлуатованих проти влади капіталу.
Особливий інтерес викликають погляди адепта глобалізації японського вченого К. Омає, який у праці "Кінець національної держави: становлення регіональних економік" (1995) стверджує, що в сучасних умовах національна держава стає "ностальгічною фікцією", утворенням, що має радше політичний зміст, але ніяк не економічний. Виникнувши на початку Нового часу, нині національні держави фактично втрачають контроль над ходом світових процесів, біізнес стає практично невидимим для держави. Люди дедалі більше залежать від порядків, пануючих на світовому ринку. К. Омає закликає відмовитися від "картографічних ілюзій", якими він позначає невідповідність усталених уявлень про роль, завдання і мету держави реаліям сьогодення. Він пише: "Традиційні національні держави стають неприродними і навіть неможливими комерційними одиницями світової економіки" [45, с. 5]. У світі без кордонів існують природні економічні зони, які К. Омає називає "регіонамидержавами". Національні держави як "різновид перехідної організації для управління економічними процесами", на думку дослідника, мають стати ефективними каталізаторами діяльності регіонів. Державам залишається тільки дозволити оперативну автономію тим регіонам-державам, що генерують суспільне багатство, які знаходяться в межах їхніх кордонів або перетинають ці кордони. Будь-яка інша активність вважається неефективною або навіть шкідливою.
262
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
Думку про занепад значення національних держав у
залежності |
від зміцнення |
недержавних факторів |
обґрунтовує |
Р. Хаас [46, |
с. 34-47]. До |
подібного підходу щодо |
перспектив |
національної держави схиляється і російський вчений-геополітик О. Дугін: старого світу, Ялтинського світового порядку більше немає, але за образ нового світу, що складається на наших очах, триває запекла боротьба. Зникає й сама модель держав-націй. Сьогодні більше неможливе збереження суверенних держав. У майбутньому світі... не буде ані держави Росія, ані держави Франція, ані держави Україна, ані держави Німеччина. Будуть цивілізаційні геополітичні блоки, засновані на інших принципах, ніж норми класичної державності (концептуалізовані Боденом, Макіавеллі та Монтеск’є). І саме ці геополітичні блоки – імперії нового типу – будуть носіями нового суверенітету. У протилежному випадку О. Дугін пророкує встановлення "єдиного світового уряду" в особі американської адміністрації [47, с. 117-124].
В основі вирішення проблеми національних держав В. Вольнов покладає так зване "етнічне" розуміння нації (хоча для автора слова "нація", "етнос" і "народ" – в цьому випадку синоніми). У прогнозованому майбутньому розподіл світової політичної влади буде мати три рівні – мікро, макро і мега. Мікро – це рівень унітарних національних держав і суб’єктів федеративних цивілізаційних (багатонаціональних) держав. Макро – це рівень федеративних цивілізаційних держав і напівдержавних цивілізаційних утворень на зразок Об’єднаної Європи. Мега – це рівень Ради Цивілізацій, що прийде на зміну Ради Націй (ООН) і буде складатися з представників держав і напівдержавних утворень другого рівня. Таким чином, у недалекому майбутньому держави-нації не зникнуть, а будуть, як би сказав Гегель, зняті. Зняття – вид заперечення, у процесі якого заперечуване не знищується, а зберігається у новій системі як результат синтезу [48]. У нашому випадку це означає, що суверенітет держав-націй буде обмежений на користь напівдержав-цивілізацій і вони не будуть відігравати вирішальну роль у світовій політиці. Натомість провідну роль будуть відігравати держави- і навідержави-цивілізації, тоді як вплив держав-націй на світову політику буде опосередкованим.
Останнім часом багато говорять про виникнення феномену "глобального правління", тобто висхідної тенденції поступового розвитку наднаціональних політичних інститутів, у яких концентрується суверенітет, котрий раніше належав національним державам. Цю тенденцію розуміють як перехід від Вестфальської системи до "європейського концерну" ХІХ ст., Ліги націй і ООН, а згодом до утворення "світової держави". На
263
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
підтвердження слушності цієї думки, зазвичай, наводять приклад створення й подальшого посилення влади БреттонВудських інститутів (МВФ і СБ), перетворення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) на Світову організацію торгівлі (СОТ), діяльність Тристоронньої комісії, Великої сімки (останніми роками – Великої вісімки), Всесвітнього економічного форуму тощо [49, с. 171-190].
