kozlovez_monograf (1)
.pdf
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
політиці та об’єднання ресурсів для спільних цілей шляхом добровільної відмови від частини суверенітету державамиучасницями [20, с. 11].
Разом із тим, на думку А. Мартинеллі, існує декілька політичних і культурних трендів, котрі діють як могутні перешкоди на шляху до формування демократичного світового суспільства з поліархічним глобальним управлінням.
По-перше, найбільш сильні актори світової сцени зазвичай звертаються до питань спільного інтересу у термінах своїх вузьких світоглядів і власних конкретних цілей та інтересів.
По-друге, стратегії, рішення і реальна поведінка міжнародних організацій, які, за визначенням, мали б мати широку підтримку серед людей, окрім захисту свого бюрократичного виживання і привілеїв, часто спрямовуються на користь їх найбільш сильних членів (наприклад, членів Ради Безпеки ООН чи великої вісімки).
По-третє, зберігаються глибокі нерівності між країнами і народами, які стимулюють цілком виправдані звичування в соціальній несправедливості. Депривація – і як абсолютна бідність нижче порога щоденного виживання, і як відсутність можливості використати свою свободу вибору для поліпшення життєвих шансів індивідів і груп – велика перешкода для демократичного глобального управління, джерело агресивних рухів і доктрин.
По-четверте, поява нових форм фундаменталізму, агресивного націоналізму і трайбалізму. Вони конструюють ідентичність на грунті примітивних зв’язків і догматичних вірувань, придушують ріст демократичного громадянства. У сучасному світі багато прикладів викривлених локальних ідентичностей, догматичної замкненості, нетерпимості і забобон – як відповідь на глобальні тенденції. Фундаменталістські релігійні вірування та ідеологічні догми заперечують напруженість між культурним месиджом і конкретним культурним кодом, претендують на монополізацію месиджа, пропагуючи істини, які не редукуються. На цьому шляху вони роблять діалог культур неможливим. Фундаменталісти та істинно віруючі живуть в есхатологічний час, для них реформаторські проекти поліпшення нинішнього суспільства знецінені задля воскресіння і порятунку.
По-п’яте, зниження партиципації в демократичній політиці і падіння довіри до демократичних процесів та інституцій розвинених країн з представницькими урядами, як свідчать багато опитувань громадської думки, послаблюють привабливість
251
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
демократії й ускладнюють її "експорт" у країни з авторитарними режимами.
По-шосте, збереження авторитарних режимів, які порушують громадянські права і політичні свободи у багатьох країнах, не сприяють посиленню громадянської підзвітності на глобальному рівні.
Серед причин малоймовірності існування універсального глобального суспільства А. Мартинеллі називає і сьомий чинник – збереження національних держав, які конкурують за владу і блага. Щоправда, тут же він уточнює, що з урахуванням усталеності національної держави як інституціалізованого втілення політичногї влади і джерела колективної ідентичності цілком можливий багатополярний світ, який регулюється саме формою поліархічного глобального управління [21, с. 11-12].
Отже, під глобальним суспільством слід розуміти безпосерньо процес формування соціальної реальності, що містить сукупність відносин, які характеризують взаємодію між окремими суб’єктами глобального простору. Це є своєрідним засобом глобальної соціалізації, яка спирається на нову архітектоніку побудови світу. Слід також зазначити, що глобальне суспільство жодною мірою не може будуватися тільки на системі налагодження міжнародно-політичної чи економічної взаємодії, це значно звужує формат його розуміння, оскільки йдеться про рівень глобальної ідентичності, яка забезпечується відповідною глобальною соціалізованістю. Інакше кажучи, якщо світове суспільство характеризує певну багатоманітність без єдності, то глобальне суспільство є формою організації, яка саме й забезпечує таку єдність в умовах (транснаціональної) багатоманітності [22, с. 103; 23].