Перспективи встановлення "глобального правління" у напрямі витіснення національних держав оцінюється, наприклад, у світ-системному аналізі доволі обережно, якщо не скептично. На думку І. Валлерстайна, "глобальне правління" не можна розглядати як результат занепаду потужних держав внаслідок піднесення могутніх наднаціональних організацій. Тут є зворотній зв’язок: могутні наднаціональні організації, на кшталт МВФ, СБ і ВТО, існують лише тоді, коли існують потужні держави, які їх підтримують [50, с. 25]. У цьому аспекті розвиток феномену "глобального правління" правильніше розглядати як вияв тенденції до ускладнення, зростання масштабів і влади організаційних центрів капіталістичної світ-економіки, тобто світових гегемоній, мірою її еволюції. Зрозуміло, що глобалізуюча влада подібних організацій щоразу рішучіше монополізує владу національних держав, загрожує їх суверенітету.
Слід наголосити, що створення ООН, Бреттон-Вудських інститутів, ГАТТ і його подальше перетворення на СОТ здійснювалися з ініціативи світового гегемона теперішньої стадії розвитку капіталістичної світ-економіки – Сполучених Штатів Америки – й ці інститути значною мірою були і залишаються інструментами влади США у світ-системі. Аналогічним чином ініціатива створення Тристоронньої комісії йшла від ділових і політичних еліт США. Хоча спочатку ініціатором проведення щорічних нарад глав семи найбільших капіталістичних держав був французький президент В. Жискар д’Естен саме для обмеження влади США. Навіть зростання ролі таких наднаціональних органів, як МВФ і ВБ, у сфері регулювання економічних відносин між Північчю та Півднем у 70-80-х рр. ХХ ст. відображає не лише факт послаблення гегемонії США у сучасній світ-системі, а й зміну ними стратегії здійснення своєї гегемонії за умов фази фінансової експансії, переходу до "колективного імперіалізму" поки що за вирішальної ролі Сполучених Штатів [51, с. 184]. Утім, в міру подальшого послаблення і можливого занепаду в майбутньому американського гегемонізму не слід виключати можливості перетворення інституцій, які слугують каркасом структури
264
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
американоцентристського світового порядку, у справді загальнолюдські міжнародні осередки інтеграційних процесів.
Інші дослідники говорять як про застарілість наційдержав, так і про зростання самосвідомості світу як світсистеми. Так, англійський соціолог М. Манн вважає однаково помилковою акцентацію уваги на глобалізмі й підкреслюванні центральної ролі націй-держав. "Світ по суті не є (і ніколи не був у минулому) системою націй-держав… чи "світ-системою" чи "глобальним суспільством", не існує в дійсності ні "глобальних корпорацій, ні глобального капіталізму, ні навіть процесу "глобалізації", якщо під цим розуміється "суттєва" особливість корпорацій, капіталізму або сучасного суспільства" [52, с. 153].
М. Манн спростовує будь-які уявлення про суспільства як єдині системи. Суспільства ніколи не були унітарними, "Вони складаються із множини мереж взаємодії" [53, с. 153-154]. Розрізняючи п’ять соціопросторових рівнів взаємодії: локальний, національний, міжнаціональний, транснаціональний і глобальний, він констатує, що впродовж останніх десятиліття відносна роль локальної взаємодії зменшилася, тоді як інші форми стають дедалі інтенсивнішими, структурують усе більшу кількість людей. Зокрема, виникають справжні глобальні мережі. Разом з Тим, усі п’ять форм соціальної взаємодії, будучи переплетеними, але частково автономними, як і раніше, утворюють мікросоціальні структури.
Дехто вважає, що на сучасну кризу національної держави впливають не так процеси глобалізації, як культивування феномену "держави добробуту", який послаблює національну ідентифікацію. Адже тісний нормативний зв’язок між поняттями "нації" й "добробуту" переріс у сучасну державу добробуту, в якій поширена в межах громади система відповідальності й безпеки була перенесена на суспільство, тобто, на державні інститути. Разом зі збільшенням свободи індивіда, за морального обґрунтування держави добробуту постає така дилема: процеси перекладання відповідальності на державу послаблюють горизонтальну солідарність, національне ми-почуття [54]. Дії у солідарному співтоваристві сучасної держави протистоять індивідуальним перевагам короткотермінової максимізації успіху й нерідко формують утриманські настрої у суспільстві.