Глобальне комунікативне суспільство – це форма соціальної організації, що характеризує синтез глобального та комунікативного аспектів у розвитку суспільства. Має рацію Б. Богомолов, стверджуючи, що глобальне суспільство – це "не меганаціональне співтовариство, яке вміщує в собі й ліквідує всі національні суспільства, а позначений багатоманітністю обрій, що не піддається інтеграції у світовий простір і котрий відкривається лише тоді, коли відтворюється і зберігається у комунікації та дії" [24, с. 113]. Такий підхід безпосередньо розкриває характер розуміння глобального комунікативного суспільства, хоча цілком методологічно правильним видається також розгляд окремо комунікативного суспільства як однієї із форм глобального суспільства. Це, підтверджується низкою теорій, зокрема, "комунікативного співтовариства" (Х. Апеля), "комунікативної дії" (Ю. Хабермаса) та "автопоетичної теорії
252
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
систем" (Н. Лумана), де саме комунікація, а не інститути, структури чи системи покладені в основу теорії соціуму [25, с. 224].
Виходячи із розуміння глобального суспільства як системи зовнішніх відносин, що формуються на основі реалізації інтересів між громадянами у межах світового простору, доцільно звернути увагу на його внутрішній та зовнішній виміри. Внутрішній вимір глобального суспільства складається із різних класів, прошарків, релігійних та етнічних груп, котрі організовані між собою в окремі соціальні системи, що мають спільний стиль господарювання, технологію реалізацію політики, право, науку, сімейні стосунки тощо і які вибудовуються ними відповідно до власної логіки. Зовнішній простір глобального суспільства, у свою чергу, містить відповідні форми взаємодії між суспільствами у процесі реалізації соціальної практики. У результаті чого формується глобальна самосвідомість громадян, яка забезпечує досягнення ними певної глобальної ідентичності й призводить до стандартизації виробництва, культури, мови, ринку праці, системи освіти, а отже, до прийняття ідеї глобального соціуму.
Новий глобальний соціальний контекст формує власний соціальний дизайн. У його глобально-мережевих глибинах розчиняється централізоване середовище проживання, змішується актуальне й ілюзорне, народжується складний нескінченний простір мегаризиків, у якому живуть і діють люди. Оглядаючи наслідки цього грандіозного процесу, О. Неклессса резюмує: "На земних просторах виникає конструкція Глобального Граду як системи взаємодії міжнародних організацій, елітних клубів, кримінальних консорціумів, ТНК (транснаціональних корпорацій – М. К.), колишніх мегаполісів, різноманітних субкультур… Мешканці цього інтернаціонального трансформера пов’язані між собою інколи міцніше і тісніше, ніж із населенням власних країн" [26, с. 146].
Як інтегральний продукт складних інтеракцій між суб’єктами глобального простору, глобальний соціальний контекст "нагадує активне, вкрай складне темпоральне нелінійне середовище, що еволюціонує віддалено від стану рівноваги. І як будь-яке інше відкрите нелінійне середовище, цей контекст має свою історію, свої канали впливу на всі реалії, що спотанно виникають та еволюціонують у загальнопланетарному соціокультурному просторі" [27, с. 13].
Це надзвичайно важливо, оскільки здебільшого дослідники ставляться до глобального суспільства зі значним застереженням, адже, на їхню думку, воно як організаційна структура в принципі
253
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
неможливе. "Подібна глобальна світова система, – стверджує В. Добреньков, – якщо й буде існувати в реальності, стане абсолютно нестійкою і відразу ж розпадеться… Немає таких інтегративних сил, які були б здатними забезпечувати її існування на тривалий період часу й утримувати її в стабільному стані" [28, с. 4]. Проте, коли ми говоримо про глобальне суспільство, то доцільно виходити із розуміння його як такої форми соціальної організації, що забезпечує глобальну консолідацію у процесі реалізації спільних потреб та інтересів громадян у межах світового простору в цілому. Таким інтересом для громадян може виступати радикальне перетворення існуючого світопорядку. На думку І. Валерстайна, досягнути цього можна лише шляхом упровадження світового соціалізму, який має стати механізмом єднання людства на засадах соціальної справедливості, рівності та істинної демократії [29, с. 21-25].