Отже, хоча на карті світу з’являються усе нові й нові країни, доля, власне, держави парадоксальним чином опинилася під питанням. Держави, які існували століттями або вступають у потужніші об’єднання, або розпадаються, або передають частину свого суверенітету організаціям, які не є державами. У перспективі неоліберальна доктрина відводить національній
265
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
державі "роль служби-безпеки мегакорпорацій" (Р. Пассе), "своєрідної ефективної сервісної служби глобального громадянського суспільства. Все більше значення набувають часткові приватні інтереси, які виходять за межі національної держави. Національна солідарність втрачає свою попередню значущість" [55, с. 166].
Чи дійсно національна держава, яка з часів Вестфальського договору (1648 р.) була найважливішим соціальним інститутом, є минущою моделлю сучасності, як це описують вищезгадані й інші автори? Як функціонувати й розвиватися національним державам незалежно, суверенно, коли глобалізація висуває вимогу адаптуватися до багатополярного світу, а інтеграційні процеси підштовхують до всіляких об’єднань, організацій, коаліцій?
Після закінчення "холодної війни" і розпаду соціалістичного табору та СРСР утворився світоглядно-ідеологічний вакуум, який заполонила ідеологія глобалізму. Розпад останнього був епохальною подією, він ознаменував відсутність духовнополітичної альтернативи. Під гаслами глобалізації нічим не обтяжений і не обмежений капіталізм сьогодні "завантажує" ідеологічний простір часу [56, с. 7]. Подібні судження, на наш погляд, зумовлені уявленням про те, що процес глобалізаційних змін є лінійним. Але глобалізація – це насамперед нелінійний процес. Світова спільнота вчиться жити в багатогранному, багатомірному і багатополярному світі, в умовах неостаточної визначеності сучасних геополітичних процесів. Йдеться про суперечності, пов’язані не тільки з подоланням небезпечності однополярності, а й із системною перебудовою сформованої ще у ХVІІ ст. за принципами Вестфальського мирного договору чинної архітектури міжнародних відносин, основою якої завжди була доктрина суверенності національної держави. Нині ми є свідками кризи вестфальського устрою. Його принципи ставляться під сумнів, хоча конструктивної альтернативи їм поки що не існує. Таку альтернативу світова спільнота має ще напрацювати.
Без сумніву, в умовах глобалізації роль національної держави зазнає кардинальних змін, відбувається перерозподіл влади між державою та наднаціональними інституціями. Звична багатьом із попередніх часів лінійна система управління державою не тільки обростає додатковими перехресними зв’язками на всіх рівнях, а й неминуче перетворюється у нелінійну динамічну систему, в якій функції держави перерозподіляються між чотирма основними рівнями: наддержавним (цивілізаційним, міжнародним), регіональним
266
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
(локальним), рівнем недержавних громадських організацій і національним, тобто, власне рівнем національної держави як такої. Кожний із вищезазначених рівнів має у свою чергу множину підрівнів. Наслідком цього є утворення низки наднаціональних інститутів і перехід у їхню компетенцію цілої низки політичних, економічних, соціальних функцій, які раніше виконувалися органами національних держав. Це призвело, з одного боку, до збільшення кількості національних державноправових інститутів, орієнтованих на задоволення потреб наднаціональних органів, а з іншого – до ліквідації функціонально непотрібних у нових умовах державних установ. Головною особливістю останніх десятиріч стає поступове визнання пріоритету міжнародного над національним, а економічний, політичний, екологічний і навіть культурний простір нового світоустрою формується під наростаючим пресингом міждержавних інститутів, що відображають інтереси, насамперед, транснаціонального капіталу. Так, делегуючи частину своїх функцій наднаціональним організаціям (ООН, МВФ, Світовий банк, СОТ, ЮНІСЕФ, ЮНКТАД, ФАО, МОП та ін.), держава змушена дотримуватися їхніх кодексів норм та правил і виконувати взяті на себе зобов’язання.
Вказані закони і правила постають як певні параметри порядку, які обмежують ступінь свободи держави на одному рівні, але збільшують її можливості на інших рівнях: національному, регіональному, на рівні недержавних громадських організацій. За національною державою і надалі залишаються такі ключові функції, як право делегування повноважень і відповідальності на інші рівні; створення сприятливого середовища існування й ведення бізнесу на суверенній території; розробка, зміна й забезпечення виконання законів, підтримка порядку; забезпечення соціальних гарантій; моніторинг екології та інших процесів з метою попередження кризових ситуацій; ліквідація стихійного лиха; стимулювання стратегічних досліджень у галузі науки і прогнозування соціального розвитку; захист громадян за кордоном та ін. [57, с. 389-394]. Понад те, держава ще повинна вміти мобільно змінюватися й адекватно реагувати на будь-які зміни у глобалізованому світі, відповідно і роль її буде зростати.
Звісно, така держава помітно відрізнятиметься від звичних для нас типів держав. Однак перехід монополії на владу від національної держави до міжнародних організацій малоймовірний. Як і раніше, держава виступатиме ядром, стрижнем і мозковим центром, покликаним гармонізувати функціональне розмаїття відносини між вищезазначеними
267
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
рівнями, забезпечити синхронний розвиток суспільства в цілому. В той же час, сама ідея глобалізації суперечить традиційним уявленням про світові справи і верховенство національної держави, маючи на увазі можливість того, що недержавні структури відіграють не меншу, а можливо і більш важливу роль, ніж національна держава. І протиставити цим процесам національній державі практично нічого. Це підтверджує нездатність держави забезпечити внутрішню безпеку, відповідати на зовнішні загрози, виклики, породжені глобалізацією і глобальними мас-медіа. Знижується її здатність протистояти зовнішнім небезпекам, підтримувати внутрішню безпеку, забезпечувати добробут громадян.
Безперечно, питома вага держави дедалі стає меншою, хоча б під тиском громадянського суспільства (в найбільш демократичній частині світу). Ще більше функції держави обмежує бізнес, могутні транснаціональні структури, які практично перебувають у конкуренції з державами і з міждержавними об’єднаннями. Водночас, підвищується цінність деяких функцій держави, і очевидно, що її роль у певних аспектах буде зростати. Нації отримують нові можливості, вони можуть діяти на глобальній арені незалежно від "рідних" держав. Зростаюча потужність глобальних мас-медіа прискорює і поглиблює комунікації. Ключові зв’язки тепер проходять через сукупність націй, релігій і етносів, однак пристосуватися до нових реалій вдається не всім.
З цього приводу А. Толстоухов зазначає: "Для будь-якої національної держави бути інтегрованим у глобальний контекст (у "глобальний Світопорядок") означає активно і мультивекторно взаємодіяти з усіма соціальними реаліями, що розвиваються у ньому. У ХХІ сторіччі ніяка національна економіка, культура, політика не може успішно діяти без багатопланового використання сучасної глобальної інфраструктури, тобто всієї тканини глобальних мереж, що багаторазово оперезали нашу планету (економічних, фінансово-банківських, інформаційнокомунікативних тощо)" [58, с. 14]. Проблема полягає в тому, чи всі національні держави (де б вони не були – в Азії, Європі чи Африці, Америці) здатні самозберегтися у новому світоустрої. Проблема самозбереження національних держав може виявитися нерозв’язаною, якщо їх еліти не піддадуть найретельнішому дослідженню наслідки нинішнього вибуху глобалізаційних процесів.
Система національних культур, на які поділений світ, виробила цілу низку впливових концепцій націй-держав, що, своєю чергою, вельми відчутно впливає на самосприйняття й
268
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
орієнтацію національних еліт. Парадигма нації-держави з її територіальним імперативом накладається на прагнення міжнародного співтовариства до збереження наявної системи організації держав. У цьому випадку процеси глобалізації саме поширюють, а не нівелюють подібну модель організації державно-територіальної спільноти.