Труднощі, які виникають під час спроб обґрунтувати можливість існування єдиного глобального суспільства і "розумної" ідентичності у межах складних суспільств (поняття "складного суспільства" Ю. Хабермаса багато в чому тотожне поняттю "глобального суспільства" – М. К.) підтверджують доцільність вживання категорій індивідуальної і колективної ідентичності. Власне, вони дають досить багато підстав для того, щоб визнавати історично застарілим вживання поняття "ідентичності", яке властиве для "високої" культури, сконцентрованої навколо держави. Визначення "нової" ідентичності у складних суспільствах можливе за її порівняння з формами ідентичності, притаманними "високим" культурам.
На думку Ю. Хабермаса, "нова ідентичність", по-перше, долає кордони окремих держав і не може співвідноситися ні з певною територією, ні спиратися на певну організацію. Вона не може визначатися належністю до союзів або членством у них, які регламентується формальними правилами, певними умовами вступу чи виходу (наприклад, громадянство, партійність і т. ін.). Такі форми комунікації, котрі утворюють норми і цінності, зовсім не мають точної форми дискурсів, і далеко не завжди бувають інституціолізованими [30, с. 48-58]. Загалом, вони мають дифузний і субполітичний характер, хоча непрямо й впливають на політичну систему. Ці процеси часто виявляються в тому, що сфери життя, які були раніше автономними, втрачають свою відокремленість. Наприклад, сучасне мистецтво. З одного боку, воно стає дедалі більш езотеричним і видає себе за ненауковий модус пізнання, а з іншого – залишає музеї, театри, концертні зали і бібліотеки, щоб звільнитися від автономії чудової ілюзії і втілитися в практику життя, тобто впливати на почуття,
254
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
стимулювати сприйняття, і навіть – щоб самому втілюватися у парадигмальних формах життя.
По-друге, нова ідентичність світового суспільства, яка ще тільки виникає, не може знаходити пряме втілення у картинах світу. Правда, щоб становити структурно аналогічне доповнення до постконвенціональних ідентичностей, вона має іманентно виходити із цінностей універсалістської моралі. "Такій ідентичності більше не потрібний незмінний зміст, щоб зберегти свою стабільність; проте змістовність, у кожному окремому випадку, їй потрібна. Системи інтерпретації, які є гарантією ідентичності й які виявляють тепер місце людини у світі, відрізняються від традиційних картин світу не стільки меншим охопленням, скільки своїм статусом, котрий припускає їх перегляд" [31, с. 54]. Ці інтерпретації частково підживлюються критичним засвоєнням традицій, зверненням до найбільш популярних наукових ідей тощо. Такі проекції ідентичності не можуть претендувати на статус наукових теорій, радше, вони нагадують практичні гіпотези, які суттєвим чином будуть структурувати уявлення населення будь-якої країни про себе і про світ в цілому.
Ідентичність нового світового суспільства супроводжується, по-третє, усвідомленням того, що це суспільство ще не має чіткої основи, не може бути ретроспективно спрямоване на традиційні цінності, але й не може бути і винятково проспективно зорієнтоване на завдання планування чи проективні форми життя [32, с. 58].
У завданнях планування відбиваються системні проблеми і обмеження системних структур, наскільки вони усвідомлюються людьми і стають предметом політичних рішень чи адміністративних заходів. У проектованих формах життя знаходять вираження комунікативні зміщення цінностей і норм. Але радикальна орієнтація на майбутнє, що простежується аж до формування ідентичності, має свою межу в основах нової ідентичності. Загалом Ю. Хабермас виходить з того, що якщо у глобалізованих суспільствах викристалізується нова колективна ідентичність, то вона навряд чи отримає форму чи завчасно визначений зміст. Нова ідентичність буде незалежною від певних організацій ідентичності співтовариства тих людей, які дискурсивно й експериментально формують свої знання про ідентичність за допомогою конкуруючих проекцій ідентичності. Однак подібна стратегія, на наш погляд, методологічно дуже вразлива, й до того ж є аксіологічно ангажованою, упередженою. Феномен, що викликає справжню зливу найрізноманітніших
255
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
оцінок, потребує, як ніщо інше, саме виваженого аналітичного підходу.
Як зазначає Нейл Дж. Смелзер, "постання міжнародної спільноти, якщо вона має бути тривкою, повинно передбачати інше тлумачення ідентичності – коли в центрі уваги стоїть світ або людство в цілому, а не нації, класи, касти, релігії, племена чи інші угрупування". І далі він продовжує: "Уявлення Е. Еріксона про єдине всесвітнє людство, де кожен вважає кожного приналежним до єдиного виду, все ще залишаються безнадійно утопічними в сучасному світі, а можливо, й такими, які ніколи не зможуть бути реалізовані. Схоже, що будь-яка еволюція відчуття міжнародної спільноти не здатна набути вигляду Gemeinschaft, як того вимагають погляди Еріксона" [33, с. 112].
Важливу роль у побудові моделі соціальної організації глобального суспільства відіграє глобальна мережа, яка сама по собі є інструментом його функціонування. Інтернет-мережа представляє різні культури, релігії, відмінні способи життя та мислення, що є ідеальним середовищем для позиціювання ідеї глобального співтоварства [34, с. 271-293].
Принциповим моментом дискусії щодо мережевих структур є визначення їх місця відносно держави як інституту організації суспільства і як ключового суб’єкта міжнародних транснаціональних відносин. Насамперед зазначимо, що мережеві структури є організаційним принципом, щодо якого важливо розрізняти питання ідеології й техніки. Цей момент дозволяє відійти від поширеного протиставлення у площині "держава – мережі". Можна визначати мережі, які діють "усередині" світового співтовариства, але вони тісно пов’язані з громадянськими суспільствами і державами, на основі яких були створені. Виділяють мережі, ідентичність і пов’язаність яких із конкретними суспільствами і державами дедалі слабшають. Існують також "антисистемні" мережі, до яких належать такі негативні явища, як міжнародний тероризм, наркотрафік та ін. Внаслідок діяльності перших очікування окремих держав в межах контролю зростають, а в результаті дії "антисистемних" мереж нівелюється ефективність інституту держави як в організації внутрішнього життя країни, так і в можливості державно-центричної координації міжнародних відносин.
Дослідження процесу формування глобального суспільства неможливе без аналізу основних засад соціальної інтеграції й соціальної регуляції. Істотні принципи соціальної інтеграції й регуляції (способи координації дій, розподілу ресурсів, структуризації конфліктів) – це влада або ієрархічний контроль, обмін або координація у формі трансакцій, і солідарність як
256
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
нормативна інтеграція. У кожного з цих принципів свої класики – Т. Гоббс і М. Вебер, Е. Сміт і М. Полань’ї, Е. Дюркгейм і Ф. Тьонніс, а також сучасні концепції суспільних наук. Кожен із зазначених вище принципів історично ідентифікується з різними інститутами відповідно до рівня аналізу і типу соціальної системи. Влада в цілому вважалася конституюючим принципом держави, інших публічних і приватних форм управління і бюрократичних організацій; обмін – конституюючим принципом різних типів ринків; а солідарність – конституюючим принципом різних форм співтовариств – від традиційного типу (сім’я, клан) до новітніх колективних рухів.
Держави, ринки, співтовариства можуть перебувати у конфліктному стані у випадку наявності глобальних ринків, які руйнують суверенітет держави і комунітарні традиції. Вони можуть співпрацювати різними способами, забезпечуючи механізми глобального управління. Ринки як інституційне втілення принципу обміну, система координації людських дій в масштабах усього суспільства і світу в цілому виступають великими інтеграторами, вони поєднують дедалі більше людей і скорочують відстані в просторі й часі.