Незважаючи на зростаючу могутність і відносну незалежність від держав найбільших суб’єктів ринку – транснаціональних олігопольних структур, останні не в змозі регулювати стихійні процеси світового ринку, які набувають дедалі більш непрогнозованого характеру, і вимушені спиратися на інститут держави. Роль цього інституту у виробленні і проведенні світового ринку на міжнародній арені посилюється. Це знаходить свій вияв в активізації спроб спільного регулювання світового фінансового ринку країнами "сімки" (сьогодні "вісімки", а в деяких випадках і "двадцятки"). Йдеться, насамперед, про прагнення виробити загальні правові норми, у межах яких можна було б регулювати і контролювати функціонування фінансових структур. У той же час події останніх років засвідчують, що існуючих інструментів регулювання світового фінансового ринку явно недостатньо. Звідси – гарячкові пошуки нових ідей і концепцій. Серед них – пропозиції про створення нової бреттон-вудської валютної системи, про "цінові зони", у межах яких визначалися б курси основних світових валют тощо. Більше того, експерти схиляються до думки, що в боротьбі з сучасною фінансово-економічною кризою різні країни мають розраховувати на власні зусилля, що впродовж найближчого десятиліття триватиме перезавантаження капіталізму, економічної теорії, з урахуванням посилення ролі держави, її регулюючих функцій, з урахуванням координації спрямовуючих структур, створенням надбудов, які покликані здійснювати контроль і координацію дій, особливо у сфері фінансового ринку.
Стихійні процеси глобалізації не перетворюють світову економіку у цілком інтегроване ціле, а, навпаки, посилюють її диспропорцію. Збільшується контраст між високорозвиненим центром, у якому проживає 1/6 населення і периферією, де сконцентрована основна чисельність жителів планети. Архітектоніка світової економіки є дуже нестабільною і несе в собі небезпеки не тільки для країн периферії, а й для центру, оскільки світова валютно-фінансова сфера перетворилася у єдину систему і обвал однієї із її ланок негативно впливає на решту, яскравим свідченням чого є світова фінансова криза 2008-2009 рр. Проте капіталізм продовжує залишатися в
269
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
основному національним: 80 % світового виробництва, як і раніше, призначені для внутрішнього споживання. Власність, активи, дослідження транснаціональних корпорацій сконцентровані переважно в їх "рідних" країнах. Більшість з того, що визначається "глобальним", фактично відноситься лише до альянсу США – Західна Європа – Японія. На цей блок припадає понад 85 % світової торгівлі, 90 % наукомістких і передових технологій, тут же знаходиться і штаб-квартира більшості транснаціональних корпорацій і банків [59, с. 50-80].
Світова криза, котра розпочалася у 2008 р., на думку Є. Примакова, означає "кінець неолібералізму, поразку тих, хто, заперечуючи необхідність державної регулюючої ролі в економіці, сподівався, що всі завдання економічного розвитку вирішить сам ринок. Цей принципово неправильний постулат лежить в основі причин, які породили ракову пухлину фінансової кризи в США, що поширила метастази по всьому взаємозалежному світу" [60, с. 124]. Прикметно, що в боротьбі з кризою застосовуються головним чином державні, а не неоліберальні заходи. І почали цей процес саме бастіони неолібералізму – Великобританія і ті ж Сполучені Штати.
Одночасно зазначимо, що сьогодні, на наш погляд, світ переживає не просто циклічну кризу капіталізму, а й цивілізаційну кризу, набагато масштабнішу, гострішу й тривалішу. Деякі дослідники, зокрема В. Стус, прогнозують, що внаслідок цивілізаційної кризи, гостра фаза якої ще не почалася, значна частина західної культури, економічної й соціальної структури суспільства буде зметена й згодом замінена типово східною. "Це станеться не через злу волю "нових варварів", а через об’єктивні закономірності цивілізаційного розвитку. Просто економіка, культура, цінності й устрій життя, властиві для європейської, а для західної цивілізації в цілому протягом багатьох століть, стануть неефективними в нових умовах" [61, с. 4]. Але християнський, європейський, західний світ, на його думку, не помре повністю – у переважаючому морі Сходу залишаться окремі острови Заходу, де у сприятливіших умовах за розвиненої регіоналізації, що прийде на зміну глобалізації, значна частина західного способу життя зберігатиме свою ефективність.
Водній з останніх праць, присвяченій модній, разом з тим
іспекулятивній проблемі, яка, зазвичай, називається у США словосполученням nation-building (будівництво нації), американський вчений Ф. Фукуяма визнає, що поглиблення кризи світового порядку полягає "у слабкій керованості і втраті на рівні національної держави адекватних інститутів, що стає як
270