Однак ринок як найдинамічніша форма обміну потребує "приручення" задля контролю над його деструктивною дією на соціальні зв'язки. З одного боку, міжнародні, регіональні та інші ринки збільшують свободу вибору індивідів і груп, відкривають нові можливості розвитку, роблять внесок в інтеграцію шляхом продуктивної взаємозалежності і поширення стандартів споживання. Вплив зарубіжних товарів, символів і значень у цілому швидше збагачує, ніж звужує місцевий культурний ареал, розширює можливості вираження автохтонних стилів життя. Крім того, споживання подібних товарів дає відчуття рівних можливостей. А з іншого боку, міжнародні ринки створюють нові моделі ієрархії й нерівності, включення і виключення, які виходять за межі національних кордонів і проникають в усі суспільства й регіони світу. Як такі, ринки організують економічний простір відповідно до міжнародного поділу праці і влади, обмежують конкуренцію бар’єрами для "новачків", контролем за інноваціями, поширюють свої стилі життя і моделі споживання. Таким чином міжнародні ринки загрожують існуючим формам соціального об'єднання. Традиційна географічна ієрархія все більшою мірою йде поруч з соціальними етнічними нерівностями у великих містах світу і слаборозвинених країнах [35, с. 10-13].
Глобалізаційний процес, як це не парадоксально, має супроводжуватись збереженням національної ідентичності
257
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
людей, що є однією з принципових ознак індивідуалізації суспільного прогресу. Більше того, слід уникати глобальнокультурологічного імперіалізму, котрий базується на вестернізації й уніфікації. Глобальне суспільство має базуватися не на розмиванні та нівеляції культур, а на їх зближенні на основі саморозвитку й самозбагачення. Натомість у глобалізаційному процесі зростання міжнародних і міжцивілізаційних контактів посилюється критичним ставлення до цінностей і стереотипів дії традиційних цивілізацій, а універсальні ринкові стимули поступово витісняють регіональні.
Нові форми ідентичності на наднаціональних і транснаціональних рівнях несуть у собі реальну загрозу для національної держави і національної ідентичності. І якщо раніше система суверенних національних держав більш-менш успішно протистояла таким конкуруючим транснаціональним концепціям, як панісламізм, таким міжнароодним організаціям як, ООН, Світовий банк або Міжнародний валютний фонд, то сьогодні цей моральний фундамент, що робив привабливим саму ідею національної держави в очах його громадян, поступово нівелюється.
У цьому контексті доречною є думка Б. Кувалдіна, що поки передчасно списувати з рахунків національні держави як основні суб’єкти міжнародних відносин. Саме вони формують мегасуспільство, виходячи із своїх цілей та інтересів [36, с. 20]. Упродовж останніх десятиліть національне все інтенсивніше взаємодіє з міжнаціональним, транснаціональним і глобальним. Однак, незважаючи на значну еволюцію національно-державної організації людства, її глибокі глобальні наслідки, вона не є вираженням єдиної транснаціональної чи глобальної системи.
Основна складність при створенні й подальшому розширенні глобального соціального простору полягає в тому, що політика глобалізації вимагає від національної держави координації визначених, раніше незалежних рішень з іншими національними державами і підпорядкування держав інтересам наднаціонального співтовариства. Найбільш яскравим прикладом транснаціонального простору, в якому всі учасники добровільно відмовилися від частини своїх національних прерогатив на користь співтовариства, є Європейський Союз. У виникненні й функціонуванні цієї інституції переплелися дві тенденції. Перша тенденція – це поява нових акторів у системі міжнародних відносин, роль міжурядових і транснаціональних організацій, друга – трансформації на рівні свідомості, коли національна ідентифікація поступається місцем космополітизації громадянського суспільства. Однак, незважаючи на ці об’єктивні
258
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
тенденції, національні держави зовсім не прагнуть здавати свої позиції, і тим самим світова політика ніби роздвоюється на дві арени глобальних суспільств. З одного боку, зберігається співтовариство держав, у якому правила дипломатії й національних інтересів, як і раніше, відіграють ключову роль, з іншого – уже діє світ транснаціональної субполітики, в якому задіяні різні організації, мультинаціональні концерни, міжнародні екологічні організації, Світовий банк, НАТО, Європейський Союз та ін. [37, с. 367-368].
Отже, в умовах глобалізації кардинально ускладнюється структура світового розвитку, трансформуються цінності та норми життєдіяльності людей, видозмінюється система взаємодії між ними (глобальні відносини), утверджується нова модель відносин між суспільствами, встановлюються нові пріоритети у розв’язанні глобальних системних проблем. Унаслідок цього формується така форма соціальної організації, як глобальне суспільство, основними інституційними суб’єктами функціонування якого виступають транснаціональні структури та міжнародні урядові й неурядові організації, надетнічні утворення, котрі формують власну внутрішньо глобальну систему відносин, нові форми ідентичності.
3.2. Національна держава у глобальну епоху
Глобалізаційні процеси як основа формування й утвердження цілісності, взаємопов’язаності, взаємозалежності світу зумовили суттєві зміни функціонального навантаження і взаємодії національних держав. Поступово нації-держави "розмиваються", а світ перетворюється у корпоративну імперію. Для національних держав глобалізація є своєрідним тестом на виживання, суворою і безжальною перевіркою їх здатності адаптуватися до невпинних інтеграційних процесів. Особливо це небезпечно для молодих держав, які щойно стали на шлях незалежного розвитку й достатньою мірою ще не забезпечили зміцнення своєї "імунної" системи.
Сучасна національна держава отримала особливу політичну форму, основним варіантом якої є ліберальна демократія. Побудована на сформованих ще у ХVІІ ст. Вестфальських принципах і на основі концепції сучасної національної держави, ліберальна демократія стверджувалася у межах обмеженого політичного простору. Вважалося, що політичні співтовариства можуть управляти своїми справами і долями, а громадяни – ідентифікуватися один з одним і здійснювати дії, орієнтуючись на ідею загального блага. Проте,
259
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
під впливом глобалізації розпочалися суперечливі процеси, пов’язані із системною перебудовою чинної архітектури міжнародних відносин, основою яких була суверенність національних держав. На думку Р. Робертсона, "національна держава в сучасній ситуації стає надто великою для вирішення маленьких проблем і надто маленькою для вирішення великих проблем" [38, с. 29].
Нація-держава – це не трансісторичне утворення, а історично конкретна, особлива форма соціальної організації, що ґрунтується на складних відносинах між виробництвом, класами, політичною владою і певною територією. Саме в таких умовах зароджувався і розвивався капіталізм. Нині ці зв’язки витісняються глобалізацією. Глобальна економіка руйнує матеріальну базу нації-держави. Національна держава, територіальність і виробництво уже більше не пов’язані між собою. Так, німецький соціолог У. Бек, розмірковуючи над проблемами сучасного соціуму, зауважує, що світове суспільство, яке утворилося в процесі глобалізації, у багатьох сферах, а не тільки в економічній, послаблює і навіть ставить під сумнів могутність національної держави. Це світове суспільство, стверджує дослідник, створюють власники ТНК, котрі можуть "виробляти продукцію в одній країні, сплачувати податки в іншій, а вимагати державних субсидій у формі заходів зі створення інфраструктури – у третій" [39, с. 15, 133]. ТНК мають наднаціональний характер, керуються власними інтересами і "де-факто" розривають із національною державою, що спричиняє падіння рівня соціальної інтеграції всередині країни й руйнування "держави загального добробуту".
Глобалізація, зазначає американський учений У. Робінсон, змінює уявлення про економічний розвиток. Парадигма наційдержав розглядає розвиток як національний розвиток. Однак децентралізований і глобально фрагментарний характер складних виробничих процесів за глобалізації означає, що сучасна виробнича діяльність у конкретних державах не є "національною" діяльністю і не повинна вважатися такою. Вона дедалі більше є результатом діяльності та мобільності транснаціонального капіталу. Ключове протиріччя процесу глобалізації – це інтернаціоналізація продуктивних сил у межах інституційної системи, яка заснована ще на нації-державі. Повноцінне капіталістичне глобальне суспільство означає інтеграцію усіх національних ринків в єдиний міжнародний ринок і зникнення усіх національних форм капіталу. Функції нації-держави зміщуються від формування національної політики до реалізації політики, що розробляється
260